Музей покинутих секретів 20 страница

— А ти коли-небудь чула «автоматниє очєрєді»? — питаю насмішкувато, щоб її заспокоїти, а в умі тимчасом сквапно прокручую: ні, на прослушку наче не схоже — та й на фіґа кому здалось мене прослуховувати, я що, якесь політичне цабе? Хоча від тих потвор чого завгодно чекай, з цими виборами їм там зовсім стріху зносить, — кажуть, під Києвом усі пансіонати вже забиті московськими варягами-баблорубами, яких наші бандюки понаймали, щоб виграли їм вибори, — сидять там «робочі групи» й клепають сценарії один другого несамовитіший, ану ж їм пальнуло до голови прослуховувати, наприклад, кожного десятого за виборчими списками? А може, гм, може, це в Юлічки щось із нервами? Дивно, не помічав за нею, вона така тверезомисна баришня, вся завжди прорахована на десять кроків наперед, — ідеальна секретарка, в принципі…

— Ето билі вистрєли, Адріан Амброзьєвіч, — Юлічка вивільняє свої відморожені лапки й поправляє спідничку, очевидно пригадавши собі мою сьогоднішню нагінку. — Ви нє думайте, у мєня ґлюков нет. І как звучат вистрєли, я знаю — мой пєрвий парень под Савлоховим работал…

Опа-на! Тепер уже я почуваю себе повним бараном: цього факту Юліччиної біографії я не знав. Коханка ґанґстера, ні фіга собі. Серпрайз, серпрайз. Це ж скільки їй рочків тоді мало бути — сімнадцять?..

— І де тепер той твій парень? — питаю лагідненько.

— На Лєсном кладбіще, — відповідає Юлічка чемно, як на співбесіді.

Ну ясно, де ж іще. Клас. Треба буде їй підвищити зарплату — такої секретарки я точно ніде більше не знайду. Соска, що, приїхавши до Києва з Мелітополя (з Мелітополя чи з Маріуполя, звідки вона там родом? а, один чорт!), опиняється, замість студентської лави, в ліжку ґанґстера — це якраз зрозуміло, це навіть, у певному сенсі, нормально, — а от щоб після всіх тодішніх розборок, — коли, було, заходиш у магазин хліба купити, а там повно ментів і чуваки в чорних масках на підлозі лежать, а дехто вже й не ворушиться, веселі були часи! — потім самій опинитися не «на Лєсном кладбіще», і не на Окружній, — то таки справді розумною дівчинкою треба бути. І фартовою також, а це в бізнесі ох не останнє діло… Що ж, значить, Юлічці теж — повезло. Як і мені, як нам усім. За винятком, звісно, тих, кому не повезло.

Я вперше помічаю, що в Юлічки, з її збитою, як вершки на капучіно, мелірованою гривкою порнозірочки, насправді обличчя актриси на героїчні ролі — грубокосте і владне, по-індіянському вилицювате обличчя зрілої жінки. Так, ніби досі вона мені була не в фокусі, а тепер усе стало на свої місця. Молодець баришня — з тих, хто дріт перегризе, як треба буде… Так, і що ж ти мені хочеш сказати, моя героїчна мелітопольська принцесо, — що до нас добивався по офісному телефону якийсь клієнт, у якого в цей час за спиною йшла автоматна стрілянина? Хтось, треба розуміти, прямо з полювання дзвонив, із заповідничка якого-небудь? Всю Україну вже на ті заповіднички розколошматили, суки, — раз ми з хлопцями в такий ледь були не в'їхали — під Трахтемировом, за п'ятнадцять кілометрів од Канева: думали заплавою дніпровською помилуватися, Вовчик всю дорогу захлинався, як то він іще пацаном там бував на з'їздах гіппі, та яка там неземна краса й шалена енергетика — гетьманські урочища! — а там виявився дротяний паркан і заварені шлаґбауми, гевали-охоронці з АК за плечима хмуро бовкнули нам «праєжжайтє», — і вже аж у найближчому селі, що нагадувало пейзаж зі страшного сну: цвинтарна тиша, кругом ні лялечки, — навіки перелякана з себе молодиця, яку ми насилу вговтали на розмову, нам нашептала, що тут тепер заповідник, де розводять диких свиней, і туди з'їжджається на чорних джипах «начальство» полювати, і що ті свині їй все на вгороді порили, і щоб ми їхали звідси чимскорше геть, «а то вб'ють, і ніхто вас не знайде»… А тепер-от і Юлічку теж настрашили якісь такі гади, — додзвонювалися прямо від кабанчика, так?..

