Розділ сьомий

- Заплющте очі, - сказав доктор Вейзак.

То був невеличкий на зріст товстун з неймовірно буйною чуприною та пишними баками. Джонні не міг отямитися з дива, бачачи стільки волосся на одній голові. Якби років п’ять тому чоловік з такою зачіскою з’явився в першому-ліпшому барі на сході Мену, йому не дали б проходу цікаві, а якби ще він був у Вейзакових літах, то його могли б і припровадити до поліції.

Така кучма. Це ж треба...

Джонні заплющив очі. Голову йому обліпили електричними датчиками. Провідки від контактів тяглися до електроенцефалографа, встановленого на прикріплених до стіни консолях. Доктор Браун і медсестра стояли біля апарата, з якого повільно виповзала широка паперова стрічка енцефалограми. Джонні волів би, щоб сьогодні чергувала Марі Мішо. Йому було трохи боязно.

Доктор Вейзак торкнувся його повік, і Джонні сіпнувся.

- Ну-ну... спокійно, Джонні. Це вже два останні. Отут... І отут.

- Усе гаразд, докторе, - сказала сестра. Щось басовито забриніло.

- Добре, Джонні. Вам зручно?

- Таке відчуття, наче мідяки на повіках.

- Справді? Дарма, зараз минеться. А тепер я поясню вам суть цього дослідження. Я проситиму вас уявити собі різні предмети. На кожен вам дається десять секунд, а всіх предметів буде двадцять. Ви зрозуміли?

- Так.

- Дуже добре. Починаємо. Докторе Браун, як у вас?

- Усе напоготові.

- Чудово. Джонні, будь ласка, уявіть собі стіл. А на столі апельсин.

Джонні викликав в уяві ці предмети. Перед його внутрішнім зором постав складаний столик з металевими ніжками. На ньому трохи збоку від середини лежав великий апельсин з фірмовою наліпкою “Санкіст” на пухирчастій шкірці.

- Добре, - мовив Вейзак.

- А що, в отому ящику видно мій апельсин?

- Та ні... а власне, так. Тільки символічно. Апарат фіксує струми вашого мозку. Ми шукаємо заблоковані ділянки, Джонні. Частини, що зазнали ушкоджень. Можливі ознаки невиявленого внутрішньочерепного тиску. Тепер я прошу вас більш не задавати запитань.

- Гаразд.

- А зараз уявіть собі телевізор. Він увімкнений, але передачі немає.

Джонні побачив телевізор, що був у його квартирі - в його колишній квартирі. Екран мерехтів сріблястим, наче паморозь, світлом. Кінчики розсувної кімнатної антени, схожої на заячі вуха, були обгорнуті фольгою для кращого прийому.

- Добре...

Дослідження тривало. На одинадцятий раз Вейзак загадав:

- А тепер, будь ласка, спробуйте уявити пікніковий стіл з лівого боку зеленого лужка.

Джонні напружив уяву й побачив... шезлонг. Обличчя його спохмурніло.

- Щось негаразд? - запитав Вейзак.

- Та ні, ні, - відказав Джонні. Він зосередився. Пікніки... Сосиски... жаровня... ну, пригадуй, чорт тебе бери, пригадуй далі. Невже так важко побачити подумки пікніковий стіл, ти ж їх бачив сотні у своєму житті, тож пригадай, який він. Пластмасові ложки та виделки, паперові тарілки, батько в білому куховарському ковпаку, з довгою виделкою в руці, на фартусі в нього навскоси, нерівними літерами написано: “ Дайте кухареві випити ”. Він смажить шніцелі, а потім усі сядуть до...

Ага, ось воно!

Джонні всміхнувся, але його усмішка одразу згасла. Тепер перед очима в нього виник гамак.

- От чортівня!

- Не виходить пікніковий стіл?

- Ну просто якась несосвітенна дурниця. Здається, я не можу... виразно його пригадати. Цебто, я знаю, що воно таке, а от побачити наочно не можу. Хіба не дурниця?

- Не переймайтеся. Спробуйте ось таке: глобус, що стоїть на капоті пікапа.

Це було за іграшку.

На дев’ятнадцятий раз - весловий човен біля стовпа з дорожнім покажчиком (“І хто тільки вигадує отаке казна-що?” - подумав Джонні) - знову не вийшло. Усе було марно. Натомість він побачив великий пляжний м’яч, що лежав біля кам’яного надгробка. Тоді напружив уяву - і побачив шляхопровід над автострадою. Вейзак заспокоїв його, і за кілька секунд з голови й повік Джонні зняли всі контакти.

