Ярослав Стецько 18 страница

Нашим завданням є влучити всі свої сили і боротьбу у воєнні змагання західніх держав, по змозі, як окремий, ними визначений, складовий чинник. Українські сили за кордоном повинні створити і ввести у воєнні дії українську військову одиницю, що буде зав'язком української армії, і буде побільшуватися кадрами українців з совєтської армії. А революційна боротьба по другому боці фронту, в Україні, повинна бути якнайсильнішим допоміжним фактором для зовнішнього фронту. Чим більший буде потенціял і ефект нашого вкладу у війні по боці західніх держав, тим краще забезпечимо собі визнання ними і реалізацію наших цілей.

Тут будуть діяти теж досить поважні течії і сили проти державної самостійности і соборности України, зокрема намагання російських протикомуністичних, але імперіялістичних сил, претенсії поляків на західні землі України, може, й інших сусідів. Щоб їм успішно протиставитися, мусимо дати такий великий вклад у війну, щоб він переважив нашу ціну і значення нашого голосу у західніх державах, а рівночасно наша мілітарна сила, створена в процесі війни на боці протибольшевицької коаліції, мусить бути відносно велика, щоб підперти волю українського народу, в міру потреби, збройним чином і протиставитися напастям сусідів.

Так виглядає концепція долучення справи українського визволення до воєнної квадриґи західніх держав. Без уваги на те, чи її ставить тепер якийсь український чинник так виразно, цілісно зформольовану, чи ні, вона все таки існує в політичному думанні деяких людей, їм вона видається єдино можлива і реальна, тож і по тій лінії повинні йти всі наші дії і намагання.

Чи вона реальна, чи є підстави, щоб її приймати як головну ставку визвольного змагання України в третій світовій війні? Ключ лежить у відповіді на засадниче питання: чи західні держави, зокрема США при такій нашій поставі видвигнуть справу державної самостійности України як одну з цілей війни, так, щоб це їх зобов'язувало в дальшому і давало якісь гарантії? А дальше питання — чи в їхній політиці нема таких елементів, які змагають до чогось іншого, які не дають місця для змагання за суверенність і соборність України в рамцях їхнього комплексу?

Ціла дотогочасна й сьогоднішня політика західніх держав, зокрема США, не дає підстав і стійких арґументів для позитивної в сенсі цієї концепції відповіді на поставлені питання. Те все, що у відношенні до української справи має місце в американській політиці, а властиво треба сказати, що не має місця, бо вона насправді цілком іґнорує українське питання — не дає жодної точки зачепу, опертя для ставлення такої концепції українського визволення.

Її визнавці будуть відкликатися хіба до трьох арґументів. Перший: “а що ж робити, іншої розв'язки, іншої дороги для нас нема, це єдиний спосіб активно включитися в світовий змаг і тим здобути собі якісь шанси”. Другий арґумент — це таке розумовання: коби тільки нас допустили, прийняли до свого фронту. А тоді ми своїм вкладом здобудемо свою ціну, нам признають наше право. Вкінці третій, найважливіший арґумент — надія, що коли прийде до війни, то політика Америки зовсім зміниться, на кориснішу для нашої справи. Мовляв, не можна розцінювати того, що буде у воєнній ситуації, на підставі дотогочасного сучасного відношення, бо це все тільки тактика, щоб іншим ставленням до українського питання надто не дражнити большевиків, не зривати мостів до компромісу. Але коли мости будуть спалені, тоді наша карта буде козирем.

Розглянувши уважніше всі ці арґументи, бачимо їх нестійкість. Неправда, що не маємо іншої дороги і мусимо хапатися тієї єдиної, хоч вона й сумнівна. Навпаки. Маємо свою власну, якою йдуть наші визвольні змагання вже третій десяток літ у найне-сприятливіших обставинах. Попри всі свої намагання, ворог не міг знищити цих змагань, наша боротьба постійно кріпшає, поширюється, захоплює все нові сили й приєднує нам правдивих союзників. Це шлях власної революційної боротьби, визвольна концепція українського націоналізму. Вона дає розв'язку теж для нашої самостійної політики і власнопідметної боротьби в тій ситуації, яка зарисовується при назріванню чергової світової війни, при даному укладі сил і відношення до України. Намічений концепцією визвольної національної революції шлях не тільки існує, але він єдино реальний і успішний. Про це буде мова далі.