— Єслі б ето било так, я би не іспугалась. Угу, схоже на те. Схоже, що ця не злякається.

— Адріан Амброзьєвіч, я панімаю, ви мнє нє вєрітє… Ето што-то другое… Там іщо билі голоса.

— То це, мабуть, щось на телефонній станції. Ти просто натрапила на чужу розмову.

— Ага, нічєво сєбє розмова! — вибухає Юлічка вже безпомильними інтонаціями дівки з пивного ларка: нічого не вдієш, усіх нас, коли хвилюємося, пробиває на отчий жарґон, і ніякі секретарські курси тут не поможуть. — Какая нах… — вона з розгону гальмує, виправляючись, — какая к чорту розмова — голоса как ваєнниє каманди, сабакі, автоматная очєрєдь, і в конце взрив… А вабщє в трубкє как будто вєтєр завивал, такой жуткой связі даже с Австралієй нє било, когда, помніте, тот австралійскій украінєц у нас ікону покупал? І так — раза трі ілі чєтирє подряд… Даже нє скажу, сколька врємєні прашло. А патом — патом женскій голос, прямо в трубку, в ухо, савсєм рядом… Вот тут уже я іспугалась. На украінскам…

Я вмисне гучно присвистую (не свисти в хаті, казав дзядзьо, чортів скликаєш!):

— Ну, якщо «на украінскам», тоді ясно, було чого злякатися!

— Адріанамброзьїч, ви напрасно с меня смєйотєсь, — Юлічка дивиться на мене з неприязним відчуженням, як на хворого, який може виявитися заразним, і я вирішую не підколювати її зараз отим маріупольським «с меня»: — Ето не майо дело, канешно, і я вабще не панімаю, прічьом здесь я… Голос незнакомий, но савершенно атчьотлівий, — вона войовничо націляє на мене своє індіянське підборіддя: — «Прости мені, Адріяне».

Здуріла, чи що? Що вона верзе?

— «Прости мені, Адріяне», — повторює Юлічка, як ідіотові, який з першого разу не засвоїть. — І іщо што-то било о рєбьонкє, вроде би она ждьот рєбьонка, но то я уже нє запомніла, іспугалась, точно нє павтарю…

— Ти певна, що тобі не причулося? — їй не причулося, ні, я бачу, що вона мене не розігрує, — і вона теж бачить, що я це бачу, чує, що вона мене пробила, хоч і не розуміє, чим саме, і очі їй зблискують переможною зловтіхою: це мить її влади наді мною, тільки вона не знає, як із того скористатись і як їй цю мить протягти: жінки ніколи того не вміють, єдина знана їм форма влади, то ліжко, а якщо в тебе на неї не стоїть, то з усіма іншими своїми над тобою перевагами жінка завжди буде в нулях, бо не знатиме, як із них правильно скористати, — і слава Богу, що не знатиме…

