Вплив духовної культури на формування професійно-політичної свідомості юриста

Формування професійно-політичної культури юриста починається з формування його професійно-політичної свідомості, що є, передусім, правовим та політичним професійним вихованням, самовихованням та перевихованням майбутнього та діючого юриста на засадах загальнолюдських та національних цінностей. Ми розглядаємо ці процеси, припускаючи, що завдання формування належної професійно-політичної свідомості майбутнього юриста може вирішуватися від дня народження його особи.

Головною метою професійно-політичного виховання юриста є формування відповідної свідомості, яка є його сприйняттям тієї частини реальності, що пов’язана з політикою та правом і спирається на ідею єдиних природно-правових, нормативно-ціннісних принципів, які здатні бути мірилом справедливості службово-функціональних дій юриста при регулюванні політичної системи. На нашу думку, вирішенню цього завдання можуть слугувати чинники духовної культури, закладаючи фундамент у вигляді загальнолюдських цінностей, що робить відповідним природно-правовим критеріям процес формування предмета нашого дослідження.

Заслуговує на увагу дослідження духовної культури юриста С.С. Сливкою. Він небезпідставно стверджує, що духовна культура юриста може розглядатися як ступінь засвоєння юристом норм природного права, оволодіння сукупністю духовних надбань людства в галузі науки, освіти, мистецтва, а також крізь призму практичної реалізації набутих цінностей у професійній діяльності [315, с. 133–142]. Безперечно, духовна культура дозволяє підніматися юристу над природною й соціальною обмеженістю свого існування, виходити у сферу свободи, використовувати загальнолюдські цінності у сфері права. У цій сфері для юриста-професіонала першорядну роль відіграють не поклик власних інстинктивно-організаційних потреб і матеріальних інтересів, не заклики політичних спільнот, а моральність, людяність, справедливість, пріоритет духовного над матеріальним. Зрозуміти зміст духовної культури юриста можна, виходячи з того, що цей вид культури сприяє усвідомленню юристом самоцінності власного внутрішнього світу, своєї унікальності та водночас причетності до універсальних начал буття, уміщених у загальнолюдських цінностях права. Духовна культура не задана юристу наперед як певний субстрат, а являє собою чисту можливість, у здійсненні якої визначальну роль, безперечно, відіграють право, релігія, мистецтво, осмислення історії людства в політичному вимірі, знання політичних національних традицій. Отже, можна припустити, що до чинників духовної культури, які впливають на формування професійно-політичної свідомості юриста, слід віднести, насамперед, релігійну етику, філософію, правове та політичне мистецтва.

Вважаємо, що добропорядність професійних дій юриста набуває усталеності, а виконання службового обов’язку — необхідної стійкості лише в тому разі, коли в основі їх лежить релігійність, яка сприяє заснованому на справедливості та інших загальнолюдських цінностях розумінню права та політики. Безперечно, що розуміння як права, так і політики неможливе без тлумачення категорії «справедливість». Уявлення про справедливість практично всі традиційні релігії визнають верховним принципом світобудови, згідно з яким усі нагороди й покарання людини заслужені нею.

Багатоманітні погляди щодо взаємного зв’язку релігії, права та політики ґрунтуються на трьох змістовних центрах. Перша точка зору полягає в тому, що релігія, право та політика абсолютно несумірні, що це — різні світи, які не перетинаються. Друга — пряме ототожнення релігії, права та політики. Такі погляди призвели до того, що за Леніна служителі церкви розглядалися як політичні супротивники, а антирелігійна боротьба набула політичного характеру. На нашу думку, неприйнятними й невідповідними дійсності є ані протиставлення, ані ототожнення релігії, права та політики. Не викликає сумніву, що найкоректнішою є третя точка зору, яка окреслює взаємний вплив вищенаведених категорій. Таким чином, ураховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що формування належної професійно-політичної культури юриста на початку ХХІ ст. видається неможливим без впливу релігії взагалі та релігійної етики зокрема.

Релігійна етика як основоположна форма духу є системою моральних норм і цінностей, яка характерна для певної релігійної спільноти. Коли вона впливає на формування професійно-політичної свідомості юриста, то сприяє виникненню, крім віри, ще й сумніву як здатності співвідносити зміст вірувань особистості майбутнього юриста та їхні джерела з життєвими реаліями й доказами розуму. Релігійна етика сприяє виникненню ситуації, при якій майбутньому юристу в процесі виховання віра, у своєрідному сполученні із сумнівом, надає неспокій, бентежність духу, наполегливий пошук свого шляху до Бога в процесі формування його професійно-політичної свідомості та, відповідно до результату цього формування, юридичного регулювання політичної системи.

Зауважимо, що релігійно-етичне виховання майбутнього юриста може починатися з моменту його фізичного виникнення (відповідні заходи релігійної спільноти, казки, іграшки, телевізійні й радіопередачі, комп’ютерні ігри, дитячі конкурси, книжки тощо). Найважливіше значення для цього процесу має особистий приклад батьків і рідних.

Стосовно сучасної України зазначимо, що християнська етика як етика істини, справедливості та любові є етикою українського народу, що вже більше тисячі років формує етичну культуру українців, у тому числі й юристів, з моменту виокремлення цієї професії.

Нам видається, що християнська етика здатна виконувати функцію нормативної теорії морального обов’язку українського юриста при виконанні ним професійних обов’язків, пов’язаних з регулюванням політичної системи. Як наука про моральне добро на основі абсолютних цінностей, вона може бути основою формування як професійно-політичної свідомості українського юриста зокрема, так і його професійно-політичної культури взагалі. На нашу думку, через те, що держава свого часу завдала великої шкоди християнсько-етичному вихованню, у зв’язку з незадовільним духовним і матеріальним станом сучасної української родини, — саме вона, держава, повинна надати відповідне правове забезпечення цьому процесу та взяти на себе економічний тягар, пов'язаний з процесом відродження й розвитку вищезазначеної складової духовної культури.

Важливе значення для успіху вищенаведеного має юридичне сприяння організації вивчення предмета “Релігійна етика” в дошкільних, шкільних і вищих навчальних закладах України, що буде сприяти належному формуванню професійно-політичної свідомості молоді як цілого, так і майбутніх юристів як частини. Указом Президента України від 21 березня 2002 року за №279/ 2002 “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” [280] Міністерству освіти і науки України, Державному комітету України у справах релігії разом з Академією педагогічних наук України за участю церков і релігійних організацій доручено розробити пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес та подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України. У межах цього завдання 26 липня 2005 року Міністерством освіти і науки України був виданий наказ № 437 „Про вивчення у навчальних закладах факультативних курсів з етики віри та релігієзнавства” [270] відповідно до статті 35 Конституції України [161]. Безумовно, ця юридична дія буде сприяти подоланню морально-духовної кризи українського суспільства, поєднанню зусиль держави, громадянського суспільства й церкви у створенні високодуховного середовища, забезпеченню морально-етичного виховання учнівської молоді в загальноосвітніх навчальних закладах країни.

