Регулятивний вектор дії правової культури на політичну поведінку юриста в професійному вимірі

Окреслення регулятивних чинників правової культури, які впливають на

формування такої детермінанти професійно-політичної культури юриста, як культура його політичної поведінки в професійному вимірі, розпочнемо розглядом, у світлі нашої наукової розробки, філософсько-правової сутності категорії “правова культура”.

Більшістю вчених (П.Д. Біленчук, В.Д. Гвоздецький, С.С. Сливка [363], Р. Циппеліус [370], Ю.С. Шемшученко [388]) правова культура розуміється як система духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права, складова частина загальної культури. Вона виступає однією з категорій загальнолюдських цінностей, є невід’ємним компонентом правової держави та охоплює всю сукупність найважливіших компонентів правової реальності в її розвитку (право, правосвідомість, правовідносини, правопорядок, нормотворчу, правозастосовчу та правову діяльність).

Філософсько-правовий аналіз сутності правової культури, як слушно стверджує А.В. Скуратівський, дає змогу визначити її в широкому розумінні як суспільно-правовий феномен, який включає в себе найсуттєвіші результати сукупного правового досвіду суспільства, насамперед, право і правосвідомість, правову діяльність і правовідносини, законність і правопорядок та відображає якісний рівень розвитку правового буття [314, с.6]. Вважаємо, що слід розширити ці твердження ідеєю класифікації сукупного правового досвіду суспільства. Вищезазначений досвід як важлива складова правової культури має універсальну та локальну форми. У площині нашої наукової роботи, в першому випадку — це загальнолюдський природно-правовий досвід, що містить стереотипні моделі правовідносин і правосвідомості, які характерні для абсолютної більшості окремих систем права та вирізняються орієнтованістю на універсальні цінності суспільного буття в цілому та його політичної складової зокрема. У другому — це позитивно-правовий досвід локального характеру, що вироблений українським народом і державою за всю історію їх розвитку та який відображає культурну, у політичному вимірі, своєрідність української спільноти.

При розгляді впливу на розвиток правової культури сфер суспільного буття, А.В. Скуратівський виносить на перший план економічні відносини й тільки в останню чергу висвітлює місце духовної сфери життя [314, с. 9–12]. Видається аргументованим припущення, що саме духовній сфері належить основоположна роль у формуванні правової культури. Безумовно, економічні відносини мають вплив на формування правової культури, але жоден економічний розвиток не здатний гарантувати постійного виконання правових норм неосвіченою, безсовісною особою за власним бажанням.

Розглядаючи правову культуру як систему, В.М. Співак влучно наголошує, що правова культура — це система правового забезпечення життя суспільства й держави, реалізації та захисту прав особи й громадянина, що ґрунтується на історичному досвіді у сфері права, окреслюється мірою свободи особи та взаємної відповідальності держави та особи [331, с. 4–5]. Не визиває сумніву думка, що політична свобода особи має зв'язок з правовою культурою, бо політична свобода в цивілізованому суспільстві не безмежна, вона обмежується свободою інших індивідів та інтересами суспільства. Професійна діяльність юриста повинна сприяти забезпеченню реалізації політичної свободи особи тільки тоді, коли вона спрямована на благо суспільства, та обмежувати або припиняти цю свободу, якщо вона має руйнівні наслідки. До основних чинників, що повинні забезпечити підвищення правової культури виборчого процесу та його учасників, В.М. Співак відносить: «…поліпшення соціального, економічного, політичного та культурного стану в державі» [331, с. 15]. Зазначимо, що це твердження є не зовсім коректним, бо виникнення, розвиток і зміцнення економічних зв’язків становлять необхідну, але недостатню умову для існування національної демократичної держави, тому можна стверджувати наступне. Витворення єдиного ціннісного, етико-естетичного ґрунту духовного життя громадян є показником зрілості вищенаведеної держави і чинником, що гарантує її життєздатність і панування права. Забезпечити зазначені процеси має змогу тільки відроджена національна культура. Ураховуючи, що, по-перше, від рівня розвитку культури залежать усі інші складові буття суспільства, видається, що був би більш удалим такий варіант аналізованого твердження: «…на основі відродження національної культури, поліпшення соціального, економічного та політичного стану в державі».

