Ярослав Стецько 20 страница

Без цього була б неможлива революція в СССР. Навіть значне напруження національної, визвольної ідеї серед мас, готовість до боротьби, без діючого організованого осередку нічого не дали б. Кожна людина, яка хотіла б боротися, стояла б перед питанням, що і як робити. Діяти самій одній навмання — ні до чого не доведе; хіба самій зачинати щось організувати. А ціла большевицька система сексотства, провокації й терору на те й наставлена, щоб примусити кожну одиницю заховати свої небольшевицькі думки в найглибші тайники своєї душі, посіяти взаємне недовір'я, унеможливити, щоб пізнались, порозумілись та зорганізувались до спільної дії ті, хто ворожо наставлений до большевизму.

Постання відповідної революційної організації, яка мала б велику, мобілізуючу ідею, відпорну на рафіновані методи НКВД систему організації, досконаліші від большевицьких способів й тактику боротьби, та яка своєю дією здобула б собі належне довір'я в народі — це в підбольшевицькій дійсності найтрудніша справа на шляху революції.

Але така організація вже існує і має за собою найважчі проби. Українське націоналістичне революційне підпілля, УПА й ОУН, не тільки перетривало п'ять літ осамітненої боротьби в найважчих умовах, коли большевики всіми силами й всякими засобами намагалися його зліквідувати, а й закріпило та розширило засяг свого діяння. УПА й ОУН сьогодні мають такі удосконалені, достосовані до умов і ворожих методів способи боротьби й організації, що НКВД не має виглядів знищити український революційний рух. П'ять літ боротьби від закінчення війни коштує багато болючих жертв, але її висліди ще більші. Українська національна революція має тверду основу для дальшого свого розвитку.

Найбільшою перешкодою для розгортання революційної боротьби є суґестія, що в підбольшевицькій дійсності неможливе існування підпільних сил і всяка спроба революційної боротьби є даремною. Ліквідацією повстанчих і підпільних організацій в Україні, завершеною процесами СВУ і СУМ-у, та доведеним до крайніх меж внутрішнім терором і сексотством, НКВД зумів таку суґестію поширити. Тепер же боротьба ОУН й УПА безупинно продовжується і то таким способом, що її ніяк не можна ані льокалізувати, ані затаїти. Про неї вже знають і в найдальших закутинах СССР. Під впливом цієї боротьби й відомостей про неї докопується глибокий, для успіху революції дуже важливий, пе-релім у думанні найширших мас. Показується, що й НКВД, і цілий большевицький терор не такі всесильні; що є організована сила борців за визволення, які своєю моральною силою стоять вище над усе, що большевизм їм протиставить.

Та не тільки моральна перевага за ними, бо їхня боротьба виявляє їхню вищість в практичній, дійовій якості. Зміст боротьби українського підпілля здобуває собі в народі найвище довір'я і одобрення. Значить, справа революції — це добра й велика справа, справа народня, а її провід у добрих руках.

Розглядаючи питання впливу війни на розвиток революції, можна відмітити багато корисних моментів, якими війна створює більш пригожі обставини. Війна примусить режим звернути головні сили на зовнішні фронти. Воєнні події раз-по-раз будуть вносити розлад у функціонування большевицької машини, будуть створювати все нові внутрішні труднощі, кризові ситуації. Внутрішня готовість приєднатись до активної революційної боротьби значно піднесеться в пересічної людини, яка має йти на фронт, чи іншим-способом безпосередньо виставлена на небезпеку воєнної заглади. Зменшиться гатьмуюче діяння інстинкту самозбереження, яке в мирній обстановці діє дуже сильно. У війні кинення людини на фронт, зокрема при московській методі нещадження людей, грозить загибіллю неменш, ніж піти у протибольшевицьку партизанку, в якій б'ється ворога, замість ставати в його обороні. Війна дає великі можливості здобути зброю, воєнний матеріял, необхідний для ширших мілітарних дій. Під час війни сама совєтська армія своїм складом і моральним станом під двобічним тиском — фронт і НКВД — буде резервуаром великого експльо-зивного потенціялу, який під впливом революційного полум'я з підпілля і повстанчих відділів, може вибухнути протибольшевицьким зривом.

Війна між СССР і західніми альянтами може мати такий перебіг, що напочатку совєтські армії підуть вперед, займуть ще нові країни і фронти зможуть на деякий час стабілізуватись далеко від сьогоднішніх кордонів СССР, а літаками за той час західні альянти будуть виснажувати й торощити противника з гори, на морі, й різними наскоками.