З другою мотивацією шкода дискутувати. “Дурного й у церкві б'ють”, — хіба так можна відповісти на сподівання, що як ми дамо великий вклад у війну західніх держав проти большевиків без поважного потрактування ними наших цілей на самому початку, то тим здобудемо собі їх симпатії, зрозуміння, а далі й признання нам наших прав. Чи ж мало нам досвіду свого й чужого? Взяти б хоча науку кількох народів з останньої війни, які наперед мали й договори і торжественні зобов'язання самостійність яких забезпечувалась у всіх пактах і стояла на першому місці в цілях війни альянтів, а потім ті народи дістали свободу... большевицьку. Польща, Чехія, Сербія дослужились цього спільною боротьбою з тими самими партнерами, в яких ми мали б дослуговуватися, з такою ріжницею, що їм згори давали такі ґарантії, які ми мали б щойно собі здобувати.

Хтось скаже, що це була інша ситуація, що Америка й Англія мусіли віддати своїх союзників — Польщу, Чехію й Сербію на поталу міцнішому союзникові Росії, що тепер буде інакше, бо Росія має бути розбита. Не погоджуємось з твердженням, що західні держави мусіли так поступити. Напевно не було б того, якби вони справу тих народів трактували так серйозно й гаряче, як свою власну. Коли большевики зразу після закінчення війни пробували подібним способом “допомогти” Персії, то Англія й Америка потрапили поставитись так рішучо, що большевики мусіли завернути. Бо там ішло про нафту і про безпосередні інтереси Великобрітанії. Цим не хочемо сказати, що Англія й Америка погані союзники, бо таких прикладів в історії безліч, у взаєминах між різними народами. Ідеться про те, щоб робити правильні висновки і враховувати такі фактори й засади міжнародніх відносин, які фактично мають діючу силу, а не гратися наївними сподіваннями і сантиментами.

Так само не молена поважно приймати буцімто хитрих, а насправді наївних міркувань, що найважливіше, щоб нам дали змогу воювати, поставити свою збройну силу, а вона потім зможе творити довершені факти, без уваги на бажання провідних потуг. Треба собі усвідомити такі речі: українська військова формація, яку можна б створити поза межами України в засягу дії західніх альянтів, враховуючи навіть евентуальні поповнення з полонених — буде малою у порівнянні до величезних військових мас. Вона не може відограти такої ролі, щоб заставити Америку й Англію задля неї і її боротьби міняти свої засадничі настанови цілої воєнної політики. До того ж включена в альянтську воєнну машину, як реґулярна частина і з способом воювання реґулярної армії, українська військова одиниця, хоч би й більша, буде мати багато менший ефективний дійовий потенціял, ніж би мала ця кількість вояків, воюючи партизанським способом в українській революційній боротьбі на рідних землях, в УПА.

Далі — в рамцях альянтських військ українська військова одиниця буде позбавлена ініціятиви, буде тільки виконувати накази головного командування. А це в процесі ведення війни реалізуватиме подиктовану урядами великодержав політику. І якщо вони не схочуть, щоб український чинник сам творив довершені факти, то легко буде зробити так, щоб для цього не було фізичної спро-можности, наприклад, щоб у відповідний час цього війська взагалі не було в Україні.

Тож нема змислу дурити себе фантазіями, що таке військо, за-клиноване в чужу воєнну машину, може творити власні доконані факти більшого значення. Воно може в тому напрямі діяти по лінії інтенцій чинника, який кермує війною, інтенцій виразних, чи тихих, як рівнож може дістати свободу діяння в таких ситуаціях і на таких відтинках, де той чинник не хоче сам вирішувати, а допускає вільну гру і розгру інших сил. Такі ситуації можуть бути тому для закріплювання української державности, для захисту українських етнографічних територій, для організації армії, і т. п. може бути дуже корисним мати військову силу, яка щодо організації, узброєння й воєнного досвіду має всі якості викутої у війні військової формації.

Так само дуже важливою для визвольної справи і для будування української держави буде відповідна кількість військовиків, різних ступенів і з різних родів зброї, які удосконаляться у військовому ділі, засвоять собі те знання і вміння, що ним диспонують високопоставлені армії різних держав. Одне і друге важливе, цим справам треба присвятити також увагу. Але треба їх ставити на властивому місці, трактувати за їхньою суттю. Це не є питання визвольної концепції, тільки питання допоміжних, хоч і конечних, факторів.

