Музей покинутих секретів 32 страница

Вони роїлися круг мене завжди, ці відірвані електрони, що прагли стати симулякрами, тільки я сприймала їхню присутність як неминучі виробничі видатки — як зворотний бік Місяця, темну тінь, котру тягне за собою по життю всяка професія: от у журналістиці вона така, що вдієш… І тепер, коли центр рівноваги в мені самій пересунувся під Вадимовим натиском на ту другу, темну сторону, я вперше бачу крупним планом, зблизька, ЯК вони всі, ціла армія їх із Вадимом укупі, бачать собі журналістику — і виходить, що то не була тінь, а це й є моя професія, її суть, голе, тверде ядро, обтесане від усіх сторонніх нашарувань: реклама.

НЕ інформація. Не збір і поширення інформації, котра допомагає людям виробляти власний погляд на речі, як я досі вважала. (Студентам на журфаці, на питання, що було для мене зразком у журналістиці, незмінно казала, в здивовано-непорозумілі мордашки, — бо їх, бідачок, вчать на інших, гламурніших зразках: «Український вісник» Чорновола — хімічно чистішої журналістики не знаю!) А на ділі мої ефіри проходять по тому самому розряду, що й рекламні паузи: я — рекламщиця; я рекламую людей. Хтось рекламує пиво й прокладки з крильцями, а я рекламую людей. Ліплю з них красиво впаковані леґенди. Така спеціалізація.

От і всі діла, як каже Вадим.

Що-що?

Двадцять п'ять штук зелених, каже Вадим. На місяць. До кінця виборчої кампанії. І дивиться на мене, змруживши очі (якого вони в нього кольору?).

Значить, я дуже добре вмію рекламувати людей. І контролювати своє обличчя на камеру я також умію: на моєму обличчі він нічого не прочитає.

Здається, він трохи розчарований.

«Hotel California» добігає кінця: останні акорди. В голові дзвенить, аж м'язи відлунюють болем у цілому тілі. А всередині пустота: страх зник. Дивна річ — цей тайм, якщо порівнювати з тим першим, у шефовому кабінеті, я сприймаю непорівнянно спокійніше, — так, наче все це відбувається не зі мною. Мої реакції радше фізіологічні — біль, нудота, — але емоційно якісь вимкнені: мовби цілий тягар розмови взяло на себе тіло, а сама я в тому участи не беру. Як уві сні.

Стоп. В якому це сні так було?..

Пауза затягується (рекламна пауза, нічим не заповнена, екран горить порожняком, і чиїсь грошики вилітають в трубу, поки спливає проплачений ефірний час: ЦОК… ЦОК… ЦОК…).

— Що скажеш? — не витримує Вадим. Перший не витримує. Значить, я й справді дужча за нього. І Влада правильно це відчула, коли розмальовувала мене під «The Show Must Go On» на діву-войовницю, — інстинктивно правильно шукала в мені точку опори, якої потребувала, щоб визволитися з-під цього чоловіка, жаль, що я тоді виявилась такою квочкою, злякалася, замахала руками, закудкудакала: «я не така!»… Не впізнала, не розгледіла. Нічого не розгледіла, сховала голову в пісок: мені треба було, щоб у Влади Матусевич було «все гаразд» — задля мого власного душевного спокою. Я теж її зрадила; незгірше, ніж Вадим Ющенка. Втекла, дезертирувала. Покинула її саму.

Найдужче мені зараз хочеться спитати у Вадима, чи бачив він у її архіві ті знімки — ті, де ми з нею вдвох, я загримована по-відьмацькому, в стилістиці героїнь раннього Бунюеля, Влада з розмазаною через увесь рот кривавою помадою… Але я цього не спитаю: навіть якщо й бачив, він теж нічого там не розгледів. І нічого не зрозумів.

І я питаю зовсім інше — те, чого він найменше сподівається почути:

— А чому саме я, Вадиме?.. І він одводить очі.

— Чому ти вибрав саме мене?

(Ніжніше, підказує хтось ізбоку, — м'якше, інтимніше, менше металу в голосі…)

— За такі гроші можна купити будь-який найрозкрученіший фейс із національних каналів, — рокочу як віолончель чи бандура, сокровенним грудним тембром (атож, голос вирішує все, це відомо ще з казки про вовка й козенят, ковалю-ковалю, скуй мені голос, чим не передвиборча технологія?). — А моя програма не така вже й популярна, навіть не прайм-таймова, до топ-десятки я не належу…

— Тобі вірять, — просто відповідає він. Вирішив бути щирим. Добрий хід.