Такий варіянт війни дуже можливий, зокрема, як би вона прийшла раніше, заки в Західній Европі будуть змобілізовані великі армії. Незалежно від того, як далеко від кордонів України йтимуть фронти, українська революційна боротьба буде розгортатися за своїм власним пляном, використовуючи відповідні моменти кожної ситуації. Вона не буде обмежуватись на українських землях, тільки буде поширюватись на інші країни, в чому ОУН й УПА мають відограти визначну ролю.

Рішаюча фаза визвольної революції може мати декілька варіянтів. Концентруючись на українських землях у формі повстання, українська революція може піти по лінії повного опанування значної території, створення на ній української держави і переходу у нормальну війну з Москвою, ведучи рівночасно партизанську боротьбу на інших теренах. Або боротьба може йти увесь час тільки революційно-партизанськими методами, без творення сталих фронтів, ступневе підриваючи володіння ворога й опановуючи терен, аж до повного його розбиття, яке прийде під воєнними ударами ззовні і неменшою мірою від внутрішнього паралічу — від революції.

Без уваги на форми завершення боротьби й на зовнішню ситуацію, відношення сторонніх сил, українська національна революція одночасно з ліквідацією большевицької окупації зразу будуватиме українську самостійну державу на всіх землях України. Якщо б якісь сили ставали тому на дорозі, чи хотіли загарбати частину українських земель — розпічне з ними боротьбу. Така небезпека дуже можлива, передусім з боку Москви.

Війна зовнішніх сил проти СССР, без уваги на їхні інтенції, створить пригожі ситуації для повного розгорнення визвольної протибольшевицької революції. З другого боку, наша революційна боротьба є об'єктивно корисна для противників СССР і значно облегшує їм ведення війни. Але ця взаємна користь може бути в різному ступені. Найменша буде тоді, як обидві сторони будуть себе трактувати байдуже, стараючись тільки використати для себе наслідки діяння другої сторони. Найбільша користь для обидвох сторін буде тоді, як між ними буде союзницьке відношення, координація боротьби за узгідненим пляном, коли війна противників СССР і визвольна революція поневолених народів буде трактуватись обидвома сторонами, як одна спільна справа, а засада співдії і взаємної допомоги буде ними однаково прийнята й дотримана. Тоді боротьба з большевизмом була б набагато легша, коротша, коштувала б менше жертв.

Але для такої співдії замало самого факту боротьби проти того самого ворога. Союзницьке відношення може бути тоді, коли є згідність цілей, так що жодна сторона не має таких цілей у боротьбі, які протиставляться другій, ані не попирає того роду намагань третіх чинників. Дальша передумова — це узгіднена концепція самої війни, принаймні в тому засязі, де збігаються зацікавлення й дії обидвох сторін. А вкінці вимога взаємного трактування, як партнерів у спільній справі, а не об'єкт використання.

Щоб могло дійти до такого відношення, політика західніх держав мусіла б відбути велику еволюцію. Сьогодні вона ще дуже далека від такого трактування справи. Раз тому, що вона ще не має остаточно здецидованого курсу щодо Росії, а на випадок війни не має ще скристалізованої концепції по всіх лініях. Подруге, в ній ще не видно належної оцінки хоч би всіх головних факторів великого змагу. Мабуть, багато засадничих корективів доведеться Заходові робити вже в розпалі війни, коли по болючому досвіді він побачить хибність деяких сьогоднішніх своїх калькуляцій. Невірна оцінка й помилкова настанова Заходу до визвольної боротьби України та інших поневолених Москвою народів шкідливо відіб'ється на цілості протибольшевицького світового змагання, воно некорисне і самим західнім державам, і нашій справі. Ми хотіли б, щоб у цьому прийшла направа завчасу, і треба в тому напрямі діяти. Але в узгляднюванні відношення зовнішніх сил у плянах нашої боротьби треба брати до уваги дійсний стан, а не те, що повинно б бути, і що нам хотілося б.

Коли порівнювати вклад революційної боротьби і війни західніх держав у поборенні большевицького імперіялізму, то легко зробити дуже велику помилку, узгляднюючи кількісні дані. У війні великодержав в дію входять величезні маси людей і мате-ріялів, жертви в людях рахуються на мільйони, а спустошення пожирають висліди праці багатьох поколінь. Бо війна ззовні б'є переважно по тому, що ворог виставляє, чим заслонюється, а трудно досягти його самого. Інакше діє революція — вона оперує меншими засобами, але влучає зсередини в невральгічні вузли, б'є властивого ворога. Там великий кількісний ефект, а тут — якісний.