Третій комплекс арґументів — мовляв, дотогочасне становище США й інших західніх держав в українській справі, становище повної іґнорації, не має значення для їх ставлення під час війни. Досі була політика недражнення большевиків й уступок, а зі зміною цього курсу прийде позитивне трактування нашої справи.

Коли шукати за реальними підставами для таких тверджень, то показується, що їх немає, що це самі побожні бажання й надії, без твердого ґрунту. Безперечно, що такий зворот був би дуже побажаний для нашої справи і закордонна акція, зусилля цілої емі-ґрації мусять робити все можливе, щоб він прийшов. Якби це сталося, тоді легко було б достроїти нашу політику до сприятливішого відношення зовнішніх сил. Але годі будувати свої пляни на самих сподіваннях, коли дійсність є цілком інша.

Ті, що покладаються на поправу постави Америки, покликаються на логіку й рації її ж таки протибольшевицької політики, як вона, з їхнього погляду, повинна виглядати під час війни, щоб запевнити західнім державам перемогу. Вони кажуть: “та ж інакше не може бути. Західні держави не можуть провадити війни з СССР і не включити визвольної боротьби підсовєтських народів в один фронт; вони мусять поставити в цілі війни теж державне визволення всіх народів, в тому й України. Адже ж усі знають, що Гітлер програв війну на Сході головно через те, що неґативно поставився до справи самостійности України й інших народів. Америка не буде повторяти його помилок, тим більше, що в неї нема тих мотивів; вона ж не може поневолювати, ні окупувати України, нема жодних причин, чому самостійність України була б для неї небажана?”

На такій логічній аргументації люди будують свої сподівання. Це логічно, з нашого погляду, і за цим промовляє об'єктивна оцінка політичних інтересів західніх держав. Але часто в політиці народів логіка не має вирішного голосу і не раз діється таке, що цілком наглядно йде в розріз з об'єктивною доцільністю. Щоб правильно передбачити, яку політику поведе якийсь нарід, треба брати до уваги ті існуючі, діючі й потенціяльні чинники в його політичному думанні і поступуванні, які в даній ситуацій будуть мати вирішальний вплив.

Якою логікою, якими раціями можна виправдувати політику безпринципного пактування і цілком зайвих уступок західніх держав з Америкою на чолі супроти большевицької Росії? В ім'я яких ідей трактували вони большевиків, уже по війні, як своїх союзників і замикали очі на те, що мають справу з найгіршою тиранією, з народовбивцями і з системою найбільших злочинств проти Бога, над людиною, над народами, над всякою свободою і всіми цінностями? Задля чого, для яких, хоч би найменших, власних користей вони погодилися на те, що Росія не тільки взяла собі львину частину воєнної перемоги, але й загарбала інші нові народи, в тому й їхніх союзників? Чому так довго толерували те, що большевики захоплювали все нові країни, непомірне побільшуючи свій потенціял, і експлуатуючи все загарбане, перетворюють всі сили й засоби на небувалу воєнну машину, направлену проти решти світу, в тому і проти самих західніх держав? Що їх змушувало так пасивно все сприймати і при тому шукати з большевиками співпраці? Чи вони цього не розуміли, не бачили?

Як хто в це вірить, то чим пояснити, що Захід кілька літ затикав собі вуха й затулював очі, щоб не чути й не бачити того, що їм показували і говорили ті всі свідки, які большевизм пізнали до основ, пережили його і показували наслідки його роботи на організмах своїх народів! Що зробили правлячі й провідні кола західніх держав, щоб дати змогу промовити до їх суспільств еміграціям поневолених большевизмом народів, щоб ті суспільства пізнали правду про російсько-комуністичний імперіялізм?