— А… Он що. Гарно це чути.

Пауза. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

— І все? Це єдина причина?

— Ну, — він широко всміхається, найчарівнішою з своїх усмішок, — і, крім того, — ми ж свої люди, чи не так?..

Ми стали б «своїми людьми» — якби я погодилась. От чого йому треба: оце, нарешті, воно. І тоді не тільки шоу з торгівлі дівчатками зникло б між нами як тема — delete, delete. Тоді зникла б і Влада — така, якою я її пам'ятаю. Вадим би її в мене відкупив, разом з її смертю. Так, як уже відкупив у матері, — а тепер відкуповує в дитини.

Це справді круто. Ні, не просто круто — це супер, це блискуче, аж я знов ладна завмерти з роззявленим ротом і збитим подихом: на що б не був націлений чоловічий розум, на жінок він завжди діє так само невідпорно, як на чоловіків жіноча врода. Мої оплески, Вадиме Григоровичу. Як це він сказав — історію роблять гроші? Логічно, тоді й історію людського життя теж, — треба тільки правильно вибрати свідків. Купити правильних свідків, як у всякій порядній судовій справі. Бо всяка «сторі» — це на дев'яносто п'ять відсотків той, хто її розказує. І він знає, що я це знаю. І я знаю, що він знає, що я знаю…

На коротку мить мене перемикає, горло здушує спазмом, і я сліпну од ненависти до цього самовдоволеного обличчя з рожевими губами в білих морозивних заїдах, — алей ця ненависть теж якась наче не моя: я бачу її в собі зі сторони, мов фільмую на плівку… Так, а тепер мені треба перейти на його мову — я вмію цієї мови, я знаю, як вони говорять, ці люди:

— Я зрозуміла, Вадиме. А тепер дивися, що виходить. Кажеш, мені вірять. Якщо я погоджуся, після всіх цих ваших… цікавих експериментів певно одне — вірити мені перестануть. Навіть якщо я харакірі собі вчиню перед камерами, скажуть — заказуха. Героєм я нікого більше не зроблю, доведеться перекваліфіковуватись. Ти кажеш — зиск. Гаразд, рахуймо. Двадцять п'ять штук на місяць — скільки там у нас до виборів, півроку? О'кей, хай сім місяців. Двадцять п'ять на сім — сто сімдесят п'ять. Ти пропонуєш мені продати, — (отут я на секунду гублю темп: продати що? — мою країну, яку чужі спецслужби хочуть зіпхнути назад у ту яму, звідки вона й сама тринадцятий рік ніяк не вигребеться? мою подругу, чия смерть і на моїй совісті також, а пам'ять уже тільки на моїй?.. Ні, не годиться, не те, не той текст…): — продати свою професійну репутацію, — (о, отак краще!), — за сто сімдесят п'ять тисяч доларів? За ціну двокімнатної квартири на Печерську? Малувато буде, Вадиме. Я на неї, все-таки, десять років заробляла. А ти, як каже мій тесть, хочеш за гріш п'ятаків купити.

Тесть (Адьчин тато й справді так каже!) — це вже бонус, чисте мистецтво: ні про якого мого «тестя» Вадим не чув, і йому це прикро: прокол (значить, не така вже я й гола та беззахисна, хтось мене прикриває!). Усмішка так і лишилась на його лиці неприбрана й виглядає тепер неошатно, мов незастелена постіль. Він облизує свої пучняві губи, блукає зором по залу, мов щось пригадуючи, потім виймає з кишені мобілку, клацає кришкою: досі його телефон був вимкнений, он яка важлива була в нас розмова! — і нарешті відсвіжує свій усміх — цим разом до стану блідо-воскової спілости:

— Згадав анекдот про Пляс-Піґаль… Бородатий, студентський ще.

— А… Про жінок, які не продаються, але це дуже дорого коштує? — я й собі всміхаюся: отже, набавляння ціни не буде, приємно мати справу з розумним чоловіком! — А ти як гадав? Так воно й є, глибока житейська мудрість… Знаєш, як іще кажуть — чесний журналіст продається один раз. Так от, це не той випадок, Вадиме.

