У країнах Латинської Америки суб'єкти федерації мають, як правило, три рівні. Так, Бразилія, поділяється на 25 штатів, три федеральні території і федеральний округ, Мексика — на 31 штат і 1 федеральний округ, Венесуела — на 22 штати, федеральні володіння та один федеральний округ, Аргентина — на 23 провінції, дві національні території та один федеральний округ, Чилі — на 13 областей, 50 провінцій і столичну область. Конституції країн визначають кілька видів компетенції між федеральними органами й органами суб'єктів федерації.
Так, у Бразилії діють три види компетенції: виняткова фе деральна компетенція, яка охоплює національну оборону, судову владу і прокуратуру, кредитно-грошову політику, зовнішню і міжнародну торгівлю, енергетику, торгівлю між штатами, енергетику, телекомунікації і радіомовлення, цивільне, кримінальне, процесуальне, виборче право; спільна компетенція федерації і суб'єктів федерації — нагляд за дотриманням федеральної конституції і законів, захист функціонування демократичних інститутів, охорона пам'яток культури і природних багатств; конкуруюча компетенція федерації і суб'єктів федерації — трудове, виправне право, право яке регулює питання містобудування, освіту, культуру, спорт, молодіжну політику тощо.
На регіональному рівні кожний суб'єкт федерації має конституцію, власні інститути законодавчої, виконавчої та судової влади, які функціонують на основі принципів, передбачених федеральними конституціями. Законодавчі збори і губернатори обираються прямими виборами. Слід додати, що губернатори до початку 90-х років здебільшого призначалися президентом або обиралися законодавчими зборами (Венесуела), а в сучасних умовах є лише окремі випадки призначення губернаторів (наприклад, губернатори федеральних територій у Бразилії призначаються президентом). Органи федеральної влади мають більший вплив на регіональні структури влади, ніж у федеративних державах розвинутої демократії. Такими засобами впливу є: оголошення стану федерального втручання президентом, заміщення органів виконавчої регіональної влади президентом або сенатом (Мексика); величезний обсяг повноважень у сфері виняткової федеральної компетенції порівняно з компетенцією суб'єктів федерації; наявність спільної або конкуруючої компетенцій, в якій простежується відчутний пріоритет федерального законодавства над регіональним.
Статус органів місцевого самоврядування визначається конституціями країн, у федеративних державах також конституціями і законодавством суб'єктів федерації. Адміністративно-територіальними одиницями місцевого самоврядування є, як правило, муніципїі (Бразилія, Мексика) або департаменти і муніципальні органи (Аргентина, Уругвай). Органами місцевого самоврядування є муніципальні ради, які виконують функції представницької влади, і мери, префекти, синдики — виконавча влада.
До компетенції місцевих органів належать такі повноваження: управління муніципальними фінансами, комунальними службами (водопостачання, каналізація, очистка сміття, місцевий транспорт); надання дозволу на проведення масових політичних акцій (мітингів, демонстрації); підтримання громадського порядку, для якого використовуються сили муніципальної поліції, безпосередньо підпорядкованої муніципалітетам. Особливістю латиноамериканської моделі місцевого самоврядування є те, що над ним здійснюється досить сильний контроль з боку регіональної влади, яка в багатьох країнах наділена правом кваліфікованою більшістю голосів депутатів законодавчих зборів припиняти діяльність муніципальних органів, оголошувати про їх ліквідацію, призначати нові вибори або нових членів для тимчасового виконання функцій представницької та виконавчої влади. Крім того, регіональні органи влади здійснюють фінансовий контроль над муніципалітетами, а в деяких країнах також адміністративний контроль за допомогою своїх уповноважених представників, наділених правом тимчасово припиняти діяльність муніципальної ради і виконувати функцію муніципального управління.
Партійна система. Партійні системи латиноамериканських країн відіграють значно слабшу роль у здійсненні політичної влади, ніж у країнах розвинутої демократії. Це пояснюється такими факторами: сильною президентською владою, яка має вирішальний вплив на формування виконавчої влади і прийняття політичних рішень; надмірною адміністративною опікою над органами місцевого самоврядування; традиційно вагомим впливом на політичні процеси армії і церкви; залежністю партій від кланово-олігархічних груп (промислових, аграрних, фінансових); недостатньо ефективними засобами впливу виборчого законодавства на процес відсіювання слабких, неконкурентоспроможних партій; відсутністю політичних і юридичних механізмів для здійснення партіями опозиційної діяльності. У зв'язку з названими факторами ці партійні системи характеризуються політичною нестабільністю, у них мають місце часті партійні розколи, виникнення нових партій і зникнення старих, утворення різноманітних блоків.
