Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Музей покинутих секретів 26 страница

Музей покинутих секретів 15 страница | Музей покинутих секретів 16 страница | Музей покинутих секретів 17 страница | Музей покинутих секретів 18 страница | Музей покинутих секретів 19 страница | Музей покинутих секретів 20 страница | Музей покинутих секретів 21 страница | Музей покинутих секретів 22 страница | Музей покинутих секретів 23 страница | Музей покинутих секретів 24 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Колись його тато теж так ходив поночі, в негоду й заметіль — соборувати вмирущих. Малий Адзьо будився на рип дощаних підлог і здвиг ходи за стіною — й бачив золотаву смужку світла, що пробивалася з-під дверей дитячої. У грубі стугоніло, й плакав вітер у димарі; згідно, мов два їжачки, посапували в тьмі під перинами менші й міцніші на сон Миросько й Ґеник. А надворі, за шибами, совгалися чорні волохаті тіні — дорослі чоловіки вирушали в дорогу, бо хтось їх потребував. І хлопчикові щемів у грудях солодкий м'ятний холодок од знаття, що колись і він стане дорослим — і теж кудись вирушатиме серед ночі, бо такий є мужеський обов'язок, і його належить сповняти.

І тепер мусив устигнути, доки тамтой іще живе. Мусив одібрати од нього інформацію, од якої залежатиме життя сотень інших людей. Чим не соборування?..

«До зустрічі!» — сказав він своїм: так, як завжди прощаються в підпіллі. До зустрічі, ні в якім разі не «Прощавайте!». «З Богом!» — різностайно, на чотири голоси видихнула йому вслід нашорошена тьма: так, як і мама хрестила в дорогу тата, а потім, одного по одному, всіх своїх синів: з Богом! Гельця і хлопці — це тепер була його родина; іншої не мав. Все його минуле було при ньому, від найранніших дитячих літ: цілий час життя воднораз намотаний на безсонне, випружене двадцятисемирічне тіло, як на шпульку.

Ніс те все на собі. І мусив пронести туди й назад, цілим і неушкодженим. Надто багато він знає, щоб упасти. А дорогою назад знатиме ще більше…

І той, другий, що бореться в ці години зі смертю, теж знає, що не сміє вмерти, не передавши далі хованих ним таємниць. Адріян ішов визволити його від гніту земного обов'язку; відпустити його в смерть.

Чим не соборування?

Не знав, хто то такий, боявся навіть про те думати (мусив бути хтось знайомий, хтось із окружного проводу…), — знав лише кличку при вступі до помешкання: «Чи маєте на продаж анґліки? — Маємо, але тільки сорок другого розміру». Ті «анґліки» — англійські хромові чоботи, не вигідніші, але люксусовіші на вид од американських військових черевиків, і тому спеціально люблені кримінальниками, що позліталися «на Западну» з цілого Совєтського Союзу гребти, чого недограбували «товаріщі», — йому й направду би придалися: його власні черевики, ще німецькі трофейні, були вже геть розбиті. Але добре йому послужили — ані раз на лісових стежках не схитнулася нога…

Ліс уже рідів у передчуванні узлісся. Крізь гудіння вітру Адріян ловив загостреним слухом цяпання з віт відтаючих мокрих пластовнів: таки на відлигу. Сніг під ногою більше не траскав, як постріли, дедалі частіше пружинив півприсипаним падолистом, мохом, труском… Новий сніг, наколи мокрий, взагалі з усіх найбезпечніший — не те, що сухий. Або, нема то гірше, як старий, схвачений настом. А тут — якщо він і лишив десь потемки випадковий незаметений слід, той скоро засюркотить, скресне. Коли розвидниться, тамті вже нічого не знайдуть. Хіба би з собаками йшли. Але своїх собак вони натреновують на запах людського житла, на дух сільської хати, — а він смердить по-їхньому, «шипром». Смердить, як холера, — як кожний собачий начальник із зіркою на кашкеті.

Так чого ж йому так маркітно на серці, га?..

Щось лихе йому снилось, от що. І він не пам'ятав, що.

