Музей покинутих секретів 9 страница

Потім океан зненацька скинувся й став перед ним сторч, суцільною золотою стіною до самого неба, по якій він мусив дертися, щоб перевалити потойбіч. Це виявилося неймовірно тяжко, і він не витримав — все обвалилось, і настала темрява.

…Ще згодом по нього прийшли липкі, тягучі сни, і він груз у них, як поверх халяв у болоті під час весняного рейду на Північ. Приходила мама — і лила йому до рота молоко з бутля; молока було забагато, воно заливало ніздрі, і він захлинався й відвертав голову, аж поки не додивився, що то вже не молоко, а вишнівка — гаряча, густа й рубіново-червона, як проти світла… Потім він був у Львові на Сапєги, і з дверей Академічної гімназії йому назустріч маршевим строєм сунули хлопці, а він стояв, приклавши руку до дашка і чекав, коли вони всі перейдуть, щоб собі помарширувати за ними останнім, але не дочекався, бо з лави на нього погукав розсміяний Лодзьо Дарецький: «Ти, дурню один, чого в однострої ходиш, таж совєти кругом!» — «А ви, — спитав він, — вам що, вільно?» — «А нам уже не страшно», — сказав Лодзьо і знову засміявся — задьористо, по-батярськи, як зроду не сміявся за життя, і щойно тут Адріян розгледів поруч із Лодзем «Мирона», який недавно підірвався в бункері під час облави, і «Леґенду», закатованого ще німцями, у ґестапо на Лонцького, і того лікаря-східняка, якого колись пару разів зустрічав в Управі Червоного Хреста, здається, «Ратая», він ще так м'яко, по-полтавському «льокав», мов шовком шив, а цеї зими, переказували, згинув на Закерзонні, коли поляки закидали гранатами шпиталик у Карпатах, — то марширували по Сапєги самі мертві, які за життя й не стрічалися між собою, одних він упізнавав, інших ні, і тільки й потрапив, що безпорадно спитатися в них усіх на гурт: «Куди ж ви йдете?..» — «До святого Юра, — відповів хтось, чи не той-таки Лодзьо, — молитися за Україну, а ти давай доганяй, не барися тут!..» Це прозвучало як докір, і він образився, хотів бігти за ними, але щось його не пускало, тримаючи ззаду, — виявилося, що то оберштурмбанфюрер Віллі Вірзінґ власною особою, кабаняча туша з різницькою щелепою, тільки вже не в ґестапівському однострої, а в енкаведистському, зі здоровенними нараменниками, з яких кліпали, замість зірок, живі людські очі, і невидимий голос пояснив Адріянові, що то очі, вирвані Вірзінґом в українських політв'язнів, а Вірзінґ дражнився, кривлявся і шкірився до нього: «А що, не вбив мене, не вбив?..», — він обурився й став пояснювати, що пробував же, двічі, а що обидва рази не вдалося, то не з його вини: за першим разом Вірзінґ поїхав чомусь іншою дорогою, якою перед тим ніколи не їздив, за другим теж щось перешкодило, — «Ну то спробуй ще раз», — порадив той, хто був Вірзінґом, — і він розплющив очі, як од поштовху: над ним коливалося в тьмяно-жовтому світлі каганця, то зближаючись, то віддаляючись, жіноче обличчя.