Може, вона ширяється? Або тайкома нюхає в туалеті кокс — і її, як ідеальну секретарку, професійно глючить по телефону? Тільки чому її глючить в унісон моїм власним думкам — на одній хвилі зі мною, в повному синхроні, так, ніби вона підключена до мене на ту коротку відстань, на яку я досі в своєму житті підпускав одну-єдину жінку — Лялюську?.. Першої миті навіть було впекло, блискавичним прострілом жаху крізь мозок, наче це Лялюська просила в мене прощення, прощалася зі мною назавжди, бо чекає дитини від іншого чоловіка (від того, з яким вона колись літала до Бенілюксу, їсти омарів на березі моря?), — версія достатньо безумна, щоб тут-таки й відпасти: ні, тут щось інше, щось іще безумніше — Юлічка вдерлася в мої думки мовби їхньою прямою проекцією назовні, прямим відгуком од світу на мої до нього буркочучі в голові, як гази в кендюху, претензії, і я вірю, що вона справді щось почула й перелякалася, не знаючи, що вона до мене підключена, тільки я теж ні бельмеса з того не второпаю, і мені, як і їй, теж не така вже й приємна ця підключка — все одно, якби Юлічка проникла в мої сни: таке приємно тільки з близькою людиною, а ця маріупольська амазонка мені ніхто й ніщо, секретарка, й не більше… Так от же тобі й взірцева секретарка, — глузливо вибулькує в голові: — приймає й реєструє дзвінки геть і з потойбіччя!.. З потойбіччя? Чому — з потойбіччя?.. Чи «Адріян», у якого попросили прощення, то якраз і є «рєбьонок» — той, якого бабця Ліна сподівалася на засланні? І бабцін голос матеріалізувався в Юліччиному телефоні, прикликаний моїми спогадами?.. І яким же то чином він міг матеріалізуватися — та ще й із собаками, автоматною чергою й вибухами? Забув я вже радіотехніку, зараза, — треба буде покопирсатися в літературі: чи не може звук, скажімо, за високої відпірности середовища, «залипнути» в часі?.. Ги, це ж наскільки — на півстоліття залипнути? Дурня повна. А може, я той, як це воно зветься — сомнамбула, і це в нас із Юлічкою якийсь колективний гіпноз? Як на тих московських сеансах, що в кінці вісімдесятих транслювались по зомбоящику: повні стадіони народу, на полі гамадрил-психотерапевт, а перед ним вервечка загіпнотизованих махає руками й трясе головами, мов команда божевільних футболістів, — не диво, що така країна невдовзі по тому й гавкнулася… Спокійно, Адріянамброзьїч, ану спокійно, не дай себе розтрясти так по-дурному…

Легко сказати — спокійно: відчуття таке, мов мене обплутав невидимий невід і тягне кудись, де під ногами немає дна. В таких випадках єдино розумний спосіб поводження — це попуститись і не дриґати ніжками, бо, крім марних втрат енергії, нічого з того не вийде. Ця присутність у моєму житті якоїсь невидимої сторонньої сили, що раз у раз нагадує про себе, як в отих снах, зовсім не вимагає розуміння, і от цього-то й не вміє визнати Лялюська, моє старанне смішненя, як школярка-відмінниця, яка свято вірить, що кожна задача має розв'язок і треба тільки його відшукати, — вона вимагає всього лиш послуху, і найліпше, що можна вдіяти, якщо вже щось такого в твоєму житті об'явилося й жене крізь тебе якийсь однозаряджений потік у невідомому напрямку, — це просто здатись на ту силу, ввіритись і лягти на неї, як животом на течію чи як на хвилю на серфінґовій дошці… Коли загинула мама, я був іще замалий, аби щось у тому тямити, а проте пам'ятаю, як мене цілий рік перед тим було ковбасило, аж заснути вночі не міг, од невідь-звідки напливаючого страху, що мама вмре. Кажуть, із підлітками часто таке буває, і ніякої містики в тому нема — звичайна перед пубертатна ломка. Але тодішнє відчуття прочинених кудись у космічний холод дверей, звідки дме протяг чужої самочинної волі — дужчої за все, що я міг тоді собі уявити, та й досі не можу, — це відчуття я в собі заховав, запам'ятав, як пес запам'ятовує запах. Коли це повторюється, коли двері знову відхиляються, — я впізнаю.

Я тільки не знаю, як слухатись.

(Якби я в дванадцять років не пустив маму в той її останній похід на Говерлу, вчепився б їй у поли й кричав: не йди! — може, вона була б жива?.. Але якраз того дня я нічого не передчував, ніхто тоді нічого не передчував, — ні я, ні тато…)

Я не можу попуститись, бо мене держить страх за Лялюську. Ірраціональний, відруховий — страх, що я не впізнаю моменту, коли треба буде вчепитися в поли — їй. Страх прострілюваної території, як в отих веприків у заповіднику: не знаєш, звідки відстрілюватись, коли прийдуть. І хто прийде — також не знаєш.

А може, «рєбьонок» — це все-таки я?.. І це мама просила в мене прощення? (За що?..) Лялюська, бабця, мама, тета Геля, — скільки ж жінок держать мене в своєму неводі, обплітають своєю присутністю, живі й мертві, а тепер і Юлічка туди ж: ніби вони всі змовились за моєю спиною і подають там одна одній таємні знаки… Жінки, ну так, вони мають бути чуткіші на всякий, знятий у світобудові протяг, — їм, із їхніми щомісячними кровотечами, має бути звичним це відчуття анонімної сили, котра тебе опосідає самочинно, як атмосферний циклон, а тобі тільки й лишається, що покірно міняти прокладки, — жінки мали б бути мудрі, як змії, вони мали б показувати нам, як правильно жити, чого ж вони, холера, самі такі безпорадні?!

