Розділ двадцять другий

Герб Сміт узяв другий шлюб з Чарлін Маккензі, як і намічалось, 2 січня 1977 року. Церемонія відбувалася в конгрегаціоналістській церкві у Саутвест-Бенді. Батько нареченої, майже сліпий вісімдесятирічний дідок, передав дочку нареченому. Джонні, що стояв поряд з Гербом, у належну мить подав йому обручку. То була радісна нагода.

На весілля приїхала Сейра Хезлітт з чоловіком і сином, що встиг помітно підрости. Сейра була вагітна й променилася щастям та вдоволенням. Побачивши її, Джонні відчув гострий укол ревнощів, який захопив його зненацька, мов несподівана газова атака. Та за хвилю все це минуло, і згодом, під час весільної вечері, Джонні підійшов до них і заговорив.

Він уперше зустрівся з Уолтом Хезліттом. То був ставний гожий чоловік з тоненькими вусиками й дочасною сивиною в чуприні. Вибори до сенату штату Мен увінчалися для нього успіхом, і тепер він просторікував про наслідки національних виборів, про те, як важко співпрацювати з незалежним губернатором, а тим часом Денні шарпав його за штани й скиглив: “Ще пити, тату, ще пити, ще пити!..”

Сейра говорила мало, одначе Джонні весь час відчував на собі погляд її блискучих очей, і це його трохи сковувало, хоч водночас і якось наче тішило. А може, й трохи смутило.

Питва на вечері було вдосталь, і Джонні вдвічі перевищив свою звичайну міру, що становила дві чарчини. Може, на нього так подіяла нова зустріч із Сейрою, яка до того ж приїхала з чоловіком, чи, може, щасливе обличчя Чарлін: дивлячись на нього, Джонні остаточно усвідомив, що Віра Сміт пішла без вороття. Отож, коли хвилин через п’ятнадцять після від’їзду Хезліттів він рушив до Гектора Маркстоуна, батька молодої, в голові у нього приємно шуміло.

Старий сидів у кутку біля жалюгідних решток весільного пирога, склавши покручені артритом руки на головці свого ціпка. Він носив темні окуляри. Одна дужка була зламана і обмотана чорною ізоляційною стрічкою. Він пильно придивлявся до Джонні.

- Ти Гербів синок, еге?

- Так, сер.

Гектор Маркстоун обдивився його ще пильніше. Тоді сказав:

- У тебе кепський вигляд, хлопче.

- Мабуть, через те, що допізна працюю вночі.

- Треба приймати щось зміцнююче. Таке, щоб відновило сили.

- Ви були на першій світовій війні, правда ж? - спитав Джонні. До синього діагоналевого піджака старого було пришпилено кілька медалей і серед них французький Воєнний хрест.

- Був, аякже, - зрадів Маркстоун. - Служив під началом Джека Першінга. Американський експедиційний корпус. Сімнадцятий і вісімнадцятий роки. Пройшли крізь вогонь і воду. Місили багно, їли лайно. Ліс Белло, хлопче. Ліс Белло. Тепер це тільки назва в підручнику історії. А я там був. Я бачив, як там помирали люди. Місили багно, їли лайно і вставали в атаку усі заодно.

- Чарлін казала, що ваш син... Її брат...

- Бадді. Еге ж. Був би тепер тобі за дядька. Чи любили ми свого хлопчика? Та певно, що любили. Ім’я його було Джо, але всі казали на нього Бадді, мало не з пелюшок. А як отримали ту телеграму, так мати Чарлін і почала сходити в домовину.

- Його вбили на війні, так?

- Так, убили, - повільно промовив старий. - Сент-Лу, сорок четвертий рік. Не так уже й далеко від лісу Белло, як на нашу мірку. Вкоротили йому віку кулею. Нацисти...

- Я саме пишу нарис, - сказав Джонні, відчуваючи хмільну втіху з того, що звернув розмову на потрібний йому предмет. - Сподіваюся продати його в “Атлан-тік” чи, може, в “Гарперс”...

- То ти письменник? - Скельця темних окулярів блиснули на Джонні з новою цікавістю.

- Ну, власне, тільки пробую... - відказав Джонні. Він уже почав шкодувати, що так розбазікався. Атож, я письменник. Пишу в блокнотах під покровом ночі. - А цей нарис буде про Гітлера.

- Про Гітлера? Що про Гітлера?