— Жаль, — тільки й каже він. Щиро каже — йому справді жаль.

— І мені. І знаєш, чому?

— Чому? — луною відгукується він.

The Show Must Go On. В очах мені вже темніє од болю до жовтого смерку, і я вдивляюсь Вадимові в перенісся, тільки це перенісся й бачу перед собою, одну фіксовану точку, до якої стягується, мов підводною зйомкою викривлене, його лице, — голос Фредді Меркурі злітає в мені десь усередині, як випущений із темряви птах, осипаючи по жилах розбите скло, невидимі пензлики множаться по шкірі, лоскочучи скроні, щоки, повіки, — я бачу себе оком прихованої камери, і це Владина камера: клац-клац-клац, — я нерухомію писком, затамувавши подих, і чую, як різко гарнішаю: чую палахтіння вогню під шкірою, розгладжуються риси, наче в коханні, темніють, наливаючись кров'ю, губи, — Вадим єдиний глядач цього шоу, але я роблю це не для нього… Ковалю-ковалю, а тепер, як казала Влада, «вступає віолончель» — низький, грудний тембр, ні один мужик перед таким не встоїть:

— Чому? Та тому що вся ця затія, Вадиме, виглядає мені на ду-у-уже велику лажу…

— Аж так? — резонує перенісся.

— Угу, так. Не можуть ті твої московські гості бути добрими фахівцями. Сильно підозрюю, що з них тільки добрячі шахраї.

— Чому ти так думаєш? — скидається перенісся. Ага, боїться. Значить, його грошики теж у тому ділі є.

— Як тобі пояснити… — тепер моя черга грати йому перед носом посвяченістю в таємне знання, як фокусник ножами. — Є така штука — опір матеріалу. Всякий фахівець, — налягаю голосом на це слово, як тілом на замкнені двері, і чую, як двері заворожено подаються: «фахівець» у цій мові — магічне слово, предмет дикунської віри, елемент релігії, в якій світ складається з людей-богів, що ним правлять, людей-маси, що забезпечують богам безперебійну подачу амброзії, і ще «фахівців», серединки-наполовинку між жерцями й «корисними євреями», що тирлуються десь у запасниках, як тіні в Гадесі, в чеканні, коли боги їх звідти виймуть і наймуть для потрібних їм, богам, операцій, — позиція «фахівця» двоїста, з одного боку, він, звичайно, обслуга, «шестьорка» на підхваті, але з другого, заслуговує й на певну пошану, як усякий носій секретної інформації, котрою самі боги, за браком часу, оволодіти не можуть, а відтак має перед богами перевагу, якою хто його ще зна як може скористатися, і тому з «фахівцем» треба обережно, як у середньовіччі зі знахарями й ворожбитами, — «фахівця» треба слухати, особливо коли він перед чимось остерігає, і Вадим мене слухає, мій віолончельний глас струменить йому просто в розверзті уші: — Всякий фахівець і починається з моменту, коли він навчається відчувати опір матеріалу. Вміє оцінити межу його піддатности. Робота з матеріалом, це завжди угода, як із живою істотою, — от до цієї межі я тебе обпалюю, окисляю, переформовую, і ти мене слухаєшся. За умови, звісно, що я не намагаюся робити ножі зі скла, а чайники з паперу…

— Ближче до діла, — сопе Вадим.

— А ти подумай над тим, що я сказала.

Мова «фахівця», як і знахаря-ворожбита, має бути достатньо темною, щоб викликати повагу. Політтехнологія, як каже Вадим.

— Подумай, наскільки це все складніше, коли матеріалом є не цегла, а люди. Пауза. Сопіння. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…) Я ніби відпрацьовую якийсь закладений у мене алґоритм — женуся вперед без вагань, без намислу, зі стрімкою, сновидною легкістю, кладучи кулі саме в ті місця, що відкриті для пострілу:

— Партачі вони, Вадиме. Твої «фахівці». Лялькарі, тандета. Підряджатись під таку ґрандіозну аферу — вигравати вибори в чужій країні методом масових пі-ар-акцій серед чужого населення, — це те саме, що обіцяти чайники з паперу: повний іґнор матеріалу. Непрофесійний, тупий, нахабний іґнор. А з матеріалом не можна так обходитися. Він тоді мстить.

Пауза. Сопіння. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

— Він тоді вибухає. Або ламається.