Спокійно, Адріяне, спокійно, чоловіче, ану не сіпайся…

— М-дя, цікава історія, — олімпійськи всміхаюсь Юлічці. — Десь я таке читав, чи фільм бачив — герой приїздить у незнайоме місто, оселяється в готелі і так само, як оце ти, випадково чує по телефону чужу розмову. А в тій розмові замишлялося вбивство, і чувак потім довго мучиться, що йому робити, — в поліцію заявити, так він же не знає ні імен, ні дат, тільки придурком себе виставить… Ну гаразд, дорогенька, у тебе все? Більше ніхто не дзвонив?

Юлічка непривітно кліпає на мене їжачками підфарбованих вій — з такою самою напруженою недовірою простолюдина, переконаного, ніби цілий світ тільки й жде нагоди його нажухати, недавно витріщався на мене охоронець у податковій, коли я спробував розповісти йому анекдот: навіть не всміхнувся, бідака! Але нагадування про її прямі обов'язки таки діє на Юлічку, як заклик «фас» на службового собаку, — і вона заходиться слухняно звітувати, хто там іще дзвонив, поки я тут у себе в ванькирчику, пишно званому кабінетом, віддавався філософським роздумам, замість працювати (а задумка-то якраз була правильна: коли реальність починає «текти», нема ліпшого способу поставити її на місце, ніж зайнятися дрібничковою рутиною, от хоч би й упорядкувати реєстр надходжень, тільки щось воно та реальність, видать, дуже вже сильно протікає, раз і цей метод не спрацьовує…).

— І на полшестово вам на встречу, — вкотре нагадує Юлічка.

З дещо перебільшеною вдячністю запевняю її, що Юлій Цезар порівняно з нею не вмивався, бо тримати в голові п'ять справ одночасно хоч і досить круто для чоловіка, — бо ми всі, Юлічко, щоб ти знала, однодуми, ми вміємо концентруватися тільки на чомусь одному, зате вже повністю й до кінця (а хто не зумів і спорснув, то хто йому доктор!), — але жоден чоловік, будь він хоч тричі Юлій Цезар, твій, до речі, тезко, не потрапить тримати в голові стільки справ нараз, скільки ти, моя безцінна, за що тобі мій подив і шанування!.. Ф-фу — а тепер, коли ця тезка римського імператора, все ще невдоволено зашиливши губи, вислизає за двері, бо там, хвалити Бога, саме дзеленькає вхідне калатальце (найімовірніше, якісь роззяви забрели на витрішки), — тепер можна розсупонити краватку й напитися води, просто з карафки… Тьху, до чого ж гидка — застоялася, ще й штани заляпав… Ну нічого, висхне. Тепер би ще виконати свій йогівський комплекс вправ, це найліпше для відновлення рівноваги, для початку звісити стоячи голову й руки і так повисіти хвилин п'ять, як сорочка на шворці рукавами донизу, щоб кров припливла до голови й голова відповідно проясніла… Цілого комплексу я вже, схоже, не встигаю — скільки там лишається до зустрічі з моїм арт-консультантом? (Ще одним вахлаєм, який не зумів сконцентруватися на чомусь одному, дарма що весь вік прождав такої нагоди — вільнодумствував по кухнях, збирав у голові цілу кунсткамеру раритетних знань, а в своїй хрущовці — повну, і на фіґ нікому тепер не потрібну колекцію альбомів видавництва «Искусство», та все готувався написати колись, як гряне свобода, капітальну працю з історії українського андеґраунду, а як свобода таки грянула, та ще й так, як ніхто не сподівався, то іно й годен виявився, що хвастати перед студентами дружбою з покійними Грицюком і Тетяничем, і якби такі чустрики, як я, не давали йому вряди-годи підробіток, то, певне, й досі ходив би з кефіром в авосьці, — всі вони, ті совкові «блискучі інтеліґенти», на волі скисли й розтеклися, як медузи, вийняті з глибоководдя, весь їхній підводний блиск при світлі дня виявився просто оптичною злудою, побічним ефектом тодішньої атмосфери суспільного паралічу, в якій тільки й можна було прийняти імпотенцію за вид духовного аристократизму, ну от і буде в нас тепер півшоста — зустріч імпотентів двох поколінь…) До нашої скромної вечері, під час якої я попрошу пана професора засвідчити своїм шановним підписом достеменність досить-таки сумнівного Новаківського (я майже певен, що то робота не Новаківського, а його учнів, але з того стерва, котре на цю роботу націляється, стане й учнів, стерво й так уже, користуючись службовим становищем, пів Національного музею до себе в хату перетягло, буде з нього!), — а після того як пан професор, трошки поманіжившись, дасть згоду (ніколи ще не відмовляв!), уже, так би мовити, на десерт, докладкою до основної страви, — ще й пристроїти мені Юлічку до себе на заочний на бакалавра мистецтвознавства (через що вона, бідачка, й рве так повідок у службовому запалі — п'ятий раз мені про цю зустріч нагадує!), — до всього цього нашого, сто разів обкатаного ритуалу, де він удаватиме з себе зубожілого аристократа, що несе мені, тупому нуворишеві, світло науки і знання, а я вдаватиму, наче глитаю все те за добру монету, залишається яких сорок хвилин, часу з запасом, але це вже година пік, вулиці забиті по зав'язку, Київ останніми роками задихається від транспорту, як присмертний астматик, по центру повзти, то легше крос у протигазі пробігти, і на якого, питається, хріна ми тримаємо мера?.. Мобільного пан професор, розуміється, не має, не попередиш, якщо вляпаєшся в пробку, тож ліпше не спізнюватись і не нервувати старого, менше потім улещати доведеться… Та-ак, ну от і гаразд, р-розгинаємося, — в пучках приємно поколює, мов шампанського туди влив, темна хвиля з шумом спадає, кола в очу стихають, всім привіт, — будемо вважати, що я знову в формі. Що мені вже можна викотитися на люди — переможно, як новенький «бімер» із гаража: у мене все супер, дивіться всі, який я кльовий чувак.