- Чому я не зміг уявити собі ті предмети? - спитав він, переводячи погляд з Вейзака на Брауна. - В чому річ?

- Важко сказати напевне, - відповів Браун. - Може, це локальна амнезія. А може, в катастрофі вам пошкодило невеличку ділянку мозку, власне, якусь мікроскопічну частку. Ми справді не знаємо, в чому річ, але цілком очевидно, що якісь образи випали з вашої пам’яті. На два таких ми натрапили. Мабуть, випливуть ще якісь.

Вейзак уривчасто запитав:

- Ви мали в дитинстві травму голови, правда ж? Джонні розгублено поглянув на нього.

- У вас є давній шрам, - сказав Вейзак. - Існує теорія, Джонні, що спирається на численні статистичні дослідження...

- Які ще далеко не завершені, - докинув Браун сухим, мало не офіційним тоном.

- Так, справді. Але ця теорія припускає, що з тривалої коми звичайно виходять ті люди, які зазнали колись ушкодження мозку. Після першої травми мозок ніби адаптується і легше зносить наслідки другої.

- Це не доведено, - сказав Браун. Він був видимо невдоволений, що Вейзак порушив цю тему.

- У вас лишився шрам, - правив своєї Вейзак. - Чи не могли б ви пригадати, Джонні, що з вами сталося? Думаю, ви мали тоді знепритомніти. Може, впали зі сходів? Чи з велосипеда? Судячи із шраму, це було в дитинстві.

Джонні напружив пам’ять, тоді похитав головою.

- А ви не питали в батька й матері?

- Ні він, ні вона не змогли пригадати нічого такого... А вам не спадає на пам’ять?

На мить щось наче зринуло - дим, чорний, масний, з духом паленої гуми. І холод. Потім той спомин зник. Джонні похитав головою.

Вейзак зітхнув, знизав плечима.

- Мабуть, ви стомилися.

- Так. Трохи стомився.

Браун сів на край стола, на якому лежав Джонні.

- Зараз чверть на одинадцяту. Сьогодні зранку ви добре попрацювали. Коли хочете, доктор Вейзак і я відповімо на деякі ваші запитання, а потім вас одвезуть до палати, і ви поспите. Згода?

- Згода, - сказав Джонні. - Оті знімки мозку, що ви робили...

- КОТ, - кивнув головою Вейзак. - Комп’ютеризована осьова томографія. - Він узяв коробочку жувальної гумки “Чіклетс” і витрусив з неї просто в рот три плиточки. - КОТ - це не що інше, як серія послідовних рентгенівських знімків мозку. Комп’ютер обробляє ці знімки і...

- Що ж він вам сказав? Скільки мені ще лишилося?

- Що це за дурниці - “скільки лишилося”? - розсердився Браун. - Наче з якогось старомодного фільму.

- Я чув, що люди, вийшовши з тривалої коми, не довго живуть. Вони знову згасають. Як ото лампочка, що яскраво спалахує, перш ніж перегоріти.

Вейзак голосно засміявся. Сміх його лунав щиро, невтримно, і було аж дивно, що він не подавився своєю жуйкою.

- Ох, яка мелодрама! - Він поклав руку на груди Джонні. - Ви гадаєте, ми із Джімом новачки в своєму ділі? Аж ніяк. Ми неврологи. Лікарі, яких ви, американці, дуже високо цінуєте. А це означає, що ми невігласи не в усьому, а тільки в тому, що пов’язане з функціями людського мозку. Отож можу вам сказати: справді, такі випадки траплялися. Але з вами цього не буде. Думаю, ми маємо підстави так казати, правда ж, Джіме?

- Маємо, - підтвердив Браун. - Ми не виявили у вас майже ніяких серйозних відхилень, Джонні. У Техасі живе чоловік, який пролежав у комі дев’ять років. Тепер він ось уже шість років відає позиками в банку. А перед тим два роки працював касиром. Одна жінка з Арізони була непритомна цілих дванадцять років. Щось там сталося з наркозом, коли вона родила. Тепер вона пересувається в інвалідній колясці, але жива й при здоровому розумі. Вона вийшла з коми в шістдесят дев’ятому році, і їй показали дитину, яку вона народила дванадцять років тому. Дитинча було вже в сьомому класі й чудово вчилося.

- Мені теж світить інвалідна коляска? - спитав Джонні. - Я не можу випростати ноги. З руками трохи краще, а от ноги... - Він замовк і похитав головою.