(…Обличчя в фокусі — калатає всередині, як друге серце, — стягнене до перенісся, як у кривому дзеркалі, мигтить, двоїться…)

— Із людьми так само.

(ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

— Ось це я й називаю реальністю. Те, що за межею піддатности. Люфт, якого не заміряєш, бо нам його не видно — хіба на п'ять відсотків…

— Рівно на п'ять? — булькає іронією: цифри на нього діють заспокійливо, з цифрами він на своїй території, в безпеці.

— П'ять відсотків — це така статистична похибка… при нещасливих випадках. Кажуть, у них завжди виживає на п'ять відсотків більше людей, ніж має бути за теорією ймовірности…

Обличчя навпроти лишається незворушним, тільки скліпує, як од подуву в вічі. Як вона з ним спала — в позі зверху? Він же мусить бути такий тяжкий, непідйомний — як ящик із динамітом…

— Будь обережний, Вадиме. Вклепають вони тебе в халепу, ті пацани.

І, цілком несподівано, я якось водномить розумію, що це правда. Що нічого в них не вийде. Ні чорта не вийде, скільки не напускатимуть туману. Це якась непояснима певність, дзвінка й непохитна, ніби варт було її тільки висловити, щоб вона відразу й з'явилася, мов її покликали, як отой «Сезам», що відчиняє печеру, — з'явилась і відвалила мені вхід, розганяючи наслання, і стало ясно, що інакше й бути не може: що все, напущене на мене Вадимом, то тільки душний, повзучий дим, болотяні випари схиблених мізків, куряча сліпота, яка вражає зір, роблячи для нього невидним власне все те, що непіддатне: чого не купиш і не з'їси, і як же можна з таким усіченим зором, маючи в лапах самі лиш каналізаційні потоки пливучих доларів, сподіватись підбити під себе цілу величезну, сповнену загадкового й ніким не обліченого життя країну, таж це просто збій матриці в чиїхось хворих головах, потьмарення ума, ні чорта в них не вийде!.. А от у чоловіка навпроти ніякої такої певности нема, ні в один бік, ні в другий, і я це бачу: він із головою полишений сам на себе, занурений, як у напущений власний сморід, у свої ж таки розрахунки, в яких боїться помилитись, і зараз обнюхує своїм чіпким умислом отриману від мене пересторогу, зважуючи, чи варт вона того, аби переписувати під неї наново ціле своє, вже раз складене, багатоходове рівняння, а чи можна нею знехтувати, зробивши їй «delete», але тоді доведеться вкупі з нею «ділітнути» й мене в ролі авторитетного джерела, а це вже трудніше — я все-таки «фахівець», і, скоро вже мені запропоновано певну суму, не можу бути просто так скреслена з рахунку: заручники власних грошей і витвореної ними гіперреальности, ці люди фізично неспроможні признати, що те, за що вони заплатили або навіть тільки готові заплатити, може виявитись абсолютно безвартісним, бо це означало б, що їх розвели як лохів, а такого з богами не може бути за визначенням, і чоловік навпроти мене в цій хвилині іскрить, як телеграфний дріт, — коротке замикання, коґнітивний дисонанс: йому треба прийняти одне з двох — або він крупно лоханувся зі мною, або має шанс значно крупніше лоханутись у тій грі, від якої я щойно відмовилась, — і це капець, глухий кут, в межах його системи така дилема не має розв'язку…