Навіть оскалків того сну не потрапив би зібрати. В одному не мав сумніву: сон був лихий. І оте відчуття — ніби йому довірено було в сні якусь гнітючу таємницю, пов'язану з долею багатьох людей, а він ту таємницю збавив, пустив повз вуха, мов розгублений новак-селепко на першім зв'язку, — цілий час його не відпускало. Звір, що жив у ньому, стратив орієнтацію й гріб йому лапами нутро в непевності, з якого боку грозила головна небезпека — ззаду, з прочісуваного облавниками лісу? спереду, з міста? і чи йому грозила, а чи друзям, залишеним у незручній тимчасовій криївці?..

У Клявзевіца в «Vom Kriege»[24] він колись був підкреслив собі, так вразила його точність опису: чотири елементи складають атмосферу війни — небезпека, напруження, випадок, непевність, — формула, з якої він починав свої виклади на підстаршинськім вишколі: коли є готова, кимось задана формула, діяти завжди не до порівняння легше. Чи ж йому було звикати до непевности? До розлитого в повітрі відчуття небезпеки? Що йому, до лиха, сталось, таже він усього тільки забув свій сон?!.

А чувся так, ніби забрано йому зброю.

Стояв на краю лісу, ввічу вже виразної чорнильної синяви, на яку стрімко, ох як же стрімко — з незворушною на всі людські благання й прокльони швидкістю, — перетоплювалась листопадова ніч (чомусь усі найризиковніші доручення, як і всі найважніші життєві трафунки, завжди припадали йому в листопаді), — і чув, як до горла непогамовно, мов блювота, підкочується з глибини невиспаного тіла бридкий, безконтрольний дрож. Здер рукавицю, підніс до очей розчепірені пальці, — але ще недосить було видно, щоб розгледіти, чи тремтять… На псю маму. Невже ж дійшов до того, що боявся виступити з лісу?!

«Стодоля». То «Стодоля» був усьому причиною — «Стодоля» витісняв із пам'яти його сни. Навалювався йому на тяму з першої миті пробудження всім тягарем своєї присутности (о так, він був повсякчас свідомий «Стодолиної» присутности обіч як чогось стороннього!) — й стягував на себе ту частину уваги, що мала б утримувати сон на плаву. Був тяжкий, так, — ні на що, крім себе самого, не лишав довкруг себе шпарини. Був дужчий за нього, от у чім річ. Нарешті він собі це сказав. Дужчий за нього, Адріяна Ортинського, «Звіря», «Аскольда», «Кия», поручника УПА, надрайонового організаційного референта, нагородженого Бронзовим Хрестом Заслуги й Срібною Зіркою… І все те нічого не важило порівняно з простим фактом: «Стодоля» був дужчий.

І Гельця те знала.

Тому й вибрала — його.

Жінка, авжеж «Вона в усьому була жінка — як то вимовлялося по-французькому, par excellence[25]? А жінку не здуриш, жінка впізнає дужчого раніше од командирів — і безпомильніше од підлеглих. «Стодолиної» волі вистачило б нагнути під себе не десятки, а сотки людей — а може, й тисячі. Надрайон був для нього затісний — йому би працювати в окрузі. А то й у Крайовому Проводі СБ. Колись, як не згине, «Стодоля» напевно там і буде. А він, Адріян Ортинський («Звір», «Аскольд», «Кий»…), завжди найліпше почувався в прямім бою — і тоді, коли вдавалося вийти з нього без утрат. І найбільше не любив посилати людей на смерть. Хоч би скільки йому ще судилося топтати ряст, окружним провідником йому ніколи не стати.