У Латинській Америці переважають атомізовані партійні системи, які поступово еволюціонують до систем обмеженого плюралізму. Але функціонують також двопартійні й з домінуванням однієї партії партійні системи. Так, у Венесуелі з 1960 р. перебувають при владі дві партії: "Демократична дія", яка є членом Соціалістичного Інтернаціоналу і перемагала на президентських виборах 1947, 1958, 1963, 1983, 1988 рр., а також Соціал-християнська партія, яка є членом Християнсько-демократичного Інтернаціоналу і перемагала на президентських виборах 1968 і 1987 рр. Хоч ці партії зберігають провідну роль у парламенті на сучасному етапі, однак вони зазнали поразки на президентських виборах 1998 р., на яких переміг харизматичний військовий лідер Уго Чавес. У Мексиці починаючи з 1946 р. при владі була Інституційна революційна партія (ІРП), яка ставила собі за мету "мексиканський конституційний соціалізм". Незважаючи на те, що в Мексиці діяли інші партії — Соціалістична народна партія, Партія національної дії, Партія демократичної революції, — ІРП завдяки зрощенню з державними структурами, використанню "адмінресурсу" повністю домінувала в політичному житті Мексики майже півстоліття. Однак ця партія поступово втрачає свої лідерські позиції, а на парламентських виборах 1977 р. вперше зазнала поразки, отримавши лише 39 % голосів виборців. За ідеологічними орієнтаціями на цьому континенті переважають ліві та лівоцентристські політичні сили, такі як коаліція "Згода задля демократії" у Чилі, яка об'єднала Комуністичну, Соціал-демократичну, Християнсько-демократичну партії, а також Партію за демократію. Кандидати від цієї коаліції Патрісіо Ейлвін і Едуард Фрей, які були представниками Християнсько-демократичної партії, здобули перемогу на президентських виборах 1989 і 1993 рр. Подібну ідеологічну позицію займала Радикальна партія в Аргентині, яка правила країною з 1916 по 1930 р. Після військового перевороту партія відігравала опозиційну роль щодо військової диктатури, а в 1943—1955 рр. — щодо націонал-популістського режиму Хуана Перона. У 1957 р. Радикальна партія розкололася на дві самостійні партії — Непримиренні радикали і Громадянський радикальний союз народу, — а пізніше була відновлена під назвою Громадянський радикальний союз. Радикали здобули перемогу на президентських виборах 1983 р., висунувши кандидатуру Рауля Альфонсіна. Однак на наступних президентських виборах 1989 і 1995 рр. ця партія зазнала поразок і втратила статус головної опозиційної сили. В 90-х роках ліві та лівоцентристські сили об'єдналися в коаліцію "Великий фронт", а 1994р. — Фронт за солідарну країну. В 1997 р. напередодні парламентських виборів радикали і Фронт за солідарну країну сформували передвиборчий блок "Союз за працю, справедливість і освіту", який виступив за скорочення безробіття, встановлення макроекономічної стабільності, розвиток демократії, втілення соціальних програм.
Серед правих партій у країнах Латинської Америки найбільш відомою є Пероністська, а пізніше Хустисіалістська, партія. Ця партія до 1990 р., поки її лідери не перейшли на ліберальні позиції, мала невизначену ідеологічну орієнтацію — суміш націоналістичних і соціалістичних ідей. Партія в основному спиралася на великі профспілки, однак окремі її угруповання очолювали лівий партизанський рух і праві воєнізовані загони для боротьби з демократичними рухами. Ця партія, висунувши кандидатом у президенти Карлоса Сауля Менема, два рази поспіль (1989 і 1995 рр.) перемагала на президентських виборах. Якщо раніше пероністи обстоювали ідеї соціальної справедливості, протекціонізму, націоналізму, сильної президентської влади на чолі з харизматичним лідером, то в період правління К. Менема, вони були найбільш послідовними в боротьбі за ліберальні економічні реформи і демократизацію політичних інститутів.
До правих партій можна віднести також Національну партію в Чилі, яка виникла в 1966 р. внаслідок об'єднання Консервативної і Ліберальної партій і виражала інтереси великих латифундистів і впливових промислових та комерційних груп. Пізніше спадкоємницею цієї партії стала Партія національного оновлення, від якої, у свою чергу, відокремилася партія під назвою Незалежний демократичний союз. Обидві партії підтримували А. Піночета під час плебісциту 1988 р. У 1997 р. на парламент-
виборах вони утворили коаліцію "Союз за Чилі", яка набрала 36 % голосів. Крім партій лівої та правої ідеологічних орієнтацій у країнах Латинської Америки дуже поширені ультраліві та ультраправі партії.
Так, у Колумбії діють дві збройні марксистські групи: Національно-визвольна армія Колумбії, яка налічує від 2 до 7 тис. оойовиків і ставить собі за мету побудувати комунізм за моделлю кубинського диктатора Ф. Кастро; Народно-визвольна армія Колумбії, яка керується у своїй діяльності теорією партизанської війни Мао Цзедуна. До викладеного слід додати, що для латиноамериканських партій характерна ідеологічна еклектичність і нестабільність; часто ідеологічні орієнтації партій визначаються ситуацією або поглядами харизматичного лідера. Основні розбіжності між правими і лівими зводилися до того, що праві, виражаючи інтереси могутніх олігархічних угруповань, підтримували військово-авторитарні режими, а ліві, виражаючи інтереси середнього класу та бідних верств населення, виступали за розвиток демократії, ринкової економіки та розширення соціальних гарантій. На сучасному етапі як ліві, так і праві відходять від соціал- і націонал-популізму та починають орієнтуватися на соціал-демократичні й ліберально-консервативні цінності в їх класичному вираженні.
