|
Читайте также: |
26. Чинники від яких залежить рівень інфляції за кривою Філіпса.
Залежність між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді називають кривою Філіпса.
За кривою Філіпса рівень інфляції залежить від трьох чинників:
1) очікуваної інфляції (передбачуваної);
2) циклічного безробіття;
3) шокових змін пропозиції.
Три зазначені фактори зводяться воєдино у рівняння кривої Філіпса:
= е – β (u-u’) + e
Інфляція = Очікувана інфляція – β Циклічне безробіття + Шоки пропозиції,
де β – параметр, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття; цей коефіцієнт завжди більший від нуля.
Зазначте, що перед показником циклічного безробіття стоїть знак «мінус»: при високому рівні безробіття спостерігається тенденція до зменшення темпів інфляції.
Отже, у короткостроковому періоді економічна політика, спрямована на зниження рівня безробіття, призводитиме до прискорення інфляції.
Крива Філіпса відображає обернений вплив інфляції на безробіття: чим вищі темпи інфляції, тим нижчий рівень безробіття. Це пояснюється тим, що високий рівень безробіття змушує найманних працівників погоджуватись на нижчу заробітну плату, що зрештою уповільнює зростання цін. за низького рівня безробіття легше вимагати високої заробітної плати, але наслідком цього буде зростання інфляції. Отже, низький рівень безробіття супроводжується високою інфляцією, а значне безробіття – низьким темпом інфляції.
Втручання держави може знизити рівень безробіття, розширити сукупний попит. Напруга на ринку праці, яка виникне при цьому, сприятиме зростанню заробітної плати і цін, тобто інфляції. Для зменшення інфляції потрібно проводити політику обмеження попиту, що зумовить зростання виробництва і зростання безробіття.
27. Розкрийте суть антиінфляційної політики держави.
Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією.
Проблема інфляції, а отже, і антиінфляційної політики, є дискусійною як у наукових, так і в політичних колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є виключно грошовим явищем. На їхню думку, для її подолання потрібно уповільнити темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися правила: темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3–5% за рік. Ці економісти не розмежовують заходів інфляційної політики, спрямованої на подолання інфляції попиту та інфляції пропозиції. Інша група економістів вважає, що рецепти монетаристів надмірно болісні для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, яка передбачає, що учасники ринкового процесу впродовж певного періоду утримуються від підвищення цін на товари і послуги, а також на фактори виробництва. Політику доходів застосовувала низка країн, але вона була малоефективною.
Деякі економісти виходять з того, що інфляція — багатофакторний процес, тому для боротьби з нею пропонують:
– методи, застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко упродовж короткого періоду часу;
– заходи, які називають антиінфляційною стратегією, спрямовані на недопущення інфляції в тривалій перспективі.
Величина коефіцієнта дезінфляційних утрат дає змогу судити про те, чи недоцільно далі проводити антиінфляційну політику. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід утримуватися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи, наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних утрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність її продовження.
Рівень довіри до антиінфляційної політики є одним із чинників, від якого залежить величина втрат, пов’язаних із проведенням дезінфляції. Заслужити високий рівень довіри можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійсненні і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв’язання цих завдань. Наприклад, центральний банк має регулярно повідомляти про той рівень інфляції, який він збирається підтримувати, і про необхідний для цього темп зростання грошової маси. Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то учасники ринкового процесу поступово переконуються в тому, що керівництво країни не лише з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, а й здатне контролювати становище, домагатися реалізації проголошених цілей. Чим більше це усвідомлюється, тим більше довіряють державним мужам, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси. Отже, цей ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань.
28. Крива Філіпса в короткостроковому та довгостроковому періодах.
Залежність між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді називають кривою Філіпса.
Мілтон Фрідмен та Едмунд Фелпс у своїх працях стверджують, що знаряддя грошово-кредитної політики дають змогу домогтися комбінації рівнів інфляції та безробіття тільки на короткостроковий проміжок часу. У довгостроковому періоді зв'язок між темпами інфляції та рівнем безробіття відсутній.
Незалежно від темпів зростання цін рівень безробіття прямує до свого природного рівня. У результаті довгострокова крива Філіпса має вигляд вертикальної прямої.