- Скорочуються зв’язки, - сказав Вейзак. - Так чи ні? Ось чому коматозні хворі немовби скулюються і прибирають положення, яке ми називаємо утробним. Але тепер ми знаємо про фізичні наслідки коми куди більше, ніж раніш, і можемо успішніше протистояти їм. Навіть коли ви лежали непритомний, з вами регулярно працював фізіотерапевт. До того ж хворі по-різному реагують на коматозний стан. У вас, Джонні, фізичне погіршення відбувалося досить повільно. Як ви самі кажете, ваші руки лишилися напрочуд чутливими й життєздатними. І все ж таки погіршення є. Лікування буде тривале і... Чи треба приховувати від вас правду? Думаю, ні. Воно буде тривале й болісне. Ви не раз заплачете. Може, й зненавидите свого лікаря. Може, вам здасться кращим лишитися назавжди прикутим до ліжка. Вас чекають операції - одна, якщо вам дуже й дуже пощастить, але, може, й усі чотири, - бо треба видовжити зв’язки. Такі операції - ще новина, вони можуть дати цілком позитивні наслідки, можуть дати часткові, а можуть і не дати ніяких. І все-таки, як буде на те воля божа, гадаю, до вас повернеться здатність ходити. Кататися на лижах і стрибати через бар’єри ви навряд чи зможете, а от бігати і, звісно, плавати будете напевне.

- Дякую, - сказав Джонні.

Він раптом відчув приплив щирої приязні до цього чоловіка з незвичною вимовою і чудною кучмою на голові. Йому захотілося й собі зробити Вейзакові щось приємне, і це почуття викликало настійне бажання, майже потребу доторкнутися до нього.

Джонні зненацька простяг руки й узяв долоню Вейзака в свої. Лікарева долоня була велика, зморшкувата й тепла.

- Що? - лагідно спитав Вейзак. - А це до чого?

І вмить усе перемінилося. Якимсь незбагненним чином. Тільки Вейзак нараз ніби весь розкрився перед Джонні. Так наче... опинився зовсім близько й на нього впало ясне, живе світло. Кожна цяточка, родимка й рисочка на його обличчі стала рельєфною. І кожна розповідала свою історію. Джонні почав розуміти.

- Дайте мені ваш.гаман, - мовив він.

- Мій... гаман? - Вейзак і Браун розгублено перезирнулись.

- Там лежить фотографія вашої матері, мені треба глянути на неї, - сказав Джонні. - Будь ласка.

- Як ви про це дізналися?

- Будь ласка!

Вейзак подивився йому в обличчя, а тоді повільно засунув руку під халат і видобув старий гаман, розбухлий і безформний.

- Звідки ви знаєте, що я ношу при собі материне фото? її давно немає на світі, вона померла, коли нацисти окупували Варшаву.

Джонні вихопив у нього з руки гамана. Вейзак і Браун приголомшено дивились на нього. А Джонні розкрив гаман і, не спиняючись на прозорих кишеньках для фотографій, заглибився всередину; його пальці квапливо перебирали старі візитні картки, оплачені рахунки, погашений банковий чек, давнє запрошення на якісь політичні збори. Нарешті він витяг невеличку аматорську фотографію, запресовану в пластик. На знімку була молода жінка з простим обличчям, забраними під хустку косами і осяйною юною усмішкою. Вона тримала за руку малого хлопчика. Поруч стояв чоловік у польській військовій формі.

Джонні затис фотографію між долонями й заплющив очі. Якусь хвилю було темно, але потім із темряви вихопився фургон... ні, не фургон, а катафалк. Запряжений кіньми катафалк. Ліхтарі були обгорнуті чорним крепом. Ну певно, що катафалк, - вони ж бо...

(гинули сотнями, та ні, тисячами, безсилі перед бронею, вермахтом, кавалерія дев’ятнадцятого століття проти танків і кулеметів; вибухи, крик, конаючі солдати, кінь з вивернутими тельбухами й дико викоченими білками очей, а за ним перекинута гармата; і все ж таки вони посуваються, посувається й Вейзак, стоячи в стременах, і його шабля високо занесена під заливним дощем осені 1939 року; за ним тягнуться його солдати, грузнучи в болоті; гармата ворожого танка ловить його, засікає, бере в приціл, стріляє, і раптом нижня половина його тіла зникає, шабля вилітає з руки; а дорога веде на Варшаву, і нацистський вовк розгулює по Європі)

- Слухайте, треба це припинити, - сказав Браун. Голос його був далекий і стривожений. - Ви надто збуджуєтеся, Джонні.

Голоси долинали ген здалеку, через довгий коридор часу.

- Він увігнав себе в якийсь транс, - мовив Вейзак.

Як тут жарко. Він геть спітнів. Геть спітнів, бо...

