Огляд ґендерного мейнстримінґу в Україні

Мейнстрим і манівці українського ґендеру

Олена Ганьківська, Анастасія Сальникова

Абрагам Янсенс ван Нейсен. Олімп (1615–1620;

Стара Пінакотека, Мюнхен).

Ориґінальна версія цієї статті: O. Hankivsky and A. Salnykova (2010), «Gender Mainstreaming in Post-Soviet Ukraine: Application and Applicability», Journal of Communist Studies and Transition Politics, т. 26, №3, с. 383–408.

Українська конституція належить до перших у світі, що містять ґарантії ґендерної рівности. Українська держава підписала численні міжнародні документи, що інституалізують ґендерну рівність. А от систематичного оцінювання впровадження зачатків ґендерного мейнстримінґу – ґендерного інтеґрування, поза кількома неурядовими звітами та урядовими доповідями до ООН, в Україні майже немає.

Ґендерний мейнстримінґ (ҐМ) – це оцінювання впливів на жінок і чоловіків будь-яких запланованих дій, як-от законів, стратегій чи програм у будь-якій сфері та на всіх рівнях, стратегія рівномірного врахування особливих потреб жінок і чоловіків як інтеґральної частини в процесі розробки, імплементації, моніторинґу та оцінювання стратегій і програм.

1995 року на Пекінській конференції ООН із прав жінок ҐМ було визнано найефективнішим підходом для досягнення ґендерної рівности. Та попри його потенціял нині вже виявлено суттєві вади цього підходу – від проблем концептуалізації ҐМ до проблем із його впровадженням. Утім, аналіз практики ҐМ здійснюють у західних країнах, зокрема Европейського Союзу; в країнах, що розвиваються, та у пострадянських країнах його запровадження майже не аналізовано. Ми провели власне дослідження того, як відбувається впровадження ҐМ в Україні, зокрема на матеріялі 32 інтерв’ю з українськими ґендерними експертами з неурядового, урядового та академічного секторів і з різних реґіонів України (Києва, Львова, Харкова, Вінниці тощо), дібраними методом «снігової кулі».

Ці інтерв’ю показують, чому десятки підписаних зобов’язань не спричинили глибинних соціяльних і політичних змін. Загалом, називаючи основні передумови досягнення ґендерної рівности в Україні, експерти рекомендують зміни в освіті, поліпшення рівня імплементації та моніторинґу. Але дослідження виявило також проблемність застосування ҐМ у власне українському контексті, з огляду на соціяльно-економічні, мовні та культурні особливості України й неможливість застосовувати західні інструменти без урахування контекстуальних особливостей і реалій країн у процесі трансформування.

Огляд ґендерного мейнстримінґу в Україні

Хоча Україна почала інтеґрувати ґендер у свої стратегії і програми, ҐМ поки що не є основою ґендерної стратегії в Україні, та й самого цього терміна немає у риториці державних документів і дискурсі політичних діячів. Одна з опитаних держслужбовців зазначила, що «поняття ҐМ не використовується державними структурами... Я знаю про ҐМ, та не через державні канали, а через контакти із неурядовими організаціям та самоосвіту».

Натомість законодавство ґарантує «рівні права та можливості» та «ґендерну рівність». Зокрема, Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 2005 року ставить за мету «досягнення паритетного становища жінок і чоловіків в усіх сферах життєдіяльности суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків». А стаття 3 цього закону каже, що «державна політика щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків спрямована на утвердження ґендерної рівности». Остання державна програма з утвердження ґендерної рівности в українському суспільстві на 2006–2010 роки мала на меті «адаптацію законодавства України до законодавства ЕС у сфері ґендерної рівности». Представниця однієї з неурядових організацій поділилася, що «мова найчастіше йде про ґендерні питання», і в цілому, на загальносуспільному рівні, домінує апеляція саме до цього терміна.