До побачення, Юлічко (так і є, роззяви, — парочка молодят, баришня в нутрієвій шубці, прикипіли до шафки з совковим фаянсом, і Юлічка, як цербериця, стовбичить у них над душею, вдаючи гіда, а насправді пильнуючи, щоб чого не зцупили, — можна не затримуватись, якщо їм заманеться купити фаянсову лисичку-сестричку чи піонера в шароварах, Юлічка впорається й сама, вона здібна дівчинка, а ще як справді підучиться, то ціни їй не буде…). На ходу обіймаю одною заохочувальною усмішкою цілу їхню скульптурну групу нараз, і так вони мені й залишаються відбиті на сітківці всі трійко, з повернутими в мій бік головами, ніби збільшена копія якогось виробу Конаковського порцелянового заводу, — до побачення, до завтра, на фіґ, на фіґ.

…І тільки аж устромляючи в машині ключа в запалювання, помічаю, що руки мені все ще тремтять.

ХТО ТИ?..

Це вихоплюється з уст само собою, як видих. Наївно — на такі запитання відповідей не буває. Я навіть не знаю, чи «воно» одне, а чи їх цілий загін розглядає мене з якогось невідомого далеку в свої оптичні приціли. Досі були тільки сни. Телефонний дзвінок — це вже ближче, тепліше, як у дитячій грі. Вони підступають, стукають у шибку, сопуть мені в потилицю, в обличчя, з собаками, з вибухами, з автоматними чергами, прости їм, Адріяне. Брр. Ні, «тепліше» тут явно недоречне слово — яке в біса «тепліше», коли як снігом за комір сипле по хребту…

Я ще хвильку посиджу, подумки прошу «його»-«їх», сперши голову на покладені поверх керма кулаки. Не те щоб я боявся зараз вести машину. Я просто не дуже собі уявляю, як я буду оце знову вгризатися, мов тупий коркотяг, у змучену плоть цього збезумілого, дикоростучого міста, в запалий смерк і повзучий потік забрьоханих машин, крізь висипані обабіч вулиць замети брудного снігу, подеколи з закопаними в них автами, та заляпані відбитками вогнів баюри вздовж хідників, під вереск клаксонів у місцях утворення тромбів, од якого не раз хочеться заверещати самому, — і все задля того, щоб устигнути туди, де я буду брехати, щоб мені збрехали, щоб потім я міг збрехати вже в іншому місці й отримати за це гроші, — Господи, який маразм…