Правильна й єдино реальна концепція визволення України — це власна революційна боротьба, теж на випадок недалекої світової війни. Бо тільки в ній український народ сам може здобувати собі волю і збудувати державність. Тільки у революційній боротьбі всередині СССР може взяти участь цілий народ, і тільки така форма нашої боротьби може мати відповідно великий ефект, який повалить большевизм, чи значною мірою до цього причиниться і заставить зовнішні сили відповідно рахуватися з нашим змаганням і з його цілями. Тільки шляхом національної революції український народ зможе взяти в свої руки владу, збудувати незалежну державу і завести свій лад. Це однаково важливе в усіх констеляціях, при кожному ставленні до нашої справи зовнішніх сил.

Між революційною визвольною концепцією і ставкою на визволення ззовні, при долученні нашої боротьби до чужої війни, в практиці заходить така суперечність, що визвольна політика не може рівночасно йти обидвома шляхами рівнорядно. Революція вимагає спрямовування усіх сил на рідні землі і взагалі на під-большевицькі терени революційної дії. В її пляні є розгортати цю боротьбу, узгляднюючи передусім обставини всередині СССР, без уваги на те, де стоять воєнні фронти. Для кожного вояка загальна напрямна така: йти в партизанку, або перебуваючи в совєтській армії, діяти в пляні революції, а не намагатися піти в полон. Відплив потенціяльно-революційного елементу на другий бік фронту через здачу в полон зменшував би кількість кадрів, які мають активно боротись по боці революції, а в совєтській армії докопувалась би сеґреґація тим способом, що залишався б вірний боль-шевизмові елемент. Отже здача в полон здатного до революційної боротьби елементу не лежить у пляні розгортання революції й може бути виправдана хіба в таких умовах, коли людина справді не має дійсної змоги перейти до повстанців, ані не може зробити нічого корисного для революції, а стоїть перед альтернативою: або йти в полон, або воювати за большевизм до загину.

При ставці на визвольну боротьбу ззовні, на творення української мілітарної сили по другому боці фронту, здача в полон українських вояків побажана, щоб їх тут включити в закордонні військові формації, очевидно тоді, як для цього буде реальна можливість. За таким пляном усі здатні до боротьби сили мали б концентруватися й формуватись по другому боці фронту і прийти на Україну враз із фронтом західніх альянтів, згл. в рамцях їх воєнного пляну. Революційна боротьба по підсовєтському боці мала б відігравати тільки допоміжну ролю.

Цілком протилежно діється в пляні революції. Навіть ті всі сили, які можна змобілізувати за кордоном, повинні всякими способами й дорогами дістатися в большевицьке запілля, на українські землі і там увійти в революційну, повстанчу боротьбу. А те все, що не має змоги і лишиться на альянтському боці, трактується у пляні визвольної боротьби, як акція другорядного, тільки допоміжного, чи резервного значення.

Так само цілком іншою є постановка політичної й пропаґан-дивної роботи за кордоном. Від того, котра концепція ляже в основу визвольної політики, залежить і інша позиція українського чинника в міжнародньому укладі. Для українського визвольного руху на Рідних Землях і за кордоном у цьому питанні немає ані вагань, ані дискусій. Наш шлях до визволення — це власна революційна боротьба і спрямування до неї всіх сил, які тільки можливо в ній активізувати. Це буде шлях сучасних визвольних змагань України, теж на випадок війни між Заходом і СССР. Вся дія за кордоном і з закордону мусить вкладатися в цей основний плян. А все решта може мати тільки незначну ролю в ході подій.

Вся спроба поставити українську визвольну політику на інші рейки залишиться дрібним безвислідним епізодом.

ДРУЗІ — УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ!

Вістка про загин у бою проти большевиків Головного Командира УПА генерал-хорунжого Тараса Чупринки — Романа Шухевича, передана до Проводу ЗЧ ОУН відпоручниками ЗП УГВР, викликала не тільки великий біль по втраті героя, а й одночасно сумніви щодо своєї вірогідности. Це виразно висловив С. Бандера в статті-зверненні “Друзі — українські націоналісти!” (друкованій за його підписом у “Сурмі”, ч. 24, жовтень 1950 р.) та в листах до Теренових Проводів ОУН на чужині з 26. 10. і 15. 11. 1950 р.