І ось тут я нарешті згадую, — ніби з-під тої картинки, котру держу в полі зору надлюдським зусиллям своєї гудучої голови, нарешті сама собою, легко й привільно вигулькує друга, котра цілий вечір і протискалась була з такими муками крізь мою багатостраждальну голову, — дежавю, впізнавання знайомого, обличчя зовсім інше, гостре, горбоносе й тонкогубе, витягнуте наперед, як вовчий писок із близько посадженими очима, але то не має значення, що воно інше, бо я вже знаю, д е я його бачила: велетенською темною масою, як кит на поверхню океану, спливає в пам'яті, виносячи на собі так довго намацуваний чоловічий образ, отой сон — той, що снився позаминулого тижня, в ту нашу з Адьом божевільну ніч, — ніч, яка ніколи не кінчалася, ніби ми прожили з ним за неї одну кілька життів, — тяглася й тяглася на межі межи сном і явою, мій коханий схоплювався, за кимось женучись, кричав, що мав убити зрадника, а я була його землею, вогкою, хляпаючою тьмою, що підтримувала його на плаву, не пам'ятаю, скільки разів ми кохалися, в мене вже не було сил, я була плазмою, я текла, він розплавив мене всю до найпотаємніших закамарків, я вмирала і все ніяк не могла вмерти, а потім нарешті сталося, і я навіч побачила і впізнала смерть, її вже колись раз звіданий білий спалах: тисяча прожекторів, наведених на мене водночас, або вибух сонця в чорній безодні космосу, як початок нової планети, — після такої ночі можна рік жити без сексу, недарма мені звідтоді другий тиждень не хочеться, ніколи досі такого не бувало, — ми ніби прочинили були тоді двері в якийсь засвіт, що обрушив на нас більше, ніж ми могли вмістити, і, крім нескінченної всенощної кохання, я запам'ятала ще тільки уривки наших розмов, коли ми лежали у відпливах знеможені, не рознімаючи обіймів, і знай лепетали одне одному навперебій як п'яні, стараючись хоч якось зачерпнути й затримати в словах те, що вже втікало назад за двері: нам снився один і той самий сон, множина спогадів скінченна, дівчинка в матроському костюмчику, тьотя Люся з мішком «западенського» борошна, дитячий «секрет», покинутий у дворі на Татарці, Адьчині записи на пачці «Davidoff» — про якусь кров у Києві, про жінок, що не покинуть родити, — проте все це були вже тільки слова, непроникні й пласкі, як накривки, а проблислий, було, за ними другий вимір уже сховався від нас, і хоч я теж собі на ранок старанно занотувала всі подробиці, які потрапила вдержати, цілість усе ж безнадійно й безповоротно розпалася, — і от вона виринає знов, показуючи, що нікуди не щезла, на один короткий проріз миті — у всій відновленій, тодішній обпікаючій різкості барв, ніби кадр стрімко наїжджає просто на мене — ніч, ліс, людські постаті, мов витяті з чорного паперу на тлі криваво-червоного багаття, і просто в фокусі — піймала! — витягнуте вперед, як вовчий писок, жорстке і штивне, не так вродливе, як владно притягальне своєю пластичною довершеністю чоловіче обличчя з умисне татаркувато-звуженими, так що годі розгледіти, якого вони кольору, очима, хтось збоку (жіночий голос) підказує мені ім'я: Михайло!.. — і в цьому єдиному проблимі — бо наступної миті гладінь океану знову змикається, й темна маса китячого тіла кане назад під воду, — я його впізнаю, впізнаю те, що вже знала, з тої самої ночі: це й є той чоловік, через якого загинула Геля, — так само, як Влада!

Ось про що вона мені хотіла оповісти в Адьчиному давньому сні, моя світлосяйна дівчинка, моя променистоока Геля Довганівна, — коли зайняла Владине місце за столиком у Пасажі. Вони знали, обидві, і Влада, й Геля, те, чого не знала я, вони обидві були однаково ошукані — і любили силу, яка вбиває життя, видаючи себе за ту, що ним керує.

І, щойно я встигаю це збагнути, все вже зникло. Залишається тільки побуряковілий Вадим у розхристаному піджаку й охлялій, як несвіжа рибина, фіолетовій краватці — сидить, розвернувши стільця боком, держить у пригорщі келиха з коньяком і сопе над ним так, ніби звідти от-от має щось вилупитись… От і все. І навіть голова мені, о чудо, більше не болить — як рукою зняло. І втоми я теж не чую, — хоч уже й пізно має бути достолиха, либонь, чи не перша доходить…

І я легенько-легенько, ніжно-ніжно, щоб не сполохати, натискаю, за його рекомендацією, на ту кнопку, яку він намагався в мене перекупити, — зараз він має бути чулий на такий натиск, зараз він незахищений, без звичайного свого дубового панцира:

— Вадиме, — я не питаю, я прошу: не прокурор — співучасниця: — Як усе-таки гадаєш — чому вона загинула?..

Він здригається, глипає на мене й тут-таки спускає очі.

— Не муч мене, Дарино. Я стільки про це передумав…

— Ви сварилися?..

Всупереч моїм побоюванням, він не ощиряється, не борониться, — занишк, як маленький хлопчик перед мамою, коли знає, що зробив шкоду. (Значить, я його таки налякала своїм попередженням; значить, є чого лякатися.)