Вважаємо, що вищевказані процеси йдуть дуже повільно й потребують подальшої належної правової підтримки. В умовах сучасної України, залежно від бажання учнів та їх батьків, може викладатися як християнська (або окремий її вид: православна, греко-католицька, католицька, протестантська), так і мусульманська чи якийсь інший вид релігійної етики. Наприклад, християнська етика, починаючи з 1997 р., викладається як обов’язковий предмет за рахунок варіативної частини практично у всіх загальноосвітніх школах Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини, а з 1999 р. — також і в школах Рівненщини. На сьогоднішній день викладання християнської етики здійснюється для студентів Львівського національного університету ім. І. Франка, Львівського державного медичного університету ім. Д. Галицького, Львівської державної академії ветеринарної медицини ім. С. Гжицького, Львівського державного лісотехнічного університету, Львівського регіонального інституту державного управління Української Академії державного управління при Президенті України, Донецького державного інституту штучного інтелекту, Національного університету “Острозька Академія” (м. Острог), Львівського юридичного інституту МВС України.

Зауважимо, що вивчення релігійної етики в умовах сучасної України сприймається неоднозначно. Існує думка, що ця пропозиція суперечить тій частині ст. 35 конституції нашої держави, відповідно до якої в Україні школа відокремлена від церкви. Дійсно, служителі релігійного культу не мають права проводити заняття в межах програми середньої школи, але релігійна етика викладається світськими викладачами й має надконфесійний характер, тобто вона знайомить дітей і студентів, у тому числі й майбутніх юристів, з головними релігійно-етичними цінностями, які є єдиними як для православних, греко-католиків, католиків, протестантів, так і для мусульман та іудеїв. У той же час, ураховуючи теоретичну можливість (приклад Югославії) негативного впливу релігійного виховання на процес державотворення, необхідно, перш за все, приділяти особливу увагу при викладені релігійної етики на принцип віротерпимості та теоретичну можливість у майбутньому релігійної еволюції до єдиної синкретичної загальнолюдської релігії.

Заслуговує на увагу й досвід релігійного виховання країн Євросоюзу, де релігійному вихованню молоді приділяється багато уваги, а церковні установи стають духовними храмами як для католиків, православних, протестантів, так і для мусульман.

Зазначимо, що релігійна етика через формування професійно-політичної свідомості юриста має вплив і на формування професійної-політичної етики юриста,і, таким чином, релігійна етика має основоположний вплив і на другу детермінанту професійно-політичної культури юриста — культуру його політичної поведінки.

Щодо професійної етики, то це, у першу чергу, специфічний моральний кодекс людей певної професії. Джерела формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста випливають з існуючої юридичної професійної етики [31; 104; 112; 129: 234; 326; 367 та ін.], відповідних професійних кодексів: « Кодекс деонтології національної поліції Франції» [143], «Кодекс Поводження посадових осіб по підтримці правопорядку. Прийнято резолюцією 34/169 генеральної Асамблеї от 17 грудня 1979 р.» [144], «Кодекс правил здійснення адвокатської діяльності адвокатів Європейського співтовариства, прийнятий делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні у Страсбурзі в жовтні 1988 р.» [145], «Кодекс професійної етики суддів, прийнятий 24.10.2002 V з'їздом суддів України»[146], «Кодекс честі працівника внутрішніх справ України»[147], «Кодекс честі рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ Російської Федерації» [148] та ін., нормативно-правових документів етичного спрямування: «Етика поліцейського ФРН» [108], «Морально-етичний кодекс поліцейського США» [219], «Національна програма патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства» (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. № 1697) [224], «Основні засади професійної етики юристів України». Затверджені V з’їздом Спілки юристів України 16 травня 2001 р. [238], «Основні принципи етики поліцейської служби, затверджені 9 травня 1979 р. Парламентською Асамблеєю Ради Європи. Резолюція № 690» [242], «Положення про етичні принципи поліцейської служби Великобританії» [263], «Правила адвокатської етики», схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. Протокол від 1–2 жовтня 1999 р. № 6/ VI [267], «Правила професійної етики нотаріуса», схвалені Міжнародною конференцією нотаріусів, м. Полтава, 15–17 травня 2002 р., [268] та ін.

В.С. Ситін, розглядаючи вплив політико-моральної доктрини російських правознавців на їх професійну етику, включає до її складу, зокрема, такі положення: «…повагу до прав і свобод особи, але з одночасним визнанням блага всього суспільства; розгляд загального блага як головної мети політики; використання, по можливості, у політичній діяльності моральних засобів; верховенство права над політичною сферою»[338, с.90]. Констатуючи в цілому обґрунтованість вищенаведеного, зазначимо, що має дискусійний характер твердження: «…використання, по можливості, у політичній діяльності моральних засобів…». На нашу думку, використання в політичній та юридичній діяльності моральних засобів «по можливості» може призвести до прагматичного спустошення морально-етичних ідеалів, до духовної деградації, що, у свою чергу, буде сприяти соціальній дестабілізації. У той же час зазначимо, що відмова ж від відносних допоміжних, компромісних рішень при юридичному корегуванні політичної системи веде до безнадійної мрійливості в царині законотворчості. Отже, наявність відносно гуманних законів, виконання яких видається можливим, гадаємо, є кращим варіантом для соціуму взагалі та політичної системи зокрема.

Ураховуючи зазначене вище, повертаючись до аналізованого твердження, вважаємо за доцільне словосполучення «по можливості» змінити на «як правило», що будує сприяти більшою мірою відображенню обов’язковості залучення юристом моральних засобів при професійному впливові на політичну систему.