Гельця! — втішився він: нарешті, стільки-бо часу не мав од неї листа, думав, чи не відійшла вже з черговим рейдом на Захід, — тут-таки й спохопився, що має казати не «Гельця», а «Рома», але то все одно була не вона, і поцілунок, яким зволожило йому пересохлі вуста, був не від неї, — і раптом він зрозумів, що то не був і поцілунок: то він висів на хресті, підіймаючись і опускаючись на прип'ятих руках, щоб зловити віддих, за кожним разом груди протинав несвітський, до потьмарення в очу, біль — а знизу центуріон тицяв йому в уста змоченою оцтом губкою, насадженою на списа. Скільки ж я так іще зможу протриматися, злякано подумав він і побачив унизу, з другого боку хреста, Сталіна, Рузвельта і Черчілля: вони сиділи там, де на Бройґелевій картині «Kreuztragung Christi» сидять жони-мироносиці — під горбочком, і грали в карти, як в Ялті, акуратно покраяними кусниками мапи, — попри лютий біль, він напружив зір, силкуючись розгледіти, до кого відходить мапа України, але її там не було, і він збагнув, що вона давно насподі, похована під купою інших, і вже в цій грі не вийде нагору, і хотів у гніві крикнути гладкому Черчіллеві, трохи схожому на Вірзінґа: а як же твоя Фултонівська промова, адже ж ти замірявся оголосити совєтам війну? — але натомість спитав: Господи, пощо мене покинув?.. Тут знову вигулькнув центуріон, вищирив до нього зуби й показав рукою кудись убік: там уклякла навколішках Гельця, ба ні, «Рома», — простоволоса, в добре вшитій до стану шинелі, одна пола якої теж зовсім по-бройґелівськи загорнулась і відкривала живий і свіжий, мов з-під здертої шкіри, пурпуровий підбій, — з останніх сил він потягнувся до неї, як не покликати, то бодай перехопити її погляд, подати їй звідси, з хреста, знак, що він тут, але вона його не бачила — хтось заслоняв його од неї плечима, і він ніяк не міг збагнути, як же то виходить, що він її бачить, а вона його ні, а може, подумав із правдивим жахом, Гельця також уже не живе?.. «Живе, живе», — розв'язно і якось ніби знехотя запевнив центуріон: лінькуватим голосом дядька, який каже худобі стояти спокійно, — Адріян придивився пильніше і отерп: під шинелею Гельця була щільно обвинута, просто на голе тіло, білим простирадлом у кривавих поцяпинах, — «Але ми ще зустрінемось?» — заблагав не знати в кого, хоч би й у центуріона, бо нічого вже не боявся, навіть почути заперечну відповідь, — «Зу-устрі-і-інетесь, — зловісно прогув той, мов у діжку, цим разом удаючи бойківську вимову, — мой, ще й як зустрінетесь…», — і, прицілившись, ударив Адріянові списом між ребра — з такою силою, що всі зірки з неба посипались додолу, і знову настала тьма.

А ще згодом грудний жіночий голос виразно промовив над самою його головою:

— Гарячка спадає, отче капеляне.

І другий, чоловічий, — м'який, як хода в повстяних капцях, але така, що й поночі не зіб'ється з шляху, — відказав стишено:

— Слава Господеві милосердному. Це вже не був сон.