Чомусь згадав учорашню розповідь «Левка», яка більше подобала на сповідь, — «Левко» дійсно мав артистичну натуру, подобався Адріянові: був чуткий. З-поміж них усіх «Левко» занепокоївся першим — як тільки вони вступили до тої криївки на переховок. Жартував, баляндрасив, але все те виходило йому якось нервово, й Адріян те відчував, — із «Левком», якому він колись вчасно підказав вийняти з люфи кулю перед чищенням зброї, їх лучив той особливий, безсловесний зв'язок, що виникає між рятівником і врятованим — власне той, якого не виходило Адріянові зі «Стодолею». Коли опинилися зі собою в штири оці, «Левко» розговорився, мов тільки й ждав нагоди, — і розказав, як ліквідували взятого під час акції в С. майора емгебе, що півроку прожив із ними в лісі, доки не здав усю, що знав, теренову аґентуру. Той майор їм дуже допоміг — сам пішов на співпрацю, і вони з ним за півроку таки зжилися, під кінець уже сливе й не охороняли — та й куди б він став утікати, до своїх большевичків? Під трибунал і розстріл? Коли «Стодоля» зібрав бойовиків СБ й оголосив, що операція скінчена й майор більше не потрібен, зробилася тиша, хоч мак сій. Про майора вони вже знали більше, як один про одного. Знали, що він українець, родом із Запорізької области, що змобілізований був на службу в НКВД ще молодим парубком, що привіз із собою до Львова жінку й дитину, а в Запорізькій області має стару матір, якій щомісяця переказував гроші, — багато чого знали… «Стодоля» спитав, чи хто з них ручиться на горло, що майора можна лишити в підпіллю. Що коли його лишити, він прийме присягу на вірність Україні й воюватиме на нашій стороні. До такого повороту ніхто не був готовий, мовчання тривало. «Стодоля» спитав, чи хто добровільно голоситься на ліквідацію. Ніхто не зголосився. Тоді«Стодоля» сам призначив двох виконавців. Ті двоє потім повернулися такі, хоч самих у землю клади. Майор їм сказав, що іншого вироку собі й не чекав. Що він теж військовик і все розуміє. Хоча він і не був військовик, був енкаведиста — а значить, на своєму віку сам не раз мусив стріляти до беззбройної людини з зав'язаними очима. З такої служби вояки зазвичай виходять якраз нікчемні: не звиклі, що цівка пістолета може так само легко бути обернена і в другий бік, і, наколи таке диво їм стається, з місця тратять людську подобу; дивитись на те неприємно… Але за півроку, що прожив із ними, майор також одмінивсь, переродився — і смерть свою зустрів так, як належить військовому старшині: ніби нічого більше не прагнув, окрім заслужити собі в них на пошану, як рівня. Сказав, щоби жінці його в жоднім разі не передавати про нього жодної вістки, бо то тільки наразить її на небезпеку од «органів», — хай краще справді нічого не знає й дістає по нім пенсію з надвишкою. Попросив, щоби не зав'язували йому очей. І закурити. Вони закурили, всі троє. Ну давайте вже, хлопці, сказав майор.

То не була ліквідація, то було вбивство. Всі це розуміли. Ті двоє дуже скоро по тому також полягли — один по одному пішли добровольцями на «мертве діло», таке, з якого не вертають. Вони шукали собі смерти, сказав «Левко». Щось у них та акція зламала. «Левко» це казав без осуду, як про випадкову кулю чи переміну погоди, — в жоден спосіб не замірявся він обговорювати з Адріяном дії свого командира, в яких не сумнівався; його мучило інше, й Адріян те бачив: «Левко» винуватив себе — що не зваживсь у вирішальну хвилину поручитися за того майора. Не зважився виступити наперед, клацнути закаблуками і, дивлячись у вічі «Стодолі», сказати: «Я ручуся». І насер його матері, що буде потому.

Він був гарний хлопець, «Левко», — і мучився тим, що забракло йому відваги. Що через його, і тільки його, «Левкову», слабодухість згинули люди, які могли би жити. Всі троє.

— Ви не слабодух, — сказав йому Адріян. — Але добре, що боїтеся ним бути. Чоловік завжди чогось боїться, то тільки дурень не знає страху. Питання в тім, чого боїмося більше. Тоді той більший страх тлумить менші — і то й є правдива відвага.

Ця думка була йому дорога, він давно до неї прийшов, ще за німців, як перший раз брав участь у нападі на тюрму ґестапо: що відвага, та правдива, в якій не похитнешся, є лиш питання ієрархії страхів — коли ганьби й зрадницького тавра боїшся більше, ніж смерти (а понад усе, до леду в жилах, боїшся Шевченкової перестороги — «Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі…»: нічого страшнішого, як статися тому свідком, на твоїм віку трапитися не може, і нема в світі такої сили, яка б тебе перепинила той страх одвернути). Але не певен був, чи «Левко» розумітиме слово «ієрархія». Хоча насправді він те все говорив, аби тільки щось казати. Аби не мовчати. Так, наче власне сумління забалакував. Бо хіба на місці «Стодолі» він, «Кий», не так само б розпорядився вчинити?..