Припустимо, що економіка знаходиться в точці E1, яка характеризується абсолютною стабільністю цін, тобто нульовою інфляцією. У цей момент уряд збільшує сукупний попит за рахунок разового збільшення грошової пропозиції. Дія трансмісійного механізму (див. Рівновага макроекономічне) призведе до зниження процентної ставки і збільшення випуску та зайнятості. У силу зростаючого попиту на працю почнеться зростання заробітної плати і цін. Відповідно економіка перейде в точку A1. Однак це лише початковий (короткостроковий) результат. Почався ріст цін стане знижувати реальна грошова пропозиція, від чого почне зростати процентна ставка. Сукупний попит, а з ним і виробництво будуть поступово скорочуватися, а економіка "сповзати" з точки A1 у вихідну точку Е1 При цьому загальний рівень цін підвищиться, але темп їх зростання (інфляція) повернеться до колишнього нульового значення (ПІ10). Таким чином, ефект "розміну" між інфляцією і безробіттям (йому відповідає перехід з точки E1 в точку А1) виявляється тимчасовим, а швидкість повернення економіки у вихідну точку E1 залежить від гнучкості заробітної плати і цін. Саме тому класичну криву Філліпса називають короткостроковою.
У розглянутому варіанті уряд може спробувати не допустити повернення економіки з точки A1 в точку E1, продовжуючи нарощувати грошову пропозицію. Проте в цьому випадку зросте інфляція і економіка опиниться в точці А2, тобто на більш високій короткострокової кривої Філіпса - РС2. Якщо темп зростання грошової пропозиції стабілізується на новому рівні, то економіка поступово "опуститься" в точку Е2. Це відбудеться тому, що поступово рівень інфляції зрівняється з темпом зростання номінального грошової пропозиції і складе ПІ20, а тому реальна грошова пропозиція повернеться до того значення, яке у нього було на самому початку. Протистояти такому розвитку подій уряд може лише за допомогою подальшого збільшення темпів зростання грошової пропозиції, що переведе економіку на ще більш високу криву Філіпса - РСЗ. Таким чином виявляється, що постійне підтримання високого рівня зайнятості за допомогою стимулювання сукупного попиту неминуче призводить до зростання інфляції. Причому довгостроковий рівень зайнятості, до якого економіка повертається після стабілізації динаміки грошової пропозиції, виявляється одним і тим же.
29. Інфляція попиту та інфляція витрат, очікувана та неочікувана інфляція.
Інфляція попиту виникає внаслідок надмірного зростання грошових доходів населення, підприємств і держави, і зростання на цій основі сукупного попиту. Внаслідок цього покупцi конкурують за обмежену пропозицiю товарiв, що призводить до зростання цiн.
Iнфляцiя витрат, або iнфляцiя пропозицii, викликається зростанням вартості виробничих факторів, тобто зростанням витрат виробництва, завдяки підвищенню цін їх елементів.
Зростання витрат підвищує ціни товарів і послуг. Вироблений товар може стати ресурсом для виробництва інших товарів, на які накопичується хвиля зростаючих витрат. В результаті витрати у взаємопов’язаних виробництвах зростають разом із цінами товарів, що випускаються.
Інфляція витрат викликає зростання цін будь – якого із виробничих факторів – землі, капіталу чи праці. Зростаючі витрати виробництва переносяться на ціну продукції, яка оплачується споживачем. Якщо й для нього цей товар є ресурсом виробництва, то витрати зростуть і тут, що змушує підприємця компенсувати втрати підвищенням цін. Виникає своєрідний механізм передачі інфляції, яка розповсюджується у економіці як епідемія.
Найважливішими джерелами, що живлять інфляцію витрат, є, по-перше, зростання номінальної заробітної плати, по – друге, підвищення цін на сировину, паливо і енергію. Тобто йдеться, насамперед про змінні витрати виробництва.
Найстрашніше у інфляції витрат є те, що вона породжує інфляційні очікування, а згодом – і інфляційну психологію. Це явище виникає тоді, коли у масовій свідомості людей існує впевненість, що інфляція буде зростати й надалі. Тому працівники вимагають підвищення заробітної плати „під майбутнє зростання цін”, а підприємці завчасно „закладають” у ціну своїх товарів очікуване зростання витрат на сировину, енергію, працю й кредит.
Існує також очікувана і неочікувана інфляція. Очікувану інфляцію можна спрогнозувати на який небудь - період часу і вона, як правило, є прямим результатом діянь влади. В якості прикладу можна навести лібералізацію цін в Росії в 1992 році і відповідний прогноз росту цін напередодні - в грудні 1991р.