Розглядаючи основні положення концепції професійної етики поліцейського, З. Франке небезпідставно визначає їх як відповідні відносини, де вони виявляються: належність поліції до особливого типу державних службовців, «почуття ста­тусу»; ставлення поліцейського до норм (правових і моральних); подолання чинника негласності, спо­куси «подвійної моралі»; типова для професії поліцейського ситуація необхідності застосування сили; прийняття багатьох професійних рішень «під власну відповідальність» (дискретність у діях); дії в характерній для служби ситуації конфліктів; відносини між поліцією й населенням, що не завжди схвалює її дії; мовно-комунікативні бар'єри (офіційність мови поліцейського), помітна вербальна некомпетентність; моральний аспект організаційно-управлінських відносин (ситуації незаконного наказу); дії «на припиненні вимог закону, інтересів суспільства, окремих громадян і «голосу власної совісті»; потреба в «моральній компетенції поліцейського” [179, с. 902–903]. Зауважимо, що фундаментальною основою наведених характеристик є відповідна професійна культура юриста в цілому та його професійно-політична культура зокрема, формування яких у державах Європи здебільшого базується на правовій та політичній сферах діяльності громадянського суспільства, існуванню та розвитку якого сприяють загальнолюдські цінності релігійної етики.

Зазначені твердження слід розширити ідеєю, що креативні службово-функціональні дії юриста передбачають використання пізнавально-продуктивного принципу антиномізму (від грец. anti – проти і nomos – закон), поєднання двох суперечних один одному, взаємовиключних суджень стосовно юридичних дій, пов’язаних з корегуванням політичної системи. На засадах філософії права, ураховуючи предмет нашої наукової розробки, можна виділити низку базових антиномій, що ґрунтують навколо себе цілі проблемні комплекси: метафізична (існує вища заборона на вивчення злочинів юристом під час професійних дій у політичній сфері, — не існує такої заборони, і юристу все дозволено), антропологічна (якості, що штовхають юриста до скоєння професійних злочинів під час корегування політичної системи, не викоріненні, — ці якості будуть викорінені в майбутньому), когнітивна (сутність злочину юриста під час його професійної діяльності, пов’язаної з політичною системою, збагачена засобами наукового пізнання, — ця сутність не збагачена засобами наук). Ці та інші антиномії, підтверджують суперечливість світопорядку взагалі та зокрема надзвичайну складність нормативно-ціннісного континууму культури-цивілізації, у середині якого в політичному вимірі виконує свої службово-функціональні обов’язки юрист.

Окреслені вище тезиси та антитезиси однаковою мірою фіксують дійсні реалії правового буття, тому жодне з узаємовиключних суджень-пояснень не можна вважати ні зовсім помилковим, ні абсолютно істинним. На нашу думку, саме релігійна етика взагалі та професійна етика юриста, зокрема, приходять на допомогу юристу, коли антиномічність філософсько-правових побудов за якихось причин його не влаштовує, а позбутися її теоретичними засобами немає можливості. Вищенаведені види етики надають юристу можливість, у цьому випадку, у межах «практичного розуму», незважаючи на теоретичні колізії, вимагати твердого правопорядку й вести ефективну боротьбу зі злочинами в політичній сфері, вважаючи, що відсутність цього процесу приречує соціальне «тіло» держави на саморозпад.

Заслуговує на увагу влучне твердження В.І. Темченка, що професійна етика юриста — це не тільки сукупність певних моделей поведінки в тих чи інших професійно значущих випадках, а певний спосіб і стиль життя, переконання, життєва позиція й особиста відповідальність [344, с 27]. Безперечно, саме особистісна службово-функціональна відповідальність українського юриста в політичному вимірі характеризує міру відповідності його професійної поведінки в політичній сфері наявним вимогам права. Ця відповідальність виникає на основі правових норм і реалізується як через певні форми контролю (громадська думка, статут, закон), так і через усвідомлення юристом як суб’єктом духовно-практичної діяльності своєї суспільної ролі в процесі українського правового демократичного державотворення.

У той же час, викликає сумнів коректність визначення В.І. Темченком етичної мети як одного з системоутворюючих принципів етичного кодексу міліції (поліції): «…це і добродійний вчинок, і благодійні паростки посіяного (наприклад, соціальна допомога багатодітним сім’ям, де батьки зловживають спиртними напоями, не повинна створювати матеріальних можливостей для збільшення цих сімей)» [344, с.28]. Вважаємо, що проблеми вимирання української нації та «алкоголізації» громадян є найгострішими соціальними проблемами для України початку ХХІ ст. Тому, на нашу думку, професійні дії юриста щодо сприяння збільшенню українських сімей, у будь-якому випадку, слід вважати правильними. У той же час потрібно, насамперед, на державному рівні ефективно протидіяти «алкогольному божевіллю» та юридичними засобами ефективно сприяти оздоровленню української нації (приклад Китаю). Терміново необхідно розробити та забезпечити виконання комплексної державної програми щодо зупинення вимирання української нації, а не тільки збільшувати матеріальну допомогу при народженні дитини. Вважаємо, що юристи при вирішенні цього питання можуть креативно діяти за умови наявності належної професійної етики, що вимагає відповідного ціннісного забезпечення.

Зазначимо, що несприятливі умови праці, відповідальність завдань, які вирішують юристи, фізичні та психічні перевантаження, яких вони зазнають, актуалізують проблему „перегорання” працівників у процесі професійної діяльності, пов’язаної з політикою, наприклад, з юридичним регулюванням політичних конфліктів, яке призводить до таких наслідків, як погіршення здоров’я працівників, появи та розвитку в них негативних психічних станів, байдужого ставлення до професійних обов’язків, а іноді й життя, у цьому випадку саме професійно-політична етика юриста надає йому необхідну ціннісну орієнтацію.