Виходило, наче він потішав «Левка» в імені «Стодолі». Чого сам «Стодоля» вочевидь робити не став. І «Левко» таки трохи й прояснів, пожвавішав, як одігрітий щиглик (чомусь подумалось не до речі, на нього дивлячись: шкода, хлопче, твоїх рум'янців, визеленієш за зиму, як бараболя в льоху…). І щойно тепер, на краю лісу, в чеканні, коли хмари, що прудко гнались по небу, розмотуючись сувоями диму, сховають місяця й можна буде вийти на узлісся, Адріянові вернулася та розмова, як гірка відрижка після важкостравної вечері, — і він подумав, холодно й зірко: так, наказ він на місці «Стодолі» віддав би той самий, — але в нього «Левко» б наважився виступити наперед. Клацнув би закаблуками і, приклавши руку до дашка, промовив би: «Слухняно голошу, друже командир, я ручуся».

І насер його матері, що буде потому.

Він зрозумів, що нарешті прочумався, остаточно. Всередині було пусто, як перед виходом на лінію вогню. Час зі свистом зійшовсь докупи, міхами московської гармошки, — в біжучу хвилину, в одиноку шпарку для негайної дії. І той огидний нутряний дрож — погамувався, затих. І пальці не тремтіли.

Був вільний.

Круг нього в нічній тиші дихала його земля. Всі духи лісу, що берегли його, провівши крізь хащу, стояли йому за спиною. Це була його земля — його сильна, як смерть, над усе найдужча любов, що пульсувала крізь ніч, мов невидиме світло. Ті, що прийшли топтати її своїми чобітьми, не мали тої сили. Не могли йому нічого заподіяти.

Чув, як уступає в нього зла, батярська веселість. Та, газардова, що з'являється в бою і — коли маєш щастя — на завданні, сповняючи тіло сновидною легкістю, дражливим лоскотом небезпеки, що збуджує й п'янить тим нестримніше, чим відкритіше ту небезпеку зневажаєш, — і тоді вона відступається, упокорена, бо ти виявився дужчим… Попереду біліло поле, — ба ні, вже рябіло, гостинно чорніючи назустріч мокрими проталинами, свідомість — білий лицар у крижаних обладунках — споглядала зі сторони, держачи в руці зеґарок, зеґарок гучно цокав, вилічуючи хвилини, відміряні до повороту, — а десь у просторі, чи то в ньому самому, невидима рука вже накручувала катеринку на прудкий, юродиво-веселенький коломийковий мотив, тісно, тісно, коби лиш не трісла пружинка, ах ні, то галузка трісла під ногою, як дівка з нетерплячки, — «Ой по плаю білі вівці, по плаю, по плаю, а я спала з партизаном, Бігме, си не каю…», — він криво осміхнувся, шумно вдихаючи гостре лісове повітря на всі легені, мов розтягаючи міхи гармошки в передчутті жорстокого, як вовчий гін, танцю, тільки то був уже не він — а демобілізований капітан совєтської армії Антон Івановіч Злобін, із прекрасними документами й іменним наганом командирований у район по лінії Заготзерна для перевірки завершення хлібоздачі.

— Ну, твою мать, впєрьод!.. — сказав Антон Івановіч. І перехрестився.

Починалася гойра.

 

ЗАГУБЛЕНИЙ СОН АДРІЯНА

 

…Чому я скрадаюся нагинці під цим плетеним тином, якому не видно кінця, — пруття блищить мокро, як полаковане, і сюд-туд спливають по ньому, наче сльози по старечих, крупним планом, зморшках, водяні доріжки, — це відлига, світає, і ясніють на чорнім груні латки хлипкого, вже поточеного, як вовна міллю, снігу, що їх моя нога послушно, мов заворожена, оминає, аби не ступити на біле, —

— …А це таке правило, милий, як у дитячій грі в «класики», найперше правило: «не заступи!» — проскачи по всіх квадратах, жодного не проминувши, аж до головного нефу райського неба, — от і я, Господи! — тільки, цур, не ступи ні разу ногою на лінію, бо кожна така лінія є лінія вогню, і той, хто «заступає», вибуває з гри — бу-бух, убитий!..

І тоді йому не сягнути райського неба?

Тоді йому треба все починати спочатку. Знов, і знов, — аж поки не пройде повного шляху.

Я готовий. Готовий знову пройти все спочатку, якщо мене зараз уб'ють.