Він одкрив очі, спробував поворушитися, і груди прошило тим самим болем, аж він засичав, та так і застиг — із виряченими очима, дослухаючись до пози, в якій не болить. Чоловік стояв у нього в ногах — не в реверенді, в цивільному, в костюмі, камізельці і при краватці, а жінка, здається, молода й дуже чорнява, нависала просто над ним, у тьмяному півсвітлі під блузою добре вирізнялися пишні подовгасті пагорбки її грудей, — як пара голубів, з несподівано ожилою цікавістю подумав він і розсердився — від цього, так недоречно вигулькнулого в голові порівняння, і від ще недоречнішого бажання ті голуби погладити, і від нездатности вільно рухатися, і від того, що майже одночасно подумалось — як же він, певно, заріс і засмердівся, як правдива лісова звірина, — бо чоловік навпроти, хоч і немолодий, із чималими залисинами на й без того великому опуклому чолі, стояв чисто виголений, при білому комірці, ще й кольонською водою від нього ніби повівало, і тим принизливіше було перед ним отак лежати, і все це були паскудні, гнилі думки, як болотяний кушир, що липне до голого тіла, і в усьому тому була винувата жінка, її близьке тепло й запах, і він розсердився вже цілком притомно: нащо вона тут?.. Ще й тому було прикро, що з тим чоловіком йому неясно в'язалося щось надзвичайно гарне — щось таке дорогоцінне й радісне, як у дитинстві сліпий дощ на галяві (рясний золотий капіж серед розсміяно-вмитої зелені, наскрізь протятий стовпами сонячного світла…), але що то таке гарне було, і зовсім же недавно, — того він, збитий з тропи жіночою присутністю, згадати вже не встиг — зате згадав зовсім іншу галявину і тепер таки прокинувся остаточно, забув і про біль, що підступно скував був грудну клітину: шляк то трафить, це ж скільки він тут прогнив у цій ямі, як куль соломи, а як же хлопці, що з ними стало?.. Вони йшли лісом — останнє, що він запам'ятав, були плями сонця на стовбурах сосон і квадратова спина зв'язківця, що йшов попереду, «Романа», — в доморобному однострої, підперезаному, замість шкіряного паска, вшитим у кілька сталок сукняним, — товариші кпили з нього, як завжди кпилять у підпіллю з добродушних мовчунів-безвідплатників: десь-то Роман добре на дівки пішов, що й паска позбувся! — «Роман» на те по-дядьківському, скупо всміхався, але, видно, діло своє знав справно, бо пасок паском, а ґвинтівку мав супергонорову, МР-44, ляля — не ґвинтівка, — на Адріянові розпити стримано відказав, що «позичив у сорок четвертому в одного есесмана», і це теж Адріянові сподобалось — те, як сказав, а що повстанець із хлопа справді досвідчений — старий вовк, — знати було і з того, як ішов по лісі: легко, сягнисто — і заразом безшумно, мов кіт, ані сучок під ногою не хрусне, ні ямка не чвякне, Адріян відразу оцінив цю перевагу природного селюка, котрий лісового життя не в Пласті на вакаціях учився, і старався й собі йти за ним так само спритно, підбадьорений його присутністю, — його-бо ще зночі канудило якимось недобрим передчуттям, все дратувало й валилося з рук, коли вирушали, обірвався опасок на планшетці, і тому він у душі радий був тій надійній квадратовій спині перед очима, мов навмисне закроєній підставлятися під багатопудові тягарі — переносити на собі мішки зі збіжжям, і овець узимку з кошари в тепло, ну, і ранених, авжеж, і ранених друзів так само, а що, може, неправда?.. Звісно, так прямо ніколи не думаєш, не кажеш собі приміряючись — мовляв, оцей-от, на випадок чого, мене раненого винесе або доб'є, — але без такої внутрішньої певности не остоїться жодна бойова одиниця: це той найпервісніший, грубий віск-сирець, яким гурт порізнених чоловічих «я» схвачується нерозривно докупи, як у щільник, тільки так і роблячись боївкою, роєм, чотою, сотнею, — а вже ідея, тобто та олива, що власне й творить армію, що пхає наперед і помножує сили в геометричній прогресії, так що, як на Волині в сорок п'ятому, большевики будуть гнати й класти своїх ганчір'яних солдатиків сотню за сотнею, аж поле невдовзі з жовтого зробиться сірим, та так і відступлять, не знаючи, що протистояв їм одним-однісінький рій УПА: менше сорока душ! — ідея, що б там не казали наші політвиховники, вона, наче дріжджі — піднімає лиш добре борошно, і ті хлопці, що прибували з Закерзоння й зі сміхом оповідали, як зі своїх шанців дражнили там дуетами, на два голоси, поляків перед боєм: «Антку, Антку, за цо сі бієш? — За ойца Сталі-і-іна!», — доки з тамтого боку котрийсь допечений до живого «антек» не витримував і не огризався: «Такі он мі ойцєц, як і тобє!» — і який там уже після цього міг бути бій, — ті хлопці, хоч які горді й свідомі того, за що б'ються, і тим непереможні, були все-таки й самі по собі отим добрим борошном, що з ним змішавшися, карком чуєш: і передній, і задній, і той, що зліва, і той, що справа, — то ніби продовження твого тіла, а всі ви разом — єдина плоть: армія свого народу, — ось це відчуття, затрачене вже від кількох років — відколи армія, розбившись на малі групи, перейшла в підпілля, — він знову звідав за квадратовою спиною «Романа», коли посувалися мокрим уранішнім лісом по незнайомому терену, йшли гусаком, їх було п'ятеро, трохи забагато, то той темновидий есбіст із проваленими щоками, «Стодоля», наполіг узяти з собою аж двох охоронців, стало б і одного! — і ніщо в ньому не обірвалось, не тенькнуло — не встигло! — коли «Роман» зненацька спинивсь як уритий, а наступної миті з-за кущів ударив кулемет, о Господи… Що там діялось потому?