Ця стаття була передрукована під заголовком “Лист Степана Бандери до українських націоналістів у тижневику “Український Самостійник”, Мюнхен, рік І, ч. 43 з 5. 3. 1950 р.

У цю важку, трагічну хвилину подаючи Вам вістку про те, що сталося, мушу полінитися з Вами невтишним жалем, болем, важкими думами і разом з Вами шукати піднесення з чорного одчаю в одному джерелі потіхи — у вірі в сили народу і в Божу справедливість, яка приведе до перемоги великої Правди України, перемоги купленої незмірними жертвами.

Дня 18 жовтня ц. р. двоє людей, які виступили як уповноважені від Закордонного Представництва УГВР, передали відпоруч-никам Проводу Закордонних Частин ОУН, разом із двома іншими документами, довшого листа від члена Проводу ОУН на Українських Землях. В цьому листі подана найболючіша для кожного з нас, для коленого українця-патріота вістка: п'ятого березня 1950 року погиб у боротьбі Провідник українського національно-визвольного революційного руху в Україні, друг Тур (Тур — псевдонім Романа Шухевича, як Голови Проводу ОУН в Україні. Про життя і діяльність Р. Шухевича див. статтю Ст. Бандери в цьому збірнику “Командир — Провідник (Слідами сл. пам. Романа Шухевича)”, у 1954 р.).

Ця страшна вістка прибила нас усіх невимовне. Серце завмирає, душа не може з цим погодитися, не хоче йняти віри...

Ні, не можна повірити, хіба буде така певність, яка знівечить кожну крихітку надії, що Він далі живе, бореться. Хочеться упевнитись, перевірити, а душа жадібно шукає за всім, що могло б заперечити правдивість страшної вістки, чи бодай поставити її під сумнів. П'ятого березня мало це статись, а останній лист від Тура, з його власноручним письмом, був з останніх днів лютого. Кілька днів ріжниці, але перед зловісним п'ятим березня. Інші свіжіші вістки, хоч дуже короткі, але ж у них нема нічого про такий страшний удар. Вони говорять одно, що боротьба в Україні йде далі, і Край числить тільки на себе. Чи можливо, щоб у тих відомостях не подали такої вістки? Або, може, не дійшли до нас інші, попередні відомості? Є розбіжності, але нема виразного заперечення, лишаються тільки сумніви. А сам лист, в якому подана ця вістка, чи він правдивий?

І на це питання не молена дати собі цілком певної відповіді на підставі цих даних, якими розпоряджаємо. Багатосторінковий машинопис, підписаний ручно організаційним іменем знаного нам члена Проводу в Україні. Зміст листа в цілому вказує на те, що він писаний від члена Проводу ОУН в Україні. Видно в ньому знання внутрішніх справ революційно-визвольного руху, хоч і є в деяких точках суперечності з тим, що давніше писав Тур, але на це можна знайти пояснення. Можуть бути сумніви в тому, чи це не перерібка правдивого листа від Проводу, який міг впасти по дорозі. Щоб мати в цьому певність, треба б спертися на докладну аналізу цілої пошти, про яку є згадка в адресованому до нас листі й залучених матеріялах, а якої нам, з невідомих причин, не доручено.

І друга, конечна вимога для вияснення — це докладна перевірка дороги, якою ця пошта прийшла. Так робиться з засади у кожному випадку, без уваги на зміст пошти й на особи зв'язкових. Тепер Організація не має жодної змоги це зробити. Одержані матеріяли прийшли невідомою нам дорогою, а передавці відмовились дати будь-які вияснення. В такому випадку, нормально, треба б прийняти цілу справу за сумнівну і стриматися з роблен-ням висновків до часу її перевірки іншим, власним шляхом, тим більше, що є можливості це зробити. Така й була інтенція Проводу ЗЧ ОУН, щоб заждати. Одначе передавці документів з Краю, виступаючи як уповноважені ЗП УГВР, заявили, що вони повністю ручать за певність дороги і за правдивість тих документів і не можуть стримати проголошення відомости про смерть ген. Чупринки, бо вже раніше, перед переданням документів Організації, з їх боку пішло повідомлення до преси і пороблено заходи для широкого опублікування. І дійсно, перші відомості появились з їхнього джерела в чужинній пресі і в радіоповідомленнях.

