Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Ав­тономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

1. На відміну від ст. 1173, стаття, що коментується, підлягає застосуванню у випадках, коли є відомою конкретна посадова або службова особа органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю якої завдано шкоди фізичній або юридичній особі.

Суб'єктом завдання шкоди відповідно до ст. 1174 ЦК є не будь-який працівник органу державної влади, органу влади АР Крим та органу місцевого самоврядування, а тільки їх посадова або службова особа. Визначення посадової особи наводиться у ст. 2 Закону України «Про державну службу», відповідне до якої посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Посадовою особою за Законом України «Про органи місцевого самоврядування» (ст. 1) є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Поняття «службова особа» міститься у Примітці 1 до ст. 364 КК України. Отже,службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствам, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

2. Обов'язковою умовою застосування коментованої статті є завдання шкоди посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень. Якщо посадова або службова особа вчинила самоуправство, тобто здійснила дії, що виходять за межі наданих їй повноважень, ст. 1174 ЦК застосуванню не підлягає.

3. Суб'єктом відповідальності за шкоду, завдану посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, є держава, Автономна Республіка Крим або орган місцевого самоврядування. Відшкодування шкоди здійснюється за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих бюджетів.

Відшкодування шкоди здійснюється незалежно від вини посадової або службової особи.

Держава Україна, Автономна Республіка Крим, орган місцевого самоврядування мають право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом

7)відшкодуваня шкоди заподіяної джерелом підвищеної небезпеки

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб (ст. 1187 ЦК).

Характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки:

• неможливість повного контролю з боку людини;

• наявність шкідливих властивостей;

• велика ймовірність завдання шкоди.

У ч. 1 ст. 1187 ЦК закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо. Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки. Через цю обставину суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, з'ясовує наявність його характерних ознак.

Зокрема, судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергію використовано не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточення.

Всі так звані засоби звичайного озброєння (танки, артилерія, ракети тощо) є джерелом підвищеної небезпеки.

Всіх домашніх тварин, хоча б вони й мали непокірний норов, не може бути віднесено до джерел підвищеної небезпеки, окрім службових собак та собак бійцівських порід. Однак дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх перебування у володінні людини.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК можуть бути пов'язані не тільки з якісними, й кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бензином в гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточення не створює. Однак зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов'язане з підвищеною небезпекою.

Судова практика не визнає діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки. Однак діяльність з організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, і тому, попри знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Для більш системного розуміння джерел підвищеної небезпеки їх можна поділити на:

• фізичні (механічні, електричні, теплові);

• фізико-хімічні;

• хімічні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненебезпечні);

• біологічні (зоологічні, мікробіологічні).

Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладено на володільця джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на громадянина буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст. 1187 ЦК.

Щодо транспортних засобів ЦК передбачає два види найму — найм транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798) та найм без екіпажу (ч. 1 ст. 798). Якщо в першому випадку відповідальність за завдану шкоду покладено на наймодавця (ст. 805), то в другому — на наймача (ст. 804).

Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що це джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Однак якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкоду, завдану діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовують вони спільно, в частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК).

Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є: а) наявність шкоди; б) протиправна дія заподіювача шкоди; в) наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини).

Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок:

• дії непереборної сили;

• умислу потерпілого.

У цьому разі ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потерпілого.

Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи — володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами для зменшення розміру відшкодування (ст. 1193 ЦК).

У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії згідно зі ст. 1188 ЦК необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини. За правилами ч. 1 ст. 1188 ЦК, якщо шкоди завдано одній особі з вини іншої особи, то її відшкодовує винна особа; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Положення ч. 2 ст. 1188 ЦК застосовуються у випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Тобто володільці цих джерел, які спільно завдали шкоди, несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини (ст. 1190 ЦК).

Певні особливості має і порядок відшкодування ядерної шкоди. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють Закони України "Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення", "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" і Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхідна наявність тільки трьох підстав: а) ядерної шкоди; б) ядерного інциденту; в) причинного зв'язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається. Суб'єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. На нього покладається відповідальність, якщо цю шкоду завдано ядерним інцидентом на ядерній установці, а також під час перевезення ядерного матеріалу на ядерну установку оператора після прийняття ним від оператора іншої ядерної установки відповідальності за цей матеріал або під час його перевезення з ядерної установки оператора і відповідальність за який не прийняв інший оператор згідно з письмовою угодою. Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Якщо оператор не має майна, необхідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов'язок її відшкодувати покладається на державу.