Хто виніс його на собі, хто доволік до шпитальки (чомусь певен був, що — «Роман»), як узагалі до того дійшло, адже розвідка зголосила, що облави вже перейшли, як же вони отак впали просто на засідку, як сливка в компот?.. І в кого тепер розпитатися — чей-же не в того, кого ця грудаста чорнявка назвала отцем капеляном?..

Дві пари очей, чорні й сірі, світили до нього з півмороку вичікувальним блиском. Ну от, маєте собі, він опритомнів — живий, не журіться, живий. І злий, як усі чорти разом, — нічого в ньому, крім злого роздратування: так, ніби саме поновне впихання в реальність, із якої був випав, спричиняло щось схоже на подразнення, на сердитий душевний свербіж. Пся кість, коби ж хоч не цей біль у грудях, як на глум! — він, котрий завжди зневажав тілесну слабість, сприймав її за щось подібне на помилку в зле розв'язаній задачі, тепер мусить лежати на причі, мов спутаний, і думати, як би його встати до вітру!..

Священик легенько кахикнув — наче вивіряв свій голос на гучність, щоб не зразити недужого, — і всміхнувся несподівано щиро, розвидняючись цілим видом, усіма набіглими зморшками:

— Слава Україні, друже командир.

Він відповів на привітання — ледве зловивши при тому віддих і закашлявшись од несподіванки, аж у піт укинуло. Не був командиром, був організаційним референтом, але, зрештою, не мусили цього знати. Де він, до холери, є?!

— Мусите трохи в нас перебути, заки піддужчаєте. Я — «Ярослав», а це наша медсестра, «Рахеля»…

Он як, «Рахеля». Тепер уже нечемно було б і далі уникати прямого на неї погляду — за набутою ще за німців звичкою, його око вмить, як у калейдоскопі, зібрало з її лиця й склало докупи неомильні прикмети гнаної раси, ті, на які звичайно не зважаєш, доки тобі не вкажуть: змисловий підсмик пухлої горішньої губи, характерний, як в арабського огиря, закрій ніздрів, цяпки веснянок на оливковій шкірі, і очі великі, балухаті, як чорні персні, напівприкриті важкими повіками… І тут він пригадав собі, де вже бачив це густо відретушоване тінню обличчя: то вона нахилялась над ним зовсім недавно — клала йому мокрий компрес на чоло, обмивала й давала пити, втираючи рота й підборіддя. Невідь-чого засоромившись, він спитав:

— То це ви коло мене ходили?

Вона, сміючись, заговорила збуджено й шпарко, з гебрейською співною інтонацією, — мовби й собі ніяковіла і хотіла чимскорше закидати потоком слів своє збентеження:

— Я — і наш лікар, то він вас оперував, виймав вам кулю й зашивав плевру; гаразд, що легеню не зачепило, таки, нівроку, маєте щастя!..