Неочікувана інфляція характеризується неочікуваним скачком цін, що негативно відбивається на податковій системі і грошовому обігу. У випадку присутності у населення інфляційних очікувань така ситуація викличе різке збільшення попиту, що само по собі створює труднощі в економіці і змінює реальну картину суспільного попиту. Це веде до збою в прогностичних тенденціях в економіці і при деякій нерішучості уряду ще сильніше збільшує інфляційні очікування, які будуть збільшувати ріст цін. Але у випадку, коли раптовий скачок цін відбувається в економіці не “зараженій” інфляційними очікуваннями, то виникає так званий «ефект Пігу»- різке падіння попиту у населення в надії на швидке зниження цін. В наслідок зниження попиту виробник змушений знизити ціну, все повертається в становище рівноваги.
30. Види інфляції. Темп інфляції та його розрахунок.
Типи інфляції:
- відкрита інфляція, розгортається на ринках, де відбувається вільне ціноутворення. Саме відкрита інфляція здійснюється у формах інфляції попиту і інфляції витрат. Вона, хоча й деформує ринок нерівномірністю підвищення цін, але не знищує повністю ринковий механізм ціноутворення.
- затамована (прихована) інфляція розгортається інакше. Вона виникає завдяки державному регулюванню рівня цін шляхом їх блокування.
Затамована інфляція зумовлюється неправильними діями державних органів, які борються не з деформацією ринку, а з його наслідками – зростанням цін. Тому причини інфляції зберігаються, вона стає затамованою.
Затамована інфляція руйнує ринковий механізм. Ринок не виконує регулюючу функцію, адже не одержує цінових сигналів (зміна цін – основний важіль дії ринкового механізму). Заморожені ціни роблять невигідними прикладення капіталу та інших ресурсів в галузях, де високі витрати виробництва. Із тих галузей відбувається „втеча” капіталів, що породжує дефіцит певних товарів. У саморегульованій економіці дефіцит швидко ліквідовується більш високими цінами, а потім і розширенням виробництва. Тут же дефіцит стає хронічним, затамована інфляція породжує ажіотажний попит і товарний дефіцит дедалі збільшується. Тотальний товарний дефіцит – ознака затамованої інфляції. Її неминучим супутником стає чорний (нелегальний) ринок. Виробництво не працює, або працює повільно, зменшуються доходи, бідніє населення і держава.
Однією з форм затамованої інфляції є приховане підвищення цін, що виявляється в погіршенні якості товару при незмінній ціні, "вимиванні" товарів дешевого асотрименту, продажі старих товарів під новою маркировкою і, відповідно, за більш високими цінами.
Iнфляцiя має рiзнi ступенi тяжкостi. Згiдно з цим економiчна наука видiляє такi три ii види: помiрна iнфляцiя, галопуюча iнфляцiя i гiперiнфляцiя.
Помiрна інфляція (до 10% на рік) у західній економічній літературі не розглядається як соціальне зло. Навпаки, вважається, що вона певною мірою „підхльостує” економіку, надає їй необхідного динамізму.
Дійсно, при зростанні цін населення більше купує, адже передбачає, що у майбутньому купівлі обійдуться ще дороще. Це стимулює виробників збільшити пропозицію товарів і послуг і ринок швидше насичується. Варто врахувати, що при інфляції ціни зростають у різних галузях різними темпами. Стан різновигідності виробництва зберігається, що дозволяє вирівнювати економічні диспропорції і оздоровити ринкове господарство.
Галопуюча iнфляцiя вимiрюється двозначними чи тризначними числами – 20, 100 чи 200% за рiк.
Гiперiнфляцiя. Цей рiзновид iнфляцii мас мiсце, коли цiни зростають на тисячу, мiльйон чи мiльярд процентiв за рiк. Аналiз виявляє декiлька харакерних рис гiперiнфляцii.
Також інфляція може бути збалансованою і незбалансованою.
При збалансованій інфляції ціни піднімаються відносно помірно і одночасно на більшість товарів і послуг. В цьому випадку по результатах середньорічного росту цін піднімається процентна ставка державного банку і таким чином ситуація стає рівносильна стабільним цінам. У випадку незбалансованої інфляції ціни на різні товари і послуги піднімаються неодночасно і по-різному на кожний тип товару.
