Пісня з найвищої вежі

Тож нехай я знову

Житиму любов'ю!

І не знаю доки

Я терпів один.

Муки та неспокій

Злинули, як дим.

І від спраги в мене

Почорніли вени.

Так бур'ян на луці,

Вкритій забуттям,

Духмяніє, буцім

Кадить фіміам

Під гучне гудіння

Грязного створіння.

Тож нехай я знову

Житиму любов'ю!

Мені подобались пустеля, спалені сади, вицвілі крамниці, теплуваті напої. Я тинявся по смердючих провулках і, заплющивши очі, віддавав себе на поталу сонцю, богу вогню.

«Генерале, якщо ще залишилась стара гармата на твоїх зруйнованих мурах, обстріляй нас грудками сухої землі. Бий по вітринах шикарних крамниць, бий по салонах! Хай місто ковтає свою пилюку. Хай іржа роз'їдає його ринви. Наповни його будуари палаючим рубіновим порохом...»

О, як п'яніє мошва над убиральнею корчми, закохана в буйну траву, танучи в сонячному промінні!

Голод

В мене вовчий апетит:

Їм я землю і граніт.

Пережовую щосили

Залізняк, вугілля й брили.

Ти, мій голоде, пасись

На луці звуковій

І отруту з повитиць

Вичавлюй у траві.

Їж і їж блискуче ріння

І церков старе каміння;

Їж галети старовинні,

Хліб, що виріс у долині.

_______

Вила в зарослих вовчиця

І вихаркувала пір'я,

Що лишилося від птиці:

Слабну, як вона, з тих пір я.

Зрощені салат і фрукт

Тільки й марять урожаєм;

З тину спущений павук

Лиш фіалки пожирає.

Закипіти б, де вівтар

Сяє в храмі Соломона,

Де іржу вкриває вар,

Що тектиме до Кедрона.

І нарешті - о щастя, о розуме! - я розігнав на небі чорну блакить і став золотою іскрою світла природи. Від радості мої висловлювання стали блазнівськими і надуманими.

Знайшлася вже вона.

Що саме? Вічність!

Це море, що злилось

Із сонцем.

Моя довічна душе,

Свій бережи завіт,

Дарма що глупі ночі

Й палахкотливі дні.

Позбулась якомога

Ти схвалення людського

І гуртових зусиль!

І відтепер летиш...

- І не чекай моління.

Надій якихось теж.

Учення та терпіння.

Від муки не втечеш.

Прийдешні щезли дні,

Атласисті вогні.

Тліючі жарини -

Це ж і є повинність.

Знайшлася вже вона.

- Що саме? - Вічність!

Це море, що злилось

Із сонцем.

_______

Я став казковою оперою; я бачив, що всі істоти приречені прагнути щастя: дія - це не життя, а спосіб марнувати силу, роздратування. Мораль - це слабкість мозку.

Мені здавалось, що в кожної істоти має бути безліч інших форм життя. Цей добродій не знає, що робить: він ангел. Ця родина - собачий виводок. З багатьма людьми я голосно розмовляв про якусь із миттєвостей їхнього іншого життя.- Отже, я кохав свиню.

Я не забув жодного софізму безуму - того, який зачиняють. Я міг би їх усіх повторити, в мене є своя система.

Моє здоров'я перебувало під загрозою. Мене охопив жах. Я проспав багато днів, а прокинувшись, продовжував бачити найпечальніші сни. Я дозрів для сконання, і моя слабість вела мене по небезпечній дорозі на край світу і Кіммерії, батьківщини мороку й водоверті.

Я мусив мандрувати, розвіювати чари, що зібралися в моєму мозку. Над морем, яке я полюбив,- так ніби йому судилося змити з мене плями - я бачив, як здіймається утішний хрест. Я був проклятий райдугою. Щастя було моїми докорами совісті, долею, хробаком: завжди моє життя буде надто безмежним, щоб присвячувати його силі й красі.

Щастя! Його смертельно солодкий укус попереджував мене у найпохмуріших містах під спів півня,- ad matutinum, і що Christus venit.

О палаци, о літа!

Де ж то є душа свята?

Я вивчав принади щастя.

Вам од них втекти не вдасться.

Кожен раз його вітай,

Галльський півню, ще співай!

Вже не вернеться бажання:

Я щасливий до сконання.

Чари щастя полонили

І без сил мене лишили.

О палаци, о літа!

Щастя час, відходить він,

Та мені лишає скін.

О палаци, о літа!

Все це минуло.

Тепер я вмію шанувати красу.

Дата добавления: 2015-07-19