— В тім-то й річ… Якби я тоді поїхав із нею… Чи хоч шофера послав…

А вона йому не дозволила. Може, навіть не сказала вже, куди їде. Може, вони вже не розмовляли як друзі, взагалі вже не розмовляли між собою, — в двоповерховій квартирі площею 400 кв. м досить місця, щоб не траплятись одне одному на очі, і вона вийшла з дому без усяких оголошень, без «цьом-па, за годину буду», — грюкнула, мов вистрелила, вхідними дверми, і це й був останній спогад, який вона йому по собі залишила: наступне їхнє побачення було вже в морзі.

— Вона збиралась піти від тебе?..

Він дивиться на мене з наростаючим острахом:

— Вона тобі казала?..

— Так, — брешу я.

Я знаю, як це буває, я там була — з Сергієм, і з Ч., і з Д.: при кожному розриві, на який довго не можеш зважитися, — знаю, як через силу таскаєш у просторі власне тіло, мов трупа, автоматично виконуючи ним завчені рухи, як цілий час облягає голову важка, непроглядна хмара тисячу разів передумуваного, кругами по стадіону, «як же так?» та «і що ж тепер?», і нараз зупиняєшся по ходу серед квартири, як від окрику, тупо згадуючи: а чого я сюди йшла?.. Трохи легше, коли лежиш у ванні й вода потроху розмиває тобі тіло вкупі з застряглими в ньому думками, — і можна ще їхати автом, особливо за містом, на трасі, вона це любила, — казала, що так відпочиває: монотонний рух, рівне течиво асфальту перед очима, заспокійливе мерехтіння дерев обабіч траси, дощ по шибі, рівномірні помахи «двірників», дощ, дощ… Звісно ж, вона поїхала сама, який у біса шофер! — із шофером ще розмовляти треба…

Не засинала вона за кермом. Я можу уявити, як це було. Як це все сталося. Мені не треба для цього навіть їхати туди, по її слідах, як їздив Вадим, — я просто знаю. І він знає, що я знаю.

— Не муч мене, Дарино, — просить. Щиро просить. І додає: — Життя ж триває…

Так, ніби й не він щойно дві години без продиху повчав мене, як він сам те життя творить, і запрошував на обопільно вигідних умовах до нього долучитися. Схоже, сам він ніякої суперечности тут не завважує, жодного, цим разом, коґнітивного дисонансу, — він тільки інстинктивно пірнає під ту течію, котра в цій хвилині здатна його зняти з мілини з мінімальними втратами — ну, й зі збереженням контрольного пакета акцій, звичайно ж. Можна не сумніватися: своїх ефесбешників він також зрадить. І грошики свої встигне вчасно вийняти з діла, послухає моєї поради.

Коли в хід ідуть трюїзми, це знак, що пора закруглятися. Життя триває, атож, хто б сперечався. Дивлюся на чоловіка навпроти (…він здавався мені сильним, тим, хто здатен вирішувати долю багатьох, втілена мрія відвічно безправного народу про «свою» владу, «свою», власну силу, яка оборонить і захистить…) — і чую, як губи мені викривляє, наче в дзеркалі зі спізненим відображенням, та сама значуща посмішечка в'язничного психа: я знаю, де я тебе бачила. А от ти мене — ні, не знаєш… Він чекав на розгрішення, і моє мовчання його непокоїть.

— До речі, — вдає, ніби щойно згадав: — Як у тебе з грішми — маєш за що жити?..

Отут уже ледве стримуюсь, щоб не зареготати: хай тобі грець, міг би все-таки придумати й щось дотепніше! Чи от власне, що — не міг?..

— Не турбуйся. Мене є кому утримувати.

«Так чого ж ти, суко, хочеш?!» — майже викрикує, з ненавистю, його погляд: всяка відмова від грошей у його системі координат дорівнює шантажу, й моя поведінка означає якусь приховану загрозу, яку конче належиться нейтралізувати — і то негайно:

— Це не P.? — єхидно прискалюється.

Отже, він знає і про Р. Втім, нічого дивного, раз він контачив із керівництвом каналу й збирав на мене досьє, — компромат на майбутнього партнера також входить до контрольного пакета акцій.

— Ні, — хитаю головою, — не Р.