- Та як вам сказати... Ну ось припустімо... припустімо, що ви сіли в машину часу й перенеслися назад, у тисяча дев’ятсот тридцять другий рік. У Німеччину. І припустімо, зустрілися з Гітлером. То вбили б ви його чи залишили живого?

Темні скельця окулярів поволі наблизились до самого обличчя Джонні. І він ураз протверезів, утративши й балакучість, і жвавість розуму. Тепер усе залежало від того, що відповість йому старий.

- Це не жарт, хлопче?

- Ні, не жарт.

Гектор Маркстоун зняв одну руку з головки ціпка, застромив її в кишеню штанів і цілу вічність порпався там. Нарешті вийняв руку з кишені. В ній був складаний ніж з кістяною колодочкою, що за багато літ пожовкла й витерлася до блиску. Тепер у діло пішла й друга рука, почавши повільно, з неймовірною обережністю, яку породжує артрит, видобувати з колодочки лезо. Воно лиховісно поблискувало в ясному світлі конгрегаціоналістської парафіяльної зали. В 1917 році той ніж помандрував до Франції разом з хлопчиськом, одним із хлоп’ячого війська, що палало бажанням дати відсіч брудним гуннам, які кололи багнетами малих дітей і ґвалтували черниць, і показати нікчемним французам, як треба воювати. Ті хлопчиська падали мертві під кулеметним вогнем, хворіли на дизентерію і смертельну інфлуенцу, ковтали гірчичний газ і фосген, виходили з пекельного лісу Белло геть розшарпані й знавіснілі зі страху, неначе зіткнулися там із самим дияволом. А потім виявилося, що все те було намарне, що все треба починати спочатку.

Десь грала музика. Люди сміялися, танцювали. Світильник-мигавка кидав у залу снопи теплого світла. Та все те відбувалося десь далеко. Джонні невідривно дивився на оголене лезо, немов загіпнотизований грою світла на гострому жалі.

- Бачиш? - тихо спитав Маркстоун.

- Бачу, - видихнув Джонні.

- Я б загнав його в самісіньке чорне, підступне серце того вбивці, - промовив Маркстоун. - Загнав би до відпору... а тоді ще й повернув, отак... - Він повільно крутнув лезом в один бік, а потім у другий. І осміхнувся, показавши гладенькі, наче в немовляти, ясна, між якими косо стирчав один-єдиний жовтий зуб. - Але перед тим, - додав старий, - я намастив би лезо щурячою отрутою.

- Чи вбив би я Гітлера? - перепитав Роджер Четсворт, видихаючи хмарки пари.

Вони прогулювалися вдвох засніженим гаєм за даремським будинком Четсвортів. У гаю стояла тиша. Був уже початок березня, але день випав холодний і німотно-тихий, наче в січні.

- Еге ж, саме так.

- Цікаве запитання, - сказав Роджер. - Безпредметне, але цікаве... Ні, не вбив би. Я, мабуть, вступив би до його партії. Спробував би щось змінити ізсередини. Може, вдалося б витіснити його або викрити. Звісно, коли б знати наперед, до чого все те дійде.

Джонні згадав обпиляні більярдні киї. Згадав ясно-зелені очі Санні Еллімена.

- А може, вас і самого вбили б, - сказав він. - У тридцять третьому році ті молодчики не тільки горлали пісні по пивницях.

- Так, ваша правда. - Роджер запитливо звів брови й поглянув на Джонні. - Ну, а як би вчинили ви?

- Сам не знаю, - відказав Джонні.

Роджер перевів розмову на інше.

- Як ваш батько і Його дружина провели медовий місяць?

Джонні посміхнувся:

- Вони поїхали в Майямі-Біч, а там саме був страйк готельної обслуги, Чарлін сказала, що почувала себе як удома, бо довелося самій застеляти ліжка і все таке інше. А батько тепер соромиться людей: ходжу, каже, в березні геть засмаглий, наче якийсь піжон. Але, здається, обоє лишилися задоволені.

- Вони продали свої будйнки7

- Так, причому в один день. І взяли майже стільки, скільки хотіли. Коли б не оті кляті лікарняні рахунки, ми б тепер ніякого клопоту не знали,

- Джонні...

- Що?

- Та ні, нічого. Вертаймося вже. Вип’ємо трохи віскі. “Шівас регаль” вам смакує?