Існує також очікувана і неочікувана інфляція. Очікувану інфляцію можна спрогнозувати на який небудь - період часу і вона, як правило, є прямим результатом діянь влади. В якості прикладу можна навести лібералізацію цін в Росії в 1992 році і відповідний прогноз росту цін напередодні - в грудні 1991р.
Неочікувана інфляція характеризується неочікуваним скачком цін, що негативно відбивається на податковій системі і грошовому обігу.
31. Теорія ринку праці.
На ринку праці, як і на інших ринках, мають місце попит, пропозиція та ціна у вигляді заробітної плати. Попит на робочу силу визначається потребою підприємців у кількості та якості робочої сили. Пропозиція визначається рівнями освіти, податкової системи, заробітної плати. Ринкова ціна на ринку праці визначається співвідношенням між попитом та пропозицією робочої сили. Відміна ринку праці від інших ринків полягає у тому, що роботодавець і найманий працівник виступають як юридичне рівноправні особи.
Обсяг ринку праці визначається попитом на робочу силу, який прямо залежить від фази економічного циклу в країні. Якщо економіка перебуває у стані пожвавлення, попит на робочу силу зростає і ринок праці розширюється. Якщо економіка у фазі спаду, то попит на робочу силу зменшується, а ринок праці звужується.
За класичною теорією ринку праці точка перетину попиту та пропозиції показує рівновагу на ринку праці, за якої встановлюється рівноважна заробітна плата We при рівноважній кількості робочої сили LЈ. Зростання пропозиції робочої сили при незмінному попиті викличе зниження заробітної плати. Збільшення попиту на робочу силу при незмінній пропозиції зумовить зростання заробітної плати. За класичною теорією проблеми безробіття та встановлення рівноваги досягаються через механізми ринкового саморегулювання. Держава у цей процес не втручається.
За кейнсіанською теорією ринку праці зростання зайнятості здійснюється зменшенням заробітної плати. За Кейнсом у ринковій економіці відсутні механізми, які гарантують повну зайнятість населення.
Для досягнення рівноваги на ринку праці потрібно, щоб держава систематично втручалась в економіку. Держава повинна підвищувати сукупний попит, збільшуючи державні витрати або зменшуючи податки. Кейнсіанське трактування рівноваги на ринку праці характеризує тільки короткостроковий період. Дослідження та економічна практика свідчать, що втручання держави у ринок праці призводить до інфляції.
Монетарна теорія ринку праці ( грошова, теорія гнучкого ринку праці). З погляду монетаристів (М. Фрідмен, Ф. Хайєк), макро-економічна нестабільність та довгострокова рівновага досягаються тільки в умовах повністю вільних конкурентних ринків з гнучкими цінами і заробітною платою. Держава не повинна втручатися у ринок праці, якщо безробіття не перевищує природний рівень. Інакше починає розвиватися стагфляція — одночасне зростання безробіття та інфляції. Макроекономічне регулювання ринку праці повинне здійснюватися за допомогою бюджетно-податкової та грошово-кредитної політики.
32. Крива Філіпа у коротко та довгостроковому періодах
Залежність між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді називають кривою Філіпса.
Мілтон Фрідмен та Едмунд Фелпс у своїх працях стверджують, що знаряддя грошово-кредитної політики дають змогу домогтися комбінації рівнів інфляції та безробіття тільки на короткостроковий проміжок часу. У довгостроковому періоді зв'язок між темпами інфляції та рівнем безробіття відсутній. У довгостроковому періоді є вертикальною прямою, інакше кажучи, показує відсутність залежності між рівнем інфляції і природним рівнем безробіття.
Незалежно від темпів зростання цін рівень безробіття прямує до свого природного рівня. У результаті довгострокова крива Філіпса має вигляд вертикальної прямої.
Припустимо, що економіка знаходиться в точці E1, яка характеризується абсолютною стабільністю цін, тобто нульовою інфляцією. У цей момент уряд збільшує сукупний попит за рахунок разового збільшення грошової пропозиції. Дія трансмісійного механізму (див. Рівновага макроекономічне) призведе до зниження процентної ставки і збільшення випуску та зайнятості. У силу зростаючого попиту на працю почнеться зростання заробітної плати і цін. Відповідно економіка перейде в точку A1. Однак це лише початковий (короткостроковий) результат. Почався ріст цін стане знижувати реальна грошова пропозиція, від чого почне зростати процентна ставка. Сукупний попит, а з ним і виробництво будуть поступово скорочуватися, а економіка "сповзати" з точки A1 у вихідну точку Е1 При цьому загальний рівень цін підвищиться, але темп їх зростання (інфляція) повернеться до колишнього нульового значення (ПІ10). Таким чином, ефект "розміну" між інфляцією і безробіттям (йому відповідає перехід з точки E1 в точку А1) виявляється тимчасовим, а швидкість повернення економіки у вихідну точку E1 залежить від гнучкості заробітної плати і цін. Саме тому класичну криву Філліпса називають короткостроковою.