На нашу думку, найбільш точно визначає правову культуру Р. А. Сербін — категорія філософії права, яка характеризує обумовлене природним правом, усім соціальним, духовним, політичним, еко­номічним ладом правове життя людини й людства, що полягає в досягнутому рівні розвитку правової діяльності, правосвідомості та зага­лом, у рівні правового розвитку суб'єктів (людини, різних груп, усього насе­лення, людства взагалі), і забезпечує верховенство права у суспільному жит­ті, дієвість гуманітарних принципів справедливості, свободи й гуманізму, людини як вищої соціальної цінності, захист її честі й гідності, а також гарантованість державою, міжнародними інституціями захисту прав і свобод, загальнолюдських цінностей [307, с.6 ]. Погоджуючись у цілому з описаним вище твердженням, зазначимо, що правова культура має початкове споріднення з релігією, моральністю й філософською метафізикою. Чинники правової культури пов’язують відносні цінності позитивного права з універсаліями й абсолютами культури як цілого. У цьому випадку, у світлі цієї наукової розробки, можна вести мову про різні ступені правової культури. Найнижчий рівень законослухняної поведінки, який передбачає мінімум особистісної правової культури юриста, нижче якого розташована делінквента сфера професійних правопорушень юриста пов’язаних з політикою. Середній рівень — це типові, середньорівневі моделі правової поведінки, які дозволяють юристу таким чином професійно сприяти взаємодії суб’єктів політичної системи, що вони переходять у режим соціального співробітництва. У цьому випадку юрист діє в межах юридично закріплених домовленостей і супутніх їм моральних зобов’язань. Найвищий рівень правової культури відповідає бездоганній професійній поведінці юриста в політичному вимірі, детермінованої не тільки зовнішніми механізмами правового регулювання, а й внутрішніми етичними мотивами. У цьому випадку політична система, на яку впливає своїми службово-функціональними діями юрист, найбільш надійно захищає громадян і державу від об’єктивних інволюційно-деструктивних процесів у соціально-політичних і економічних сферах та окремих індивідів, які одержимі руйнівними афектами і небезпечними для оточуючих пристрастями.

До суб’єктів правової культури відносять, найперше, особу й суспільство, які знаходяться у взаємозв’язку. Правова культура особи виражається у трьох її головних вимірах: а) правових орієнтаціях; б) діяльності щодо їх реалізації; в) результатах реалізації цих орієнтацій [213; 388; 416]. Розглядаючи окреслені види правової культури, зазначимо, що правова нормативність здатна набувати різних форм залежно від правих орієнтацій в індивідуальній правосвідомості особистості. В цілому один з чинників її дієвості — запорука успіху процесу адаптації універсальних імперативних формул до особистісних особливостей кожної людини, у тому числі й виконуючої професійні обов’язки пов’язані з креативним юридичним регулюванням політичної системи.

Безумовно, що ефективність цього регулювання залежить від чинників правової культури, які спрямовані на здійснення будь-якої правової діяльності, націленої на досягнення соціально значущої мети та одержання необхідного результату. Головним призначенням регулятивних чинників правової культури, у аспекті нашого дослідження, є те, що вони, відносно суб’єктів права, покликані об’єднати ідеальні цілі й реальні результати, у першу чергу, при правовому регулюванні політичної системи. На нашу думку, ураховуючи ці обставини, можна припустити, що до регулятивних чинників правової культури, які впливають на формування професійно-політичної культури юриста, відносяться: професійно-політичне правове виховання юриста, природно-правова детермінація правового регулювання політичної системи та морально-правова регламентація виборчої системи.

Правове виховання, в загальному розумінні, визначається як спосіб передачі культурно-правових цінностей. У такому випадку, правове виховання включає правове навчання і власне виховання, бо цінності правової культури охоплюють не тільки правові, моральні, політичні, естетичні, релігійні аспекти, а ще й знання, досвід. Це — цілеспрямована діяльність держави, громадських організацій, окремих громадян щодо передання юри­дичного досвіду; систематичний вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних позитивних уявлень, пог­лядів, ціннісних орієнтацій, установок, що забезпечують додер­жання, виконання й використання юридичних норм.

