Дискусії

21-22 грудня 1945 р. — перший з'їзд в Ашаффенбурзі. Затверджено статут, обрано правління на чолі з Уласом Самчуком, заступника голови Юрія Шереха, членів В. Домонтовича, Юрія Косача та Ігоря Костецького, кандидатів Івана Багряного і Б. Подоляка. Виголошено доповідь Юрія Косача «Криза сучасної української літератури», що була надрукована в другому збірнику «МУР». Автор критикував діяльність попередників, зокрема розпорошеність угруповань, відсутність їхньої єдності та політичну заангажованість. Доповідь Уласа Самчука «Велика література» стосувалася необхідності існування відповідального літератора, який відкидає партійну ідеологію та ставить у центр повноцінну та духовно глибоку людину. Юрій Шерех у доповіді «Стилі сучасної української літератури на еміґрації» спонукав віднайти особливий органічно-національний стиль, основою якого мав стати попередній літературний досвід (особливо виділяв творчість ваплітян). Також мали місце доповіді Володимира Шаяна («Роздуми з нагоди сторіччя Кирило-Методіївського Братства») та Ігоря Костецького («Український реалізм ХХ сторіччя», надрукована в третьому збірнику «МУР»).

28-29 січня 1946 р. — конференція в Авґсбурзі. Повторено попередні доповіді, з новими виступили Микола Шлемкович (про проблеми світогляду, повернення до джерел української духовності, особливо до Шевченка, європейський досвід), Остап Грицай (про велику й малу літературу, роль культурної освіченості письменника; надрукована в першому збірнику «МУР»), Володимир Шаян (про індоєвропейський ренесанс), Василь Чапленко (про збагачений реалізм).

12-13 липня 1947 р. — з'їзд у Берхтесґадені. Створено організацію Об'єднаних Мистецтв (ОМ), до якої було залучено представників інших родів мистецтва (раніше співпрацювали лише літературні діячі).

Внаслідок з'їздів і конференцій почали утворюватися місцеві об'єднання: авґсбурзьке, мюнхенське, ганноверське, берхтесґданське, міттенвальдське, реґенсбурзьке.

4-5 жовтня 1946 р. — критична конференція в Байройті. Доповіді: «Проблеми сучасної української літературної критики на еміґрації» Б. Подоляка, «Письменник і критика» Леоніда Білецького (надрукована в третьому збірнику «МУР»), «Літературна критика, її творча мета й небезпека» Остапа Грицая, «Історична белетристика і становище критики» Юрія Косача (про вимоги історичного твору до автора й критика), «Суб'єктивізм у літературній критиці» Ігоря Костецького, «Література і читач» Василя Чапленка, «Літературна критика і літературні жанри» Володимира Державина (критикував ідеологію МУРу).

15-16 березня 1947 р. — ІІ-ий з'їзд в Ульмі. Обрано нове правління на чолі з Уласом Самчуком, заступника голови Юрія Шереха, членів Бориса Подоляка, Юрія Дивнича, Святослава Гординського, Юрія Косача, кандидатів Володимира Державина, Яра Славутича. Доповіді: «Року Божого 1946» Юрія Шереха (надрукована в «Арці»), «Наша літературна проза 1946 — початку 1947 року» Володимира Державина, «Обрії нової драми» Юрія Косача (про проблеми західно-європейської та української драми).

4-5 листопада 1947 р. — драматургічна конференція в Майнц-Кастелі. Прочитано твори: «Домаха» Людмили Коваленко, «Шумлять жорна» Уласа Самчука, «Morituri» Івана Багряного, «Близнята ще зустрінуться» Ігоря Костецького.

11-12 квітня 1948 р. — ІІІ-ій з'їзд у Штутґарті. Обрано нових членів Богдана Кравців, Людмилу Коваленко, Юрія Дивнича, Яра Славутича, Михайла Бажанського, кандидатів Володимира Міяковського, Івана Коровицького. Доповіді: «Року Божого 1947» Юрія Шереха (надрукована в «Нових днях»), доповідь Юрія Бойко про українську «підсовєтську» літературу, Євгена Маланюка про виключення зі спілки радянських письменників Анни Ахматової і Михайла Зощенка та його наслідки, Федора Дудка про письменників-реалістів, «Декілька прикрих питань» Ігоря Костецького.

Критика руху[ред. • ред. код]

МУР отримував багато критики з боку членів групи «Світання», до якої входили Володимир Державин, Михайло Орест, Володимир Шаян, Юрій Чорний. Свої роботи вони видавали в збірниках «Світання» та «Науково-літературному збірнику». Група характеризувалася європейським спрямуванням та відкиданням національних цінностей. А рух вони звинувачували в плужанстві, некультурності, наявності ознак марксизму. У відповідь Юрій Шерех написав статтю «В обороні великих», що ввійшла до третього збірника «МУР» та доповідь, яку виголосив на ІІ з'їзді.

