Музей покинутих секретів 7 страница

Вона.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

Я — мам — час, я почекам… (Грає оркестра, кружляють пари.) Як довго він, виявляється, чекав — чекав усі ці роки, сам того не відаючи, — ну от і дочекався.

Ближче. Ще ближче. (Ще мить — і рука в руці…) Його зовсім не дивує, що зненацька пішов сніг, — хтось там нагорі підстеріг хвилину, дав знак — і закружляли в повітрі білі платки, осідаючи їй на волоссі, на золотавих кучерях із-під беретика, на вмить заволохатілих (посивілих!) віях. (Її вії. Її вуста.)

Десь на задньому плані витикається, мов із чужої голови пересаджена, сторожка півдумка, що сніг, то зле, — коли бігтиму парком, знати буде сліди, — але глибше дістатись йому до свідомости щось такого зараз не має сили. Впізнала чи ні?.. Засніжена. Всміхнена. Спокійна. Снігова королева — так він назвав її того вечора, коли відпроваджував додому, до професорської колонії на Круп'ярській, її високі шнуровані ботики лишали на снігу такі крихітні, сливе діточі сліди, він указував їй на те, а вона поблажливо, трошечки кокетливо посміювалась — та що ви, пане Адріяне, нога як нога, — але ж прошу порівняти, панно Гелю, — приділявся й упечатував свою ведмежу лабищу поряд із її делікатним слідочком, що темнів на снігу, мов квіткова пелюстка (з манюнім пуп'янком обцасика внизу), гейби боронячи його в такий спосіб від можливого чужого ока, ослоняючи своєю зримо втоптаною присутністю, — прошу подивитися, прошу! — раз, і вдруге, і так цілу дорогу: бачити відбитки їхніх ніг поруч, знову й знову, було невситимим блаженством, наче доторкатися до неї в якийсь особливий, інтимний спосіб, і коли вона вже майже злякано випурхнула, вихопила від нього руку під самим ґанком і сховалася в свою фортецю з башточками, свою великопанську професорську віллу, обсаджену невидними поночі, мов залягли десь там у глибині на чатах, родичами й покоївками (вхідні двері рипнули так, ніби густий баритон протягло здивувався: «О-о-о!»), він лишився стояти перед брамою на тому самому місці, де вона його покинула, цілком не розуміючи, куди ж тепер має йти — і пощо?.. Перед ним темніла, втікаючи по біло опушених східцях, дрібна низка вимережаних її ботиками пелюсток і уривалася перед дверми, як і його думка, потім на другому поверсі засвітилося вікно, на фіранці з'явилась, гойднувшись, її тінь і разом виповнила його новою хвилею радости, — і він довго стояв, не відводячи погляду од того золотосяйного, мов образ у церкві, високого вікна, де, як на кіноекрані, рухалась її тінь, — відходила, то знову виринала, раз була завмерла, аж йому здалося, ніби дивиться на нього, припавши до шиби, і він, сливе горячковим нападом уражений, нестримно лепетав до неї найнестямніші слова й сміявся собі під носа, зовсім не відчуваючи холоду; згодом вікно погасло, і він не відразу збагнув, що це значить — вона лягла спати, — бурмотів сам до себе, хитаючи головою й тихенько посміюючись, ніби колисав її сплячу на руках, ніби отримав таким чином новий доказ її неймовірної близькости, знак, що вони двоє належать до себе: вона спить нагорі, в себе в покоїку, і на білих сходах темніє крізь ніч разочок її слідів, і він тому свідком, — і так, п'яний од щастя, він і протовкся перед брамою, охоронцем при її слідах, до самого світа, — зовсім не пам'ятаючи, коли і як дістався додому.

І найдивніше — навіть тоді не застудився.

Те, що вона йшла тепер тою самою плавкою, найславнішими львівськими аранжерами поставленою ходою (тільки ноги, мої пані! рухаються тільки ноги!) через трамвайний пристанок, опліч із Нусею, його постійною зв'язковою, і несла йому назустріч той свій спокійний, недосяжний усміх, наче осібне джерело світла серед листопадового міського пейзажу, було майже рівно тому, як коли би небеса зненацька обвалилися — обвалилися, а він і не здивувався. Сніг падав і ширив довкруги запах її волосся — запаморочливо ніжний, вогкий білявий запах; одна сніжинка сіла йому на губи, і від цього легенького, діткливого — на самих кінчиках нервів — цілунку губи йому нарешті розпливаються в давнозабутій, тодішній нічній усмішці — блаженно-глупій, несамовладній, подібно як м'язи скорочуються під ударом лікарського молоточка, — і, замість подати знак їм обом, що все гаразд, що завдання він виконав і все відбувається згідно дорученого плану, Адріян Ортинський видихає, також несамовладно — як останній ідіот, як зелений новак, до лиха, зелений як рута:

— Гельця…

І мов прокидається на звук власного голосу.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

— Панство себе знають?