У розглянутому варіанті уряд може спробувати не допустити повернення економіки з точки A1 в точку E1, продовжуючи нарощувати грошову пропозицію. Проте в цьому випадку зросте інфляція і економіка опиниться в точці А2, тобто на більш високій короткострокової кривої Філіпса - РС2. Якщо темп зростання грошової пропозиції стабілізується на новому рівні, то економіка поступово "опуститься" в точку Е2. Це відбудеться тому, що поступово рівень інфляції зрівняється з темпом зростання номінального грошової пропозиції і складе ПІ20, а тому реальна грошова пропозиція повернеться до того значення, яке у нього було на самому початку. Протистояти такому розвитку подій уряд може лише за допомогою подальшого збільшення темпів зростання грошової пропозиції, що переведе економіку на ще більш високу криву Філіпса - РСЗ. Таким чином виявляється, що постійне підтримання високого рівня зайнятості за допомогою стимулювання сукупного попиту неминуче призводить до зростання інфляції. Причому довгостроковий рівень зайнятості, до якого економіка повертається після стабілізації динаміки грошової пропозиції, виявляється одним і тим же.
33. Економічна нерівність та перерозподіл доходів.
Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те що він необхідний для максимізації задоволення потреб споживачів, або граничної корисності. Головним аргументом не користь нерівності доходів є необхідність збереження стимулів виробництва продукції та доходу.
Теоретична можливість абсолютної рівності розподілу доходів представлена на графіку у вигляді бісектриси, причому координати її точок указують на певний процент сімей, що одержують такий процент доходу; 20% сімей отримують 20% доходу і т.д. Якщо нанести на графік підраховані дані за рік, то одержимо криву Лоренця, що показує фактичний розподіл доходу в країні.
Ділянка між лінією що позначає абсолтну рівність на кривій Лоренця, відображає ступінь нерівності доходів. Чим більша ця ділянка, тим більший ступінь нерівності доходів. Ситуація абсолютної нерівності, тобто коли 99% сімей не мають доходу, а 1% - 100% доходу, графічно зображається кривою Лоренца – ое.
Причинами нерівності доходів передусім є відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті і професійній підготовці, в складі сім’ї та її доходах. Особлива роль у загостренні проблеми економічної нерівності належить фактору володіння власністю – устаткуванням, житлом, землею, акціями чи ін ЦП.
За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність – це той рівень життя, який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно даний рівень виражається показником «прожитковий мінімум», або «поріг бідності». Світова практика господарювання показує що лінія бідності значно підвищується завдяки зростанню цін і зовсім не відображає збільшення споживання. Тому проблеми бідності потребують від б.-я. цивілізованої держави проведення політики соціального захисту певних груп населення.
*** Формування сукупних доходів населення охоплює їхнє виробництво, розподіл, перерозподіл і використання. Розподіл доходів складається на етапі формування доходів власників виробничих чинників (функціональний розподіл). Персональний розподіл номінальних доходів є результатом перерозподілу. Проходячи через сімейний бюджет, обсяг душового доходу змінюється в залежності від розміру і структури сімей, співвідношення утриманців і осіб, що мають самостійні доходи. Розмір реальних доходів залежить від параметрів інфляційного процесу. Головним же каналом перерозподілу доходів є державне регулювання цього процесу. Податкові системи і державні трансферти (грошові і натуральні), системи соціального забезпечення і страхування й ін. показують, що сучасна держава втягнута в широкомасштабну діяльність з перерозподілу доходів.