Аспекти професійно-політичної етики юриста знайшли своє відображення в багатьох законодавчих актах: «Державна національна програма «Освіта: Україна XXI століття», прийнята Першим з'їздом педагогічних працівників України й затверджена Президентом України 3 листопада 1993 р [96], Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954р. [110], «Загальні правила поведінки державного службовця» (затверджено Головним управлінням Державної служби України, наказ № 58 від 23.10.2000 р.) [120], «Інструкція про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України» (затверджена наказом МВС України від 23.02.2001 р.) [126], "Кодекс деонтології національної поліції Франції" [143], "Кодекс поводження посадових осіб по підтримці правопорядку", прийнято резолюцією 34/169 генеральної Асамблеї від 17 грудня 1979 р. [144], «Кодекс професійної етики суддів», прийнятий 24.10.2002 V з'їздом суддів України [146], «Кодекс честі працівника внутрішніх справ України» [147], «Комплексна програма підвищення рівня політичної культури та правової освіти національних меншин та релігійних громад України» [157], «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права» від 16 грудня 1966 р. [216], «Морально-етичний кодекс поліцейського США» [219], «Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами по підтриманню правопорядку». Восьмий Конгрес організації Об’єднаних Націй попередження злочинності та поводження з правопорушниками [239], «Основні принципи незалежності судових органів», схвалені резолюціями 40/2 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 р. [240], «Основні принципи, що стосуються ролі юристів», прийняті Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками. Гавана, 27 серпня – 7 вересня 1990 р. [241], «Постанова Президії Академії педагогічних наук України „Про концепцію виховання дітей і молоді” від 19 квітня 2000 р., протокол № 1-7/4-49 [266], «Програма діяльності Кабінету Міністрів України “На зустріч людям” [272], «Про державну службу». Закон України від 16 грудня 1993 р. [275], «Про міліцію». Закон України від 20 грудня 1990 p. [278], «Про національну програму правової освіти населення». Указ Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992 / 2001 [279], «Про об’єднання громадян». Закон України від 16 червня 1992 р. [281], «Про політичні партії».Закон України від 05 квітня 2001 р. [282], «Про прокуратуру». Закон України від 5 листопада 1991 р. [283], «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7, 11 до Конвенції: Закон України від 17 липня 1997 р.» [284], «Про свободу совісті та релігійні організації». Закон України від 23 квітня 1991 р. [285], «Про статус суддів». Закон України від 15 грудня 1992р [287], «Про судоустрій України». Закон України від 07.02.2002 р. № 3018-ІІІ [288], «Раритети. Правила адвокатської етики» (схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року; протокол № 6/VI від 1–2 жовтня 1999 року) [297]. Однак проблема моральності дій юриста при регулюванні політичної системи є далекою від вирішення. Доповнюючи державні вимоги до особистості юриста, професійно-політична етика юриста стає регулятором його професійної діяльності, пов’язаної з вирішенням політичних проблем, культурним здобутком у галузі права. Синтез природного та позитивного права, загальнолюдських та національних цінностей, у першу чергу політичних, виступає основним елементом професійно-політичної етики юриста, яка вчить мудрості справедливого юридичного регулювання соціальних відносин, пов’язаних з політикою. Отже, релігійна етика, формуючи професійно-політичну свідомість юриста через загальнолюдські цінності, є основою виникнення ефективної професійно-політичної етики юриста — важливого чинника його професійно-політичної культури.

Розгляд наступного чинника формування професійно-політичної культури юриста — філософії — робить можливим твердження, що саме філософія націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності. Вона покликана орієнтувати юриста у світі, позначати для нього найголовніші орієнтири, відповідно до яких юрист повинен відбудовувати траєкторію своїх дій.

У світлі описаного, можна стверджувати, що особливістю сучасного етапу розвитку української соціально-правової реальності в цілому та її політичної складової, зокрема, є демонтаж реліктових залишків тоталітарної системи в умовах гострої необхідності постійного пошуку й швидкого знаходження життєво важливих рішень. Дійсно, хворобливі й водночас плідні зрушення відбуваються як у надособистісних соціальних структурах, у тому числі й у політичній сфері, так і в індивідуальній морально-правовій свідомості, у тому числі й у професійно-політичному її компоненті. Драматичні зіткнення різних політичних сил пробуджують потужні культуротворчі імпульси, які змушують суб’єктів політичної системи звертатися до нових ціннісних орієнтирів. Епоха, яку переживає Україна на початку ХХІ ст., видається аналогічною європейському Просвітництву. На нашу думку, успішність ціх процесів багато в чому залежить від впливу на них освіти, права та політики. Усвідомлюючи вищенаведене, можна зробити висновок, що для формування професійно-політичної свідомості юриста важливе значення мають такі галузі філософії, як філософія освіти, філософія права та філософія політики.

Стосовно філософії освіти, С.О. Черепанова стверджує, що це — сукупність світоглядних теорій та ідей, які визначають тип особистості, методологію виховання та навчання [373,с.126]. Безумовно, ця наука сприяє гуманістично-світоглядній полікультурній орієнтації на творчість при здійсненні процесів, пов’язаних з формуванням професійно-політичної свідомості юриста, відповідних креативних дій: вихованню, самовихованню та перевихованню.

Цікавою видається думка й Н.А. Іордаки, що західна філософія виховання та освіти характеризується варіативністю підходів, зумовленими відсутністю єдиного розуміння сутнісних цілей і завдань духовно-особистісного розвитку, а отже, і способів їх реалізації [127, с.5]. Вважаємо, що наслідки надмірного захоплення західних філософів ідеями свободи особистості, що у випадку зменшення рівня духовної культури (знецінення сімейних стосунків, розповсюдження наркотиків, абортів і гомосексуалізму) може призвести до руйнації всієї системи освіти та виховання в країнах Євросоюзу, у тому числі й юридичної.

Заслуговує на увагу й слушна думка К.Г. Грищенка, що світове співтовариство протягом останніх десятиліть кардинально змінює своє ставлення до всіх видів освіти [83, с.1]. З іншого боку, для багатьох сучасних західних теорій юридичного виховання характерні розмитість методологічних засад осмислення духовності як сутнісної якості особистості й шляхів її розвитку, а також перебільшення ролі раціонального компонента в процесі виховання юриста професіонала в навчальному закладі. При цьому простежується недостатність уваги до соціальної природи виховання юриста, тобто процес виховання в західних навчальних закладах надмірно індивідуалізується й відособлюється межами конкретної особистості. У той же час, загальнолюдські ціннісні орієнтації майбутній західний юрист має можливість більшою мірою, ніж український, отримати в родині та релігійних установах.

На нашу думку, актуальними проблемами сучасної української освіти, по-перше, є: зв'язок навчання з життям, гуманізація та демократизація освітнього процесу [11, с. 16]. Можна стверджувати, що виховання українського юриста, формування його професійно-політичної свідомості може відбуватися з використанням принципів козацької системи виховання — синтезу монастирської й народної педагогіки, метою якої є духовний розвиток особистості майбутнього захисника рідної землі, колиски індоєвропейської спільноти, яка була провідною в історії людства останні тисячі років. Ця система може захистити через вплив на професійно-політичну свідомість юриста українську політичну систему від неправа, що пов’язується з носіями антигонізованої свідомості, які переконані в невід’ємності своїх прав на насильство й кровопролиття при відстоюванні позицій дорефлексивної самототожності.