Господи! Ти бачиш, який я мудак, — я нічого не маю пред'явити Тобі на своє виправдання. Я не мучився безсонними ночами над тим, як змінити на краще цей світ, — хоча світ таки, бігме, покращав би, якби в ньому займалися сонячною енергетикою хоч на п'ять відсотків стільки, скільки газопроводами (так, наче той газ тектиме вічно! — з'їздили б до нас у Дашаву, подивились, який ландшафт лишають по собі виссані газосховища…), — але я не з тих, хто пробиває собою стіни. І життям за други своя я також не важив, один лиш раз дав по морді негідникові — на другому курсі, нашому падлюці профоргу, який уївся на найслабшого в групі хлопчину і на виїзді в колгоспі заганяв його так, що хлопця забрала «швидка», — хлопець виявився діабетиком, міг би з нами й не їхати, законно зіскочити, але соромився перед дівчинкою, яка йому подобалась, і коли його врешті забрали в реанімацію, я підійшов і зацідив тому капо-профоргові в морду, як кожен тої миті хотів, бо якби цього ніхто не зробив, ми б усі чулися співучасниками, — зате потім я не раз подавав руку іншим падлюкам, чудово знаючи, що вони падлюки, бо мене особисто їхнє падлюцтво в ту мить не зачіпало, а що ж може бути гидкіше за це?.. Будьте гарячі або холодні, але не літеплі, — так Ти сказав, Господи, а я стільки разів у житті бував літеплий, що самому противно. І хист свій, що в мене був, я спустив в унітаз, і ближнього не вмію любити як треба, бо стільком у житті недодав, що й не згадати, і взагалі, не так уже й певен, чи справді люблю людей — не друзів, не близьких, а людей самих по собі… Предмети люблю, оце правда. Люблю речі, створені людськими руками, — може, тільки це по-справжньому й заціліло в мені від фізика. Коли я відкручую накривку старого годинника, розклавши на підстелену бархотку, як колись дзядзьо, крихітні, досконалі, мов живі істоти, цвяшки, й бачу дбайливо примощений усередині, наче в гніздечку, розумний механізм, мене ніби торкає всередині теплою лапкою: ці речі ще живі, вони дихають — на відміну від тих, що серійною лавиною накривають нас сьогодні. І хоч сам я відмовився переробляти світ, я й далі люблю цю колись приручену іншими матерію, в якій іще можна пізнати згорнуту траєкторію чужої думки — як світло мертвої зірки. Золотий пилок, іскристий слід. Піт між лопаток на великій перерві…

…Дивись, показував дзядзьо мені малому, — прозоро-синя бабка, очеретина, сонячне плесо, — дивись, який бабка має досконалий фюзеляж, руками зроду такого не втнеш зробити!.. В старих речах ще можна пізнати цей самий захват, що звучав тоді в дзядзьовому голосі, — радість наближення людини до досконалости живих форм. Радість подолання хаосу. Коли всі ці речі остаточно вимруть, розсиплються, переселяться з антикварних крамничок у музейні барокамери, вкупі з ними зникне з нашого життя й ця радість. Тоді ми остаточно опинимося в дистильованому, мертвому просторі, заповненому зовсім іншими речами — ергономічними й безликими, як одноразові шприци. І що нам тоді лишиться, як не жерти власне лайно й кричати, що Бог умер?..

Господи!.. Нехай я мудак, нехай з усього, що Ти мені дав, я спромігся затримати в пальцях таку мізерію, що й згадувати стид, але якщо в моєму житті є якась правда, то вона в тому, що я їх не зрадив — нікого з армії тих безіменних майстрів, котрі з мурашиною впертістю, тихою сапою перетворювали світ і передали мені його таким, який я ще застав. Моя крамничка — це насправді мій спосіб той світ хоч трохи затримати, всупереч лавині. Мій спосіб бути вірним — хай теж по-своєму літеплий, теж мудацький, — нехай. Але принаймні в цьому — я не брешу.

І жінка, яку я люблю, — а Ти бачиш, що я її люблю, Господи, я нікого в житті так не любив, як її, і за неї справді міг би вмерти, якби до того прийшлося, — вона чує це в мені, оцю мою здатність — бути вірним. Може, через це вона мене, мудака, й кохає?..