— Якщо хочеш, я можу в них викупити твої фотографії… Ті, де ти з P., — оскиряється так, мовби він їх бачив.

А якби й бачив?

— Мені пофіґ, Вадиме.

Найдивніше, що мені справді пофіґ. І звістка про те, що нове керівництво каналу запаслося знімками, яких Р. свого часу наробив із мене в пікантних позах (а казав же мені тоді — «не зарікайся!»), зовсім не справляє на мене того враження, на яке розраховував Вадим. Просто, пофіґ — і все. Так, ніби то не зі мною було, — не я валялась під бліцами гола, зі страпоном у руці, заляпана чужою спермою. Хоч цілий офіс тими кадрами обклейте — не дістанете, хлопці, як не старайтеся.

— Вони вирішили проти тебе підстрахуватися з усіх сторін, — пояснює Вадим, усе ще не вірячи, що його так довго бережена куля вцілила в «молоко». — На випадок, коли б ти спробувала підняти шум за той конкурс краси…

Ага, то це, значить, шефуля постарався. Моя лапочка. Всі сили на закладку пробою в мурі. Інтересно, яку ж то таку «сторі» він замірявся на мене зліпити на підставі тих знімків?.. Хоча, як подумати, — ні, не інтересно, аніскілечки. Якось і уяву напружувати в той бік не хочеться.

Натомість щось зовсім інше приходить мені до голови — з тою самою сновидною легкістю, мовби так і треба, мовби моїми діями керує хтось сторонній, а мені тільки й належиться, що відірватись від скелі одним ривком — руки вздовж тулуба, голова вперед, «ластівкою», назустріч темно-синій безодні…

— Якщо вже ти так хочеш віддячитися мені за консультацію, Вадиме… — відважую якраз у міру навантажену сарказмом паузу, — то викупи в них краще для мене інший матеріал…

Він зраділо, з готовністю виймає з внутрішньої кишені піджака Palm і сам занотовує, водячи олівчиком по екрану, — він це зробить, він обіцяє: матеріали до недокінченого фільму, програма «Діогенів ліхтар», так-так, та сама. Робоча назва матеріалу — «Олена Довгая». Він дійсно це зробить, можна не сумніватися, — визволить Гельцю і всіх моїх Довганів із того гадючника: он як пожвавішав, навіть якась незвично запобіглива метушливість з'явилася в рухах, — він ще не вірить, що так вдало зі мною розв'язався, що йому так дешево обійдеться моє мовчання: я більше не згадуватиму про те, чому загинула Влада. Те, що знаємо ми обоє, зостанеться між нами.

Він не підозрює, що це Влада викуповує в цій хвилині, його руками, мій фільм. Фільм, який я тепер зумію докінчити, власними силами, чого б це мені не коштувало: я вже знаю, чого йому бракувало. І в тому фільмі буде і Владина смерть також: це єдиний мій спосіб сказати про неї правду. І байдуже, що мужчина, через якого вона загинула, матиме в кадрі інше обличчя — те, крайнього справа на старій повстанській фотографії. Бо, крім фактичної, заземленої на імена й обличчя, є ще й інша, глибша правда прожитих людьми історій, та, якої не видно стороннім і якої не вигадаєш і не вдаси. Та, що за межею піддатности.

І, мов дочекавшись нарешті слушної хвилини, белемкає на сполох мобільник — мій мобільник, я його не вимикала, — і я вже знаю, хто це, і м'язи мої безконтрольно розпливаються в усмішці, поки губи вичавлюють Вадимові механічне «Вибач»:

— Лялюська?..

— Адю! — волаю, здається, на все горло, виринаючи з темного печерного підводдя на світло дня: — Адю, я є! Я тут, я в порядку! Не хвилюйся за мене, я вже їду, за двадцять хвилин буду!..