Маєш іще час. А до райського неба маєш цілу вічність. Бо всіх убитих Господь збирає докупи в однім місці, куди живим нема доступу, — обертає їх плечима до неба, а лицем до землі, звідки їх вирвано передчасно, і з того Божого сховку, як із постерунку, вони за вами стежать — воюються, коли ви збираєтесь воювати, пильнують вас, щоби ви не збочили з шляху, і шлють до вас листи, яких ви не вмієте одчитати…

То вони в цій хвилі за мною стежать? Ігор, Нестор, Лодзьо, «Роман», «Явір», «Мирон», «Лісовий», «Ратай», «Леґенда», всі хлопці, що покинули мене тут самого, — я чую розлите в просторі їхнє мовчання, воно висить над землею, мов цілий загін розглядає мене з невідомого укриття в свої оптичні приціли, — і коли я підношу зброю на рівень пристрілу, вони теж усі разом тамують подих, щоб рука мені не здригнулася, і коли мій Голос мене перестерігає за волосок од загибелі — то також вони?..

Вони, вони… Та це ти знав і раніше. Питай, чого не знаєш, — маєш час іще на одне запитання.

Тоді от що… Я нікому цього не казав. Я хотів би полягти в Києві, як Лодзьо. На тих апостольських горах, де починавсь мій народ. Де синь Дніпра і золото храмів, як правічні барви наших знамен перед зором небесного воїнства. Там, де шуміла княжа й гетьманська слава, — і наші батьки виступали за неї походом під дзвони Святої Софії. Я ніколи туди не дійшов, — а так прагнув дійти, побачити на власні очі, через те й псевдо собі взяв — «Кий»…

Кров твоя буде в Києві. Більше не мусиш знати.

Хто ти, що мені це кажеш?

Чорна рілля ізорана, ге-ей-гей… Чорна рілля ізорана, і кулями засіяна, ге-ей-гей…

Я впізнав: ти — бабця Ліна! Ох, бабцю, який я тобі радий, — тільки де ти, чому я тебе не бачу?..

Я не бабця, чоловіку. Я земля.

Земля?.. Так, бачу, — чорна земля, не рілля — болото, на ній також лишається слід, я мушу вважати, ступати, не рипнувши снігом, не розбудивши людей, ні собак, не зоставивши жодного сліду на своїй підм'якаючій, жирній землі, — бачу, як снується переді мною в повітрі пара од мого віддиху, й накриваю собі рота й носа овечим шаликом, у якому відразу робиться мокро всередині, — сльози тепер бубнявіють і мені в очу, повні вуха вітру, повні очі й ніздрі вологи, відлига, відлига, кругом підтікає, чвякає, скрапує, скрикує, — що?..

Це булькоче земля, напоєна кров'ю, — жирна од крови, як стінки жіночого лона: жабуринна, бродильна, клекочуча твань, — більше крови вона не приймає, вурдиться нею, як чорним молозивом, — просить передиху, просить зими…

Як жінка, що марне кровить і нікого не вродить?.. О так, розумію, — це передзим'я, найтемніша пора у році, і земля, хоч і мокра, не має запаху, — заклякає, входить у сон…

Ця зима, що надходить, буде довга, аж здасться вам вічністю. Лиш жінки не покинуть родити. Це собі запам'ятай.

Не знаю, хто ти, але, послухай, — мені не можна пам'ятати зайвого! Я маю завдання, з якого мушу вернути живим, і мені ніхто не спише на папірчик того, що я нині почую. Я те все буду мусив зархівувати собі в голові, не втерявши ні титли, ні коми…

Те, що ти почуєш, тобі вже не знадобиться. А того, що б знадобилося, вже не почуєш.

А це що значить?

Збагнеш, коли прийде час. А зараз тин кінчиться, і ти вдаришся коліном об стовпець.

А, оферма!.. Так і є, стовпець. І як я його не завважив?..

Це тобі буде на знак. Щоби пам'ятав, коли прокинешся по тій довгій зимі.

То я сплю?

Ні, вояку. Тебе вже нема. Ади, дивися —

Земля!.. Боже коханий, спаси і помилуй, — земля сиплеться згори! Чи це бункер, чи світ западається?! Та скільки ж її, о Господи, не здолаю виборсатись, яка тяжка, — душить, засипає, не бачу на очі!.. Тьма… Тьма…

Спи, вояку. Коли прийде час, тебе покличуть.