Процес професійно-політичного правового виховання юриста може бути узагальнений до двох основних напрямів: сцієнтистсько-технократичногота антисцієнтистського.

Для сцієнтистсько-технократичного напряму є характерним прагнення до «раціоналізації» процесу професійно-політичного правового виховання, що ґрунтується на конкретних наукових знаннях. Професійно-політичне правове виховання юриста в цьому випадку здебільшого підпорядковується утилітарній меті адаптації юриста як професіонала до вимог соціального середовища (соціа­лізація), гармонізації професійних дій юриста, пов’язаних з позитивно-правовим регулюванням політичної системи держави.

Антисцієнтистський підхід вбачає головну мету в тому, щоб зменшити процес маніпулювання поведін­кою вихованців, заперечити конформізацію, авторитаризм у професійно-політичному правовому вихованні. Прагнучи реалізувати гуманістичні ідеали, цей підхід спирається на ідеї, розроблені «філософією життя». У цьому випадку формування унікальної й непов­торної особистості юриста як професіонала пов’язується з процесом його власного саморозвитку, правового самовиховання та самореалізації. За цих умов, вважаємо, можна говорити про заперечення трактування процесу професійно-політичного правового виховання юриста як реалі­зацію задумів вихователя. Якщо в сцієнтистсько-технократичному напряму соціалізація особистості юриста як професіонала трактується як її інтеграція до соціальної системи, то в антисцієнтизмі акцент роблять на розумінні соціалізації як самоствердження особистості юриста як професіонала, на ідейних основах природного права.

Також може існувати концепція «третього», проміжного характеру,яка намагається подолати альтернативність двох основних напрямів і поєднує в різному співвід­ношенні їх окремі надбання, принципи, положення. Так у СРСР,в Україні тривалий період панувала теорія професійного правового виховання юриста, основою якої виступала «теорія комуністичного виховання», основні положення якої пере­бували в руслі сцієнтистського напряму, але включали також окремі елементи концепції антисцієнтистського напряму.

Можна стверджувати, що в умовах плюралізації політичного й духовного життя суспіль­ства в сучасній Україні необхідно розробляти різноманітні концепції професійно-політичного виховання юриста без штучного їх протиставлення. Під час цього процесу необхідно приділити увагу розробці системи національного професійно-політичногоправовоговиховання юриста, професійно-політичної соціалізації юриста, перш за все, через національну правову культуру.

На нашу думку, в Україні, з переходом до нової системи суспільно-політичних цінностей, практичне втілення нових ідей професійно-політичного правового виховання юристів передбачає докорінне оновлення змісту, форм і методів вивчення соціально-гуманітарних дисциплін на основі фундаментальної підготовки та перепідготовки викладачів; створення необхідних структур для безперервної підготовки відповідних фахівців. У цьому контексті позитивним є факт створення у 1997 р. Української асоціації юридичних ВНЗ, одним з напрямів діяльності якої є розробка програм, узагальнення та поширення сучасного українського та зарубіжного досвіду правничої та професійно-політичної освіти майбутніх юристів.

Видається, що метою професійного правового виховання юриста політичного спрямування є формування культури його політичної поведінки в професійному вимірі як частини та професійно-політичної культури юриста як цілого, що, у свою чергу, сприяє вихованню поваги до права, оволодінню юристом усією необхідною сукупністю юридичних та політичних знань, необхідних для організації ефективної роботи механізму правового регулювання політичної системи.

Щодо методів як складових політичного виховання, то вони поділяються на прямі (переконання, примус, навіювання, наслідування) та непрямі (використання політичних символів та ритуалів, стимулювання нормативної поведінки та ін.) [360, с.120]. Вважаємо, що вищенаведені методи в цілому можуть бути використані і в межах професійно-політичного правового виховання юриста, але в цьому випадку до непрямих методів слід додати, передусім, використання державних символів.