8888888 від-сть за шкоду завдану незаконними діями органів дізнаня і т.д. ст.1176

Одними з перших дослідників інституту зобов’язань із відшкодування шкоди, в тому числі і завданої незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду були Б.С. Антимонов, О.О. Красавчиков та А.М. Бєлякова. Їхні праці є основним підґрунтям для науковців та практиків при вирішенні питань про відшкодування завданої шкоди. Пізніше дослідження даного інституту проводили М.С. Малеїн, Л.Г. Могилянський, О.Л. Жуковська. Серед досліджень, виконаних в Україні, на особливу увагу заслуговують праці Д.В. Бобрової та С.Н. Приступи. У роботах згаданих авторів аналіз зобов‘язань із відшкодування шкоди був основним предметом дослідження. Про даний вид зобов‘язань йшлося також у працях Х.І. Шварца, К.К. Яїчкова, К.А. Флейшиц, Ю.С. Червоного, О.С. Йоффе, Г.П. Кафтановської, А.О. Собчака, В.Т. Смірнова, Ю.Х. Калмикова, Г.К. Матвеєва, В.В. Глянцева, С.Є. Донцова, К.Б. Ярошенка, П.Р. Стависького, Є.О. Харитонова, М.Д. Єгорова, А.М. Савицької, О.С. Шевченко, А.І. Загорулька та ін. Однак питання про поняття зобов’язань із відшкодування шкоди є суперечливим, спірним в юридичній літературі.[9, с. 86] Оскільки, в новому Цивільному кодексі України законодавець не дає визначення поняття відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду, ми змушені досліджувати його правову природу через призму теорії інституту зобов’язань із відшкодування шкоди.

За чинним законодавством, шкода, що спричинена незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду відшкодовується за нормами: Цивільного кодексу України, Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду"; Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду", затвердженого наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України; Порядку виконання Державним казначейством України рішень суду щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури, а також судів, затвердженого Державним казначейством України; Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди", "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", "Про практику розгляду судами скарг на постанови у справах про адміністративні правопорушення".

Підводячи підсумок, хочеться загадати висловлювання О.С. Йоффе про двояке цільове призначення зобов’язань такого характеру, як відшкодування шкоди, завданої незаконними діями (бездіяльністю) судових та правоохоронних органів:

- по - перше, вони слугують охороні власності, оскільки загроза майнових санкцій відіграє превентивну (попереджувальну) роль. Але якщо, не дивлячись на попереджувальні заходи, майнова шкода все-таки була заподіяна, компенсація за рахунок порушника забезпечить відновлення власнику того становища, у якому він знаходився до моменту, коли йому було завдано шкоди.

- по - друге, вони слугують також захисту інтересів особистості, охороні її життя та здоров’я. Завдана шкода теж може призводити до певних майнових втрат, тому вона виконує і відновлювальну (компенсаційну) функцію.[10, с. 38]

Отже, можемо стверджувати, що шкода, завдана громадянину незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду та порядок її відшкодування має свою специфіку. По-перше, не кожна шкода, завдана незаконними діями згаданих органів, підлягає відшкодуванню, а лише та, яка передбачена у спеціальних нормативно-правових актах; по-друге, шкода відшкодовується не судовими та правоохоронними органами, а державою; по-третє, шкода відшкодовується незалежно від вини заподіювача. Враховуючи, що видання спеціальних норм, пов’язане із внутрішньою особливістю врегулювання відносин з відшкодування шкоди, вимагається наявність у чинному законодавстві норми, в якій би була врахована ця специфіка, а також чітко визначене поняття такого відшкодування.

1.2 Підстави та умови відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду

Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду, є шкода, незаконні дії, причинний зв’язок між незаконними діями та шкодою. При цьому, як уже зазначалось, наявність вини не є обов’язковою, бо відповідно до законодавства шкода відшкодовується незалежно від вини службових осіб органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду. Адже незаконність дій виражається у тому, що заподіювач шкоди діяв поза межами, встановленими для його правомірної поведінки правом (законом), і таким чином діяв проти законних прав інших осіб, порушуючи їх.

Обов’язковою підставою для відшкодування заподіяної шкоди є наявність взаємозв’язку між протиправною поведінкою того, хто заподіяв шкоду, і шкодою, що настала. Для його встановлення слід довести, що: 1) протиправна поведінка передувала настанню шкідливих наслідків; 2) шкідливі наслідки є результатом протиправної поведінки. [11, с. 6,7]

Насамперед, спробуємо з’ясувати, що ж таке: "протиправність", "протиправна поведінка", "протиправна бездіяльність" і в чому вона проявляється, оскільки в жодному нормативному акті ми такого визначення не зустрічаємо.

Протиправність поведінки – це невиконання юридичного обов’язку, встановленого нормою права. Відповідно до форм юридичних обов’язків протиправність виступає у формі дії або бездіяльності. Якщо для виконання активного юридичного обов’язку необхідне вчинення зобов’язаною стороною певних дій, то пасивний юридичний обов’язок виконується шляхом утримання від вчинення заборонених дій. Протиправна поведінка – це поведінка, заборонена законом. Протиправна бездіяльність – це не вчинення особою дії, до якої вона зобов’язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права зобов’язує цю особу до вчинення відповідної дії.[12, с. 870] Хоча Б.Т. Безлепкін вважає, що "не протиправність дій чи вина службових осіб, а несправедливість обвинувачення, покарання, застосування кримінально-процесуального примусу є загальною ознакою умов для відшкодування шкоди, завданої громадянину судовими та правоохоронними органами".[13, с. 116]

Спробуємо визначити за вчинення яких протиправних діянь правоохоронних і судових органів передбачається відшкодування шкоди.