Запис на пачці цигарок на нічному столику Адріяна Ватаманюка:

Два міліціонери в зимових кожухах, що трапилися йому по дорозі до центру, пройшли не озирнувшись. На хвилину його накрило було відчуття, ніби зробився невидимий, — ніби перенісся тілом, через вигульклий у часі колодязь, ув інший листопадовий поранок, де так само переходив повз нього не бачачи, як проз повітря, німецький патруль, і од того відчуття світ нагло схитнувся, поплив, як ізсунуті з завіс двері, — це тривало коротко, може, зо два серцеві удари, але його вкинуло в жар: одзвичаївсь, холера, давно не ходив по місті…

Місто, втім, не змінилося, — ті, що порядкували в ньому за дня, вміли тільки ремесла руїни. В зайнятих ними містах, як і в оселях, покинутих господарями як стій, із вишиваними скатерками на столах і фамільним сріблом у шухлядах, вони нічого не відновлювали, не направляли й не чепурили, — вони не любили захоплених ними місць і не тямили, що до всякого місця, будь то місто, хата чи бункер, треба докладати рук і серця, аби воно жило, — а вони знали тільки паралізувати своєю застрашуючою присутністю тих, хто міг би те робити, і всюди, де отаборювалися, вносили з собою, як плісняву, понурий дух неосілости, незатишку й злиднів. Гора грузів на місці зруйнованої німцями синагоги так і лежала неприбрана — лиш трохи посіла проти літа, коли він востаннє тут був: видно, добрячу австрійську цеглу потай розкрадали. У вікні аптеки на розі з'явився бюст Сталіна — знак, що тутешнього провізора, який постачав медикаменти підпіллю, вже нема на місці: арештований… Ближче до середмістя Сталіна побільшало: портрет на колишній німецькій управі, портрет на школі, — і всюди зривали око червоні фани й понапиняні поперек вулиць шмати з білими гаслами — «Хай живе Велика Жовтнева соціалістична революція!», їхнє завтрашнє свято. Найважнішою ж зайшлою зміною було будівництво тюрми — єдине, яке почала нова влада: крізь розчинену браму, куди саме в'їздила навантажена цеглою «п'ятитонка», він на ходу краєм ока підчепив, як на гачок, і заховав собі в пам'яті зрізаний під кутом вид двору, в глибині якого, під брудно-рожевою, як совєтська жіноча білизна, стіною (теж новина — поляки все-таки мали ліпший смак і в таку бридку барву ні своїх в'язниць, ні жінок не строїли!) видніли виладувані рядами, мов поросята на ярмарку, руді мішки з недоступним нині люксусом — цементом, — ненакриті, зловтішно відзначив він: і все-то в них, злиднів, кидається на абияк, просто неба, під дощем і снігом, — навіть коло тюрми по-хазяйському не вдадуть походити! Не дурний то сказав, що гуртове — чортове… А на Дрогобиччині всю худобу по вивезених на Сибір, шість тисяч голів худоби, не мавши де держати, ані чим годувати, бо покинута отак само просто неба паша погнила під дощем, зігнали до райцентру й перебили, — мов виконували древній погребовий обряд кочовиків, за яким худобі належалося розділити долю господарів…

Але ж вони й є кочовики! — холодно здивувався в голові хтось за нього такій очевидній трафності цього самовигульклого слова, — звісно, що так, хто ж іще, — Батиєва орда, що насунула плюндрувати наші городи й села, як і тисячу літ тому, тільки цим разом сягнувши далеко за Карпати, за Віслу й Одер… Flagellum Dei, бич Божий. Чоловік, що йшов назустріч по другому боці вулиці, в цивільному сірому макінтоші й капелюсі з синьою опаскою, чимось видавсь йому знайомим; він одвернувся до муру, нахиливсь зав'язати буцімто розшнурованого черевика, марно обертаючи в пам'яті те невиразно знайоме звідкись обличчя, мов через силу пхав зачинені двері, що цим разом ніяк не хотіли подаватися, — плечима чув, що той на протилежнім хіднику начебто й собі сповільнив ходу, і пошкодував, що так недбало захарактеризувався, і що Антон Івановіч Злобін, як і всі совєтські військовики, навіть колишні, не носить бодай би вусів (видно, гоління лиця й пахчення «шипром» заступало їм усю тілесну гігієну, бо, як запевняли наші дівчата, що працювали в їхнім військовім шпиталі, туалетного паперу вони також не вживають, і почеплені на цвяшок у клозеті клапті газет по кілька днів висять нерушені)… Боковим зором, виміряючи відстань до найближчої брами, в яку міг заскочити, він завважив темну пляму на хіднику, але тут його Голос скомандував йому: «Марш!», — і, коли він обернувся плечима до муру, чоловіка в сірому макінтоші серед вулиці вже не було. А на хіднику стояла одинока ворона, вкрита, мов новенький пістолет, мокрим олійним полиском, і нахабно, зизом витріщалася на нього — мовби мала щось йому казати.