Не маємо також доказових матеріялів, які виключали б правдивість вістки про смерть Провідника Тура-Чупринки, тільки такі, що ставлять її під сумнів. Але в такій обстановці, коли інші чинники взяли на себе повну відповідальність, проголошуючи цю страшну для визвольної справи і болючу для кожного українця-патріота, вістку, коли вони на підставі своїх відомостей ручають за її правдивість, ми, полишаючи на боці нашу оцінку такого їх поступовання, не можемо не прийняти самої вістки за правдиву. Бо не можемо припустити, щоб хтось з українців міг неповажно поставитися до такої трагічної справи і проголошував вістку про смерть ген. Чупринки, не маючи стовідсоткової певности. Мусимо прийняти її за правдиву, хоч ціла душа, і серце і розум противляться тому.

Тому приймаємо, що загинув творець, неперевершений мистець нових методів протибольшевицької революційної боротьби, партизанської стратегії й тактики, підпільної організації; за ким ціла система НКВД-МВД-МҐБ увесь час ганяє, розшукує, перевертає хати, ліси, землю в Україні вже більш як п'ять років і все безуспішно, бо всі найрафінованіші методи, необмежені засоби й найлютіші форми большевицького терору й провокації не можуть подолати Його відваги, рішучости і винахідности.

Важко сприйняти трагічну вістку. Хоч у кожного, хто знає, в яких умовах проходить сьогоднішня революційна боротьба в Україні, з якою страшною, пекельною силою змагаються наші друзі в Україні, в найглибшій свідомості душі увесь час, з року в рік, не втихає найбільша тривога — хто впав, а хто ще далі бореться. П'ять років увесь світ давить страх перед великою силою СССР, перед пекельною безоглядністю і найжорстокішою системою большевизму. Наймогутніші держави Заходу шукали з большевицькою Москвою якоїсь злагоди, а в середині тих народів високо підняла голову гидра комуністичної зради і розкладових капітулянтських тенденцій.

І в той же час, від останньої світової війни по сьогодні, неприборкана Україна безупинно продовжує свою одчайдушну боротьбу на життя і смерть. Політично-збройна боротьба ОУН і УПА, при активній підтримці й участі найширших верств українського народу, стала для всього світу полум'яним островом серед моря примирення з большевизмом. Наша боротьба за правду і волю, як смолоскип, кидає світло в темряві для багатьох народів. Большевицька Москва вже шість літ всіми силами й засобами намагається знищити революційно-визвольну боротьбу в Україні, застосовуючи страшні, нелюдські засоби. Та безуспішно. ОУН, УПА й УГВР під вмілим проводом свого улюбленого Провідника — Головного Командира ген. Чупринки, при повній посвяти підтримці цілого українського народу, все і все продовжувала, розширяла й удосконалювала своє змагання.

Душа цілого волелюбного народу зверталась всіма своїми порухами, прислухалась до голосу того, хто безпосередньо стояв на чолі визвольної боротьби, кермував нею на самому підпільному фронті, давав сам собою, своїм життям, трудом і боротьбою недосяжний зразок борця-революціонера, українського націоналіста, підпільника, повстанця, провідника, командира, керманича підпільного, революційного Уряду України. Всі найсердечніші почування, найкращі бажання, надії української нації були пов'язані з Його іменем. Увесь народ із затиснутим подихом слідкував за кожним кроком Його боротьби. Але так само за кожним Його слідом ходила чорна тінь — найзапекліші намагання ворога, щоб Його вислідити, досягти, впіймати, або бодай вбити.

Ми всі завжди були свідомі цього і велика тривога ніколи не замовкала, хоч з вірою й надією ми все дожидали вістей з батьківщини. І за кожним разом наші вісті з України, які приходили окуплені найбільшими трудами, посвятою і великими жертвами революціонерів у Службі Зв'язку приносили враз з добрими відомостями багато дуже болючих, жалібних. За кожним разом надходили відомості про все нові жертви-втрати, все нові списки, кількість поляглих у боротьбі друзів, звіти про великі жертви больше-вицького терору серед цілого населення, описи все нових акцій НКВД, все жорстокіших методів його терору. Та серця наші кріпились тими відомостями, які мовою конкретних даних показували, що ніщо не може зламати духа, завзяття й бойовости цілого визвольного руху, цілої воюючої нації.