До таких діянь Цивільним кодексом України віднесено:

1. незаконне засудження;

2. незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

3. незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою;

4. незаконне застосування як запобіжного заходу підписки про невиїзд;

5. незаконне затримання;

6. незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.[14, с. 220]

Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" майже дублює статтю 1176 Цивільного кодексу України, хоча більш її деталізує зокрема у статті 1 вказано, що відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок:

1) незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;

3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства.[15, с. 4] Наявність однієї із передбачених незаконних дій у сукупності з іншими підставами відповідальності (шкода, причинний зв'язок) породжують зобов'язальні відносини між потерпілим і зобов'язаною особою. Новий Цивільний кодекс України значно розширив перелік незаконних дій службових осіб правоохоронних органів, які є елементом спеціального делікту. До них належать незаконне затримання і незаконне застосування підписки про невиїзд. Ця нормативна новела створює нові гарантії захисту прав фізичних осіб від незаконної діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду.

А тепер спробуємо з’ясувати в яких випадках діяльність правоохоронних та судових органів є незаконною і, відповідно, буде підставою для відшкодування заподіяної шкоди. До підстав для відшкодування шкоди відносяться:

1) постановлення виправдувального вироку суду;

2) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

3) відмова в порушенні кримінальної справи, закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

4) закриття справи про адміністративне правопорушення. Крім того, право на відшкодування заподіяної шкоди виникає у випадках заподіяння шкоди оперативно-розшуковими заходами до порушення кримінальної справи.[16, с. 364]

Тобто таке право виникає у випадках встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно тощо, або за умови, що протягом шести місяців після проведення таких заходів не було прийнято рішення про порушення за результатами цих заходів кримінальної справи або таке рішення було скасовано.

Крім того, відповідно до норм цивільного законодавства держава повинна відшкодувати шкоду, завдану фізичній чи юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі. Для настання відповідальності за даною нормою необхідно встановити наявність в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду. Необхідно зважати на те, що право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями судових та правоохоронних органів, виникає лише при наявності перелічених вище обставин. В інших випадках заподіяна шкода відшкодовується на підставах, прямо визначених законодавством. Наприклад, відшкодування шкоди жертвам політичних репресій здійснюється на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій в Україні".[17, с. 9,10]

Умови виникнення права на відшкодування шкоди – це обставини, за наявності яких починають діяти підстави, процесуальні акти, що містять у собі рішення відповідного органу чи посадової особи про невинуватість притягненого до відповідальності. Такими умовами є постановлення судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Тобто право на відшкодування виникає лише в разі повної реабілітації особи, про що зазначено в п.3 Положення про застосування Закону про відшкодування шкоди від 4 березня 1996 року.[18, с. 13]

Тлумачення терміна "реабілітація" у правових нормах відсутнє, однак у юридичній літературі він означає винесення процесуального рішення про невинуватість громадянина й одночасно вжиття заходів щодо поновлення майнових та інших прав реабілітованого громадянина.[19, с. 21]

Отож, ми з’ясували, що загальними умовами настання відповідальності по деліктним зобов’язанням, а саме відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду є протиправна поведінка, наявність шкоди у потерпілого, наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди і шкідливих наслідків, які настали, а також наявність вини заподіювача шкоди, яка може проявлятися як у протиправних діях, так і у протиправній бездіяльності. Також ми встановили за вчинення яких протиправних діянь правоохоронних і судових органів передбачається відшкодування шкоди та якими нормативно-правовими актами регулюється це питання.

9. відшкод шкоди особі яка потерпіла від злочину

Відповідно до чинного законодавства, потерпілий не завжди може розраховувати на швидке й повне відновлення за рішенням суду його порушенних прав. Є чимало випадків, коли заподіяна майнова шкода не відшкодовується через те, що винуватий у її вчиненні не має для цього відповідних коштів. Реальне їх стягнення з засудженого, що відбуває покарання, як правило, розтягується на довгі роки і буває нерегулярним. Особливо дана проблема актуальна у зупинених провадженням кримінальних справах. За таких обставин, особу, яка вчинила злочин не встановлено і потерпілий позбавлений права пред’явити цивільний позов. Не краще його положення якщо особа, яка вчинила злочин встановлена, але ухиляється від слідства і оголошений розшук обвинуваченого не дає бажаного результату. Названі злочини відносяться до категорії нерозкритих, яких за статистикою не так вже й мало.