Тьху, ледь не сплюнув він, як коли би був у лісі (совєти, втім, плювали й на вулицях, просто собі під ноги, й установи свої опорядили небаченим ні за Австрії, ні за Польщі знаряддям — спеціальними мисочками для плювків, гейби в дентиста!). Це вже вдруге він бачить цю ворону — та ні, то ж, либонь, була інша — стрічала його при вступі до міста, на одній із тих заболочених, ще сільськими хатами забудованих вуличок із плетеними тинами… Напружена до краю увага фіксувала кожну дурницю, — зате чоловіка в сірому макінтоші так собі й не пригадав: чи вони справді десь бачилися (де?!!), чи то тільки злуда, випадкова подібність зарису лиця, що збудила в нім тривогу?..

От чим було небезпечне місто — воно було невичерпним і непередбачуваним резервуаром минулого. Ліс — той, навпаки, мав коротку пам'ять, ліс, як партизан, жив біжучою хвилиною, — кожна прошуміла буря змінювала топографію ще вчора навпомацки знаної місцевости, загороджувала прохід упалим деревом, осунутим схилом; гіллячку, зламану на познаку, збивав олень чи ведмідь, зроблені на стовбурах зарубки присихали, як близни на тілі, й чорніли, зливаючися з пейзажем; на витолочених місцях постоїв по недовгім часі знов виганялась трава й засвічувалися рясні вогники жовтецю й анемонів, пролита кров усотувалася в землю, не лишаючи сліду. Нині Адріян уже, либонь, не зразу й відшукав би криївку, де зимував торік, — хоча копав її, як належалося за приписами конспірації, сам, власноручно, — і хіба що селяни, котрі змалечку випасали в лісі худобу й знали цілий рельєф околиці, як власну піч серед ночі, як він, Адріян, — розібрати й зібрати потемки «мавзера» за три і півхвилини, — потрапили б навіки безпомильно закарбувати в умі те місце в околиці, де змаґазиновано гроші або архіви в бляшаних молочних бідонах. Лише що селянам ніхто такої інформації не вділяв, — а ті, хто знав, скільки кроків по азимуту на північ треба зробити од всохлого граба чи третього справа камінного ґреґота на галяві, не раз гинули перше, ніж устигали передати секрет іншій довіреній особі. Скільки їх уже пріло під землею похованими на безвік, тих наших покинутих секретів!.. А місто було що іншого — місто цупко берегло в своїх мурах увесь час, прожитий у ньому людьми, маґазинувало його, покоління за поколінням, як дерево, що нарощує річні кільця. Тут твоє минуле могло леда-мить наскочити на тебе з-за рогу, як засідка, якої жодна розвідка не попередить, вибухнути навстріч бомбою сповільненої дії, — то міг бути твій гімназійний професор, якимось дивом не знищений ні німцями, ні совєтами, або давній знайомий по німецьких Fachkursen, згодом завербований енкаведе, або просто випадковий свідок якомусь давньому відтинку твого життя, котрий у цій хвилі був тобі геть ні до чого й підлягав вирадируванню з твоєї пам'яти — але не з пам'яти міста. Бо справою міста йє — пам'ятати: безцільно, безглуздо, безпотрібно й суцільно, кожним каменем, — так, як справою річки є текти, а трави — рости. І коли містові одібрати пам'ять, коли вивезти з нього людей, що жили тут покоління за поколінням, а натомість вселити локаторів-«квартирантів», місто хиріє й чахне, але допоки в нім лишаються стояти давні мури, пам'ять каменю, — воно не помре.