Вбережи її, Господи, — що б не трапилося зі мною, — якщо зі мною справді має щось трапитись, і всі ці привиддя неспроста сунуть на мене зі своїх засвітів, мов протяги зі щілин, якщо вони заповзялися трясти мою душу (люблю як душу, трясу як грушу, казала мені маленькому бабця Ліна — чи то мама казала?..), аж доки та душа не вивалиться з тіла, як кісточка з плоду, — грець зі мною, будь що буде, тільки прошу Тебе, Господи, — вбережи цю жінку, бо я її люблю!..

Як дивно, мокро між пальцями… Невже я плачу?..

Підводжу голову. Стемніло, і небо над містом погасло, як екран велетенського комп'ютера, — зосталася тільки штучна нижня підсвітка, неоново-бліда заграва над дахами: нічна аура мегаполіса. І, на маєш! — просто перед машиною лягли на снігу через увесь колодязь двору два видовжені золотаві прямокутники — од вікна з квартири на другому поверсі. Як Божа усмішка, слово чести, як знак згоди… Якби оце зараз переді мною на капот спустився янгол у білому й заспокійливо покивав, мовляв, все в порядку, чувак, не дрейф, — я б навряд чи зрадів більше. Чомусь мене завжди хвилює світло, що падає на землю з вечірнього вікна, — наче обіцянка якоїсь солодкої тайни. Або образ із забутого сну. Я навіть своє троєщинське подвір'я полюбив, відколи в ньому з'явилось увечері мереживне світло від заґратованих вікон, і що в тім такого вже надзвичайного, здавалось би? А от же, горить-сміється, очей не відвести, — перекинуте на сніг, як церковний вітраж, високе золотосяйне вікно — неодмінно високе, як у церкві, і в старокиївських кам'яницях саме такі, і в наших львівських також, — і здається, ніби там, як на кіноекрані, зараз з'явиться жіноча тінь, відійде, знову вирине, замре, припавши до шиби, мов виглядаючи внизу когось невидимого… І немовби темніє крізь ніч на білих сходах до під'їзду разочок чиїхось слідів, і серце од того стискається чимось несповнено-рідним, — коханий мій дворик, ніким не любима київська сецесія доби цементового буму, — ні, все-таки міста, як і речі, теж мають душу, і всім поколінням варварів, своїх і прийшлих, її не витрусити…

На якусь мить ніби западає штиль, у мені й довкола мене. Ніби все стає на свої місця, і я також на своєму місці: тут, де мені й належить бути. Ось за цим темним, також заґратованим вікном, що виходить у двір, мій ванькирчик, тут моя крамничка, я — антиквар… І я вже знаю, що назавжди запам'ятаю цю хвилину — зупинену, вирвану з потоку, як набухла крапля, зненацька виповнена вагою.

«Прости мені, Адріяне».

Я простив, я всім простив. Нема в мені урази ні на кого. Чуєш, мамо?..

…Коли десь піді мною, тут-таки в салоні, загробно вдаряють перші такти «Queen» — «Show Must Go On»! — я підскакую, як од звуку архангелової сурми, — як тільки й можна підскочити, коли нагло виявляєш, що цілий час, поки ти, як собі гадав, утішався самотністю, хтось ізбоку тебе пантрував — і от, вирішив обізватися! Наступної миті розумію, що звуки йдуть з мобільника, який випав з кишені й лежить на підлозі, — дістаю його, буцнувшись лобом об кермо, ще щось потемки з глухим стуком упустивши, в абсолютній певності, що зараз почую мамин голос, — я певен, що впізнаю його відразу, хоча пам'ятаю з нього тільки спотворений од давности запис на бобіні старенького магнітофону «Весна» (дивно низьке, з хрипами контральто декламує фінальний монолог Мавки з «Лісової пісні» — «О, не журися за тіло», і коли не знати, що мамі лишалося тоді жити з своїм тілом трохи більше року, ніяких особливих почуттів цей чужий голос не викликає…), — зараз, зараз, о Господи, де тут кнопка, does anybody kno-o-ow what we are living for, — нарешті прямий зв'язок, нарешті я почую, чого од мене хочуть і що я повинен робити, — прямий зв'язок із долею…

— Киць, ти куди пропав, я тобі вже третій раз дзвоню? — питає мене моя доля найріднішим у світі голосом, од якого все в мені вмить відживає, кров починає знову бігти по жилах, і я хихикаю сам до себе, втішений, але, дивна річ, трошки ніби й розчарований: ну й пеньок, як я міг забути, що це ж Лялюсині нові позивні?.. Вона цілими днями тепер крутить собі це «The Show Must Go On», хоч під нього, по-моєму, не на show, а на ешафот іти впору, але моя смішна дівчинка вперлася й каже, що я нічого не розумію…

— Я скоро буду вдома, Лялюсь, тільки одну зустріч іще відбуду… Щось купити? Хліб є?