За організаційною будовою ці партії є масовими зі слабовираженою спеціалізацією і диференціацією функцій, влада в них сконцентрована здебільшого в руках лідера та його оточення. Внаслідок цього постійно відбуваються розколи, утворюються нові партії і блоки.
Юридичний статус партій, як правило, не закріплено в конституціях (за винятком Бразилії і Чилі), а визначається у спеціальних законах і декретах. Спеціальні закони і декрети про політичні партії, громадські об'єднання, фінансування виборчих компаній регулюють процеси створення партій, вимоги їх до програм і статутів, питання контролю партійних фінансів, порядок заборони і розпуску партійних організацій. Згідно із законодавством партії зобов'язані подавати щорічні фінансові звіти до судів із виборчих справ; їм заборонено отримувати фінансові засоби від іноземних юридичних і фізичних осіб, державних, регіональних та місцевих органів влади, профспілок, державних і державно-приватних підприємств. Однак, незважаючи на жорстку регламентацію органами влади партійної діяльності, партійні системи латиноамериканських країн мають перевагу над партійними системами країн СНД, оскільки, по-перше, є єдиними суб'єктами висування кандидатів на всіх рівнях політичної влади; по-друге, вища посадова особа — президент — може бути одночасно лідером партії; по-третє, тут переважають пропорційні виборчі системи, які більш ефективно стимулюють партійну конкуренцію.
Виборча система. Основні принципи функціонування виборчих систем регулюються конституціями країн і виборчим законодавством. Активним виборчим правом володіють громадяни, які досягли 18 років, володіють політичною дієздатністю (тобто не позбавлені політичних прав на підставі рішення суду), зареєстровані у виборчому списку.
Виборче законодавство передбачає обов'язковість голосування. Порушення цієї процедури без поважних причини тягне за1! собою штраф. У деяких країнах, звільняються від обов'язкового голосування особи, які мають вік понад 70 років, неграмотні, мають вік від 16 до 18 років. Не мають права бути включеними до виборчих списків душевнохворі особи, особи, які позбавлені виборчих прав на підставі рішення суду, перебувають у місцях позбавлення волі, не мають постійного місця проживання, військові рядового складу тощо.
Вибори президента відбуваються за мажоритарною системою абсолютної більшості в першому турі й відносної більшості в другому. В деяких країнах, якщо президента не обрано в першому турі, його обирає конгрес. Президент обирається терміном на шість (Мексика, Чилі, Аргентина до 1994 р.), п'ять (Бразилія, Венесуела, Уругвай), чотири (Аргентина після 1994 р.) років. Окремі конституції не допускають переобрання президента на повторний термін або переобрання його два рази поспіль.
Кандидат у президенти повинен відповідати певним вимогам: досягти 30-річного (Аргентина) або 35-річного (Мексика, Уругвай) віку; бути громадянином країни від народження, проживати певний термін у країні, не належати до військових і служителів релігійного культу.
Вибори до нижньої палати конгресу відбуваються, як правило, за пропорційною виборчою системою, хоч в окремих випадках за змішаною. Так, у Мексиці 300 депутатів нижньої палати обираються за мажоритарною і 200 депутатів за пропорційною виборчими системами. Пасивне виборче право для кандидатів у депутати до нижньої палати настає з 25 (Аргентина, Уругвай) або 21 (Бразилія, Мексика) років. Крім вікового цензу депутат нижньої палати повинен бути громадянином республіки протягом певного терміну (в Аргентині, наприклад, не менше чотирьох років), народитися і проживати певний час (рік або більше) на території округу, від якого він обирається. Вибори до верхніх палат відбуваються за мажоритарною і пропорційною виборчими системами (наприклад, у Бразилії за мажоритарною, в Уругваї — за пропорційною виборчими системами). Вимоги до сенаторів значно вищі, ніж до депутатів нижньої палати; вони повинні досягти 30-річного або 35-річного віку, протягом певного терміну бути громадянином країни і проживати на території округу, мати високий майновий ценз.
Вибори до обох палат передбачають рівну кількість представників від кожного суб'єкта федерації. Якщо до нижньої палати така кількість може досягати до десяти осіб і більше, то до сенату — від двох до трьох осіб.
Вибори до регіональних і місцевих органів влади також відбуваються за пропорційною і мажоритарною виборчими системами. Термін повноважень як представницьких, так і виконавчих органів може досягати від трьох до п'яти років.
Так, у Бразилії регіональні та місцеві органи влади обираються терміном на чотири роки, а в Уругваї — на п'ять років.
Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 85 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ КРАЇН ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ | | | Висновки |