Часто виникали конфлікти через відсутню можливість видати книжку певного автора або відзначити її маркою. Все залежало від зв'язків автора, а не від його таланту. У другій половині 1947 року посилився тиск політичних партій. Спрямованими проти діяльності МУРу були такі видання як «Орлик», «Літературно-науковий вісник», «Неділя», «Рідне слово». Активно висловлювали невдоволення Д. Донцов, О. Жданович, П. Феденков, Н. Кибалюк, Р. Єндик.

Ці та інші проблеми стали причиною виходу з МУРу Т. Осьмачки, В. Барки, Ю. Косача, В. Чапленка, Я. Славутича, групи «Світання».

Відсутність фінансової підтримки, реформи в Німеччині, процес міграції, постійні напади з боку партій сприяли бажанню письменників працювати окремо. Поступово організація почала розпадатися. Кінець прийшов улітку 1948 р.

54. ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА 90-Х РОКІВ ХХ СТ.

Процес оновлення української літератури набув значної сили лише у кінці 80-х — на початку 90-х pp. XX століття. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум.
Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939 p., уперше публікуються матеріали про голод 1932-1933 pp. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці XX ст.
Одним із найважливіших для розвитку літератури є питання про національну мову. У1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. (За переписом 1989 р. українці становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму.)
Проте фінансові проблеми перешкоджають збільшенню накладів українських книг, комерційна література в основному завозиться з Росії. Оптимальним показником вважається, коли надушу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали).

Позитивним явищем років незалежності є розширення культурних контактів з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче поїздки за кордон стали недоступними (у зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня. За рівнем життя Україна посідає 95-те місце у світі, а понад половини населення живе нижче межі бідності).
Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі, оскільки виробництво власних фільмів значно скорочене.

Зміни в суспільному житті країни відбились і в розвитку літератури. На відміну від літераторів вісімдесятих років, покоління письменників 90-х років («дев'яностиків») формувалися в умовах національної депресії, що настала після проголошення в Біловезькій Пущі СНД. В основу їхньої естетики лягли розчарування національною ідеєю, суспільством, самою людиною. Для молодих обдарованих літераторів лишився єдиний порятунок — сховатись у слові.
Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому. У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX століття, традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові, — постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX століття.
В кінці 1980-х та на початку 1990-х впливовою фігурою в українській літературі був Микола Рябчук, який був літературним редактором найважливішого на той час літературного журналу «Сучасність» і відбирав твори для публікації, спрямовуючи українську літературу в європейському напрямку. Завдяки Рябчуку були опубліковані твори авторів, які згодом стали відомими письменниками (Ю. Андрухович, О. Гриценко, П. Мідянка, В. Шакула, К. Москалець, А. Могильний, І. Маленький, О. Лишега, Г. Чубай, В. Діброва, Б. Жолдак, Я. Павлюк,Ю. Винничук)[8][9].

Перед самим проголошенням незалежності України та в перші роки після цього важливу роль у літературному житті відігравали різноманітні культурні фестивалі («Червона рута», «Вивих», «Золотий гомін», «Альтернативи», «Імпреза»)[10].

Після розпаду СРСР Спілці письменників України (НСПУ) і далі належали приміщення та літературні часописи[11]. У 1997 році було утворено Асоціацію українських письменників (АУП) у результаті протесту низки незалежних письменників нового покоління проти застарілих принципівСпілки письменників України. До АУП входили популярні письменники, які не мали доступу до традиційних матеріальних ресурсів НСПУ та творили в конкурентному середовищі[12]. Щоправда, згодом багато авторів лишилися у Спілці письменників, попри те що вони вступили в АУП. Деякі письменники, які спочатку були проти НСПУ (В. Медвідь та Є. Пашковський), згодом виступили за співпрацю з цією установою, після чого одержали Шевченківську премію та офіційне визнання[13].

Розвиток сучасної української літератури відбувався на фоні значних суспільних трансформацій в 1990-х роках. Замість фінансованих державою книжкових програм і значних гонорарів для відомих письменників[14], поступово розвивався вільний книжковий ринок. Цей процес був дуже складним для письменників, оскільки суми гонорарів за літературні твори в незалежній Україні були і залишаються низькими[15]. З середини до кінця 1990-х українські автори найчастіше друкували свої твори в літературних журналах або антологіях через фінансові труднощі[16]. Декілька приватних українських благодійних фондів підтримують літературні проекти[17].