Глибинне проникнення в специфіку юридичної освіти дозволило О.М. Губару стверджувати, що загальноісторична тенденція демократизації всіх сфер соціуму стимулює її перебудову, антропологізацію правової теорії й практики [84, с. 187–189]. В межах зазначеної перебудови професійно-політичне виховання в закладах освіти МВС України, з нашої точки зору, повинно включати такі заходи: формування й розвиток укурсантів особистої відповідальності за свідоме виконання вимог політико-правових нормативних актів у сфері функціонування органів внутрішніх справ; формування й розвиток у майбутніх юристів високої духовної культури, моральних якостей, демократичної правосвідомості, високого почуття патріотизму, державного світогляду, належної фізичної підготовки, засвоєння необхідних для проходження державної служби в органах системи Міністерства внутрішніх справ України морально-етичних норм поведінки, основою яких виступають загальнолюдські цінності релігійної етики. Узагалі, розглядаючи зміст серйозних трансформацій, що зазнала пострадянська державна освітня політика підготовки юристів за роки незалежності України, можна зробити висновок: існуючий рівень державної освітньої політики підготовки юристів, з одного боку, значною мірою не виправдав очікувань, що пов’язувались із започаткованими реформами, з іншого — як результат, існуючий механізм керування та управління цієї галузі освіти в багатьох своїх компонентах не відповідає вимогам сучасного суспільного розвитку. У той же час зазначимо, що чим вище освітній і культурний рівень юристів, чим вище підноситься шляхом цивілізованого поступу суспільство, тим менше в ньому елементів безсоромності, нечесності в стосунках між людь­ми, у тому числі й серед політиків.

Вважаємо, якщо основною метою дошкільної освіти майбутніх юристів виступає засвоєння ними абсолютних цінностей християнської етики, то загальна середня освіта забезпечує всебічний його розвиток як особистості, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі. На нашу думку, для реалізації концепції неперервного формування професійно-політичної свідомості юриста, вивчення різних навчальних дисциплін середньої школи необхідно організувати з позиції права й політології. Наприклад, історії України — з позиції історії політико-правових учень, історії зарубіжних країн — з позиції історії держави та права зарубіжних країн, суспільствознавства — з позиції філософії права й політології.

Успішність цього процесу багато в чому буде залежати від використання принципу наступності в процесі підготовки юристів. Радянська школа використовувала жорсткий контроль за поведінкою учнів, діяла ідеологічно-виховна система (жовтенята, піонери, комсомольці), зараз в українських школах відбувається процес переходу до демократичного виховання. Він супроводжується випадками руйнації культури поведінки учнівської молоді, і в той же час, станом на середину 2006 р., поведінка учнів в українських школах здебільшого не оцінюється, що, на нашу думку, незадовільно впливає на весь освітньо-виховний процес у загальноосвітній середній школі, веде до порушення дисципліни — правил поведінки, які є обов’язковими для всіх членів групи (суспільства), що підтверджені нормативними актами, звичаями, нормами етикету, за порушення яких настає відповідальність.

Зауважимо, що нині можна з жалем констатувати, що, незважаючи на досягнення юридичної освіти, які забезпечує нова соціополітична система, у масовому вимірі юридична освіта стала менш якісною, а там, де відчувається висока якість навчання, — це, як правило, досягнення попередньої епохи, попередньої системи влади, попереднього покоління, а не наслідки втілення принципу «безмежної свободи».

Свобода — поєднана з відповідальністю, тому можна стверджувати, що майбутній український юрист, який не засвоїв абсолютних цінностей християнської етики, не може бути достатньо як вільним, так і відповідальним. Логічною видається думка, що переходити до демократичної схеми освіти й виховання треба поступово, залежно від рівня відродження національної культури в українському суспільстві і, у першу чергу, — її духовного компонента. Зазначимо, що тільки в цьому випадку в юриста сформується основоположний компонент його професійно-політичної свідомості — професійно-політична відповідальність, на основі якої, при юридичному впливі на політичну систему, юрист забезпечить захист, упорядкування й регулювання політичних процесів, забезпечить не тільки соціальну дисципліну під час цих процесів, а й свободу громадян. У цьому сенсі слушною є думка І.В. Пономарьової щодо підготовки юристів – «багато юристів, мало грамотних» [264, с. 108]. Дійсно, бажання громадян України мати юридичну освіту само по собі має прогресивний характер, але не завжди процес виховання та навчання майбутніх юристів у навчальних закладах юридичного профілю в Україні початку ХХІ ст. має якісний характер. У цьому випадку хибно сформована особистість не здатна використовувати юриспруденцію як нормативний медіатр, що дозволяє адаптувати владні вимоги державної мегамашини до психо-антропологічних особливостей суб’єктів юридичного регулювання політичної системи. Такий «малограмотний» юрист не має можливості підтримувати політичну систему держави в упорядкованому, динамічно врівноваженому стані за допомогою юридичного регулювання.

В унісон наведеному вище Г. О. Антонов вважає, що загальний юридичний „коефіцієнт корисності” в Україні збільшується далеко не такими швидкими темпами, як ліцензований обсяг студентів-юристів у навчальних закладах [8, с. 46]. Отже, у ракурсі сучасної української філософії освіти юридичну, освіту можна визначити як процес здобуття (передачі), розширення, підвищення рівня, сукупності систематизованих знань, умінь, навичок, набутих у результаті навчання, які необхідні юристу для виконання службових обов’язків. Діяльність юридичних освітніх закладів повинна бути інтегрованою з діяльністю інших суспільних інституцій, які займаються правовими проблемами. Йдеться, найперше, у відповідності до принципу діяльності, про залучення майбутніх юристів до участі в процесах, пов’язаних з удосконаленням національного права, під час пошуку юридичного виходу з політичних конфліктів та до інших дій, спрямованих на юридичне регулювання політичної системи.

Щодо професійно-політичного самовиховання юриста як його усвідомленої внутрішньої активності, спрямованої на формування особистості й вироблення професійних якостей, зазначимо, що воно передбачає подолання певних неузгодженостей юриста з самим собою, боротьбу з власними недоліками, слабкостями тощо. Методи філософії освіти дають змогу юристу шляхом професійно-політичного самовиховання засвоювати відповідні провідні загальнолюдські цінності, перш за все, природно-правові та політичні, що сприяє формуванню належної професійно-політичної свідомості юриста. Наприклад, для успішного професійно-політичного самовиховання юрист повинен використовувати такий важливий метод філософії освіти, як самонаказ.

Самонаказ(наказ самому собі), на думку Г. Х. Яворської, є дійовим методом для вироблення волі та характеру, самовладання й уміння керувати собою навіть у найекстремальніших умовах [402, с.335]. Погоджуючись з твердженням ученого, наголосимо, що формування професійно-політичної свідомості юриста може відбуватися й під впливом професійно-політичного перевиховання — процесу подолання старих правових та політичних, у професійному вимірі, цінностей, поглядів, уявлень, почуттів і набуття нових. Сьогодні в пострадянському українському суспільстві спостерігається несприйняття частиною діючих юристів демократичних цінностей, принципів юридичного регулювання політичної системи, спрямованих на побудову правової держави, інститутів громадянського суспільства. Саме філософія освіти здатна виступити методологічною базою виправлення хибної професійно-політичної свідомості вищезгаданих юристів шляхом перевиховання, переорієнтації на загальнолюдські цінності, насамперед, ті з них, що є важливими для виконання службово-функціональних обов’язків юриста, пов’язаних з регулюванням політичної системи в природно-правовому полі.