Людині, яка потерпіла, і здоров’я якої поставлено під загрозу в результаті тяжких тілесних ушкоджень, розкрадено чи знищено майно тощо, маловтішна перспектива чекати, коли встановлять особу, яка вчинила злочин, а обвинувачений буде розшуканий, потім засуджений і з нього почнуть утримувати якісь мізерні суми за виконавчим листом. Він має гостру потребу в негайному відшкодуванні завданої шкоди. Така допомога у більшості випадків йому просто життєво необхідна і надати її, на мій погляд, повинна держава, оскільки вона взяла на себе турботу про підтримання правопорядку та забезпечення безпеки всіх членів суспільства. Відповідно до ст. 3 Конституції України “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Якщо злочин став фактом, то звідси за логічною послідовністю випливає, що усунення наслідків злочину, у тому числі шляхом відшкодування завданої потерпілому шкоди, є обов’язком держави. В кінцевому рахунку суми, виплачені потерпілому, повернуться до бюджету у вигляді відрахувань від заробітку засудженого, вартості конфіскованого в нього майна тощо, а тому розраховуватись за шкоду доведеться всеодно винуватому в її заподіянні, а не державі, що у даному випадку виступає лише в ролі гаранта відновлення майнових прав потерпілого. ¹

Саме таку систему запроваджено у багатьох країнах світу, і на думку фахівців прийнятна та вкрай необхідна для застосування в наших умовах найближчим часом, оскільки Україна інтегрує до країн Евросоюзу і її закони повинні не суперечити нормам міжнародного права.

Питання про те, за допомогою яких коштів відшкодовувати шкоду потерпілим, виникло ще наприкінці XIX століття. Було запропоновано й можливе його вирішення: обов’язок компенсувати потерпілому завдану злочином шкоду повинно бути правовим обов’язком держави за принципом взаємної відповідальності громадянина перед державою і держави перед її громадянами. Ця актуальна думка відстоювалась багатьма юристами в 1900 р. на Міжнародному пенітенціар-ному конгресі, який відбувся в Брюсселі. На той час вона не знайшла свого втілення в життя і тільки з шестидесятих років XX століття ця ідея одержала правове закріплення. Правові норми, що передбачають виплату компенсації зі спеціальних державних й громадських фондів потерпілим від злочину, діють у багатьох країнах, зокрема: Австрії, Австралії, Великобританії, Мексіці, Нідерландах, Нової Зеландії, Норвегії, Польщі, США, Фінляндії, Франції, Німеччині тощо.

Зародившись у Європі, рух щодо захисту прав потерпілих від злочинів було швидко розповсюджено у всьому світі. Наприклад, шлях Америки, де за останні три десятиріччя створена належна система допомоги потерпілим від злочинів.

Перш за все необхідно зазначити, що Конгресом США були прийняті важливі Федеральні Закони “Про захист потерпілих і свідків” 1982 року, “Про потерпілих від злочинів” 1984 року, на підставі рекомендацій Спеціальної комісії при адміністрації Рейгана з питань сприяння потерпілим від злочинів.

Важливою рекомендацією, яка випливала з аналізу стану злочинності, проведеного Спеціальною комісією при Президенті було визнання необхідності створення Фонду допомоги потерпілим від злочинів, яка вказувала на джерела формування даного фонду. Вони включають річну суму кримінально-правових штрафів, призначених федеральними судами з конкретних справ, а також арештовані судами грошові кошти і вартість конфіскованих коштовностей та предметів.

Закон “Про потерпілих від злочинів” 1984 року врахував рекомендації Спеціальної комісії і проголосив створення видаткової статті в Державному бюджеті США, яка знайшла своє втілення в якості фонду допомоги потерпілим від злочинів. Метою фонду є забезпечення загальнофедеральної фінансової підтримки програм компенсації жертвам злочинів у межах кожного Штату, що дає можливість адміністрації Президента розширити фінансову допомогу кожному Штату у поліпшенні діяльності служб щодо надання допомоги потерпілим від злочинів в сотнях округів всієї країни.

За підрахунком спеціалістів, більш ніж 200 млн. доларів було депоно- вано у фонді: приблизно 68,3 млн. доларів у 1986 фінансовому році. У 1987 фінансовому році очікувалося надходжень у фонд більш ніж на 77 млн. доларів. В 1993 році, не враховуючи дотацій із федерального фонду, на роз-виток послуг для жертв злочинів у всіх штатах витрачено 328 млн. доларів., а з урахуванням додаткових асигнувань з фонду - близько 400 млн. дол ².

Огляд розвитку компенсаційних програм показує, що в США відбувається повсюди зріст їх грошових фондів.

Розміри компенсації потерпілим від злочинів залежать від сум пожертвувань, що використовуються на реалізацію компенсаційних програм, субсидуємих із фонду. У зв'язку з наявністю у законодавстві Штатів обмежень через ценз осідлості, деякі з них недоотримали до 65 % всіх їх внесків у фонд для допомоги потерпілим. Ця обставина обумовила
прийняття кількома Штатами нового законодавства або зміну процесуальних умов виникнення права на отримання компенсації. Наприклад, 8 Штатів виключили зі своїх компенсаційних програм вимогу про те, що компенсацію може отримати тільки мешканець даного Штату, а 11 Штатів прийняли нове законодавство, що створює додаткові гарантії отримання потерпілим, який втратив душевне здоров’я компенсації за відповідне медичне лікування або догляд. В 1987 році 38 Штатів вимагали від адміністрації США розширення сфери компенсації жертвам злочинів, у тому числі 35 Штатів прагнули розширити підстави та умови видачі компенсації потерпілому, у той час як 3 Штати домагалися дозволу видачі компенсації навіть при наявності сумнівів у сумлінності потерпілого від злочину. Перше місце займають витрати, пов’язані з оплатою медичної допомоги та лікування /30 %/, наступне - витрати, у зв’язку з втратою зарплати та витрати, пов’язані з оплатою щодо догляду за потерпілим /23 %/. Платежі із сум компенсації на відновлення психічного здоров'я складають приблизно 1,7 % від усієї кількості компенсаційних витрат, які надходять з фонду.