Необхідність забезпечення в Україні стійкого переходу до нового суспільного порядку й нового характеру ­відносин держави та громадянина диктує потребу засвоєння юристом з раннього віку, в ракурсі професійно-політичного правового виховання, знань про: символіку Української держави (прапор, герб, гімн); історію країни з найдавніших часів; принципи сучасного ефективного державного устрою; суть політичної влади та політичних режимів, виборчих і партійних систем. Усе це покликане сформувати в майбутнього юриста, з одного боку, національний патріотизм і політичну державотворчу неупередженість, а з іншого — критичне ставлення до будь-яких форм політичної пропаганди, чому сприяє відповідне професійно-політичне правове виховання юриста.

Розгляд дії наступного чинника — природно-правової детермінації правового регулювання політичної системи — дає можливість з’ясувати сутність дії цього чинника на формування такої детермінанти професійно-політичної культури юриста, як культура його політичної поведінки в професійному вимірі. Зважаючи на завдання нашого дослідження, це завдання робить доцільним з’ясування сутності правового регулювання політичних відносин.

Правове регулювання політичних відносин реалізується через політичну систему — ме­ханізм організації та здійснення влади, забезпечення цілісності суспіль­ства, погодженості суперечливих інтересів різних політичних і соці­альних сил, їх організацій, спрямованих на завоювання, утримання та використання державної влади, для реалізації їх інтересів. Політика при цьому розглядається як цілісне суспільне явище, а політична система — як її засіб, обумовлений природними, економічними, куль­турними, соціальними компонентами. Політична система включає характеристику соціального змісту влади, її носіїв, взаємодію з економікою, систему інститутів, органі­зацій, через які здійснюється влада в суспільстві, регулюються полі­тичні відносини, політична діяльність, визначаються принципи, нор­ми, напрями діяльності інститутів політичної влади. Реалізація функцій політичної системи тісно пов'язана з нормами права, законо­давством, правовою діяльністю та культурою.

У контексті нашої наукової розвідки, можна виділити такі функції політичної системи: програмна— визначення цілей і зав­дань розвитку українського суспільства, розробка програм його життєдіяльності; мобілізуюча— згрупування креативних ресурсів українського суспільства, його духовних і матеріальних цінностей, спрямованих на досягнення мети — правового, національного, демократичного, соціального державотворення; інтегративна— об'єднання всіх структурних елементів суспільства навколо національних політичних цілей, цінно­стей, ідеалів, артикуляція та агрегація інтересів; розподіл матеріальних цінностейу гармонізації й погодженні інтересів соціальних груп, етносів, індивідів; збереження й захист цієї системи власності й влади,стабільності, легітимності; нормативно-регулююча — визначення нормативів по­ведінки, показників, що дозволяють визначити напрям і оцінку тієї чи іншої діяльності громадян, що регламентовані з позиції права, межі ба­жаних, допустимих, заборонених соціально-політичних дій; контроль­на та охоронна— забезпечення за допомогою державної влади стабіль­ності й динамізму процесу відродження національної культури, гнучкого реагування на ті чи інші несприят­ливі зміни в поведінці суб'єкта; конфліктно-вирішувальна— діяльність, спрямована на креативне подолання протиріч між суб'єктами політи­ки на базі чинного законодавства, поновлення соціальної загальнодержавної рівноваги на основі консенсусу. Таким чином, юрист при професійному регулюванні демократичної політичної системи має усвідомлювати її функції й, як наслідок цього, творчо поєднувати інтереси громадянина, суспільства та держави.

Політичні відносини повинні бути врегульовані юристом без істотних прогалин, і в той же час неприпустимою є надмірна юридична зарегульованість політичних відносин. Це має місце, коли правляча верхівка намагається забезпечити свої інтереси шляхом надмірної юридизації політичного життя, видання численних, часто суперечливих між собою нормативних актів. Іншою причиною цього явища може бути хибна правова ідеологія, за якою законодавець пов’язує дієвість і ефективність правового регулювання в політичній сфері не з якістю прийнятих нормативно-правових актів, а з їх кількістю.

Якщо юрист, маючи недостатній рівень професійно-політичної культури, не буде додержуватись природно-правової межі юридичного регулювання політичних відносин, стан правопорядку в Україні буде мати нестабільний характер.