Це Нуся, звідкілясь ізбоку, мало не з-під пахви, такий невеличкий курдуплик, і завжди з неї, коли хвилюється, лізуть ці фальшиві польські конструкції — свого часу закінчувала, хвалилася, польську ґімназію Стшалковскєй, справді диво дивне, як то вони не зуміли викувати там із неї доброго гарту польської шовіністки, га?.. Ах, Нусю, Нусічко, золоте з тебе дівча, — зненацька його з головою накриває буйна, хижа веселість, замашна аж п'яна, подібна до тої, що вибухає під час бойової операції й пре тобою наперед, рветься з грудей співом, і реготом, і сороміцькими криками (раз мусив відстрілюватись утікаючи прохідними дворами, балкончиками й стрихами, а в голові гриміло заклично, чисто тобі в корчмі до танцю: ой що ж то я у Львові находився! ой що ж то я у Львові надивився! — вжик, вжик, одна куля черконула по блясі, і немов бубон зареготав, і скрипочка заверещала вже в геть знавіснілому темпі, presto[3], presto: си-дить-ба-ба на баль-ко-ні, розстави-ла но-ги-го-лі, і стиии-дно, і виии-дно, як холє-ра! — гага, а що, пся мать, не вцілив?!) — його розпирає, його достоту підносить над землею, зараз він міг би заввиграшки, як казковий велетень, ухопити на руки обох дівчат, а ногами розкидати навсібіч цю пастку часу, що знову збігся, замкнувся круг них, тепер уже всіх трьох, в одиноку приступну їм реальність, якої — ні обійти, ні об'їхати: труп на Сербській, пістолет у портфелі, портфель у них на руках, і вже зараз, от туй-туй, поліцаї почнуть прочісувати місто, коли вже не почали, — цокає, цокає кров у жилах, відлічуючи секунди, і в цьому мішку їх зав'язано — разом: якимось невидимим і незбагненним гігантським маґнетом Її прибило до нього і втисло йому в груди, і танець їхній не скінчиться, допоки грає оркестра…

Так давай же, курча, холера, грай!.. Грай, на псю маму, а щоб тобі в грудях заграло!..