Метою створення Федерального Фонду Штатів є не тільки видача потерпілим компенсаційних сум, а також надання їм допомоги на підставі ефективного їх обслуговування. Ця задача покладена на спеціальні служби допомоги.

Закон “Про потерпілих від злочинів” 1984 року вимагає, щоб кожний Штат віддавав пріоритет щодо надання допомоги певним групам постраждалих. Перша група - це потерпілі від згвалтувань та інших сексуальних злочинів; друга - потерпілі від побутових злочинів; третя - потерпілі - діти, щодо яких здійснені насильницькі злочини. Даний закон надає кожному Штату право вибору одного з трьох напрямів у здійсненні розподілу грошових коштів на компенсаційні виплати потерпілим, які надходять у встановленому порядку із загальнофедерального фонду.

Фонд допомоги жертвам злочинів також існує у Польщі. Ця громадська організація надає допомогу соціально-незахищеним особам, які постраждали від злочину. Фонд створений у 1985 р., засновником якого виступило видавництво юридичної літератури. Він почав свою діяльність в 1986 році у співпраці з Державним управлінням страхування, зацікавленим у проведенні профілактичної роботи. В той час фонд мав у своєму розпорядженні суму всього в 500 тис. злотих і поступово поповнювався коштами, що надходили за рішенням судів в якості відшкодування збитку та благодійних внесків. Зараз фонд надає допомогу не тільки полякам, але й іноземцям, які постраждали на території Польщі від майнових злочинів та злочинів проти особи. У цьому випадку обов'язково повинно бути встановлено тяжке фінансове становище потерпілого.

До форм надання допомоги відносяться – відшкодування фінансових збитків через їх компенсацію; виділення коштів на придбання необхідного одягу; оформлення ощадної книжки дітям-сиротам, на яку переказуються спеціальні вклади, які будуть їм видані в майбутньому для придбання житла; відшкодування витрат на лікування за кордоном. Для отримання допомоги, потерпілий повинен представити у фонд документ про факт злочину у вигляді постанови прокурора або виписки з рішення суду; довідки про фінансовий стан потерпілого від злочину, наприклад, про розміри заробітної плати або пенсії, яку він отримує. Заява складається на спеціальних бланках, які потерпілий може отримати в суді, прокуратурі або у фонді. Документи не обов’язково приносити особисто, але й дозволяється направляти по пошті. Розглядаються заяви, як фізичних, так і юридичних осіб, що дає можливість працівникам фонду врахувати усі побажання потерпілих. Дізнавшись про резонансний злочин, фонд самостійно починає займатись питаннями пов’язаними з відшкодуванням завданої шкоди потерпілому внаслідок цього злочину. Необхідно констатувати, що не кожна особа, яка подала заяву з усіма необхідними документами, має можливість отримати допомогу. Серед зазначеної категорії, зустрічаються особи, які мають високі доходи набагато більші, ніж вони вказали у відповідних документах. Інші – прагнуть отримати велику суму, не розуміючи, що фонд обмежений у фінансах, яких повинно вистачати всім потерпілим. Зустрічається також інсценування крадіжок із особистих будинків з метою отримання фінансової компенсації з фонду, внаслідок вчиненого злочину. Враховуючи складність ситуації, працівники фонду звертаються в поліцію або прокуратуру з метою проконсультуватись у справі, яка викликає сумнів. ³

На нашу думку, на базі таких фондів доречно створення віктимологічних реабілітаційних центрів, які будуть сприяти діяльності фонду, не займаючись фінансовими питаннями. В їх компетенцію входитиме надання безкоштовних юридичних консультацій, кваліфікованої лікарської або психологічної допомоги тощо. Кожний потерпілий від злочину матиме можливість звернутись у відповідний центр за допомогою, яка йому необхідна, як офіційно, так і анонімно, в силу специфічності деякої категорії злочинів.
Цікавим при вивченні цієї проблеми є досвід Франції. Відповідно до Закону, який було прийнято у Франції 8 липня 1983 року, посилено захист прав потерпілих. Віктимологи поставили багато актуальних питань, які стосувались більш швидкого та повного відшкодування потерпілим завданої матеріальної та моральної шкоди. Створена в лютому 1982 року Спеціальна комісія під керівництвом професора Мальєза виробила відповідні пропозиції на підставі яких було прийнято цей закон, що значно покращував статус потерпілих. Внаслідок цього:

- спрощувалась процедура звернення до суду з відповідними позовами;

- відшкодування збитків на суму до 20тисяч франків оформлювалось простою письмовою заявою адвоката і вони підлягали відшкодуванню у стадії досудового розслідування;

- передбачались заходи, щодо збереження майна потерпілого;

- питання про відшкодування шкоди потерпілому стало вирішуватись судом у прискореному порядку і постанова про негайну компенсацію приймалась незалежно від того, в якій мірі злочинець буде винуватим.