— Дякую вам, — промимрив він спантеличено: його ніби зблизька накрило забутим довоєнним гомоном Галицького базару, жидівських рундуків, де рухливі чорноокі купці навперебій вихваляли свій крам, поцокуючи язиками, й захотілося знову заплющити очі: в цій жінці було забагато життя, воно било з неї густе і масне, як нафтовий виприск, а він був заслабий. Священик із медсестрою, вочевидь зрозумівши його стан, обмінялися короткими, бистрими поглядами, як дорослі змовники над малою дитиною, але він на них уже не розсердився — на те також був заслабий, а сили мусив щадити, якщо хотів від них чогось довідатися. Мусив конче їх затримати, говорити до них, щоб не відійшли і не лишили його на самоті з нестерпно випеченою в пам'яті картинкою: плями сонця на стовбурах дерев — і квадратова спина «Романа» зі штурмовою Гвинтівкою й «лимонкою» в кобурі, підперезана поверх блузи доморобним сукняним паском. Їм і самим не хотілось отак відразу від нього відходити, і він це чув: це-бо вони, ці двоє, — ба ні, троє: вкупі з невідомим лікарем, — одбили його у смерти, він був їхньою власною приватною перемогою, якою вони тепер мали повне право тішитися, і він поспішав із того скористати. Закидав їх питаннями стисло, сухо, по самій суті справи, як в СБ — не даючи допитуваним оговтатися, тихим голосом, бо груди спирала ядуха й боявся нового нападу кашлю, але сила все ж вирівнялась і стала по його стороні — анонімна, безлика сила Організації, сліпа, як фізичний закон: на коротку мить він зумів її собі повернути — він знову був не хворим, а старшиною, і двоє здорових, повнокровних людей, мужчина й жінка, стояли над ним на струнко, самі того не помічаючи. Хто приніс його до шпиталю? Люди «Гайового». Відомостей зеро цілих, зеро десятих — звісно, хто ж би ще, якраз із людьми «Гайового» ж він і йшов. Скільки їх пробилося? Цього вони не знали. Чи були ще ранені? Були, але легко, в руку, в литку, неглибоко. Богу дякувати. Убиті? Цього вони також не знали — але якби були, то чутка б напевно дійшла, по довколишніх селах би знали. То вони не в селі? Ні, в селі тепер небезпечно, не інакше як хтось доносить, цілий місяць перед Великоднем енкаведисти стояли постоєм і шукали по всіх хатах, доки таки не знайшли криївку з двома раненими, — знали, за чим шукали. І що? Взяли живих? Ні, пострілялися хлопці. Царство їм Небесне, хай спочивають з миром. А ця криївка в лісі, надійна, тут неподалік, у лісничівці, його й оперували, той зверхник, що його виніс на собі, носатий такий, застеріг їх, що ранений — то важна особа, командир із надрайону, і щоб вони зробили все можливе. Он воно що. Він дуже їм дякує. І ще раз дякує, «Рахелі», яка, спохопившись першою, піднесла йому до вуст горнятко з водою — дуже добра вода, певно, джерельна; взагалі, шпиталька, здається, уряджена дуже добре. А тепер хай друг командир трохи собі одпочине. І як довго йому ще одпочивати? Про це ліпше розпитатися в лікаря, коли той повернеться. Схоже, більше вони таки не мають чого йому сказати. Він знову їм дякує; просто тобі рекордна кількість подяк за одиницю часу. Але він і справді змучився — як витрушений ворок.

Носатий — то «Стодоля», річ очевидна: то він має такого прикметного, витягнутого наперед писка з запалими щоками, як у вовка, — ніс видається. Той знається на конспірації, нічого не скажеш, але цим разом трохи переборщив — міг би лишити бодай інформацію про зв'язок, замість кинути його тут на бездіяльне вичікування. Вони ж несли повні наплечники літератури — чи вдалося врятувати хоч дещицю? «Стодоля», гм. Виніс на собі, ич як. Чому йому здавалося, наче його мав вирятувати «Роман»?..

Це дуже добре, що «Стодоля» цілий і неушкоджений. Поки він тут вилежувався, «Стодоля», значить, працював за них двох. Треба було зібрати дані про місцеву большевицьку аґентуру, видать, загніздилось їх тут і справді як черви… Мав би-с тішитися, «друже командир».

Не тішився. Принаймні не так, як мав би. І то з украй примітивної причини, аж собі самому стидно було признатися: «Стодоля» йому не подобався. Якийсь між ними стояв бар'єр, і жоден із двох не мав охоти його долати. Нечасто таке буває в підпіллі, де всі поєднані духом братерства й спільного приділу, — де тішишся вже просто від того, що бачиш товаришів живими. І треба ж, щоб це був саме «Стодоля». Щоб саме «Стодолі» він завдячував порятунком.

З двох найпоширеніших способів вив'язатися перед собою з немотивованої неприязні до того, хто зробив нам добро, — забути добро або ж умотивувати неприязнь, — він інстинктивно обрав другий: в пам'яті спливло чуване раніше про «Стодолю» — розстріляв хлопця, що вночі заснув на стійці. Хлопець тільки напередодні прийшов із поблизького села; мав вісімнадцять літ. «Стодоля» вчинив, як велить наказ, ніхто не міг би йому дорікнути. Проте Адріянові не хотілося думати про того хлопця і про його останні хвилини перед розстрілом — так, ніби то він сам був винен у його недобрій смерті.