Таких питань можна ставити безконечно, і їх поставить історія, а, може, й сучасна генерація самих західніх народів. Бо їй прийдеться в неминучій війні скласти страшні жертви під ударами тієї сили, яку їхня політика дозволила і допомогла большеви-кам кувати й побільшувати кров'ю і потом поневолених народів. Де ж відповідь на ці питання? Ані логіка, ані рація власних інтересів, ані політична доцільність, ані сумління, ані відповідальність не дають стійкої відповіді. А все це таки діялося, це реальні факти. І вони мають свої причини, за ними стоять якісь рушії, якісь сили й закони, що діють в політиці теперішнього Заходу. І про це йде. Не на те заторкуємо тут ці питання, щоб підносити обвинувачення, бо це не наша роля, а жодні слова не мають в цій матерії значення, якщо вони не порушують страшні діла. Але тут мова про наше розуміння дійсности, про її оцінку і про висновки для нас самих. Бо від правильних висновків залежить й обрання правильного шляху.

Не можна цілу повоєнну політику західніх держав, а зокрема відношення до української справи, поминати, відкладати до минулого, як часову тактику, чи хоч би як помилку, яка проминула і не повториться. З другого боку, так само фальшиво було б коротко сказати собі — “це безнадійний стан” і робити такий висновок, що “нам нічого доброго не можна сподіватися від Заходу і від його війни з СССР”. Одне і друге трактування справи не речеве, а поверховне і настроєве, одне і друге провадить на манівці. Нам треба, критично проаналізувавши розвиток за останнє десятиріччя, відділити проминаючі явища, елементи тактики, шукання, і т. п. від глибших, тривкіших причин. Особливу увагу мусимо звернути на такі спонуки, сили, закони й методи в політичному думанні і діянні західніх народів, які мають тривкий вплив, які вирішували дотепер про їхнє відношення до справ України і вирішуватимуть на майбутнє. Бо тільки на цій підставі можемо передбачити їх поставу до нас у різних ситуаціях.

Тут не будемо займатися такою аналізою, ані спробою систематизування тих факторів. Хочемо відмітити деякі з них, важливі для відповіді на питання, чи у війні зміниться ставлення Заходу до справи визволення України так, як нам би це бажалось, себто, само від себе, на що хоче спертися обговорювана тут політична концепція.

В цілій повоєнній політиці Заходу супроти СССР, США відо-грають провідну ролю. Так само буде і у війні з большевиками. Становище Америки буде менш-більш пропорційне до її мілітарного вкладу, а цей домінуватиме не тільки з уваги на її найбільший природній потенціял, але й через цілеве наставлення її партнерів. Скрізь там, де розвиток іде по лінії конфлікту з СССР, Англія, а за нею інші європейські держави, умисне віддає Америці ініціятиву, а сама, стягаючись, поволі приєднується. Це й є один з гальмуючих факторів у формуванні твердої постави Заходу проти СССР. Англія хоче, щоб майбутня війна була виразно війною США, а вона буде її союзницею, буде допомагати. Відносно до того й вклад та втрати Америки мусять бути багато більші (таким чином вага між обома сестрами мала б повернутись в протилежному напрямі, нінс у процесі минулої війни). Тим більше в українській справі, недоцінюваній Заходом, Англія й інші держави не будуть з Америкою сперечатися, хіба аж потім, як вона стане і для Заходу вимірною, поважною величиною. З того для нас висновок — Америка буде надавати тон ставлення до української справи і під час війни, тому мусимо брати до уваги передусім її наставлення, і його можна узагальнювати. Рахувати на ріжниці в становищі інших воюючих держав можна хіба в чисто практичних справах, а не в питанні генеральної політичної лінії.

Другий момент, що його треба узгляднити, це той що в політиці США дуже сильно діє фізикальний закон безвладности, в тому розумінні, що вона дуже тяжко й дуже повільно зміняє обраний напрям і розмах, її політика зміняється тільки в міру того, як зміна назріє в публічній опінії. А в цій знову проходить дуже повільно сприймання, усвідомлення і оцінення таких фактів, явищ і процесів, які не мають прямого, дотикального відношення до життя американського громадянина, або не мають в Америці наочного віддзеркалення. На це складається багато причин, як історичний розвиток, геополітичне положення, структура духового, політичного життя Америки й багато інших. Можна ствердити, що зміни в політиці США відбуваються великими, повільними закрутами і треба дуже сильних зовнішніх поштовхів, або великих внутрішніх напруг, щоб такі зміни викликати. Зате вправлена в рух у якомусь напрямі американського політика не легко дається зупинити. Для прикладу пригадаймо собі, як довго і як тяжко “розколисували” Америку до участи в другій війні, які там сили над цим працювали і аж Перл Гарбур остаточно її зрушив. А потім, коли Рузвелт узяв курс на союз з СССР, то так утвердив демократичну публічну опінію в довір'ю і сердечности до больше-вицької Росії, що треба було п'ять літ відробляти, навіть при тих кпинах і провокаціях, з якими СССР ставився до союзницької Америки. Відповідно до неповоротности політичної думки свого громадянства, в дальших для нього проблемах, і з внутрішньополітичних оглядів, керманичі США стараються уникнути всього того, що в опінії широкої публіки нове, ще не втерте.