— Слава Богу, — шумно зітхає в вухо мій коханий хлопчисько, моє сонечко, Господи, яка ж я рада його чути! — Давай, мале, жду. А то в мене тут таке робиться…

«Прости мені, Адріяне»

Зроби, будь ласка, чаю, попросила Лялюська. Ромашкового? Тільки ромашковий лишився, я не встиг сьогодні нічого купити. Все одно, хай буде ромашковий. І, надпивши, як гусеня, — трошечки, немов через силу, — відставила чашку й осміхнулась: ми з тобою вже як парочка пенсіонерів — сидимо біля розбитого корита і п'ємо на ніч ромашковий чай. Ще тільки болячок бракує для повного комплекту…

Це не інакше як той пацик, подумав я, той нарде-пук, гнида, пробив тебе на темі кризового віку: мовляв, тепер або ніколи — вгору або на звалище. Як казала одна моя клієнтка: до сорока років жінці досить бути гарненькою, після сорока вже треба бути багатою, — і робила мені очка, хоча сорок тьоті явно мусило бути, як я ще до школи ходив. А Юлічка, певне, все те слухала й мотала на вус…

Вголос я сказав: ти все зробила правильно, Лялюсь. Ти молодчина, я пишаюсь тобою. Знаєш, заясніла вона, мама так казала — про тата, тими самими словами: що він усе робив правильно. Дивно, правда ж?..

Я подумав: Лялюська змінилась. Подорослішала? Знаючи її, і як вона, дівчинка-відмінниця, вібрує у відповідь на кожен житейський удар — як на вияв космічної несправедливости, — я спершу боявся обрушити на неї всю правду в тому вигляді, як вона обрушилась на мене: так і так, кохана, ми з тобою в дупі, бо моя секретарка обчистила мене на тридцять тисяч баків (ах, лошара ж я, лошара!)… А коли моя дівчинка, з чудно зверненим кудись у себе поглядом, розповіла мені — від вашого стола нашому столу — про свою вечерю з тим народним пациком, я взагалі охрінів, аж моя власна халепа вмить здрібніла мені до кабінетного формату: йолки-палки, таж це війна!.. Неоголошена, таємно-повзуча, натуральна гебешна війна, і ніхто й дупля не дає, — кожен всадив носа в своє лайно й бачити не бачить, що діється довкола!.. Я бігав по кухні, курив одну за другою й репетував, що треба щось робити, не можна ж дозволити зграї доморослих бандюків отак-о, ні за цапову душу здати країну кремлядям, і що той Вадим не інакше як був стукачем іще за совка, знаю я цих підісланих козачків, набачивсь, — які спершу роздерибанили партійно-комсомольську касу, а потім ринули в політику дерибанити все, що лишилося в державній власності, чим-чим він, ти казала, торгував — керасінчиком?.. Знаєш, як це називається? Аґенти впливу, всі вони — аґенти ефесбешного впливу, всі на гачку в Кремля, колишні стукачі, суки, падли, люстрацію треба було провести ще в 1991-му, тільки так і можна було позбутися цих совкових метастазів, а тепер ач як розрослися, суки!.. Я відчував навіть певну окриленість у своєму гніві — певну очисну полегкість від того, що для гніву знайшовся солідніший об'єкт, аніж сука-Юлічка, яка за моєю спиною крутила оборудки з моїми конкурентами, — я звільнявся від гидкого почуття окрадености, що цілий день мене пекло, й наливався чистим, як спирт, громадянським обуренням: та за кого вони нас мають, суки, гадають, їм усе з рук зійде?! — ширшав у плечах і розпростувався, зачувши справжнього, гідного ворога, з яким не впадло ставати на прю, — а от Лялюська була цілий час на диво стримана, мовби не надто й заскочена моєю новиною (я завжди підозрював, що вона недолюблює Юлічку!): перепитувала мене скупо й по-діловому і загалом здавалася досить спокійною — так, наче всі удари цього вечора прийшлися їй на якусь невидиму амортизаційну подушку. Раніше вона в стресових ситуаціях поводилась інакше — коли звільнялася з каналу, її хіба ж так трясло! А тут проступило в ній щось нове, якась відстороненість, — навіть про те, як елеґантно помножила на нуль того народного пацика, говорила без всякого тріумфу. Од утоми носик моїй дівчинці почервонів і загострився, нависла над кухонним столом лампа прокреслила від носа до губ уже явні, графічно чіткі вритини, — без косметики вона завжди така рідна, мила, що мені терпне всередині на неї дивитись, але щойно тепер я розгледів, як вона за ці дні схудла, зробилася зовсім ефірною, аж личко видовжилось… І я подумав, що вона перестала подобати на дівчисько. Вперше за весь час, що ми разом, я відчув, що вона справді старша за мене, — і то не на п'ять років, а на якусь геть незміриму дистанцію…

Дата добавления: 2015-07-16