І, заки котресь із «панства, що себе знають», устигає промовити слово, вступають мідяні литаври: з гучним, оглушливим брязкотом, з розхилитаним дзвоном, дедалі пронизливішим, як обрушений на голови кришталевий палац, розтрощений льодяний палац Снігової Королеви, — насувається трамвай, наша сподівана «одинка» — все як має бути, так-так, усе як Бог приказав і як запланували в штабі Проводу, і око вже зимно, мов крізь приціл скоростріла, перелічує вхідні двері: перший вагон пропускаємо, він nur für Deutsche[4], о цій порі взагалі майже порожній, люди купчаться при задньому майданчику, переважно жіноцтво, що не втрапить заплигнути досередини на ходу, будемо й ми всідати, моя дівчинко, прошу ясних панєн, уважай пан! — ай-яй-яй, наступив-єм комусь на ногу, пшепрашам упшеймє, якась сторожиха в хустці, за нею пані в лисячім хутрі, і зараз же наполохано вчепилася за свою торбинку, загородивши прохід заднім, файно, наглий здвиг, коротке замішання при дверях, — цеї штуки я навчився ще за Польщі, як сидів на Лонцького в одній камері з кишеньковцями, але звідки про неї відомо тобі, моя маленька, звідки тобі втямки, що маєш робити, — бо це таки твоя, не Нусина, вузенька лапка в рукавичці твердо перебирає від мене в тому хвилево зчиненому забуренні мого портфелика з дорогоцінним вальтером, що він же й corpus delicti[5], — в мить, коли я підсаджую тебе на приступці, і ти вже там, нагорі, вже зловилась другою лапкою за розгойдану керамічну петлю й із готовністю обдаровуєш кондуктора своїм погідним світлоносним усміхом, по-жіночому безпорадно — таким милим рухом! — пригортаючи портфелика до грудей, завдавши на себе цілу дальшу вагу смертельного ризику, — щоправда, нема мови, куди меншого, ніж досі, бо все ж таки жінок поліцаї не перепиняють на вулицях для обшуку, для отого гидотного ляпання долонями по тілу, після якого завжди чуєшся збезчещеним, іно зуби зціплюєш до зашпорів у мозку, але не жінок, ні, жінок вони не чіпають, тож, якщо Господь поможе, ви з Нусею без перешкод доправите зброю до криївки, от тільки мені про це вже ніхто знати не дасть, — як не дав ніхто досі знати, що ти тут — тут, а не в безпечному Цюриху, куди виїхала була на студії ще перед війною, і ми ніколи не попрощалися, бо як ти виїздила, я бив воші в тюрмі на Лонцького, а потім Польща впала і прийшли совєти, і я мусив утікати до Кракова, бо поляки залишили енкаведе списки всіх своїх політв'язнів, серед яких більшість були українці, і наших хлопців почали хапати наново, а з тих, кого похапали, вже ніхто не вернувся, — всі ці роки мені повторювавсь один і той самий сон, вже згадую цілком виразно, а завжди ж був гадав собі, що не бачу снів, певен був, що не бачу, чи ж би просто забував прокидаючись, так, ніби свідомість, іно ввімкнувшись, зараз же засувала за собою ляду, чи ж би я також стогнав і кликав тебе в тому сні?.. — наче ми танцюємо з тобою в темній залі, чи то в «Просвіті», чи в Народньому Домі, лиш більшій, і в якусь мить ти мені зникаєш, навіть не похоплююся, коли і як, просто нагло здаю собі справу, що танцюю сам, — мить провального холоду, липкого страху, де ти, Гельцю, кидаюсь тебе шукати, бігаю по залі як вар'ят, а вона все шириться, вже не зала, а здоровенний пляц, тільки й далі темний, як поночі, але я знаю, що ти десь тут, маєш бути тут, тільки чомусь тебе не бачу, — ну от ти й знайшлася, моя дівчинко, от і зійшлися докупи стулки розведеного часу, і ми знову разом, і вже виконали з тобою першу фіґуру нашого спільного танцю: pas de deux[6] з пістолетом! — і, під нечутні крики невидимого аранжера, я вбовтуюся до трамваю слідом за Нусею, і ще цілих десять або й дванадцять хвилин поверх чужих голів буду дивитися на твоє личко, моя маленька, моя відважна дитинко, — ось така нам випала музика, і нічого тут не вдієш, мусимо танцювати до кінця, до останнього подиху, як велить присяга, — з нас-бо завше була така знаменита пара, ліпша на залі, казали, що ми двоє виглядаємо чисто як Марлена Дітріх і Кларк Ґейбл, усі твої товаришки мусили тобі заздрити, тож нічим не журись і нічого не бійся, — я ж таки недарма маю щастя, і його завжди ставало на всіх, хто йшов зі мною, а ті, хто пішов осібно й кого вже нема — Ігор, замордований большевиками в дрогобицькій тюрмі так, що тільки сорочку мати впізнала на трупі, і Нестор, який пропав десь ув Аушвіці, арештований у вересні сорок першого, і Лодзьо, Лодзьо Дарецький, найздібніший із нашої кляси, що поїхав до Києва торік улітку, коли підпілля вже впало, і коли-небудь, Христом-Богом свідчу, я ще перестріну те стерво, котре вислало Лодзя до Києва просто в лапи ґестапо, щоб його там застрілили як собаку першого ж дня по приїзді, — всі вони, а їх усе прибуває, стоять у сутемні під стіною бальової зали, чи то вишикуваними вздовж нічного пляцу, й пасуть нас очима — Ігор, і Нестор, і Лодзьо, і Бог один відає, скільки їх там є, уві сні я пробігав повз них не бачачи, бо шукав тільки за тобою, і йно тепер, коли ти повернулася й сон виплив нагору, як ото потопельник на Тисі випливає на голос трембіти, ясно тямлю, що це вони виповняли залу, тим вона й розширялася, щоб усіх їх умістити, — тих, хто вийшов із кола танцюючих і вже не повернеться, але ж стоять там, і мовчать, і не рушаться з місця, і стежать за нами, й чекають — а це значить, що наша правдива забава щойно починається, Гельцю…

Grandrond! Avancez! A trois temps![7]

«Пора!» — підхоплює його Голос, грубим поштовхом ізсередини в черепну чашку; востаннє всьорбнути очима, як устами й ніздрями разом: про запас! — її личка: який то дурний сказав, що з лиця води не пити? — і бігом руш, брацє, a trois temps: тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та, — трамвай верещить на скруті, вигинаючись цілим тулубом, мов на тортурах, плямами стрибають по краях зору мури кам'яниць, скачи, офермо! — вділ, по ходу трамвая вниз по спадистій вуличці — із вільними руками й обтятим по живому поглядом, одірваним, як буката власного тіла, од її висвітленого з-посеред вагонного тлуму личка, замість якого тепер сиплеться в очі нескінченне каміння, каміння, котячі чубки, Katzenkopfstein, біжи!..