На нашу думку, потрібно творчо аналізувати історію розвитку вітчизняної юридичної освіти, світові та європейські тенденції її реформування і, відповідно до цього, напружено й послідовно вдосконалювати професійно-політичне виховання, самовиховання та перевиховання юристів. Реалізації цієї мети взагалі та формуванню професійно-політичної свідомості юриста зокрема, сприяє творче виконання, з використанням методології філософії освіти, таких юридичних документів: “Програма дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України” (затверджена наказом МОН від 23.01.2004 № 49) [271]; наказ МОН № 48 від 23.01.2004 “Про проведення педагогічного експерименту з кредитно-модульної системи організації навчального процесу” [273]. Не викликає сумніву той факт, що процеси, які відображаються у зазначених юридичних документах, мають важливий і визначальний характер на шляху України до Європейського Союзу, але ця трансформація повинна відбуватися з урахуванням принципу традиції щодо тих аспектів вітчизняної юридичної освіти, які мають креативний характер. Саме цей принцип, як ідея збереження історично усталеної форми кристалізації духовного, виховного та освітнього досвіду в нормативно-ціннісних структурах, сприяє належному регулятивному впливу на процес формування професійної свідомості майбутніх юристів у цілому та їх професійно-політичної свідомості зокрема.

Ураховуючи твердження вчених, присвячених різноманітним аспектам проблеми викладання філософії права в юридичних ВНЗ, зазначимо наступне: юрист у сучасних і майбутніх політичних реаліях повинен бути і правовиконавцем, і правозахисником одночасно. Це немо­жливо без широкого філософського праворозуміння політичних процесів, що, у свою чергу, вимагає відповідно сформованої професійно-політичної свідомості юриста.

Філософія права, безперечно, може сприяти цьому формуванню.

Заслуговує на увагу думка А.А. Козловського, що якщо наявне законодавство відображає свідомість нації, то філософія права — специфічна форма її самосвідомості [154, с. 12–13]. Можна стверджувати, що національна самосвідомість як сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, які відображають специфічний зміст, рівень і особливості уявлень членів національно-етнічної спільноти про минуле, сучасне й майбутнє свого розвитку, про місце й призначення серед інших спільнот, а також характер взаємних відносин між ними, має важливе значення в процесі формування професійно-політичної свідомості юриста, а основоположну роль у цьому процесі відіграє філософія права.

Саме на розвиток вітчизняної філософії права націлює свою діяльність громадська організація Всеукраїнська Асоціація філософії права та соціальної філософії (далі ВАФПСФ), яка була заснована в червні 2002 р. групою київських учених (О.О. Бандура, М.В. Костицький, О.Є. Маноха, Н.О. Семенова, Б. Ф. Чміль). Визнання цієї організації зарубіжною науковою спільнотою підтверджує той юридичний факт, що на 21-ому світовому конгресі Міжнародної Асоціації філософії права та соціальної філософії (IVR)[333], який відбувся в серпні 2003 р., було затверджено рішення про членство ВАФПСФ в IVR на правах національної секції. Головна мета діяльності ВАФПСФ — сприяти становленню й розвитку філософії права та соціальної філософії в Україні, формування світоглядного базису правничих та суспільних наук, що заснований на ідеях верховенства права, демократії та прав людини [47, с. 206; 306, с. 196-201]. Вважаємо, що є необхідність організації співробітництва з ВАФПСФ усіх ВНЗ України, які займаються підготовкою юристів, це буде сприяти, передусім, трансформації свідомості тієї частини студентів та науково-педагогічних кадрів описаних вище навчальних закладів, що формувалася за радянських часів на ідейних засадах марксистської філософії, яка заперечує правові шляхи цивілізованого формування суспільних відносин і закликає до неправових методів радикальної ломки підвалин соціального порядку, що видається її представникам несправедливим.

Щодо викладання курсів філософії права, то на юридичних факультетах європейських університетів цей процес має досить давню традицію (з середини XIX ст.). Можна згадати й низку прізвищ вітчиз­няних юристів, які в другій половині XIX — на початку XX ст. публікували посібники з цього предмета, викладали його: Б. О. Кістяківський, М.М. Коркунов, М.К. Михайловський, П.І. Новгородцев, Б. М. Чичерін, Г. Ф. Шершеневич та ін. І сьогодні ці курси читаються в деяких юридичних ВНЗ США (наприклад, у Пенсильванському, Вальпараїському університетах) та Європи. Філософія права була шанована і в дореволюційній Росії. Вона викладалась у Київському, Харківському, Одеському та інших університетах як обов’язкова дисципліна. В Україні радянського періоду студенти-юристи отримували певний обсяг філософсько-правових знань у межах курсів теорії держави і права та історії політичних й правових учень. Щоправда, виключно в позитивному плані подавався лише один різновид філософії права — «марксистсько-ленінської», усі ж інші її різновиди висвітлювалися здебільшого необ'єктивно-критично.

Необхідне відновлення філософії права в якості законної філософської дисципліни, як у рамках відповідних наукових установ, так і в рамках вищої школи, оскільки без підготовки кадрів на­уковців і викладачів безглузді всі розмови про плідний розвиток філософсько-правової думки в колишніх республіках СРСР. Трансформація юридичної освіти в Україні й повернення її в бік світових стандартів потребує відродження традицій, які були притаманні цьому процесу в часи, коли фундаментальній підготовці правознавця приді­лялася вагома увага, у результаті чого випуск­ники юридичних факультетів здебільшого ста­вали значними постатями не тільки в суто юри­дичній чи адміністративній сферах діяльності, а й у сфері вишукано-інтелектуальній, якою зав­жди була філософія.