Навіть, якщо його вину одразу не буде доведено судом або, якщо у справі не будуть виявлені дійсні винуватці, потерпілий має право отримати відшкодування із спеціального державного фонду. ⁴

Право на компенсацію шкоди від злочинів проти особи мають жертви насильницьких злочинів, їх утриманці, іноземні громадяни та європейського співтовариства. До компенсаційних витрат належать витрати на лікування тілесних ушкоджень, повна компенсація за юридичне обслуговування жертв та їх сімей, майнові збитки /залежно від майнового становища жертви та державних ресурсів/, відшкодування збитків, заподіяних автопригодами /у випадку відсутності страхування /, терористичними актами, зараженням СНІД.

У Великобританії держава теж приділяє велику увагу проблемі допомоги жертвам злочинів. На думку однієї з комісій британського парламенту, яка проводила порівняльне дослідження цієї проблеми, британська система компенсацій жертвам злочинів є найкращого у світі. В ній визначено широкий перелік злочинів, жертви яких одержують грошову компенсацію, а розміри виплат більші, ніж в інших країнах. У 1988 р. у Великобританії та Північній Ірландії ці витрати склали 85 млн. фунтів стерлінгів. ⁵

Програму компенсації жертвам насильницьких злочинів та злочинів проти особи має також Німеччина. На компенсацію мають право потерпілі від насильницьких злочинів, особи, які перебувають у майновій залежності від жертв вбивств, іноземці у випадку, якщо злочин був скоєний після 30 червня 1990 року і жертва залишилася у Німеччині понад три роки. Компенсація включає витрати на медичні послуги та пенсійне забезпечення у випадку втрати жертвою працездатності не менш ніж на 25 відсотків на термін понад шість місяців, а також компенсацію особам, які перебували у майновій залежності від жертв вбивств.

Відповідні органи нашої держави теж проводять роботу щодо створення Державного фонду допомоги потерпілим від злочинних посягань в Україні.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 26 січня 1993 р. “Про стан виконання законів і Постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходів по посиленню боротьби зі злочинністю" Кабінету Міністрів України доручено розглянути питання про створення Фонду відшкодування шкоди громадянам, які потерпіли від злочинів.

Положення, які стосуються організації Державного фонду допомоги потерпілим від злочинів, містяться у розпорядженні Президента України “Про заходи щодо активізації боротьби з корупцією та організованою злочинністю" від 10 лютого 1995 року. У розпорядженні Президента України було вказано на необхідність координації роботи над створенням проекту положення про Державний фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань. Координацію цієї роботи покладено на МВС України.

У квітні 1994 р. МВС України повідомило Міністерство юстиції України, що розглянуло питання щодо створення державного фонду допомоги потерпілим від злочинних посягань. Було здійснено відповідні розрахунки та узагальнення суми збитків, завданих громадянам корисливими злочинами, і про його результати повідомлено Кабінет Міністрів України. Однак вирішення питання про створення державного фонду через відсутність коштів у Державному бюджеті було заблоковано Міністерством фінансів України.

Вважаю, що вирішуючи питання про створення державного фонду відшкодування шкоди громадянам, які потерпіли від злочинів, слід керуватися Європейською конвенцією про компенсацію шкоди жертвам кримінальних злочинів, яку підписано 24.11.1983 р. у Страсбурзі, та Декларацією основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1985 році. Також слід врахувати досвід інших країн, наприклад США, Польщі, Німеччини, Франції. Заслуговує уваги " Європейське узгодження про відшкодування збитків жертвам злочинних дій, схвалене комітетом міністрів Європейського Союзу в червні 1983 р.

Створення державного фонду для відшкодування шкоди потерпілим від злочинів - необхідність сьогодення, яка має реальні можливості запровадження в життя. Нами зроблено спробу внести деякі слушні пропозиції для вирішення цієї проблеми на законодавчому рівні:

1. Матеріальна допомога з фонду повинна виплачуватися тільки в якості компенсації завданої шкоди і визначеній в законі категорії осіб, а її стягнення повинно в першу чергу спрямовуватися на майно й заробітну плату засудженого або надаватись за рахунок держави, що сприятиме підвищенню особистої відповідальності за протиправні вчинки.

2. Видавати матеріальну допомогу з державного фонду треба тільки тим потерпілим, які зазнали шкоди, заподіяної навмисними посяганнями на життя й здоров’я. Ця пропозиція відповідає Декларації "Про основні принципи відправлення правосуддя у відношенні жертв злочинів та зловживань владою". У ній, зокрема, говориться " що державам варто приймати заходи щодо надання фінансової компенсації... жертвам, які в результаті тяжких злочинів одержали значні тілесні ушкодження, суттєво підірвали своє фізичне чи психічне здоров’я".