Будь-яка з форм державного регулювання (у тому числі соціальна) утворюється з матеріальних, інституціональних і концептуальних складових. Відзначимо, що соціальне регулювання не є винятковим привілеєм держави, воно охоплює не тільки перерозподіл доходів, але й інші показники рівня життя. Об'єктами соціального регулювання є охорона навколишнього середовища і захист прав споживача. Соціальне регулювання здійснюють ділові одиниці, профспілки, церква та інші неурядові організації. Матеріальна основа державного регулювання залежить від обсягу національного виробництва і тієї його частки, що перерозподіляється централізовано, через державний бюджет. Інституціональна основа пов'язана з організацією процесу перерозподілу і діяльністю відповідних установ (у тому числі неурядових). Концептуальна основа державного регулювання – це теорія, що одержала статус урядової доктрини, тобто призначена в основу соціальної політики держави.
Альтернативні концептуальні підходи до державного перерозподілу доходів можна зводити до проблеми протиставлення рівності й ефективності. Початки цієї проблеми знаходяться в області розподілу ресурсів. Класична теорія вважає, що ринок спроможний раціонально розподілити обмежені ресурси. Відповідно до так званої “ефективності Парето” стан системи є стабільним, якщо ніякий перерозподіл ресурсів (або продуктів) не може поліпшити становище одного з учасників господарського процесу, не погіршуючи становище інших. Розподіл доходів при цьому характеризується як стійко нерівномірний. Класична теорія вважає, що розподіл доходів не піддається зміні, а будь-який державний перерозподіл заздалегідь приречений. Неокласичний напрямок критично оцінює нерівномірність розподілу доходів. Починаються спроби знайти такий критерій ефективності, який зіставляв би процеси, що торкаються доходів відразу багатьох споживачів. З цього погляду ефективним може бути визнаний такий перерозподіл доходів, при якому приріст багатства вигравших більше втрати багатства тих, що програли.
Прихильники державного перерозподілу доходів підтверджують, що рівність у розподілі доходів є необхідною умовою максимізації загальної корисності доходів усіх споживачів. Цей висновок цілком достовірний в умовах, коли обсяг усього доходу, що перерозподіляється, – фіксований. Критики державного перерозподілу справедливо вважають, що стимулювальний ефект пов'язаний не тільки з розміром, але і з засобом розподілу доходів. Тому будь-який перерозподіл доходу, що переслідує ціль максимізації загальної корисності в поточному періоді, неминуче веде до зниження доходу (і загальної корисності) у наступному.
Співвідношення між рівністю й ефективністю в практиці зводиться до пошуку таких форм і засобів перерозподілу, що мінімізували б негативний вплив перерозподільчих процесів на ефективність, одночасно максимізувавши позитивний результат у формі скорочення бідності.
Вибір концептуальних основ соціальної політики залежить від політичного процесу. Проте, якщо ринок не спроможний “правильно” розподілити доходи, це не дає підстави вважати, що політичний процес спроможний знайти оптимальне рішення.
Державний перерозподіл доходів здійснюється через бюджетно-фінансове регулювання. Держава відповідно до пріоритетів соціальної політики чинними спеціальними соціальними програмами надає соціальні виплати у формі грошових і натуральних трансфертів а також послуг. Соціальні виплати і послуги різноманітні.
34.Соціальна політика в Україні.
Соціальна політика держави викликає підвищений інтерес у суспільства, перебуваючи в епіцентрі парламентських дискусій. Це є цілком виправданим. Труднощі формування і реалізації соціальної політики, її недоліки приховують реальну небезпеку для стабільності соціальних відносин, загрозу граничної майнової поляризації громадян, поширення бідності. Якщо не запобігати цим негативним процесам, спостерігатимемо посилення таких явищ як розпад сімей, депопуляція населення, що зрештою створить непереборну перешкоду економічним реформам і соціальному прогресу.
Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
Соціальна політика держави включає:
1. регулювання соціальних відносин у державі, регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
2. вирішення проблем безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;
3. розподіл і перерозподіл доходів населення;
4. формування стимулів до високопродуктивної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
5. створення системи соціального захисту населення;
6. забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров`я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);
7. захист навколишнього середовища з метою підвищення соціо-екологічного добробуту населення.
Системотворчий характер соціальної політики обумовлюється тим, що соціальна політика виступає елементом:
- життєздатності суспільства;
- стабілізації та розвитку суспільства;
- консолідації суспільства.
Соціальна політика в національній економіці базується на симбіозі лібералізації та соціальної спрямованості.
Особливої актуальності набуває проблема створення повноцінного громадського суспільства та його інститутів. Це дасть можливість покращити соціальну ситуацію і через контроль громадських організацій.
Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 51 | Нарушение авторских прав