Шарль Бодлер

Люблю той вік нагий, коли, теплом багатий,

Клав позолоту Феб на чистий мармур статуй,

А жінка й чоловік, моторні і міцні,

Втішалися життям без страху та брехні,

I промінь із небес їм пестив груди й спину,

Здоров'ям повнячи тілесну їх машину;

Кібела лагідна в достатку благ земних

Не мала за тягар кормить дітей своїх,

А, наче мати, всіх зарівно доглядала

I молоком сосків все суще напувала.

Могутній чоловік цінив, як вищий дар,

Жону свою, він був достойний володар,

Вона ж була як плід, без ґанджу і без цвілі,

Із чистим полиском на благороднім тілі!

Поете наших днів, коли захочеш ти

Мужчин та їх жінок величчя наготи

Побачити тепер, у душу холод рине,

I відсахнешся ти од хмурої картини:

О, гидь потворних тіл, що будять жаль і сміх!

Побачиш плюсклих тут, пузатих і кривих;

Покручені хребти; он ті гладкі, пикаті,

А ті гримлять кістьми, немов з розп'яття зняті!

Сказати б, ще дітьми користі Бог лихий

В залізо їх повив, байдужий і глухий!

А ці жінки, худі, пом'яті, блідоусті,

Страшні породження, погрузлі у розпусті;

Дівчата, що спішать до матірніх гріхів,

Заледве їхній час плодитися наспів!

Щоправда, у племен, спотворених фізично,

Новітня є краса, старим вікам незвична:

Торкнула лиця їм сердечних ран печать -

Красою туги нам її годиться звать.

Та всі ці витвори новітніх муз спізнілих

Не перешкодять нам, поріддю хворобливих,

Торгашеських часів - віддать належну дань

Пресвітлій юності з безмежжям поривань,

Веселій і ясній, як чистих вод потоки,

Котра, мов граючись, розносить на всі боки,

Як весняні квітки або небесну синь,

Свій аромат, пісні і ніжності жарінь.

Переклав С. Зінчук

Подорож (уривки)

I

Дитя, закохане у мапи та естампи,

Вбирає світотвір очима ранніх літ!

Такий широкий світ в вечірнім світлі лампи,

I в згадках молодих такий маленький світ!

От вирушаєм ми. В томліннях і тривогах

Горять у нас серця... Бажання, гіркість, гнів,-

I ми колишемо у ритмі хвиль розлогих

Безмежність наших дум на тісноті морів

Той, утікаючи з безславної вітчизни,

А той одкинутий вітчизною - пливуть...

А третій, щоб забуть жіночих уст трутизну,

Від чар Цірцеїних рушає в дальню путь.

Він звіром стати мав. I от утік з неволі

На світло і простíр, під інший небозвід.

Хай сонце припіка, мороз обличчя коле,

Із губ стираючи гидких цілунків слід...

Та справжні мандрівці - то ті, що від'їжджають

Без цілі і мети... Серця легкі, як дим,

Вони призначення і долі не втікають

I мають на устах завжди одно: «Пливім!»

Бажання в них і сни як хмарок переливи,

Мов новобранець той, що догляда гармат,

Про втіхи снять вони, незнані і мінливі,

Що навіть імені у мові їм нема.

VI

Та й не забудемо ще речі головної!..

Ми, й не шукаючи, скрізь бачили одне -

На кожному щаблі драбини життьової -

Гріха безсмертного видовище нудне.

Ми жінку бачили: невільниця одвіку,

Самозакохана, несита і дурна...

Мужчину бачили: пожадливий і дикий,

Служник невільниці, загиджений до дна

Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,

На святі - бéшкети і крові п'яний клич

Скрізь панування яд знесилює тирана,

А люд боготворить його пастуший бич

Релігій без кінця. Зарозумілі й ниці

Розташуватися хотять у небесах,

I святість на гвіздках, у вбогій власяниці,

Розкошів зазнає - немов у подушках.

Людина, як раніш, од власних сил п'яніє;

Нестримна, як була у давню давнину

Грозиться богові в зухвалій агонíї:

«Тебе, владико мій, мій образе, клену!»

Найбільші ж мудреці із людської отари

Втікають, щоб себе п'янити день у день

I в опії знайти безмежні, райські чари,-

Од світу нашого довічний бюлетень!

VIII

Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило

Цей край докучив нам. О смерте! смерте! в путь

Довкола - океан, і небо як чорнило,

I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть.

Пролий отруту нам, в ній радість нам світає.

Наш мозок спалено, жадоба серце рве -

Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?),

У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.

Переклад М. Зерова

Дата добавления: 2015-07-19