З відмічення такої прикмети в механіці американської політики можемо зробити важливі для нас висновки. Перший, позитивний, що коли публічна опінія в Північній Америці вже відбула зворот від катастрофального союзництва і мирного співжиття з большевизмом за всяку ціну і набирає розгону по лінії твердого курсу, то американська політика не зможе його легко змінити, не може завертати через якісь дипломатичні маневри. Цим значною мірою забезпечується розвиток міжнародньої ситуації в напрямі до кращого.

Другий висновок такий, що ті політичні концепції, які тепер прищеплюються й утверджуються в публічній опінії Америки, з перспективою на прийдешню воєнну розгру, матимуть першість і перевагу в активній політиці, у формуванні політичної стратегії західніх держав. Натомість все нове, незнане буде мати великі труднощі у виєднюванні прихильности американської політики, якщо матиме проти себе визнані вже сили і течії. Цей момент перекреслює надії, що з вибухом війни Америка поставиться позитивно до українських визвольних змагань. Якщо тепер нічого в тому напрямі не діється, а навпаки політична підготова йде по іншій лінії, за російськими, ворожими до України інспіраціями, то це досить певний знак, що політика Америки потягне не туди, куди треба.

Ще третій висновок слід витягнути з цих стверджень до питання методів самостійницької політичної роботи на американському відтинку. Без уваги на спроможність і успішність нав'язування політичних зв'язків з офіційними чинниками на т. зв. дипломатичну роботу, треба цілій українській еміґрації в Америці, всім українським установам, товариствам, кожному українцеві робити кожноденно всіма засобами якнайбільше, щоб публічній опінії, кожному громадянинові Америки подати відомості про українські визвольні змагання, прищепити йому розуміння і прихильне на-ставлення до нашої справи. Якщо здобування публічної опінії Америки буде відповідно поставлене українською еміграцією, на різних поземах і різними доступними засобами, то цим буде пророблена на тому терені найтривкіша політична робота і вона у відповідний час принесе користь.

Найважливішим передбаченням, як може виглядати становище Америки до української справи під час війни, буде розглянення тих засновків її політичної концепції війни з СССР, які вже починають розвиватися, та американської оцінки діючих у теперішньому комплексі СССР факторів. Це найреальніші дані для того, щоб поробити наші висновки.

В політиці західніх держав під час війни з СССР головну ролю відограватиме бажання, щоб, якщо можливо, швидко й легко, найменшими жертвами покопати противника, знищити мілітарну й політичну силу большевицького імперіалізму.

Питання нового ладу на опанованому большевизмом просторі стоятиме в англо-американській політиці на задньому пляні, аж до вирішення висліду війни. Його трактуватимуть не як властиву ціль війни, а більш як засіб, щоб зменшити, помішати твердість ворожого табору та приєднати на свій бік деякі сили. Отже становище Америки й Англії в тому питанні буде визначуватися передусім тим, як вони розцінюють існуючі в підбольшевицькому світі сили, їх наставлення і потенціял у війні, наскільки треба з ними рахуватися, кого можна мати за союзника, а кого нейтралізувати.

Західні народи не мають справжнього уявлення й вірної оцінки дійсного стану на опанованих Москвою просторах. Не тільки в поняттях пересічного громадянина, але й у поглядах правлячих кіл вкорінилися ті суґестії, які Росія, однаково біла як і червона, вперто втовкає цілому зовнішньому світові, закриваючи дійсність.