- Ще б пак, - сказав Джонні.

Тепер вони читали “Джуда Непримітного”, і Джонні вражало, як легко дається Чакові ця книжка (хоч на перших сторінках сорока не обійшлося без зітхань і ремствувань). Хлопець признався, що вночі з власного почину читає наперед, і вирішив після “Джуда” взяти ще якийсь роман Гарді. Уперше в житті він діставав від Читання втіху і купався в ній, мов невинний юнак в обіймах зрілої жінки.

А поки що розгорнута книжка лежала в Чака на колінах корінцем догори. Вони з Джонні знов сиділи біля басейну, тільки ще без води, і на обох були піджаки. По небу пливли легкі білі хмарки, безладно намагаючись збитись у більшу хмару, щоб пролитися дощем. У повітрі вчувався якийсь загадковий і солодкий дух - дух близької весни. Було 16 квітня.

- Це знов одне з ваших трюкових запитань? - спитав Чак.

- Ні.

- Ну, а вони б мене схопили?

- Що-що? - Про це ніхто ще не запитував.

- Якби я вбив його, вони б мене схопили? І почепили б на ліхтарному стовпі, щоб я висів, як обскубане курча?

- Ну, я не знаю, - повільно промовив Джонні. - А втім, мабуть, таки схопили б.

- І я не зміг би перенестися в тій машині в наш славний новий світ? Назад у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік?

- Думаю, що ні.

- Ну й нехай. Я б однаково вбив його.

- Навіть і отак?

- Ну звісно. - Чак злегенька посміхнувся. - Узяв би з собою ампулку з моментальною отрутою, чи зашив у комір сорочки бритвене лезо, чи я знаю... Аби не катували, коли схоплять. Але я вбив би його. Бо якби не вбив, то мене б аж довіку переслідували ті мільйони людей, яких він винищив.

- Аж довіку... - проказав за ним Джонні кволим голосом.

- Джонні, вам недобре?

Джонні примусив себе всміхнутися до хлопця.

- Та ні, все гаразд. Просто серце на мить наче завмерло.

Під майже безхмарним небом Чак знов узявся читати “Джуда Непримітного”.

Травень.

І знов у повітрі запахло свіжоскошеною травою, знов забуяла цвітом незмінна улюблениця жимолость, розкрили свої пуп’янки троянди. Весна гостює в Новій Англії недовго - усього якийсь неоціненний тиждень, а потім диск-жокеї запустять “золоті диски” ансамблю “Біч бойз”, розляжеться по околиці гудіння патрульної “хонди”, і гарячий вітер принесе літо.

В один з останніх вечорів того неоціненного тижня Джонні сидів у своєму котеджі й дивився за вікно, у м’яку та глибоку весняну сутінь. Чака вдома не було: поїхав на шкільну танцювальну вечірку зі своєю новою дівчиною, набагато розвиненішою за кількох попередніх. “Вона читає ”, - довірчо повідав він Джонні, як тямущий чоловік іншому тямущому чоловікові.

Нго вже не жив у садибі. Наприкінці березня він дістав американське громадянство, у квітні запропонував свої послуги одному з курортних готелів у Північній Кароліні, а три тижні тому його запросили на розмову й одразу ж прийняли на головного доглядача території. Перед від’їздом він зайшов до Джонні.

- Мені здається, ви надто тривожитеся через тигрів, яких насправді немає, - сказав він. - Тигр смугастий, і тому в заростях його не видно. От стривоженій людині скрізь і ввижаються тигри.

- Але ж тигр є, - заперечив Джонні.

- Так, - погодився Нго. - Десь є. А ви тим часом марнієте на очах...

Джонні підвівся, рушив до холодильника й налив собі пепсі. Тоді вийшов зі склянкою на маленьку відкриту веранду. Він сидів, попивав пепсі й думав про те, як добре для людей, що мандрівки в часі неможливі. Над соснами зійшло жовто-рожеве око місяця, і на поверхню басейну лягла навскоси кривава доріжка. Десь закумкали й захляпали перші жаби. Трохи згодом Джонні зайшов до кімнати й хлюпнув у пепсі добрячу дещицю рому. А повернувшись на веранду, знову сів зі склянкою в руці, посьорбував свою суміш і дивився, як підбивається вгору місяць, поступово роблячись із жовто-рожевого німотно-таємничим сріблястим.

Дата добавления: 2015-07-25