Адріян ішов вулицею й чув, як місто сочило на нього минуле з усіх своїх пор, як сосна живицю. Він в'язнув у тім, як муха, груз лапками в клейкій бурштиновій товщі, — наче йшов по дну озера, долаючи опір багатьох атмосфер. Мав враження, що перебирає ногами на місці. Може, це від того, що над усе йому зараз хотілося бігти що було духу, спішитися, — його час, прив'язаний до часу того, хто догоряв як свічка на Божій дорозі й ждав на друга «Кия», щоб передати йому свої допильновані до останнього віддиху секрети, — той час витікав. Але бігти друг «Кий» не міг. Місто висіло на ньому каменем з усіх сторін, обліпило його смолою десятків очей — видимих, і сотень — невидимих. Боже, наскільки ж легше було в лісі.

Я таки зробився лісовиком, — подумав, із мимовільною гордістю городянина за таке осягнення — і з наростаючим занепокоєнням, наскільки по нім те зі сторони пізнати («хвоста», як справдив, поки що не було!), — і зараз за тим наступна думка догнала попередню, цокнула одна в другу, як кулі в більярді: отже, вони таки випхали нас із наших міст, із території пам'яти — в підпілля історії, в зону невидимого чину…

— Документа!

— Пожалуйста.

Капітан і ляйтенант, які ситі, й теж у добрих кожухах, метрів за п'ятдесят за ними зближалася жінка з базарним кошиком, решта дороги була вільна, віддаль, на якій він тримався, подаючи свої папери, — по одному, не всі нараз! — була достатня для замашного «кроше», ребром долоні по борлаку над коміром, обох одразу, він однаково добре бив з обох рук…

— Вроде командировочний, товарищ капитан…

— Фамилия? — вони вивіряли, чи документа справді його.

— Злобін Антон-ванн'ч.

На звук цієї таки вже незаперечно російської вимови — «мєстний» так би не вдав! — оба врешті, як за командою, проясніли, попустилися.

— Вы откуда? — з несподівано людським інтересом спитав капітан; Адріян близько, наче в цейсівський далековид, бачив його поросячі вії й рідку, водянисту шкіру в крупі веснянок, вдихав його запах — махорка, шкіряна портупея, «шипр»…

ЦОК… ЦОК… цок… цок…

— Львовзаготзерно, товарищ капитан.

— Да я не про то спрашиваю! Где воевал-то?

— Первый Украинский, — сказав він, крижаніючи од ненависти, чуючи боком пістолета під шинелею, а животом — наростаючий стиск від того, що от-от, зараз, на нього рине чуже минуле, з яким він не дасть собі ради, — своєї російської був певен тільки на коротких, рубаних реченнях, хоча Андрій Злобін, в УПА «Лісовий», який його навчав, і хвалив його вимову…

— А я на Первом Белорусском! — невідомо чого зрадів капітан. — В Берлине не встречались часом? А то я гляжу, личность вроде знакомая…

— Я в Сандомире отвоевался, — жінка з кошиком оминула їх і, не озирнувшись, поспішилася далі, мов за нею гналися. — После уж по госпиталям ошивался…

— Ну, здесь тоже нелегко, — чи то похвалився, чи поскаржився капітан. — Бандеры дают жару будь здоров! — він явно хотів ще щось додати, але затнувся, махнув рукою, безпечним, хазяйським жестом людини, що не боїться відкриватися для «кроше», простягнув Адріянові назад його документи, — мовляв, вибачай, брате, служба! — і в тому раптовому прозрінні, якого сягає тільки стара, висталена ненависть, та, що не тьмарить голову чорним хмелем, а твердне в тобі роками на тяжкий металевий сплав і зрощує тебе з тим, що ненавидиш, як двох коханців-на-смерть, Адріян збагнув, що капітан також тужить за «старою войною» — за своїм Першим Білоруським фронтом, за бойовим побратимством, яке в нього теж там мусило бути, — і що через те й барив його безпотрібною балачкою, що чувся куди ліпше тоді — там, аніж тепер — тут… А тепер він його запам'ятає — раненого на Першому Українському фронті Антона Івановича Злобіна; тепер Адріян матиме в місті ще одного знайомця. Ах, шляк би тя трафив, товаришу капітан.


Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 59 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Музей покинутих секретів 25 страница| Музей покинутих секретів 27 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.019 сек.)