Зазначимо, що в деяких юридичних вищих навчальних закладах України вже запроваджено спеціальні курси з філософії права (Київський національний університет внутрішніх справ, Львівський юридичний інститут МВС України, Національна юридична академія, Чернівецький університет, Львівський університет). Необхідність засвоєння студентами юридичних ВНЗ філософсько-правових знань зумовлюється потребами їхньої майбутньої професії. При юридичному регулюванні суспільних відносин взагалі та політичної системи зокрема, ці знання дають змогу: а) законодавцям (а в прецедентних правових сис­темах і суддям) відшукувати, виявляти, що є правом, щоб фіксувати, закріплювати його у відповідних юридично-нормативних джерелах; б) правозастосовувачам — у разі застосування відносно визначених норм, особливо норм з оціночними, «ситуаційними» поняттями, приймати такі рішен­ня в межах закону, які найбільшою мірою від­повідають неюридичному (загальносоціальному) праву; в) науковцям та іншим компетентним особам аналізувати державно-юридичне регулювання, з огляду на його відповідність такому праву, й формулювати пропо­зиції законодавцю щодо забезпечення цієї відповідальності.

Отже, сформована під впливом філософії права професійно-політична свідомість юриста дасть змогу вирішувати питання співвідношення права (як явища недержавного походження) і закону (у діалектичному аспекті) в природно-правовому вимірі, використовуючи в якості методологічних орієнтирів, по-перше, по відношенню до політичної системи, — верховенство права, забезпечення його обо­в'язковості в законотворчій діяльності; верховенство й найвищу юридичну силу Конституції України щодо законодавчих та інших правових актів; верховенство законів у системі нормативно-правових актів України, забезпечення законності та справедливості правозастосовчої діяльності.

Вважаємо, що формуванню професійно-політичної свідомості юриста буде сприяти введення в навчальні плани всіх ВНЗ, які здійснюють підготовку юристів, як обов’язкового компонента такої фундаментальної дисципліни, як філософія права, вивчення якої повинно завершуватись державним іспитом.

Вступом до філософії права є юридична деонтологія — філософсько-правова дисципліна, яка досліджує проблеми пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку в правових ситуаціях, навчає майбутнього юриста вважати духовний розвиток суспільства, совість, справедливість — головними критеріями його професійної діяльності, допомагає виробити внутрішнє почуття, переконання для прийняття справедливого, обґрунтованого юридичного рішення під час корегування політичних процесів. Юридична деонтологія як філософсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку, який є передумовою вироблення особистісних норм його професійної поведінки, у тому числі й у політичному полі, і мотивів їх вибору, чинить вплив на формування професійної культури юриста через своєрідні функції.

Аналіз відповідних нормативних деонтологічних документів («Кодекс деонтології національної поліції Франції» [143], «Положення про етичні принципи поліцейської служби Великої Британії» [263], «Етика поліцейського ФРН» [108], «Морально-етичний кодекс поліцейського США» [220], «Кодекс честі рядового і командного складу органів внутрішніх справ Російської Федерації» [148], «Кодекс честі працівника органів внутрішніх справ України»[147], «Кодекс правил здійснення адвокатської діяльності адвокатів країн Європейського співтовариства» [145]) дає змогу зробити висновок, що юридична деонтологія, характеризуючи належне, обов’язкове в повсякденній поведінці юриста при виконанні ним службових обов’язків, пов’язаних з юридичним впливом на політичну систему, здатна сприяти формуванню належної професійно-політичної свідомості юриста.

Таким чином, вивчення юридичної деонтології є важливим чинником формування професійно-політичної свідомості юриста, тому юридичні освітні нормативні документи повинні вказувати на обов’язковість проведення іспиту після закінчення її вивчення в юридичному вищому навчальному закладі.

Формування професійно-політичної свідомості юриста в сучасній Україні відбувається під впливом цілого комп­лексу чинників, серед яких основними є: повільна реалізація демократи­чних процесів в Україні; різне розуміння та сприйняття державної полі­тики, що виявляється в наявності дуже широкого спектра політичних партій і рухів; існування політичної культури в широкому правовому полі, яке не завжди спирається на усвідомлення права як загальнолюдської цінності й що хибно впливає на виховну роботу; суперечливість підходів до історії України, генезису та структури ментальності української нації. Це ті чинники, які «стихійно» впливають на формуванняпрофесійно-політичної свідомості юриста, і саме їх потрібно враховувати при організації цілеспрямованого процесу формування вищезазначеної категорії.

На нашу думку, до навчального плану підготовки юристів потрібно включити політологію права — навчальний предмет, який досліджує взаємодію права та політики [340, с. 46–53]. Безумовно, суспільно-економічний лад і політична структура держави разом з пануючою ідеологією, історичними традиціями та інші змістоутворюючі чинники трансформуються в юридичні норми через волю соціальних, у тому числі політичних груп чи народу в цілому. З іншого боку, наведені вище чинники мають тільки вплив на той компонент права, що є продуктом свідомої нормотворчості, має утилітарно-прикладну спрямованість та призначення слугувати інтересам конкретної держави. Тоді як інший, основоположний компонент права, норми якого мають універсальне значення, адресований до всіх без винятку правоздатних суб’єктів, у тому числі тих, які мають зв'язок з політичною системою. Саме неоднозначність взаємодії права та політики, важливість розуміння її юристом для організації його креативної професійної діяльності у сфері юридичного регулювання політичної системи, обумовлює необхідність вивчення політології права у ВНЗ юридичного профілю. Не менше значення для формування професійно-політичної свідомості юриста має й філософія політики.

Відомо, що філософія політики — навчальна дисципліна, предметом якої є ціннісно-світоглядні принципи легітимності політики. Саме оволодіння філософією політики дозволить юристові вирішувати політико-правові проблеми на таких засадах, які є безпосередньо моральними цінностями (мудрість, толерантність, справедливість, гуманізм, честь, альтруїзм тощо) або “є спроможними виступати в подібній ролі, тобто бути морально релевантними (свобода, солідарність, демократія, рівність, незалежність, національне самовизначення тощо)”. Отже, філософія політики має важливе значення для формування професійно-політичної культури юриста, філософія політики дасть йому можливість вважати основними цілями своєї професійно-політичної діяльності мир, свободу, справедливість, зауважимо, що це, насамперед, цінності філософії права та етики.

Припускаємо, що велике значення в процесі формування професійно-політичної свідомості юриста має правове та політичне мистецтва. Більшість філософів розуміє мистецтво як знаково-семіотичну галузь людської культури, яка на відміну від інших засобів комунікації позначена намаганням у всіх своїх повідомленнях поєднати відтворювану в цій галузі конкретність світу з тими чи іншими його узагальненими сенсами [365, с. 380]. З іншого боку, мистецтво — найдос­тупніша форма засвоєння знань, оскільки воно сприймається в конкретній формі справжньої життєдіяльності [258, c. 88]. У мистецтві повідомленням є текст (знаково-мовна реалізація повної системи інформації), унаслідок чого це повідомлення набуває інформаційної ваги, незрівнянної з усіма іншими семіотичними інструментами культури. Фундаментальна риса мистецтва — наявність мистецького ідеалу як нормативно-ціннісного зразка належного в його найвищій, найбільш досконалій формі. Мистецький ідеал є одним з проявів людської трансгресивності (від лат. transgressio – подолання) як здатності линути думкою, уявою, мрією за межі сущого у сфери піднесеного трансцендентного, у тому числі в правовому та політичному вимірах. Вважаємо, що складовими частинами мистецтва виступають правове та політичне мистецтва.