3. Матеріальна допомога з державного фонду у справах про майнові злочини можлива тільки в тих випадках, якщо злочин ставить потерпілого в безвихідне становище /рішення за результатами роботи третьої секції учасників XI конгресу Міжнародної асоціації кримінального права, вересень 1974 р./, який розглядав питання про необхідність заснування спеціальних державних та громадських фондів, з яких потерпілий міг би одержувати компенсацію за збитки.

4. Виплата матеріальної допомоги повинна виключатись, якщо особа, якій заподіяно збитки, раніше уклала договір страхування і отримує страхову премію, а також коли особа зазнала ушкодження здоров’я чи втратила годувальника, але одержує за це державну допомогу або пенсію.

5. Матеріальна допомога з державного фонду повинна видаватись тільки тим потерпілим, шкоду яким заподіяно невстановленими злочинцями чи засудженими, які з об’єктивних причин неспроможні відшкодувати збитки. 6. Право на відшкодування збитків повинні мати не тільки потерпілі від злочину, але і його утриманці / у випадку смерті потерпілого/.

7. Варто передбачити можливість відмовлення в матеріальній допомозі або зменшення її розміру для потерпілого, який своїми діями чи поведінкою в будь-якій мірі сприяв вчиненню злочину.

8. Необхідно встановити мінімальні та максимальні межі матеріальної компенсації потерпілим та строк, протягом якого потерпілий має право на матеріальну допомогу.

9. Фонд повинен формуватись не за рахунок платників податків, а із загальної суми надходжень до державного бюджету коштів від штрафів, застав, державного мита, різних зборів, судових витрат тощо. Зазначені кошти треба направляти на рахунок фонду допомоги жертвам злочинів, а не в бюджет.

У большості країн з державних фондів компенсується тільки шкода, завдана життю та здоров’ю громадян. Інші види завданої злочином шкоди, як правило, не відшкодовуються державою, однак розповсюджена система обов’язкового страхування в значній мірі забезпечує компенсаційні виплати потерпілим. Вважаємо, що в Україні необхідно також створення громадського фонду - для відшкодування шкоди, завданої власності потерпілого. Кошти даного фонду повинні формуватись за рахунок різних благодійних внесків.

Отже, підсумовуючи, можна зробити висновок, що в Україна вже дозріла для розробки та прийняття Закону “Про потерпілих від злочинів”, в якому повинні бути відображені особливості розрахунку, умови й розміри компенсаційних виплат потерпілим та можливості реабалітації.

10. відшкод шкоди завдану малолітніми,неповнолітніми,особами цив дієзд. яких обмежена, фіз. особою яка неосудна ст.1184

За загальним правилом, відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, покладається на їхніх батьків (усиновлювачів) або опікунів чи інших фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання неповнолітньої особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Аналогічний порядок поширюється і на заклади, які за законом здійснюють щодо малолітніх функції опікуна (ч. 3 ст. 1178 ЦК).

Окрім цього, законодавець встановлює також і відповідальність навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за малолітньою особою, а також особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору (ч. 2 ст. 1178 ЦК), за шкоду, завдану малолітньою особою під час перебування під наглядом цих закладів чи осіб.

Протиправність діяння полягатиме в тому, що ці особи неналежно виконували покладений на них, згідно із законом чи договором, обов'язок здійснювати виховання та/чи нагляд за малолітнім.

Причому, якщо це стосується батьків, то відповідальність буде покладено на обох, незалежно від того, чи проживають вони разом, чи окремо, оскільки обов'язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для них обох. Однак у разі, якщо батьки були позбавлені батьківських прав, то обов'язок відшкодовувати завдану шкоду за протиправні діяння своїх малолітніх дітей лежить на них ще впродовж трьох років після позбавлення батьківських прав (ст. 1183 ЦК).

У ЦК вперше введено можливість покладення відповідальності на фізичних осіб, які здійснюють виховання та/чи нагляд за малолітніми на правових підставах (гувернантки, няні, домашні вчителі, репетитори тощо), зокрема, на підставі договору.

Законодавець визначає перелік юридичних осіб, які є відповідачем за шкоду, завдану малолітнім: навчальний заклад (наприклад, школа та дитячий садок), заклад охорони здоров'я (наприклад, лікарня, поліклініка) чи інший заклад, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (наприклад, літній табір відпочинку, приймальник-розподільник тощо), а також заклад, який за законом здійснює щодо малолітнього функції опікуна (наприклад, дитячий будинок, інтернат тощо). При цьому, протиправним діянням цих юридичних осіб вважаться саме невиконання чи неналежне виконання законного обов'язку здійснювати нагляд за малолітніми.

Вина усіх зазначених осіб, які несуть відповідальність за цей вид делікту, презюмується, тобто особа вважається винною, якщо вона не доведе, що шкоди завдано не з її вини, тобто, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та/чи нагляду за малолітньою особою.