На Заході бачать тільки Росію. Одні взагалі не знають, або знають дуже мало про те, що вона мілітарною аґресією підбила й насильством опановує багато народів, які не примирились і ніколи не примиряться з тим поневоленням. Інші, хоч знають дещо про многонаціональний склад сьогоднішнього СССР, то все ж таки мають на увазі майже виключно російський народ, як єдиний підметний чинник. Поневолені Росією народи, на Заході переважно трактують не як повноцінні й самосвідомі нації, що змагаються за своє самостійне життя, а як етнічні племена, що є тільки пасивним об'єктом у руках Москви, які або вже затратили своє національно-політичне “я” в російсько-большевицькім кітлі, або його ще не розвинули. Ще інші знову політики західніх держав, не позбувшись тієї омани, недоцінюють правдиву вартість і потенціял самостійницьких змагань поневолених Росією народів, порівнюють цей, затаюваний перед світом, потенціал з розпропагованим російським потенціялом, і ставлять ставку на Росію.

Це все було б неможливе, як би в західньому світі не прийнялась і не поширилась ілюзія, що російський народ і большевицький імперіялізм — це дві окремі речі, що російський народ не е носієм, а тільки жертвою останнього, що в боротьбі з большевиз-мом можна мати частину російського народу, і то велику частину, за союзника. Ця омана поширена на Заході і москалями, цілою політичною роботою російської еміграції, і ще більше таки впливовими колами самих західніх народів, які з легкодушною повер-ховністю, або задля дрібних тактичних цілей наставили публічну опінію й політику своїх країн у такому фальшивому напрямі.

У Франції, Англії, Америці, Канаді та в інших західніх країнах є теж такі одиниці, які знають дійсний стан речей, які добре орієнтуються в справах підбольшевицької Европи й Азії, знають суть большевизму, російського імперіалізму, як і розуміють визвольні змагання поневолених народів, доцінюють їх вартість і силу. Такі одиниці стараються поширити справжнє розуміння цих справ серед своїх народів, та вплинути на направу політики Заходу. Але такі голоси все ще залишаються голосом “вопіющого на пустині”.

Всупереч усій большевицькій і продажній, замасковано-про-большевицькій пропаганді, в політичній свідомості західніх народів поволі утверджуються деякі правди про большевизм під впливом тих наочних фактів, якими СССР від закінчення другої світової війни так щедро обкладає своїх недавніх союзників. Захід уже розуміє, що в большевицькому поході на підбій світу реалізується наступ російського імперіялізму і комунізму. Дозріває пізнання правди, що большевизм має в собі ці два нерозривні складники — російський імперіялізм, якого він є дотогочасною найбезогляд-нішою формою, і комунізм, як форма його здійснення, інструмент для його універсального поширення. Обидва ці елементи творять тепер нерозривну цілість, єдність. Большевизм став однаковою мірою найвищим ступенем російського імперіялізму, як і послідовним втіленням комунізму. Це одне явище з двома генетичними елементами й двома способами дії назовні.

Здорові сили західніх народів знають, що обидва елементи большевизму — російський імперіялізм і комунізм несуть згубу всім іншим народам. Тож можна було б сподіватися, що політика західніх великодержав, маючи на меті захист власних народів й історичну відповідальність, прийме за генеральну лінію рішучий відпір й безкомпромісову неґацію большевизму в обидвох його елементах. В дійсності відношення західніх держав, як до комунізму, так і до російського імперіялізму, не може бути інакше, як негативне.

Але політика Америки й Англії обирає іншу генеральну лінію політичної розгри з большевизмом. Націлюючись проти нього, як найнебезпечнішої сполуки російського імперіялізму й комунізму, вона шукає способів, як би цю сполуку роз'єднати, вбити поміж них клина й кожний цей чинник (якщо він виступає окремо) приєднати собі за союзника, або бодай невтралізувати. Це й є головна концепція політичної війни з СССР, що її політика Америки й Англії цілком виразно обирає, підготовляє та починає реалізувати. Політична війна властиво вже йде, і теперішні позиції зайняті обидвома сторонами, визначують лінії політичних фронтів на початку військової розправи.

Західні держави задумують боротися з комунізмом тільки в таких його проявах, де він виразно своїть на послугах большевицького імперіялізму. Коли ж він виступає цілком окремо, відсепаровуючись від Москви, або в якомусь конфлікті з нею, тоді йому потурають. За цим стоїть бажання, щоб зробити якийсь вилім у таборі ворога.

Ця лінія політики очевидна передусім супроти Тіта. Хоч ціла його практика внутрішнього режиму, терору, колективізації, боротьби з релігією і ставлення на її місце марксизму і т. п. — живцем узята від большевизму, то Захід на все це примикає очі, виправдує Тіта з уваги на його незгоду з кремлівськими імператорами.

