Політичні партії й вибори

Відмінність між зацікавленими групами й політич­ною партією очевидна: партія прагне здобути й утримати контроль над державними інститутами. Політичні партії — це один із небагатьох інститутів, зародження яких нерозрив­но пов'язане з генезою ліберальної демократії.

Отже, партія — це добровільна асоціація виборців, яка прагне контролювати уряд шляхом здобуття влади на вибо­рах та оволодіння в результаті цього офіційними установами.

Функції та класифікація партій. Партії:

виступають сполучною ланкою між владними колами й тими, ким управляють;

виконують різноманітні функції акумуляції соціальних інтересів;

ставлять колективну мету для всього суспільства;

рекрутують кадри для владної еліти та сприяють її полі­тичній соціалізації;

здійснюють важливі функції референтних груп для своїх прихильників.

За критерієм внутрішньопартійної структури партії кла­сифікуються як масові, що вирізняються численністю свого складу, й кадрові (або об'єднання так званих нотаблів — відомих людей, вправних організаторів виборчих кампаній, фінансистів) з метою підготовки виборів і підтримання кон­тактів із обраними представниками. За критерієм організа­ційної структури партії класифікуються на партії-комітети (асоціації нотаблів); партії-секції (мають широку мережу місцевих організацій); партп-ланки (для яких наявна ще жорсткіша структура); партії-міліції (із воєнізованою струк­турою, одноосібним керівництвом). Важливим параметром внутрішньої структури політичних партій є фракції, які діють або за принципом клієнтели (фракція, очолювана од­ним із членів вищого партійного керівництва), або за прин­ципом ідеологічної спільності.

Класифікація партійних систем. Поняття партійної систе­ми відображає спосіб взаємодії партій у боротьбі за владу. Традиційним критерієм, який застосовується при класифі­кації партійних систем, є кількісний.

За кількісним критерієм вирізняють однопартійні систе­ми, характерні передусім для авторитарних режимів; дво­партійні системи, коли одна з двох партій має більшість у парламенті й формує уряд самостійно; багатопартійні сис­теми, за яких створюється коаліційний уряд.

Порівняльний аналіз двопартійних і багатопартійних систем свідчить про перевагу двопартійної системи. Дво­партійна система сприяє поступовому зменшенню ідео­логічних конфліктів між партіями та їх поступовому перехо­ду на поміркованіші позиції; порівняно легко забезпечує вибір при голосуванні; дає змогу в разі перемоги сформува­ти уряд, який не піддається кризам, а також наблизитися до ідеалу відповідального правління.

Проте слід мати на увазі, що двопартійність існує в не­великій кількості країн, зокрема в США, Великій Британії, Новій Зеландії та деяких карликових державах.

Стійкість партійних систем. Щоб досягти успіху на вибо­рах і отримати доступ в уряд, партія має діяти якнайпрагма-

тичніше. Такий тип політики спричинює «розмивання» конкретної мети, крім здобуття й утримання влади будь-якою ціною. Ця логіка названа логікою «всіх хапальної партії».

Вибори. Аналіз партійних систем не був би повним без розгляду кола проблем, пов'язаних із виборами: адже вибо­ри є головною ареною міжпартійного змагання.

В умовах авторитаризму голосування має зазвичай од­ностайний характер. Проте вибори проводяться регулярно, адже виконують роль соціальної мобілізації й легітимації ре­жиму. Це добре розумів Сталін, що перетворював вибори на галасливі пропагандистські кампанії, які вихваляли партію й особисто «улюбленого вождя». І навіть в умовах авторитар­них режимів виборці можуть використати вибори для ілюст­рування своїх прав. Отже, поширений скептицизм із приво­ду виборів без вибору не завжди виправданий.

В умовах ліберальної демократії вибори є головним ме­ханізмом передавання влади й виконують цю функцію сис­тематично.

Виборчі системи. Виборчі системи мають різні класифі­кації. Проте виокремлюють три найпоширеніші: мажоритар­ну, пропорційну та змішану.

Мажоритарна система, завдяки якій перемагає той кан­дидат, який отримав у виборчому окрузі обумовлену зако­ном (абсолютну або відносну) більшість голосів. У разі застосування абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, що набрав понад 50 відсотків голосів, а віднос­ної — той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Мажоритарна виборча система є найдавнішою серед виборчих систем, діє в 76 країнах світу. Система зас­тосування абсолютної більшості діє у Франції, Еквадорі, відносної більшості — в Канаді, Великій Британії тощо.

Пропорційна виборча система — виборча система, згідно з якою депутатські мандати розподіляються між списками кандидатів від політичних партій (коаліцій) пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним із цих списків. Розрізняють пропорційні виборчі системи із списками «жорсткими» (виборці голосують за список у цілому), «напів­жорсткими» (виборець може проголосувати як за список загалом, так і віддати перевагу одному з кандидатів) та «м якими» (виборець голосує не тільки за список у цілому, а обов'язково віддає перевагу (преференцію) конкретному кандидатові). Пропорційна виборча система виникла на початку XX ст. й сьогодні застосовується в 48 країнах світу, переважно в Європі. При застосуванні цієї виборчої систе­ми межі виборчих округів переважно збігаються з межами адміністративно-територіальних утворень або вся територія держави становить єдиний загальнонаціональний округ (Ро­сія, Португалія, Ізраїль). У ряді країн уведено так званий «бар'єр» — мінімальний відсоток голосів, який має отрима­ти список, щоб кандидати зі списку здобули депутатські мандати. Рівень «бар'єра» — від одного відсотка (Ізраїль) до п'яти відсотків (Швеція, ФРН) та навіть десяти відсотків (Туреччина).

Змішана виборча система є тією чи тією комбінацією ма­жоритарної та пропорційної виборчих систем. Класичним прикладом є виборча система в Німеччині, де 50 відсотків бундестагу обирається за земельними партійними списками на підставі пропорційної системи, а решта 50 відсотків — на підставі мажоритарної системи зі здобуттям відносної біль­шості голосів. Німецький досвід запозичили Росія, Болгарія, Литва, Румунія, Грузія.

Отже, вибори є цивілізованою, правовою формою здобут­тя й оновлення влади, приведення її структур та діяль­ності у відповідність до вимог життя.

Щодо політичних партій, то, як уже зазначалося, немає інституту, який успішніше може впоратися з трьома най­важливішими функціями: передаванням влади, політичною мобілізацією мас і легітимацією існуючих режимів.

Кирилюка

Дата добавления: 2015-07-25