(місто у вогні, тисячі людей тікають з нього; брукованою вулицею, ревучи й вихляючи з боку в бік, іде ваговоз, у кузові повно німецьких солдатів у схожих на вугільні відерця касках, вони махають руками, І та молода жінка вже не всміхається, вона тікає разом з усіма, треба тікати, дитину відіслано в безпечне місце, ‘ і ось ваговоз вилітає на тротуар, збиває Ті крилом і кидає із зламаним стегном у вітрину годинникової крамниці, і всі годинники починають бити, бо настав час вибивати годину)

- Шоста година, - хрипко промовив Джонні. Очі його закотилися, так що стало видно опуклі білки. - Друге вересня тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, і скрізь кують зозулі.

- О боже, що це з ним? - прошепотів Вейзак.

Сестра відступила, бліда з переляку, і вперлася в консоль енцефалографа. Усі вони перелякані, бо в кімнаті чатує смерть. Вона завжди тут, у цій...

(лікарні; дух ефіру; всі кричать у цьому володінні смерті; Польщі немає, Польща впала під блискавичним ударом вермахту; зламане стегно; чоловік на сусідньому ліжку просить води, просить, просить, просить; вона згадує: “хлопчика врятовано”; якого хлопчика? вона не знає; якого хлопчика? як його звати? вона не пам’ятає, тільки оце)

- Хлопчика врятовано, - прохрипів Джонні. - Так... так...

- Треба це припинити, - знову сказав Браун.

- Що ви пропонуєте? - уривистим голосом запитав Вейзак. - Це зайшло надто далеко, і ми...

Голоси затихають. Їх поглинають хмари. Усе поглинають хмари. Європа у хмарах війни. Усе в хмарах, крім вершин, гірських вершин...

(Швейцарії. Вона у Швейцарії, і тепер Ті прізвище Боренц, її звуть Йоганна Боренц, і чоловік її чи то інженер, чи то архітектор, одне слово, він будує мости; він будує їх у Швейцарії, а там козяче молоко, козячий сир; з’являється дитина; о-о-ой, які пологи! страшенно тяжкі пологи, і їй потрібні наркотики, морфій, цій Йоганні Боренц, все через стегно; зламане стегно, воно зрослося, загоїлось, але тепер прокинулося й криком кричить під тиском тазових кісток, які розсуваються, щоб пропустити дитину; одна дитина, друга, і третя, і четверта; вони з’являються не всі одразу, ні, це врожай багатьох років, і вони...)

- Діточки мої, - наспівно вимовив Джонні, вже зовсім не своїм, а наче жіночим голосом. Потім з уст його полинули незрозумілі слова якоїсь пісні.

- Що воно в бога... - почав був Браун.

- Польська, це ж польська! - вигукнув Вейзак. Очі його розширились, обличчя зблідло. - Він співає по-польському, колискову, о Господи, що ж це з ним діється!..

Вейзак нахилився, так наче хотів разом із Джонні здолати відстань років, перескочити через них, так наче побачив...

(міст; атож, міст, це вже у Туреччині; потім ще міст серед спеки Південно-Східної Азії, чи не в Лаосі? важко сказати, втратили там якогось чоловіка, якогось Ганса; потім міст у Віргінії, міст через річку Раппаханок, і ще один, у Каліфорнії; тепер ми просимо громадянства і ходимо на курси англійської мови у невеличкій задушній кімнаті за поштовою конторою, де завжди пахне клеєм; минає 1963 рік, уже листопад, і коли до нас доходить звістка, що в Далласі вбито Кеннеді, ми плачемо, а коли малий хлопчик салютує біля батькової труни, вона думає: “хлопчика врятовано”, і їй спадає на пам’ять якась пожежа, якась величезна пожежа і горе; якого хлопчика? вона силкується пригадати того хлопчика, і в неї починає боліти голова; а чоловік помирає, Гельмут Боренц помирає, і вона з дітьми живе в Кармелі, штат Каліфорнія, в будинку на... на... на... не бачу таблички з назвою вулиці, вона у мертвій зоні, так само як весловий човен і пікніковий стіл на лужку; у мертвій зоні, як і Варшава; діти виростають і одне по одному покидають матір, вона ходить на їхні випускні церемонії до школи, а стегно все болить; один загинув у В’єтнамі, з іншими все гаразд; ще один будує мости; Ті звуть Йоганна Боренц, самотніми ночами вона часто думає в цокітливій темряві: “хлопчика врятовано”)

Джонні звів очі на лікарів. У голові було якесь дивне відчуття. Оте ясне, живе світло над Вейзаком уже зникло. Джонні знову був самим собою, тільки почував себе знесиленим і його трохи нудило. Він мигцем поглянув на фотокартку в своїх руках і віддав її Вейзакові.