Біжи. Біжи. Біжи. Поворот — брама — парк — алея — дерева — дерева — чорні стовбури. Хто це хекає за спиною?! Та ні, то плащ шарудить. А чому маєш мокрі щоки, і рівчаками од носа до губ спливає волога — чи ж би аж так упрів?..

Я плачу, вдаряє зблиском у голову. Боже коханий, я плачу. Це мої сльози.

Він несамохіть сповільнює гін — a deux temps, a deux temps[8] — і торкається щік руками, самими кінчиками пальців, так обережно, ніби це не його щоки.

Пропав єси, Адріяне, мигає в мозкові, пропав ти, хлопе, зовсім, зовсім пропав…

Чому — пропав?! Таже все пройшло добре!

Глипає на зеґарок: ціла операція, від часу появи на Сербській тамтого, забрала дванадцять хвилин. Дванадцять і пів, якщо бути точним. А властиво, майже тринадцять. Тринадцять.

До лиха, ніколи не був забобонним — що йому сталося?! Передчуття якесь, чи що?.. Чого він перестрашився?

«І в ту мить Ісус вичув в Собі, що вийшла була з Нього сила. І Він до народу звернувся й спитав: «Хто доторкнувсь до моєї одежі?». Й відказали Йому Його учні: «Ти бачиш, що тисне на Тебе народ, а питаєшся: Хто доторкнувся до Мене?». А Він навкруги позирав, щоб побачити ту, що зробила оце».

Ніколи раніше не розумів цього євангельського епізоду з уздоровленням кровотечивої — навіть коли підріс і почув від ровесників, — у спорзних, гидомирних виразах, котрі ніяк не лучилися зі Святим Письмом, — що то в дійсності значить: кровотечива, й довго мучився, не ймучи віри. Тато читав йому вголос, як він був малий, — потім він би вже не наважився в тата спитати. Епізод так і зостався темним: як же то можна — не бачити, яким робом, а чути, що сила з тебе вийшла?..

Тепер знав. Євангельський опис виявився докладним, як медична діяґноза, — ліпше не скажеш. Просто, нема на те відповідніших слів.

Акурат так і чувся.

Щось змінилося — і вже знав, що: з цих дванадцяти (ба ні, таки тринадцяти, най то шляк трафить!) хвилин — з десять останніх і далі були при ньому і не миналися: відколи вгледів Гельцю. Гельця була при ньому. Ніс її в собі й не хотів відпускати; за всі скарби світу не відпустив би. І знав, що так буде й надалі.

Всі ці роки без неї він мчав по поверхні часу, гейби по льоду, — легкою, пружною ступою, — і от провалився, як в ополонку: зробився тяжкий. Сила, що була несла його поверх часу, вийшла з нього.

Адріян Ортинський, псевдо «Звір», леґалізований яко студент Fachkursen[9] на Політехніці, він же, за іншими документами, Йоганн Вайсс, він же Анджей Ортиньскі. Двадцяти трьох літ від роду. Невразливий. Неухвитний. Непереможний. Безсмертний.

І, в цій хвилині, вперше ясно і сповна свідомий того, що помре.

Що його смерть уже в дорозі. Відлік її ходи вже розпочався — десять хвилин тому. Скільки він іще триватиме, то байдуже, — години, місяці чи роки, — вони зі смертю йдуть собі назустріч, і зустріч ця обов'язково відбудеться, хоч хай там що: як призначене побачення.

ЦОК… цок… цок… цок…

Звір у ньому відрухово хапається за горло (який беззахисний під пальцями рухомий, утікаючий борлак, як легко враз перебити ці хрящі й сухожилки…), задирає голову до набряклого снігового неба й безтямно вищиряє зуби — ніби демонструючи засілому там, угорі, незримому дентистові свої бездоганні ясна. Збоку могло б здатися, що він кричить — німо, безгучно. Або що регоче — також безгучно; самотня жива людина під небом воєнного листопада, і рух її — лицем догори: мертвим рідко таке виходить, мертві падають навзнак, тільки коли їм особливо поталанить, бо й у смерті також бувають щасливчики, як і в усьому серед людей; найчастіше ж останній їхній погляд — У землю, в землю. В землю.