В політиці Заходу є більше фактів, що лежать на тій самій лінії шукання якогось порозуміння з неслухняними супроти Москви комуністами. Катастрофальна політика Америки й Англії в цілому розвиткові подій, у Китаї за останні роки, потурання комуністичному наступові, неефективна підтримка національних китайських сил, спроба наладнання добрих взаємин, торгівлі з червоним Китаєм, поки він на все це не показав своїх зубів — все це свідчить про те, що маємо справу з ширшою концепцією власної політики західніх держав, а не тільки з побічними потягненнями задля диверсії у ворожому таборі.

Це ставка на т. зв. націонал-комунізм, на те, що комуністичні рухи в поодиноких країнах захочуть емансипуватися з-під гегемонії Москви, відсепаруватися від неї, і відстоювати суверенність своїх держав з комуністичним устроєм. З ними Захід хотів би нав'язати добрі взаємини, передусім економічні, та постепенно відтинати їх пов'язання з СССР. Спір Тіта з Кремлем зробив цю концепцію дуже модною на Заході, надав їй блиску високої політичної муд-рости. Це пробивало дорогу для політики крайнього опортунізму супроти комуністичного наступу в Китаї. Англія й Америка сподівались, що за Тітом піде Мао Цзе-дун і з цього вийде великий тріюмф їхньої купецької політики. Тепер уже ясно кожному, хто кого перехитрив. Та все не таки в спекулятивній політиці, яка шукає способів викрутитися від важкої історичної проби різними заграми, ця концепція ставки на неімперіялістичний відкольний комунізм далі існує і ширить баламутство.

Так само оманною, а в своїх наслідках катастрофальною концепцією в політиці Америки й Англії є ставка на відщеплення імперіялістичних тенденцій російського народу від большевизму. На Заході здають собі справу з того, що імперіялістичні прагнення притаманні російській нації, що вони незмінно жиють і діють при всіх її внутрішніх зламах. Поставитись виразно ворожо проти російського імперіялізму — це значить мати проти себе цілий російський народ. І хоч західні народи розуміють, що експансивний імперіалізм всякої Росії змагає до опанування щораз більших просторів та зміряє проти їхніх інтересів і безпеки, то в їхній політиці переважає бажання, щоб передусім звільнитися від смертельної загрози большевизму, найгіршої форми російського імперіялізму. Страх перед тотальною розправою з цілою Росією каже їм приймати підсувану концепцію боротьби тільки з большевизмом в такій постановці, щоб не мобілізувати цілого російського народу, а якщо це можливе, значну його частину приєднати на свій бік, або бодай демобілізувати його воєнний запал. Для того вони не хочуть зачіпати імперіялістичних прагнень російської нації, а навпаки, дати наглядні докази, що вони цим не займаються, трактують це як недоторкальну справу самого російського народу, і хочуть тільки його звільнення від большевизму та встановлення демократичного ладу.

Для нас справа цілком ясна, що ця концепція не тільки що неправильна, бо не дає жодної історичної розв'язки, але що вона й нереальна. Большевизм дає наймогутніший розвиток і здійснення російським імперіялістичним прагненням, творить форму й підготовляє ґрунт для опанування усього світу, робить Москву, російський народ, осередком і провідником скомунізованого людства. Хто і як може з ним в тому конкурувати? Він розпалює імперія-лістичний гін російської нації до такого ступеня, що жодна “серединка” не має значення. Цей імперіялізм можна тільки або повністю заперечувати, поборювати, зламати його в тотальній війні з Росією, або дати йому нестримну волю, як це робить большевизм. Спроби обійти цю альтернативу, вдаряти в большевизм і при тому не дражнити корінного російського імперіялістичного гону —де була й буде політика самообману, фальшивої ставки. Так само нереально рахувати на прихильність, чи бодай невтральність якоїсь частини справжніх комуністів під час війни з большевизмом, де б то не було. Проти всяких внутрішніх конфліктів у комуністичному таборі і проти всяких тактичних намагань західніх держав стоїть усім очевидний факт, що тільки російський большевизм поставив на ноги світовий комунізм, і з його падінням буде припечатана доля комунізму в усьому світі.

Дата добавления: 2015-07-16