- Джонні, - озвався до нього Браун, - з вами все гаразд?

- Стомився, - пробурмотів Джонні.

- Ви можете розказати нам, що з вами було?

Джонні подивився на Вейзака.

- Ваша мати жива, - сказав він.

- Ні, Джонні. Вона померла багато років тому. Під час війни.

- Її збив німецький ваговоз, і вона влетіла у вітрину годинникової крамниці, - сказав Джонні. - Опритомніла в лікарні, але їй одібрало пам’ять. Посвідки про особу при ній не було, і взагалі ніяких документів. Вона прибрала собі ім’я Йоганна... І якесь прізвище, я його не вловив. Та коли закінчилася війна, вона виїхала до Швейцарії і одружилась із швейцарцем... здається, з інженером. Він працював на будівництві мостів, і звали його Гельмут Боренц. Отож і її прізвище після одруження було - і є - Йоганна Боренц.

Очі медсестри дедалі дужче круглішали. Обличчя доктора Брауна посуворішало - чи то він вважав, що Джонні всіх їх дурить, чи то просто був невдоволений цим порушенням чіткого плану досліджень. Тільки обличчя Вейзака залишалося замисленим і незворушним.

- Вона народила від Гельмута Боренца четверо дітей, - провадив Джонні тим самим тихим, виснаженим голосом. - Робота кидала його по всьому світу. Якийсь час він жив у Туреччині. І десь у Південно-Східній Азії, у Лаосі чи, може, в Камбоджі. Потім приїхав сюди. Був у Віргінії, в інших частинах країни, де саме, я не розібрав, і зрештою осів у Каліфорнії. Вони з Йоганною дістали американське громадянство. Потім Гельмут Боренц помер. Не стало й одного з їхніх дітей. Решта живі й здорові. Та іноді вона згадує про вас. І тоді думає: “Хлопчика врятовано”. Але імені вашого не пам’ятає. А може, вважає, що нічого вже не повернути.

- У Каліфорнії? - замислено спитав Вейзак.

- Семе, - втрутився доктор Браун, - ви не повинні цьому потурати.

- Де в Каліфорнії, Джоне?

- В Кармелі. На узбережжі. От тільки не можу сказати, на якій вулиці. Не вловив назви. Вона в мертвій зоні. Як отой пікніковий стіл і човен. Але в Кармелі, у Каліфорніії. Йоганна Боренц. Вона ще не стара.

- Та ні, звісно, ще не стара, - промовив Сем Вейзак тим самим замисленим, відчуженим тоном. - Коли німці напали на Польщу, їй було всього двадцять чотири.

- Докторе Вейзак, я змушений наполягати, - різко сказав Браун.

Вейзак мовби отямився від глибокої задуми. Тоді озирнувся так, наче оце вперше побачив свого молодшого колегу.

- Та певно, - мовив він. - Ви маєте рацію. Досить із Джона цих запитань і відповідей... Хоч як на мене, то він повідав нам куди більше, ніж ми йому.

- Усе це дурниці, - відрубав Браун, і Джонні подумав: “ Він переляканий. Страшенно переляканий ”.

Вейзак усміхнувся до Брауна, потім до сестри. Вона дивилася на Джонні, як на тигра в благенькій клітці.

- Нікому про це не розказуйте, сестро. Ні старшій медсестрі, ні матері, ні братові, ні коханцеві, ні священику. Зрозуміли?

- Так, докторе, - озвалася сестра.

“ Але вона однаково розкаже, - подумав Джонні й позирнув на Вейзака. - І він це знає ”.

Він проспав майже до четвертої години дня. Потім його повезли коридором до ліфта, спустили у неврологічне відділення і провели дальші дослідження. Джонні плакав. Скидалося на те, що він майже втратив контроль над своїми фізичними функціями, властивий дорослим людям. По дорозі назад він обпудився, і йому, наче маляті, поміняли білизну. Його захлюпнула перша (та далеко не остання) хвиля розпачу, потягла за собою, і йому захотілося вмерти. Разом з розпачем накотив жаль до себе, і Джонні подумав, як усе це несправедливо. Його спіткала доля Ріпа Ван Вінкла[21]. Ходити він не міг. Його дівчина одружилася з іншим, мати стала релігійною фанатичкою. Він не бачив попереду мети, задля якої варто було б жити.

У палаті сестра спитала, чи не треба йому чогось. Якби чергувала Марі Мішо, Джонні попросив би води з льодом. Але вона пішла додому ще о третій.

- Ні, - сказав він і відвернувся до стіни. А трохи перегодом знову заснув.

Дата добавления: 2015-07-25