Тут, правда, додавалося і ще дещо. Перед цими простими сільськими хлопцями, твердими, негнучими й чесними, як сама земля, він завжди чув якусь невиразну вину. Не було це суто вояцьке почуття старшини до підлеглих, котрих маєш владу посилати на смерть, — було тонше, інтимніше, родинніше якось: ближче до глухої безпорадности люблячого мужчини, який не в змозі вборонити тих, кого любить. Чувся при них винуватим за своє «панське» походження, за освіту, до якої вони сповідували традиційно вкраїнську, мало не побожну селянську шанобливість, за пережиті колись у Відні хвилини ясного блаженства перед собором святого Стефана й Рафаелевою «Мадонною в блакитному»: за те, що знав світ, якого вони не знали — і гинули, так і не спізнавши; навіть спільна смерть не здолала б цього урівняти. Чи не під гнітом цієї вини він із роками робився дедалі перечуленіший, романтично й геть по-юнацькому, на ту непоясниму, метафізичну силу, що горіла в них, як підпалений торф, і сповнювала вже його самого мало не релігійним трепетом, — та сила йшла не від голови, не від прочитаних книжок та ідейного освідомлення, а немов навпростець від самої землі, яка їх породила і з якої їх знай спихали, з хряском топчучись по ребрах, польські, мадярські, московські, й ще невідь-чиї чоботи: від віками нагромаджуваного в ній безмовного, темного гніву… В сорок четвертому, опинившись на Кременеччині, він разом із трійкою вояків уступив на хутір попрохати води, — поки господиня готувала їм вечерю, пряжила яєшню й бігала до комори, яку в тих краях називали, на польський лад, спіжарнею, господар, нестарий, кріпко збитий дядько з дубленим, як на чобіт, обличчям, всадивши їх усіх рядком, гейби дітлахів у школі, на лаві під образами, став допитуватися, «за що ж ви, хлопці, воюєте», — вони виклали йому з наплечників стосик брошур, кілька чисел «Ідеї і чину», Адріян, утомлений переходом, сп'янілий хатнім теплом та духом гарячої страви, промовляв, як сомнамбула, звичними, второваними реченнями, чуючи власний голос ніби з оддалеки й бачачи перед собою тільки заворожені мордочки трьох хазяйських хлопчиків, загнаних матір'ю на піч: слухали його звідтам, наче янгольського співу, — і коли вже прощалися, дякуючи за вечерю, і господиня щедро батувала і впихала їм обіруч на дорогу — ось візьміть іще, не погребуйте, чим Бог послав! — хліб, сало й гостро-пахучу вудженину, дядько зненацька постав перед ними вже в кожусі, з видобутою казна з якого сховку старою російською трьохлінійкою й шкуратяною торбою, і кивнув до жінки — лаштуй і мене, мовляв, — а на її зойк «Та чи ти, старий дурню, зцапів!» відказав коротко й просто: «Марто, це ж наше військо прийшло!..». Адріянові при цих словах здавив горло клубок, який довго потім не відпускав. Насилу їм вдалося тоді дядька відговорити. Потім він стрічав їх по лісах неміряно, таких дядьків, не раз опліч із їхніми синами, і бачив, як вони воюють, — і пам'ятав той стиск клубка в горлі. Воювали не тільки озброєні люди — воювала земля, запекло й несхитно: кожен кущ і пагорбок, кожна жива істота… Молодиця стояла перед хатою, схрестивши руки на грудях, і сміялася краснопогонникам у живі очі — а він наслухав із-за хати зі зведеним напоготові затвором: — «Ішь ти, бойкая какая, а муж твой ґдє?» — «А десь є, пане офіціре, коли ваші не вбили!» — навіть він притерп, чекаючи вибуху, але молодиця краще за нього розлічила внутрішні сили сторін: тамті невідь-чому обм'якли і, поґилдикавши ще трохи для годиться, — подались, відступили; «Дєд, дай водічкі попіть!» — дід, білоголовий і білобородий, височів над тином як Саваоф, споглядаючи, як суне повз нього змучене чужинське військо: два з половиною мільйони війська, цілий фронт, що вертався з Німеччини, кинули були совєти проти них у сорок п'ятому, гей слона до вовків, — і прорахувались, бо ані пострілу тоді не впало: «Іди, — кивнув рукою, мов благословляв, — хай тебе большевики напоять…», — кожен тин, кожен виярок, кожна скирта виставляли спротив. Ніколи ще не знала ця земля такої війни. Навіть та віковічна мужицька — воляча! — терпливість і витривалість, що так була дратувала Адріяна під Польщею, несподівано перетворилась, як вода у вино, набувши вищого, грізного сенсу: то виявилася зовсім не тупа покора долі, як гадав він був гімназистом, коли безсонними ночами перевертав в умі Стефаниківські моторошні образки, кислотно-їдкі строфи Франкового «Мойсея» — «Бо ти чув себе братом рабів, і се стидом палило…», — тепер його палило стидом хіба за те, що міг уважати себе за щось ліпшого, вищого од них. В дійсності сила їхнього самозречення виявилась більшою, ніж у нього, — либонь, ще й тому, що кожен із них зосібна ніколи не мав себе за щось особливого, і якраз це природне смирення й робило їхню внутрішню гідність непоказною — насправді ж вона була тверда й непіддатна, як скам'янілий у посуху ґрунт під ногами; залишалось іно піднести сірника. При світлі воєнного пожару вони вперше вгледіли себе на тлі історії — і, поплювавши в долоні, взялися до неї, як до оранки. «Марто, це ж наше військо прийшло!..» А в тому війську на тебе, між іншим, чекає не лише геройський чин і бойове побратимство, «здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї», а й «Стодоля» чекає — як у всякому війську, завжди готовий збудити й розстріляти за те, що заснув на стійці. Зле, звісно, що заснув; із такими вояками багато не навоюєш. Але й військо наше — не «всяке», і боротьба наша — особлива. Ким треба бути, щоби цього не тямити?..