Проти ворожих методів та акцій УПА й ОУН завжди винаходили і переводили удосконалені, успішні протизаходи, на місце поляглих завжди ставали нові борці, кадри революціонерів на всіх щаблях усе поповнювались, боротьба усе кріпшала, а народні маси, під впливом її ідей та пориваючих прикладів героїзму, не зважаючи на ворожий терор, все відданіше й активно ще її підтримували. Боротьба українського революційно-визвольного руху все більше й повніше стає боротьбою цілого народу.

І цим разом у листі від члена Проводу ОУН на Українських Землях з кінця липня цього року так само подано, що і від цієї Найбільшої Втрати — визвольна боротьба не заломилась, не захиталась. Ворогові не вдалось обезголовити української революції В УГВР, в Головному Командуванні УПА, в Проводі ОУН на Українських Земель за стерно взялися другі руки й кермують вправно. Дотогочасні найближчі помічники й заступники стали наступниками на тих постах, на яких стояв Він. Ті, що враз із Туром загартовані, усе перейшли, усе пізнали, разом творили, організували, співкермували, ті, що під Його проводом набули високі вмілості ведення революційної боротьби і перейняли від Нього все те, що провідник може передати своїм найближчим співробітникам і заступникам, стали на Його місці і докладають усіх старань, щоб гідно продовжувати Його велике діло. Всі кадри визвольної боротьби в Україні, ряди націоналістів-революціонерів, вояки УПА, всі близькі до визвольного руху українці не захитались ні на мить, навіть під впливом такої найболючішої вістки, їхнє завзяття ще більш ствердло, так як з болю скам'яніли їх загартовані серця. Революційна боротьба йде далі непослаблена, а ще з більшим запалом, бо Дух Тура-Чупринки ніколи не опустить своїх воїнів за волю і правду України. Кров Провідника Тура ще сильніше загартувала серця всіх борців у їх пориві до перемоги.

Про це пишуть нам друзі з України і ми впевнені в цьому з цілої їх доцьогочасної непохитности. І ми, українські націоналісти за кордонами України, теж не захитаємось у вірі в нашу правду, в певності, що наш шлях визвольної боротьби правильний, що всі жертви на ньому не пропадуть марно, а доведуть до перемоги слушної справи.

Наша віра не захиталась, хоча кров з серця вся спливає при одній думці, що Найбільшого, Найкращого в нашому русі вже немає.

Та Його великий, сильний дух назавжди залишиться між нами, і кличе нас до дальшої ще завзятішої боротьби. Ніхто з нас не зупиниться ні перед якою жертвою, як не зупинився Він, віддаючи своє життя за волю батьківщини. Він дав нам найкращий приклад, що в найважчих обставинах, здавалось би, у найбезвигляднішій ситуації можна і треба боротися за велику правду. З Його ім'ям нерозривно зв'язаний і найбільше героїчний етап революційно-визвольної боротьби України, який буде найтривкішою основою дальшого все ширшого розгортання аж до величної перемоги Української Національної Революції. Здійснення великої ідеї, що на її жертівнику українська нація склала вже стільки своїх найкращих синів і дочок і все більше, більше їх приносить — буде колись нагородою Божої справедливости. А великий леґіон найдосконаліших зразків героїзму й саможертви для ідеї глибоко западе у душу нації і буде її провадити в дальшому розвитку довгі століття. В тому леґіоні героїв стоять поруч себе усі, що віддали своє життя за волю України, відомі й невідомі лицарі святої справи. Пам'ять Провідника Тура, Головного Командира Чупринки буде навіки символізувати пам'ять усіх поляглих героїв Його етапу!

Героям Слава!

ПРОТИ ІДЕЙНОГО РОЗЗБРОЮВАННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Ця стаття була надрукована в журналі “Сурма”, Мюнхен, ч. 27 за січень 1951 р., без зазначення автора, й мала редакційні підзаголовки: Революція і манівці. Фальшиві обрахунки. Рішаючий чинник. Фантазії та дійсність. Чи на Заході не люблять революції? Китайська наука... в ліс не піде!

Автор розвиває тему, що її він частково вже заторкнув у своїй попередній статті “Третя світова війна і визвольна революція”, опрокидуючи закиди, що, мовляв, націоналізм є перешкодою у нашій визвольній боротьбі.