КИЇВ. КВІТЕНЬ 2003 Р

…Лікарня, чи що?.. Білі халати, ні, не халати, а якісь ніби простирадла обмотані круг тіл, дивно… Мабуть-таки, лікарня…

Чорний «опель-кадет», яка шиковна машина; чорні однострої, блискучі козирки на кашкетах, куди вони мене везуть?..

Прокидайся, Адріяне.

(Кадр стрімко віддаляється, наче по темному тунелю, — маліє, аж врешті скорочується до крихітної цятки; погасає.)

Ще трохи полежати із заплющеними очима, вслухаючись, наосліп обмацуючи кімнату, внюхуючись у знайомі запахи: кімната моя. Постіль поруч порожня — простягнута рука падає, мов обрубана, на зім'яту подушку, не розрахувавши траєкторії, і з грудей глухо вибулькує помрук протесту, прокидаючи вже остаточно: голос також мій. Все ще не розплющуючи очей, просуваю свої змисли за двері, подумки прослуховую-перевіряю коридор, ванну, кухню — скрізь тихо. Я в квартирі сам. На нічному столику з другого боку повинен бути годинник — простягти другу руку. Ого. Лялюся мусила зникнути ні світ ні зоря — ну так, у неї ж сьогодні ранковий ефір. Який я, до речі, вже проспав, як остання худобина. Тьху ти, досадно як… І що це мене опутало?

В голові, як слід од уколу: чорний «опель-кадет», повний чужих офіцерів (що це за форма?); жінка в білому халаті, чи пак простирадлі, обмотаному круг тіла; в металевій посудині з низькими бортиками кип'ятиться шпатель, чи як воно зветься… Ну його на фіґ, пора прочумуватись.

Надворі тихо шелепотить дощик — такий гарний, весняний дощик, від якого за одну ніч будяться дерева і трава. Відчинити двері на балкон і глибоко вдихнути повітря: вогко, тепло. Клас. Унизу в дворі криється краплистим розсипом, ніби пітніє, сріблястий «мерс» із гачкуватим прапорцем на номерній табличці: «ВР», у народному перекладі «Вирвані Роки», — мій старушок «фольксваґен» трохи далі за ним виглядає, як сільський сторож поруч із Термінатором. В сусідньому під'їзді мешкає цієї самої BP депутат. Скромний, блін, — не інакше, першого призову: не обтерся ще.

Я знаю, що він там мешкає, бо торік його пограбували, і по цілому багатоквартирному будинку тупо, як сантехніки, ходили менти й збирали підписи, що ніхто з нас нічого не чув і не бачив; вони й розповіли. Заклали, карочє, депутата. Коли перед тим були пограбували родину з першого поверху, то ніхто не приходив нічого питати, а ті з першого поверху просто вставили собі у вікна чавунні ґратки. Тепер, як повертаєшся додому пізно ввечері, подвір'я освітлюють рясно помережані золоті прямокутники від заґратованих вікон, просто тобі середньовічний замок. Дітям мало би подобатися гратись у такому світлі у всяких там фей, лицарів і куртуазних дам — тільки що діти тепер у таке не граються. Хоча о такій пізній порі діти все одно вже сплять, а шкода. Точніше, то мені щоразу буває шкода — чи, що я вже не маленький хлопчик, аби належне скористати з казкового освітлення, чи, що в моєму дитинстві таких мережано-золотих вікон не було, — був спальний район із брудно-сірих, обкладених кахлями, як клозети, «дєвятіетажек», між якими заклично біліли іграшкові потиньковані хатки з загадковими табличками «мусоросборник»; смерділо в них жахливо, але ми все одно любили там ховатися — між сміттєвих баків, якраз таких заввишки, що коли присядеш, тебе не видно, і в такому ото смердючому напівтемному інтимі я вперше дізнався, як дівчатка пісяють. Дівчинку звали Маринка, і на ній були яскраво-червоні, вирвиоко, рейтузи; оскільки я не вірив своїм очам, вона великодушно дозволила мені власноруч дослідити мокру щілинку і два маленькі горбочки, — схоже, в мені вже тоді жив експериментатор. Кожен досвід є досвід, і здобутий на смітнику також. Не буває «вирваних років».