…Тепер у нього в запасі, вперше за багато років, було казна-скільки безкінечних годин, щоб усе це передумати. «Весь час на світі», як то смішно вимовлялося по-англійськи. В криївці був радіоприймач, і деколи можна було вловити американське радіо, але йому вдавалося розібрати лиш поодинокі знайомі слова, а англійського підручника, з якого почав учитися цеї зими, при собі не мав, аналогії ж із німецькою, на які був легкомисно сподівався, нічого не помагали. Якось він прокинувся, облитий потом, як із відра, зі щасливим здогадом, що чуте з приймача «слотер» — то те саме, що німецьке «schlachten»: мабуть, викрикнув спросоння вголос це слово, бо в тьмі зарипіло пружинами польове ліжко і на нього гаряче дихнуло зблизька чимсь рідним, ніби домом, хлібом, парним молоком, і він відчув під руками два теплі пагорбки, пару голубів-турманів, яких малим розводив на плебанії, і стис їх міцніше, щоб не втекли, — «Ну що знов такого, ну ша, ша», — докірливо забурмотіли турмани, випручуючись йому з рук, і він зрозумів, як про «slaughter» і «schlachten»[12]: «Рахеля»! — і хотів перепросити, щоб не думала про нього зле, пояснити їй, як переходять голосівки з мови в мову, перебравшись у біле, повзуть по снігу, а однак він зумів їх здемаскувати, — але вона рішуче заперечила: «Спати, спати», — і заходилася щось робити з його подушкою чи коцом, чого він уже не похопив, бо, скорившись її наказові, тут-таки й заснув — мов пішов під воду… Але таких філологічних знахідок більше йому не випадало — заважала неможливо клейка англійська вимова, а сам собою, без помочи підручника, не здужав крізь неї продертися.