Твори художньої літератури зазвичай видаються тиражами, які не перевищують кількох тисяч екземплярів.

Дев'ятдесятники[

Покоління дев'ятдесятників чи не вперше в історії української літератури творило в умовах свободи від державної цензури. Дев'ятдесятники, твори яких часто відзначені зневірою в національній ідеї та людині взагалі, розвинули велике стилістичне різноманіття в літературі в час посткомуністичних трансформацій. Дев'ятдесятники народжені між 1964 та 1977 р.[35]. Між поколіннями шістдесятників та дев’ятдесятників існував ідейний конфлікт: в той час коли для перших соціальна ангажованість та певна месіанська роль письменника були цінними, другі відкидали це на користь герметичної літератури та стилістичних експериментів[36].

Поети	М. Савка, С. Жадан, І. Андрусяк, П. Вольвач, М. Кіяновська, І. Павлюк, І. Ципердюк, В. Махно, А. Бондар, Р. Скиба
Прозаїки	Т. Прохасько, С. Процюк, Н. Сняданко, Р. Кухарук, Т. Гаврилів
Драматурги	Н. Неждана
Угрупування	ММЮННА ТУГА, Музейний провулок, 8, Геракліт, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500»,Західний Вітер, Пси святого Юра, Нечувані, ОЧІ, Друзі Еліота, ХаДЛА, СТАН
Антології	· Дев'ятдесятники: Авторська антологія нової української поезії (Упор. В. Махно, 1998) · Українські літературні школи та групи 60―90-х рр. ХХ ст. (Упор. В. Ґабор, 2009)

Через радянську цензуру низка старших авторів почали друкувати свої твори тільки в 1990-х роках. Таких авторів Олександр Гордонзапропонував називати «позадесятниками»[39]. Зокрема, з-поміж авторів старшого покоління Юрій Покальчук (1941–2008) позиціонував себе як сучасний письменник. В 1990-ті роки свої важливі твори написали письменники, яких не прийнято приписувати до якогось з названих поколінь: Олег Лишега та Галина Пагутяк[40]. В. Даниленкозгадує літературних самітників, творчість яких відрізняється від їхніх сучасників: Віктор Міняйло (*1919), Феодосій Роговий (*1925), Лесь Подерв'янський (*1952), Григорій Гусейнов (*1950)[41]. Згідно з С. Павличко, наступні автори не належали до жодних літературних шкіл або ідеологій: Н. Білоцерківець, Л. Таран, О. Забужко, О. Гриценко та А. Могильний[42]. Мала українська енциклопедія актуальної літератури в антологійному додатку перелічує наступних авторів як одинаків та самітників: Юрій Покальчук,Володимир Назаренко, Андрій Охрімович, Тарас Мурашко.

Літературознавство та критика

Один із провідних часописів актуальної української літератури, який виходить регулярно —«Кур'єр Кривбасу»[135].

Після одержання Україною незалежності, з 1992 року головний літературний часопис української діаспори «Сучасність» (видається від 1961) став видаватися у Києві. У ньому публікувалися твори нових українських письменників. Згодом часопис перестав виходити регулярно і втратив вплив. Натомість з'явилися нові журнали такі, як «Четвер» (від 1989, в значній мірі в ньому друкувалися письменники-представники «Станіславського феномену») та «Кур'єр Кривбасу» (від 1994). Консервативним виданням Спілки письменників України є «Літературна Україна», новоутворена опозиційна Асоціація українських письменників видавала власну газету «Література плюс», що була важливою платформою для літературної критики в 1990-ті роки[136]. В 1990-то роки існувала низка літературних періодичних видань, які були короткотривалими, але відіграли вагому роль в літературному процесі: «Авжеж!» (друкував твори житомирської групи письменників), «Криниця»,«Світовид», «Український засів». Літературознавчі статті та рецензії часто публікує часопис«Критика». Академічним літературознавчим виданням є «Слово і час». У 2012 році видання часопису «Сучасність» було відновлено.

В укладанні антологій сучасної української літератури відображені смаки різних літературних середовищ. Наприклад, андерґраундна поезія 1980-х представлена у виданій в Канаді антології«Вісімдесятники: Антологія нової української поезії» (1990, упорядник І. Римарук), уявлення про сучасний літературний канон з погляду середовища представників станіславського феномену дає«Мала українська енциклопедія актуальної літератури» (1998, упорядник Ю. Андрухович). Житомирська проза та поезія представлені в антологіях «Десять українських прозаїків: Антологія сучасної прози. Десять українських поетів: Антологія сучасної поезії» (1995, упорядник В. Медвідь) та «Вечеря на дванадцять персон» (1997, упорядник В. Даниленко).

Дата добавления: 2015-07-16