…Лялюська, видно, спізнювалась: у кухні в мийниці похапцем вкинута ложечка і горнятко з-під кави, в кавоварці поруділий намоклий фільтр із розквашеним до багнистої консистенції хвусом — іще теплим. Мисочка з недоїденими мюслями стоїть на підвіконні, і це теж ніжно мене розчулює, ловлю себе на мимовільній усмішці: їла тут навстоячки, дивлячись у колодязь двору, — вона завжди так робить, як їсть сама. Коли ходиш отак по кухні, ступаючи в її сліди, то наче трапляєш у рукави скинутого нею халата, що перетворився на повітря; вгортаєшся в нього, і хочеться притулитися щокою, потертись: Лялюська… І є ще запах — знятий з уранішньої подушки запах її парфумів, наскрізь прогрітий солодким хлібобулочним, дріжджевим духом її тіла, він невідступно пересувається за мною, дужчає, мов прискорений віддих, при вікні, де вона стояла, з новою силою навалюється в передпокої, коло вхідних дверей, де взувала черевички; притуляю до носа пальці (на яких Лялюсин запах трохи інакший, гостріший, солоніший, як від морських водорослів, — даленіючим відгомоном ночі), відрухово всапую ніздрями, і з мене мимоволі вихоплюється стогін, — смішно, в ці хвилини я, певно, схожий на полишеного на самоті пса, що нюшкує по хаті за слідами господаревої присутности… Попервах, коли вона стала залишатися в мене на ніч, я по її відході й поводився чисто як пес — цебто закопувався писком у її халата й провалювався в сплячку, доки прийде господар. Ніби від блока живлення відмикався. Єдиною соціальною дією, на яку мене ставало, було подзвонити в офіс і ліниво відбрехатися, що мене сьогодні не буде, — не знаю, чи йняли віри мої співробітники моєму щасливому оспалому голосові, але мені було по цимбалах, а коли тобі по цимбалах, то перевага завжди на твоєму боці, бо ніхто тебе не дістане. Так занірванений, я й валявся в нашій вистигаючій постелі до полудня — засинав, прокидався, знову засинав, крізь дрімку радісно чудуючись із зміни освітлення й невпізнанних, якихось оновлених, наче живі істоти, предметів у кімнаті, ще по вінця вібруючій Лялюсиною присутністю, — і так ніколи їй про це до ладу й не розповів, встидливий парубок удався… І ото власне тоді мені й почали снитися оті сни.

По дню, як оце зараз, вони тануть, умлівши ідуть під воду, наче уламки скресаючої криги, — стоншуються по краях, сюжетний зв'язок губиться, і тільки й устигаєш затримати пам'яттю, мов стейплером клацнувши, що серединний сколок — дві-три картинки, ніяк не поєднані між собою: якийсь «опель-кадет», якась ніби-лікарня, шпатель, біле простирадло, обмотане круг тіла… В принципі, так нерідко буває зі снами, особливо коли голова тобі випхана клопотами і прокидаєшся — наче мордою об стіл: блін, знову те саме!.. Не до снів тоді. Але з отими снами відпочатку було інакше.