Політичне мистецтво є образним виразом пануючої політичної доктрини та режиму, способом виховання людей на основі певної системи цінностей і джерелом високих естетичних переживань і радостей [182, с.272]. Ураховуючи зазначене, можна припустити, що існує й правове мистецтво, яке є засобом художнього спілкування людей у правовому вимірі, їхньої правової просвіти, збагачення знань про право, образним виразом домінуючої філософсько-правової парадигми, сприяє формуванню певної моделі правової культури. На відміну від інших типів мистецтв, описані є більш функціональними в межах політизованих суспільств, оскільки вони мають (чи не найбільш прагматичне), прикладне значення — мобілізувати, захищати, розвивати певну політичну систему, певний державний режим і формувати його моделі правової та політичної культур.

Видається, що на формування професійно-політичної свідомості юриста мають вплив, найперше, відповідні види музики, образотворчого мистецтва, скульптури та архітектури, художньої літератури.

Стосовно правової та політичної проблематики в музичній творчості виокремимо, у контексті нашого дослідження, патріотичні пісні, героїчно-епічні музичні твори, маршову музику, відповідні твори оперної та симфонічної музики. Щодо патріотичних пісень зазначимо, що вони оспівують любов до Батьківщини, закликають до її захисту та жертовності в ім’я свого народу, нації. Героїчно-епічні твори — це, перш за все, пісенні балади, музичні перекази, які спираються на народний епос та присвячуються визнаним борцям за справедливість, свободу, рівність, легендарним національним подвигам (в Україні такі твори виконуються, у першу чергу, кобзарями). Особливо зазначимо державний гімн як урочисту пісню політичного змісту, яка в символічний спосіб висловлює цінності політичної системи, владного режиму, його окремі стратегічні цілі та ідеали. Гімн становить легітимну хвалу певної держави, нації, це музичний еквівалент державного прапора, герба, один з вищих державних символів, закріплений у більшості сучасних конституцій як вираз Духу нації. Характеристика гімну України викладена у ст. 20 Конституції України [161, с.9]. Маршова музика має чіткий розмірений темп, ритм, супроводжує будь-які парадні військові заходи, рух війська, великих організованих мас людей, певні ритуальні державні церемонії, сприяє піднесенню національного духу, вихованню патріотизму, державотворенню. Відносно оперної та симфонічної музики, то вони теж можуть мати правове та політичне забарвлення, особливо при виконанні їх митцями загальнонаціонального значення.

Якщо музика, емоційно впливаючи через органи слуху (часом з поєднанням образів виконавців), здатна формувати професійно-політичну культуру юриста, то образотворче мистецтво відповідно діє за допомогою політичних та правових образів, творів живопису, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва (історико-батальний живопис, портрети державних діячів, національних героїв та ін.). Віддавна мистецьким утіленням правових і політичних ідей є скульптура та архітектура (скульптури фараонів; імператорів та інших політичних і державних діячів; архітектурні комплекси різних гілок влади — парламентів, судів, будинків урядів і палаців президентів).

Велике значення у формуванні демократично-спрямованої професійно-політичної свідомості юриста має художня література та драматургія правової й політичної тематики (політична публіцистика та сатира, історичні романи та повісті, художній аналіз діяльності визначених державних мужів, еміграційна політико-національна література, мемуари перших державних осіб, наукова фантастика, яка закликає до ідеального державного устрою, у якому панує добро, щастя, справедливість).

Усі види мистецтва мають художній образ. Правовий або політичний художній образ у мистецтві — особливий знаковий сколок зі світової політико-правової дійсності, що надає мистецькому твору надзвичайну виховну та смислову місткість. Саме через відповідний художній образ юрист протягом усього життя має змогу вбирати в себе правові та політичні традиції, цінності минулого як України, так й інших країн і народів світу.

Отже, результатом досліджень цього підрозділу можуть бути такі висновки:

1. Вплив духовної культури на формування професійно-політичної свідомості юриста — така дія єдиних ідей природно-правових нормативно-ціннісних принципів, яка здатна сприяти виникненню такої професійно-політичної свідомості юриста, що уможливлює справедливі службово-функціональні дії юриста, спрямовані на оптимальне регулювання політичної системи.

2. Основоположний вплив на формування професійно-політичної свідомості юриста здійснює релігійна етика. В умовах України ХХІ ст. процес належного формування професійно-політичної свідомості юриста видається неможливим без вивчення в юридичних навчальних закладах релігійної етики, яка може викладатись факультативно, але обов’язково надконфесійно, що буде сприяти виникненню в юриста природно-правової орієнтації та належної професійно-політичної етики.

3. Філософія як чинник духовної культури формує професійно-політичну свідомість юриста за допомогою системи ідей, які здатні відбудовувати належну траєкторію професійно-політичних дій юриста.

Цьому процесу може сприяти: 1) вивчення навчальних дисциплін у профільних юридичних класах середньої школи з позиції права та політології; 2) поступовий перехід від сцієнтистського напряму професійно-політичного виховання та освіти до більш демократичного антисцієнтистського, який необхідно здійснювати повільно, залежно від рівня відродженого духовного компонента національної культури; 3) організація у всіх ВНЗ, які займаються підготовкою юристів: а) співробітництва з ВАФПСФ; б) обов’язкового вивчення: філософії права (державний іспит), юридичної деонтології (іспит), політології права та філософії політики.

4. Формуванню професійно-політичної свідомості юриста можуть сприяти правове та політичне мистецтва, передусім, під час знайомства юриста з відповідною музикою, образотворчим мистецтвом, скульптурою та архітектурою, художньою літературою. У юридичних навчальних закладах цьому здатні сприяти відповідні студентські гуртки та центри.

5. Ураховуючи твердження цього підрозділу та висновки до розділів 1 та 2, можна припустити, що суттєвий вплив на формування такої детермінанти професійно-політичної культури юриста, як культура його політичної поведінки в професійному вимірі, можуть здійснювати регулятивні чинники правової культури, тому наступний підрозділ нашої роботи присвячується розгляду саме цього процесу.

Дата добавления: 2015-07-20