Ось це насправді й називається щастям — коли ти можеш питати в неї такі прості, буденні речі, і повертатися ввечері додому з пакетом із супермаркету на задньому сидінні, й бачити ще з машини світло в вікні четвертого поверху (чотирикутник світла на асфальті…), — за яким вона шпортається по твоїй квартирі, або сидить за комп'ютером, або слухає «Queen», — і її тінь от-от з'явиться на портьєрі, як на кіноекрані, і замре, припавши до шиби: хто то там унизу під'їхав? Це я, моя маленька, я вже тут, чотири прольоти вистрибом через одну сходинку — і я вже з тобою…

— Я сама ще в місті, Адю, щойно звільнилась, — Лялюська говорить так, ніби ступає по нечищеному замерзлому хіднику, вибираючи, де поставити ногу. — Я зустрічалася з Вадимом.

А, це з тим нардепом, чоловіком її загиблої товаришки…

— І що?.. — але з її голосу вже знаю: знов щось недобре.

— Хреново, киць. Зовсім хреново.

Вона гадала з його поміччю відлякати тих гадів, що замишляють через ТБ торгівлю жінками. Облом вийшов? Чи щось серйозніше?

— Що, облом?

— Угу… Повний. Знаєш, я б навіть чогось випила…

— О, це мудре рішення! Давай. Я о пів на шосту зустрічаюся зі своїм експертом у «Купідоні», їдь прямо туди!

Дідько б його взяв, того експерта, і того гниду-клієнта, якому до всього, що вже накрав, ще й Новаківського тепер подавай, і Юлічку з її довбаною кар'єрою — зараз, коли мені просто треба тримати мою малу за плечі, бо вона от-от розплачеться.

— А я вам не заважатиму?

Раніше вона б так не спитала, не було в ній цієї покірної, аж серце крає, готовности бути виставленою за двері, якщо заважатиме, — та Дарина Гощинська, котру впізнавали на вулицях і просили автограф, могла комусь заважати тільки коли сама цього хотіла, мала право заважати… Дівчинко моя, якби ти тільки знала, як мені тебе шкода — до клубка в горлі…

— Ще раз таке спитаєш — наб'ю!

— Кулаком? — трошки наче оживає вона, зачувши гру.

— Чому кулаком — чоботом.

— Це, щоб синців не було?

— Ага. Як можна на такій гарній попі лишати синці?

— Естет, блін! — нарешті чмихає-таки моя сумна дівчинка. — Гаразд, по дорозі зазирну в мисливський магазин, гляну, які там ті чоботи…

— То не такі. Правильні — то солдатські, кирзові.

— Садюга. Вони що, міцніші?

— Ще б пак. Краса і сила. Два в одному.

Знову чмихання, а тоді:

— Киць?

— Мм?

— Я тебе люблю.

От і все, і нічого мені більше не треба знати. Такий яскравий, суцільний наплив тепла — сиджу в машині, як у ванні, і всміхаюся, як ідіот: золотавим прямокутникам на снігу, і велично перекинутим, як декорації з античної драми, кубам сміттєвих баків у глибині двору і, глянь-но, Лялюсь, — ах як шкода, що ти не бачиш! — з якою ображеною гідністю перетинає двір у напрямку античних декорацій здоровенний чорний котяра, — як можна таку досконалу істоту змушувати вилазити з тепла на холод, говорить увесь його вигляд так явно, ніби ці слова висять над ним виписані в повітрі, як на коміксах, і я від повноти почуттів йому сигналю, від чого він, миттю забувши всю свою гідність, сприскує геть, як заскочений злодюжка, до чого ж смішний, хоч регочися вголос, Господи, який усе-таки гарний цей світ, і як гарно в ньому жити, дівчинко моя, нічого не бійся, ніхто нам нічого не заподіє, тільки ти люби мене, чуєш? Тільки не кидай мене самого…

Дата добавления: 2015-07-16