По-перше, вони не були ані фантазійною переробкою денних вражень, ані взагалі в жоден спосіб не стосувалися нічого, що я міг коли-небудь звідати на власному досвіді. Аніякісінького тобі дежавю. Як мені вдалося — найточніше — віддати це своє враження в розмові з Лялюською (бо саме в розмовах із нею мені й приходять найвдаліші формулювання, хай би навіть ішлося про принцип дії термоіонного ґенератора або інші речі, про які вона не має зеленого поняття), — враження таке, ніби переді мною помилково відкривають дверцята чужої шафи, де лежать незнайомі речі в незнайомому порядку. Те, що я бачу і що встигаю запам'ятати, для когось напевно-таки має сенс, — я ж почуваюся більш-менш як людина, котра через помилку на лінії випадково стає свідком чужої телефонної розмови. Ти хочеш сказати, уточнила Лялюська, нахмурившись і покусуючи спідню губку, що тобі сняться чужі сни?.. Ні, от власне що ні, і в цьому друга їх особливість — правильніше буде сказати, що мені сниться чужа ява. Тобто? Ну як тобі пояснити — воно виглядає не як сновидіння, а як спогад, ще й дуже живий і яскравий, навіть на запах, на дотик, тільки я точно знаю, що зі мною такого не було, це не мій спогад. Однією з безумовних переваг життя з журналісткою є те, що з часом навчаєшся врозумливо, і цілком літературною мовою, викладати свої думки, і словниковий запас також розростається по далі нікуди, аж тебе вже й самого, бува, беруть за журналіста, — все завдяки тому, що вона вміє терпляче допитуватись. Отже, заціліла картинка — либонь, тим і заціліла, що повторювалася вже не раз: весняний ліс, бліки сонця на стовбурах дерев, пахне пріллю і глицею, зелений такий запах, і спина того, хто йде попереду мене, — в сірувато-блакитному вояцькому однострої, зі шмайсером через плече, тільки пояс не ремінний, а чомусь тканий, строчений, — ми йдемо крізь ліс «гусаком», звідкись я знаю це слово, і ця кремезна селянська спина, підперезана тканим поясом, є останнє, що я бачу, бо зненацька з-за дерев вибухає сухе татакання, сильний поштовх у груди — й западає чорнота. Далі не пам'ятаю — розповзлося, як намоклий папірчик у темній воді. По якімсь часі Лялюська, з кимось тямущим порадившись — знайомих фахівців у неї в усіх галузях все'дно що в каталозі парламентської бібліотеки, досить зняти телефонну трубку й набрати номер, — зі збудженою шерлок-голмсівською інтонацією (журналістське розслідування!) сповістила мені, що строчені пояси, виявляється, існують насправді, і то здавна, — це однострій американської армії! От бачиш, я ж казав, звідкіля б же то мені таке знати?.. Ну гаразд, а шмайсер, ти певен, що то був шмайсер? Абсолютно, і навіть ліс був зовсім-таки наш, а ніяк не американський, і скажу тобі більше — я знав на ім'я не то дерева, а навіть підлісок, кущі: глід, верес… Ялівець… Нє, ну це якраз мене не дуже переконує, цього ти міг будь-де нахапатися мимобігом — хоч би і в турпоході, скажімо, як із мамою малим на Говерлу лазив, а потім забувся… То за такою логікою і з американським одностроєм може бути те саме: знав-знав та й забув, ти на це натякаєш?.. У відповідь Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» — глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі арґументи вичерпано, але до поразки не признаєшся, бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» — із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), — як завжди в таких випадках, я не втримався, Щоб не розсміятись та не обняти мою милу кривляку, і тут мене справді взяв сумнів: чорть його зна, а може, й бачив колись такий однострій — на яких-небудь галімих плакатиках на військовій підготовці абощо?.. Як-не-як, усі ми діти холодної війни, а ті, кого вчено на технарів, то й поготів, — не на що ж нас і школили, як не на службу родимому Ве-Пе-Ка, котрий, нівроку йому, так ганебнюще загнувся, з нашого курсу я чи не останній, хто ще якось символічно числиться при професії, хоча хліб, слава Богу, їм і не з неї, бо з неї вже й шкоринки не з'їси, ціле щастя, що змалку любив бавитися дзядзьовими портсигарами, придалося тепер новоспеченому, ха-ха, бізнесменові! — але ж досі ще пам'ятаю страшні військові таємниці се-ре-серу, тіпа макаронів кульового калібру та шоколадних конвеєрів, теж сконструйованих із прицілом — так, щоб за двадцять чотири години могли перейти на виробництво пороху, то чом би тому моєму протухлому колективному несвідомому й не викинути тепер на-гора яку-небудь давнозабуту детальку?.. Пояснення було нібито й логічне, проте не подобалося мені: було некрасиве. Бракувало йому інсайту, тої елеґантної несподіванки асоціацій, при якій рраз! — і все сходиться, як у пазлі, і ніяких хвостів більше не звисає. Я міг не довіряти своїм відчуттям — а вони мені голосили в одну душу, що в тому сні я таки навіч бачив чиюсь смерть, як вона відбулася насправді, — але бодай як фізик я ще не настільки дискваліфікувався, щоби стратити чуйку на істинність розв'язання — а та істинність, Лялюсь, серед іншого, завжди вивіряється елеґантністю, одним нестандартним ходом, від якого все нарешті стає на свої місця. Розумію, зітхнула Лялюська, дивлячись на мене вже «по-ягнячому», це не тільки в твоїх рівняннях так… Можливо — але знаєш, що ще? Тепер, коли ти згадала Говерлу, я вже цілком певен, що той ліс був десь у Карпатах.