Отже, вплив природно-правової детермінації правового регулювання на формування такої детермінанти професійно-політичної культури юриста, як культура його політичної поведінки в професійному вимірі, може пов’язуватись, насамперед, з такими процесами, які мають, зокрема, відношення й до політичних відносин: використанням, окрім правових діючих норм, норм моралі; упровадженням наукових засад у сферу законотворення; удосконаленням законодавчої техніки, підвищенням загальної культури причетних до нормотворчої діяльності осіб.

Вважаємо, що важливим чинником правової культури, який впливає на формування такої детермінанти професійно-політичної культури юриста, як культура його політичної поведінки в професійному вимірі, може бути морально-правова регламентація виборчої системи. На нашу думку, виборча система як порядок організа­ції й проведення виборівдо представницьких орга­нів державної влади, місцевого самоврядування і здійснення громадянами своїх виборчих правґрунтується на принципах виборчого права й здатна бути дійсно справедливою, якщо вищезгадані принципи будуть мати морально-правову регламентацію.

Зазначимо, що виборче право як важлива складова виборчої системи завжди було більш справедливим, коли враховувало ідеї природного права. Цю думку підтверджує і знайомство з Конституцією України 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика [235], яка закріпляла періодичність скликання Генеральної Ради — найвищого представницького органу в Україні тих часів, і порядок виборів до неї. Багато уваги морально-правовій регламентації виборчої системи приділяється і в сучасних нормативних документах виборчого права (ст. 21 Загальної деклара­ції прав людини, 1948 р. [119]; ст. 23 Американської конвенції про права людини від 1969 р. [5]; ст. 13 Африканської хар­тії прав людини і народів від 1981 р. [31]; ст. 7 Доку­мента Копенгагенської наради з людського виміру від 1990 р. [102]).

У багатьох країнах, зокрема у Франції, Бель­гії, Єгипті, Аргентині, на Мадагаскарі, у Камеруні, діють виборчі кодекси [259], в основі яких лежать загальнолюдські та національні морально-правові цінності.

У той же час практичне функціонування виборчої системи у всіх країнах не є ідеальним. Так, досвід проведення виборчих компаній, що відбулися в Україні за роки її незалежності, особливо виборів Президента 2004 р., висвітлив необхідність реформування виборчої системи, у тому числі й через підвищення такої детермінанти професійно-політичної культури юриста, як культура його політичної поведінки в професійному вимірі, що буде сприяти формуванню належної правової культури учасників виборчого процесу, передусім, членів виборчих комісій, виборців, кандидатів та офіційних спостерігачів. Це дозволить здійснити захист виборців від маніпуляції їх свідомістю та популізму як різновиду політичної діяльності окремих політичних партій, кандидатів на виборні посади та сприяти формуванню активної правової поведінки учасників виборчого процесу під час проведення виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Основними компонентами морально-правової регламентації виборчої системи, на наше переконання, є духовність, історичний досвід творчості людини у сфері виборчого права, належний рівень виборчого законодавства, відповідний стан правопорядку та законності в країні відносно процесів, пов’язаних з виборами, принципи політичної неупередженості та компромісу. Саме ці категорії, по-перше, впливають на формування такої детермінанти професійно-політичної культури юриста як культура його політичної поведінки в професійному вимірі у процесі його освіти та діяльності.

Як результат викладеного в цьому підрозділі можуть бути наведені такі твердження:

1. Регулятивно-політичними чинниками правової культури, які впливають на формування такої детермінанти професійно-політичної культури юриста, як культура його політичної поведінки в професійному вимірі, є філософсько-правові категорії, які спрямовані на здійснення процесу формування предмета нашого дослідження, виступають важливими компонентами правової культури, існування яких обумовлене природним правом, усім соціальним, духовним та політичним ладом.

2. До регулятивних чинників правової культуриможна віднести: професійно-політичне виховання юриста; природно-правову детермінацію правового регулювання політичної системи; морально-правову регламентацію виборчої системи.

Дата добавления: 2015-07-20