Однак, якщо встановити вину конкретної особи неможливо, то всі винні в цьому заподіянні шкоди особи несуть дольову відповідальність. Розмір часток, у межах яких ці особи нестимуть відповідальність, визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду відповідно до частки вини кожного з них. Такий самий принцип дольової відповідальності встановлено законодавцем і у випадку, якщо шкоди завдано спільними діями кількох малолітніх осіб.

Обов'язок батьків (усиновлювачів), опікунів чи інших зобов'язаних осіб відшкодовувати шкоду, яку завдано малолітніми, не припиняється навіть у разі досягнення малолітніми повноліття. Однак по досягненні повноліття особу може бути зобов'язано судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а зобов'язані до відшкодування особи є неплатоспроможними або померли.

Відшкодувавши шкоду, завдану малолітніми, жодна з фізичних та юридичних осіб, які визнані зобов'язаними суб'єктами за цим видом делікту, не має права зворотної вимоги (регресу) до малолітньої особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, неповнолітні особи є повністю дієздатними, тобто такими, що можуть самостійно у повному обсязі нести покладену на них відповідальність. Однак якщо неповнолітня особа немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, то цю шкоду відшкодовують субсидіарно її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, а у разі, якщо неповнолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то і цей заклад (ч. 2 ст. 1179 ЦК).

Субсидіарність цієї відповідальності полягає в тому, що основна вимога про відшкодування завданої шкоди пред'являється до неповнолітнього, і лише якщо у неповнолітньої особи немає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, як співвідповідачів буде факультативно притягнуто до відповідальності вказаних осіб.

Протиправність поведінки вказаних осіб полягає в тому, що вони неналежно виконали покладений на них обов'язок виховання та нагляду за неповнолітнім. При цьому, вина батьків (усиновлювачів), піклувальників та закладу, що виконує функції піклувальника, за неналежне виховання та нагляд за неповнолітнім презюмується, тобто вони відповідатимуть за завдану неповнолітнім шкоду, якщо не доведуть, що її завдано не з їхньої вини.

На відміну від відшкодування шкоди, завданої малолітніми, субсидіарна відповідальність зобов'язаних за цим деліктом осіб прямо залежить від того, чи став неповнолітній повністю дієздатним. У разі, якщо а) неповнолітня особа, яка завдала шкоди, досягнула повноліття; б) неповнолітня особа, яка завдала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди до досягнення повноліття, — то зобов'язані особи звільняються від обов'язку додатково відшкодовувати завдану шкоду. Натомість, коли ж повної дієздатності неповнолітній не набув, а йому надали, в порядку ст. 35 ЦК, то до уваги береться наявність згоди на це батьків (усиновителів) або піклувальників. Якщо такої згоди не було, то неповнолітній відшкодовує завдану ним шкоду самостійно на загальних підставах. Якщо ж батьки (усиновлювачі) або піклувальники дали свою згоду на набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності, то вони продовжують нести субсидіарну відповідальність за шкоду, завдану неповнолітнім, до досягнення ним повноліття.

Однак, у разі, якщо неповнолітня особа, яка набула повної цивільної дієздатності, не має майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, цю шкоду відшкодовують у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

Відшкодувавши шкоду, завдану неповнолітньою особою, батьки (усиновлювачі), піклувальники, а також заклади, що здійснюють щодо неповнолітнього функції піклувальника позбавляються права зворотної вимоги (регресу) до неповнолітньої особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою, здійснюється опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею (психіатричні лікарні, диспансери, клініки, інтернати тощо).

Протиправним діянням, за яке настає відповідальність зобов'язаних суб'єктів, є невиконання покладеного на них обов'язку здійснювати нагляд за недієздатним. Вина опікунів або закладу, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, презюмується, тобто вони відповідають за завдану недієздатним шкоду, якщо не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини.

Причому обов'язок відшкодувати шкоду опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, не припиняється в разі поновлення недієздатної особи в цивільній дієздатності.

Відшкодувавши шкоду, завдану недієздатним, опікун та заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за недієздатним, позбавляються зворотного права вимоги (регресу) до недієздатної особи (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

За загальним правилом, шкода, завдана фізичною особою, цивільну дієздатність якої обмежено, відшкодовується нею на загальних підставах.

Іноді фізичні особи, які є повністю деліктоздатними, можуть завдати шкоду в стані, коли вони не усвідомлювали значення своїх дій та/чи не могли керувати ними (адієздатна особа). Цей стан може бути наслідком тимчасової втрати свідомості, афекту, психічної чи іншої хвороби, сп'яніння тощо. У зв'язку з цим, в зазначених діях особи, як правило, немає вини, то, за загальним правилом, шкода, якої завдано фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та/чи не могла керувати ними, не відшкодовується (ч. 1 ст. 1186 ЦК). Однак з цього правила є певні винятки:

1) враховуючи матеріальне становище потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд вправі постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі;

2) якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану адієздатності в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, то шкода відшкодовується на загальних підставах;

3) якщо адієздатність особи є наслідком психічного розладу або недоумства, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом із цією особою, знали про це, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

11 відшкод. шкоди завданої працівникові у звязку з виконанням ним службових обовязків

Дата добавления: 2015-07-20