… Страшенно не хочеться йти в душ і змивати з себе її запах, хай уже після сніданку. («Ледащук-Замурзульський!» — дражниться з мене Лялюська, коли снідаємо разом: сама вона, чепурна дівчинка, навіть кави не пригубить, попередньо не скупавшись і не вдягши трусиків, і не розуміє, який це кайф, коли вона вся така чистесенька, аж пахтить, — Ну припини зараз же, — Боюся, що це неможливо, — Зроби над собою вольове зусилля, — Пізно, — Псих, еротоман! — ніжно-ніжно, пересохлим голосом, і очка вже туманіють — моя дівчинка! — і біленькі трусики опадають долі, як білий прапор, і ще в мені все перевертається, коли вона тихенько попискує, мов плюшевий ведмедик; знаєш, сказала вона раз по тому, як ми отак вранці кохалися серед кухні, й вона сиділа на відсунутому стільці така немислимо рідна, розморена-розмарена, волосся змокріле при коренях, і розглядала свої безвільно розхилені стегна, — знаєш, у чоловічому інстинкті завжди є щось собаче — помітити жінку, як свою територію. Я тоді тільки гмукнув само-вдоволено, як останній бевзь, — а ревнувати почав уже згодом, на відкаті: як казала бабця Ліна, мудрий русин по шкоді. Хоча, здавалось би, до чого тут ревнувати — до спогадів?.. Смішно. Тільки чомусь жінки, почувши від чоловіка що-небудь на кшталт «усі ви однакові», переможно трактують це як зайвий доказ своєї правоти — мовляв, а бачиш, не я одна така! — а чоловік, навпаки, казиться від самої можливости бути поміщеним ув один ряд зі своїми попередниками…)

Ні, загалом я вмію пересуватись по цій замінованій території — я не ідіот, і не з тих, хто ставить запитання на кшталт «скільки їх було?», взагалі не з тих, хто ставить запитання, — які тут можуть бути запитання, до лиха… Свої пасочки ми з Лялюською давно склали докупи — потроху, по чайній ложці розповівши одне одному найголовніше з того, що в кожного було раніше, а з Сергієм, її колишнім чоловіком, ми одного разу навіть поручкалися на якійсь випадковій багатолюдній вечірці, і він був би мені навіть сподобався — відкрите обличчя, хлоп'яча усмішка, яка мусить і досі діяти на жінок, — якби не його рука в дотику: млява, як здохла рибина, наче з нього давно випустили повітря і він доношує себе виключно з примусу, з обтяжливого панщизняного обов'язку, — старіючий хлопчик, яких багато. Єдине питання, яке я Лялюсьці ставив (усе-таки ставив!) і яке мене дійсно цікавило — «Чому ви розійшлися?» — лишилось без відповіди: розійшлися, і все, ніби в цьому й була відповідь; іншої вона не має й не потребує шукати. О'кей, її право, що ж тут скажеш. Гірше, коли з уст їй принагідно зривається якась випадкова фраза, що заповідає розкрутку в спогадувальному, мало не ностальгійному режимі, — і коли я з готовністю підхоплюю й перекриваю, можливо, трохи зарізким голосом, таким, що з місця має покласти край дальшому спогадуванню: авжеж, авжеж, той самий, із ким ти їздила на Балтійське узбережжя і який учив тебе їсти омара, — вона щоразу щиро дивується: хіба я тобі розказувала?.. Вона не пам'ятає. На щастя, кількість любовних історій у нашому житті скінченна. (А омара я їсти таки не вмію, колупаюся в ньому, як безрукий, без жодного кайфу, тільки гору сміття на тарілці множу…) Кількість історій скінченна — зате нескінченною є кількість спогадів, а це велика різниця: Лялюська зібралась говорити про того самого чоловіка, маючи на думці щось інше, ніж за першим разом; цим і пояснюється її здивування — вона не лукавить, вона справді заскочена: до чого тут омар?.. Вона не пам'ятає, натомість легко уявляю я: розламаний червоний панцир на білому блюді, сочисто зім'ята половинка цитрини з розкошланим м'якушем, цмакання, сьорбання, впоєне облизування пальців, принесений офіціантом для учти поліетиленовий фартушок безсоромно заляпано сласними соками, поїдання омара то майже сексуальний акт, звісно, за умови, якщо вмієш його їсти, я вже не кажу про витаючий над столом запах — ніжно-солонуватий і такий неймовірно схожий на власний запах моєї дівчинки, про що вона, ясна річ, може й зовсім не думати за тим столом, але напевно думає її супутник, якщо минулу ніч вони провели разом і якщо він не повний ідіот, — все, годі, стоп, це таки направду нічого не дає: влізти в її спогади я негоден. Тим більше, що цим разом їй зовсім і не про омара ж ішлося, а кількість спогадів нескінченна. Як множина натуральних чисел. У тому вся й штука.

Дата добавления: 2015-07-16