“На Заході не люблять націоналізму, не люблять революції, не люблять фанатизму. Непопулярність нашої справи і багато труднощів на зовнішньому відтинку походять з того, що сучасні визвольні змагання організують і ведуть українські націоналісти, які мають марку фанатиків, і що ці змагання окреслюються як національно-революційну боротьбу, а визвольну концепцію — як національну революцію. Якщо хочемо знайти прихильну поставу західніх держав до нашої справи, мусимо все це змінити. Не треба виступати з націоналізмом, з революцією, не підкреслювати постуляту державної суверенности, тільки надавати нашій боротьбі характер резистансу — боротьби проти большевизму, як проти системи диктатури й тоталізму, за демократичний державно-суспільний лад. Це треба робити не тільки в усьому, що призначене для чужинців, але так само треба внутрішньо провести відповідне переставлення в ідеології, програмі, в політичній концепції, в тактиці й методиці, в побудові визвольного руху, в розставленні й наголошуванні значення поодиноких складових сил.”

В такому сенсі і з такою аргументацією ідуть постійні атаки на сучасний революційно-визвольний рух за кордоном, їх ведуть різні чинники, українські й чужинецькі, різними дорогами і способами — з середини й ззовні, від тонкого ідейного проникання, аж до грубих наклепів, провокації і засобів безпосереднього натиску. При цьому різні чинники мають різні цілі. Дехто кермується щирим переконанням, що цього роду переставлення справді були б корисні для успішности визвольних змагань. Інші, маючи на оці свої особистості чи групові інтереси, рахують на те, що переставка у визвольному русі дасть їм змогу зайняти чільні позиції. Не бракує також сторонніх намагань прибрати до своїх рук український визвольний рух, впливати на його напрямок і дію, зробити з нього інструмент власної політики, замість мати справу з незалежним, суверенне діючим динамічним фактором.

По такій самій лінії іде теж одно розгалуження іншої розкладової акції, яка має метою зрушити, підважити спаяний і боєздатний український революційний націоналізм.

Тут не вдаємося у ближчий розгляд тих різних напрямків, лише займемося розгляненням самого змісту поданої на початку тенденції, так як її можуть висувати люди доброї волі і чистих намірів, які мають на увазі тільки справу визволення України і які кермуються своїм розумінням проблеми, а не іншими мотивами. У підставі таких тенденцій лежить бажання зв'язати справу визволення України з політикою західніх держав і для того достосу-ватися до них під різними оглядами. В сучасному міжнародньому укладі та в його майбутній розв'язці вбачається тільки одну сторінку — протиставлення і розгру двох силових комплексів, динаміку й потенціял яких розцінюється лише фізично-матеріяльними мірилами. Ідейну сторінку світового змагу трактується як побічний, додатковий відтинок, а не як суттєвий фактор. Недоцінюється того, що змагання протиставних суспільно-політичних ідей у світовому маштабі так само вирішуватиме про загальний вислід, бо воно визначує місце і ролю багатьох сил по одному чи другому боці, впливає на динаміку окремих складових сил, на спаяність і скоординованість дії протиставних силових таборів.

Якщо мати на увазі потенціял західніх держав, міряний циферними даними різних його складників, — кількість населення, сирівцеві ресурси, стан промисловости і спроможність збільшення її потенціялу, мобілізаційний стан морських, повітряних і сухо-путніх військових сил тощо — то можна робити помилкові висновки. Такий же помилковий висновок е з порівняння самих циферних даних воєнного потенціялу західнього й совєтського бльоку, в їхній статистичній формі. Треба дивитися на те, скільки, в якому напрямі і з якою динамікою західні держави використовують свої сили й ресурси в протиставленні большевицькому наступові. При такому розгляді побачимо, що в дійовому відношенні, а головно в політиці, в ідейно-політичному протиставленні, ефективна вага потенціялу західніх держав не була як слід використана.

Для наочного доведення цього вкажемо на деякі моменти. Вез-компромісове протиставлення між СССР і т. зв. капіталістичним світом, тобто західніми державами, та неминучість тотальної розправи між ними за бути чи не бути — це постійний чинник сучасного міжнароднього життя, який існував ще далеко перед минулою світовою війною, так само, як під час війни і після її закінчення. В цьому нічого не змінилося, бо большевики, не зважаючи на воєнний союз з західніми державами, і при всіх тактичних змінах своєї політики, достаточно виявляли цю.її генеральну лінію і настанову цілого свого внутрішнього розвитку.

Дата добавления: 2015-07-16