Мабуть, думав собі в хвилини прояснення (коли біль занишкав і скручувався десь у грудях темним вузликом, лиш так даючи до знаку, що й далі готовий напасти), мабуть, він попросту відзвичаївся від абстрактної розумової праці — тої, що не є націлена відразу на прямий практичний результат. Чомусь від цієї думки робилося сумно, і це також його бентежило — те, що тілесна слабість і вимушена бездіяльність ума, вибивши його з заведеного робочого ладу, неждано вивільнили в ньому цілу підводну систему почувань, із якими не знав що робити; бовтався в них ривками, наче невмілий плавець. Бодай назвати їх, і то не вмів, — зрештою, з цифрами йому завжди легше було мати до діла, ніж зі словами. (Цілий свій перший рік у лісі він сумлінно тягав у наплечнику задачник Кренца, потім все-таки змушений був покинути його в криївці, а шкода, саме тепер і придався б, отут вилежуючись, — щоб мізки не лінюхували й не лізло в голову казна-що…) Крім нього, в шпитальному бункері було ще трійко ранених, яких із різних причин не давалося розмістити по селах, одного хлопця принесли вже при ньому — на нозі йому вкинулася ґанґрена, і коли ногу розмотали, криївку надовго заповнив млосний солодкавий сморід — не помагала ні справна, і досить добра, оскільки міг оцінити Адріян, вентиляція, ні нічне провітрювання. Якось Адріян уловив був подібний, пріло-солодкаво-болотяний душок і од «Рахелі» — і був немило вражений: медсестра їм усім подобалася, аж любо було споглядати, як зручно коло них порається, снуючи між причами, заповняючи тісне приміщення своєю через край пишною жизністю, готує їжу, приносить знадвору якісь духмяні трави, щось там кип'ятить на примусі, розливає в слоїчки, крає матерію на бандажі — все без хвилинки спочину, славна дівочка, і неприємно було пов'язувати її з цим гнилим духом, — а потім постеріг, як вона, вхопивши клубок білого бандажу, зникла за завіскою, де стояло її ліжко, і раптом зрозумів, від чого той дух, і відчув, як обличчя йому заливає гаряча краска сорому, наче хлопчиськові, заскоченому на підгляданні коло дівчачого виходку… Він старався про цей епізод забути, як і про ту ніч, коли спросоння вхопив її за груди, — просто прибрати з пам'яти, як звик чинити з усім, що заважало зосередитися на справі. Цілий клопіт, одначе, й полягав на тому, що справа лишилася десь там нагорі, поза межами шпитального бункера, і він тут без неї торохтів і пчихав, як мотор без оливи.

Не вмів бути недужим!.. Так з місця, при першому знайомстві, й ознайомив лікарю, «Оркові», — молодому хлопцеві, з виду ще студентові, і завжди зле поголеному — щоразу, коли підсаджувавсь до Адріяна на причу, лампа висвітлювала йому на щоці кілька наїжених незнятих волосків. В «Оркові» вгадувалась якась особлива внутрішня серйозність — та, що буває в доброго учня з бідної родини; Адріянові відразу заімпонувало, як лікар зважено й докладно, гейби лекцію читав, описав йому, що діялося в його, Адріянових, грудях, куди саме ввійшла куля і чого там надзюравила, — в цьому місці «Орко» порухав пальцями і, не знайшовши в повітрі ні анатомічного атласу, ні указки, накреслив Адріянові перед носом параболічну криву й проткнув указівним пальцем десь над нею; ще признався, як під час операції вони з медсестрою боялися, що пацієнт не видержить болю, — операція-бо робилася без знечулення, ні хлороформу, ні етеру в них зараз нема, з медикаментами, відколи арештовано наших людей У районній лікарні, стало геть сутужно, спирт, і той їм робили на селі, подвійною перегонкою, але в пацієнта, на щастя, здорове серце — і взагалі, нівроку, здоровий організм: тепер тільки молити Бога, аби не вкинулося загноєння. В «Орковій» мові була та інженерна, реміснича діловитість, із якою обговорюють, як направити зламаний механізм; це було зрозуміле і вселяло довіру. Адріян радо балакав би з ним більше, але «Оркові» не дуже-то випадало дозвілля на балачки: він був лікарем-нелеґалом, оперував мало не щодня — то на лісничівці, то просто на терені, під відкритим небом, а поза тим тільки й устигав, що бігати по селах, рятуючи всіх попечених, побитих та скалічілих, — десь у третьому селі була, правда, прислана совєтами з-за Збруча фельдшериця, але селяни «совітці» не довіряли, воліючи «свого доктора», і небезпідставно, розважливо казав «Орко», бо дівчина мало що й тямила, окрім банок, гірчичників та ще, на перших порах, свого комсомолу, після бесід із «Гайовим» трохи їй у голові розвиднилося, тепер працює на нас, але помочи з неї однак небагато, молоденьке воно ще, невміле… Адріянові трохи смішно було чути, як «Орко» когось зве «молоденьким», одначе старших лікарів у підпіллі дійсно було обмаль, із новим приходом большевиків майже всі вони виїхали на Захід, і врешті, навіть якщо «Орко» й не встиг закінчити студій, він, Адріян, був прецінь останнім, хто міг би щось йому закинути з фахового боку.

Дата добавления: 2015-07-16