Саме слово «ґендер» є новим в українській мові, і це впливає на його сприйняття суспільством. Опитана дослідниця зазначила, що «тільки у 1995 році цей термін увійшов у суспільну свідомість і його почали вживати». Тому не дивують зауваження більшости респондентів, що багато де його погано розуміють. «Посадовці, – свідчить держслужбовець, – не знають значення слова “ґендер” <...>, іноді навіть жіночі організації чітко не розуміють, що він означає». «Я сумніваюся, – додає професорка, – що навіть наш міністр молоді і спорту знає, що таке “ґендер”». З інтерв’ю очевидно, що така нестача розуміння транслюється у неґативне сприйняття та відкидання ґендерно пов’язаних речей частиною суспільства. Зі слів дослідниці, що взяла участь в інтерв’ю: «Ґендер для держави, як червона ганчірка для бика».

Мало того, більшість опитаних зазначила, що в суспільстві, де в ґендері вбачають синонім жіночих проблем, його часто не сприймають поважно чи навіть висміюють. За свідченням директора дослідницького центру, її розмова з представником влади про ґендер викликала таку відповідь службовця: «Жінки цей ґендер видумали, щоб їм було про що поговорити». Викладачка підтвердила, що «невігластво у питаннях ґендеру надзвичайно поширене на рівні держслужбовців та вчителів». Ця респондентка також пригадала, що «кілька років тому декан в університеті сказав, що оскільки немає еквівалента слову “ґендер” в українській мові, то й проблеми такої в Україні нема». Представниця держслужби також поділилася, що люди не усвідомлюють наявности дискримінації: «Коли ми питаємо людей про дискримінацію, вони кажуть, що такого немає; але коли ми питаємо конкретно про ситуації із прийомом на роботу чи з отриманням банківського кредиту – відповідь змінюється. Це тому, що нас виховали, що у нас немає ґендерних проблем».

Подібні ставлення також поширені на найвищому політичному рівні. Перший ґендерний законопроєкт, внесений 1999 року на розгляд Верховної Ради, не отримав належної уваги і 2001 року його відхилили. Як пригадує опитана представниця держслужби, «під час обговорення законопроєкту у парламенті навіть депутат Валентина Самойлик, від чийого імені й було подано цей законопроєкт, сказала, що “коли ми станемо жити краще, потреба в ґендері відпаде”». А інший депутат заявив, що він був проти законопроєкту, бо «як люди віруючі ми маємо бути проти впливу жінок на політику». Коли ґендерний закон удруге подали на розгляд парламенту, розказує колишня посадова особа й активістка, «ведучий засідання, комуніст Адам Мартинюк, цинічно зазначив: “Колеґи, не розходьтеся. Ми щойно прийняли закон про зникаючі види, давайте також швиденько проголосуємо, щоб захистити жінок”». А представниця неурядової організації повідомила: «Коли ми спитали новопризначеного облголову, чому ґендерної рівности немає серед його пріоритетів, він відповів, що це тому, що ґендер неукраїнське слово і тутешні реалії зовсім інші».

Наскрізною темою більшости інтерв’ю було те, що концепція ґендеру та ҐМ сприймаються як складники західної парадигми, яку насаджують в Україні міжнародні організації: «ґендер сприймають як щось чуже», як щось таке, «чим переймаються тільки ті країни, яким уже немає чим зайнятися». Тому, за словами опитаної викладачки і представниці неурядової організації, поширене сприйняття, що «ґендерна рівність неактуальна для України» і що це «щось американське». Інша активістка, на ілюстрацію цієї думки, навіть сама висловила таке бачення, сказавши, що «ґендерна політика не є природною для України. У нас інша історія, ми мали княгинь Ольгу та Ганну. Українські жінки завжди давали собі раду. А сьогодні вони не йдуть у політику, бо їхнє достоїнство ще не настільки низько впало». Тобто навіть серед представників жіночого руху є такі, що виступають проти залучення жінок у суспільні справи на рівних із чоловіками та проти будь-чого, принесеного із Заходу.

Дата добавления: 2015-12-01