Читайте также: |
|
Людина стає людиною лише через людську спільність. Щоб найшвидше в цьому переконатися, досить собі уявити, що з нею сталося б, якби вона виростала поза всяким впливом людської спільності. Немає сумніву, що специфічно людські нахили у неї розвинулися б надзвичайно вбого, не підносячись вище рівня більш-менш витонченої чуттєвості.
Але людина не виростає самотня, не виростає і просто одна поряд з другою приблизно в однакових умовах, але кожна – під багатостороннім впливом одна на одну, безперестанно реагуючи на ці впливи. Окрема людина – це, власне, лише абстракція, подібно до атому у фізиці. Людина нюдо всього того, що робить її людиною, є спочатку окремою одиницею, щоб потім вступити у спільність з іншими, без цієї спільності вона зовсім не людина.
Подібно до того, як соціальна наука забувала це, коли бралася з'ясувати суспільство просто зовнішнім об'єднанням окремих одиниць, які початково вважаються ізольованими; подібно до того, як етика постійно випускала це з уваги, коли твердила, що моральне життя і мислення людини виникли через той або інший розвиток з егоїзму, який приймався, якщо не за єдиний, то все ж за єдиноначальний і природний потяг в людині, так і наука про виховання дасть великого маху у виконанні свого завдання, якщо не визнає за основне положення і не поставить в основу ту думку, що без спільності взагалі не було б і виховання. Навіть коли б не відчувалось потреби глибше з'ясувати необхідне співвідношення цих двох понять, все ж одним з перших треба було б поставити в педагогіці питання: якщо життя людей у спільноті дається як найістотніша передумова, то як повинно при цьому відбуватися формування людини, особливо – людської волі.
...Отже, теорія вихований волі повинна насамперед прийняти як передумову життя в спільноті; з цієї передумови вона повинна з самого початку виходити і на висновки з неї повинна на кожному кроці зважати. При цьому не може йти мови тільки про стосунки поміж одиничними людьми, і тут виникають згодом питання про відношення окремої людини до конституйованої людської спільноти в її різноманітних формах, починаючи з родини і до общини, держави, і, нарешті, людства. Формування спільноти окремих людей – це лише найпростіший випадок, ніби клітина або найтісніше сполученім клітин у всьому організмі людського спільного життя, в якому власне, жодна окрема людина і жодна група окремих людей не живе і не функціонує абсолютно самостійно, а завжди – відповідно до свого відношення до більшого цілого, кінець-кінцем – до людства. Окрема людина, і так само окрема група, живе і діє внаслідок цього відношення, хоч би й не знаючи про це; але тільки розвинена свідомість цього відношення приводить і окрему людину, і окрему групу до такої діяльності, відносно якої може бути певність, що напрям її здоровий і що результати будуть сприятливі.
Так треба розуміти завдання того вчення про виховання, яке повинно підтримуватися в пам'яті терміном «соціальна педагогіка». Під цим заголовком розуміється, таким чином, не якась окрема частина вчення про виховання поряд, наприклад, з індивідуальною педагогікою, а конкретна постановка завдання педагогіки взагалі і педагогіки волі зокрема. Суто індивідуальний розгляд виховання – це абстракція, яка має певну обмежену цінність, але яку, врешті-решт, необхідно подолати.
Отже, поняття соціальної педагогіки виражає принципове визнання того факту, що виховання індивіда, власне, обумовлене соціальними причинами, так само, як, з іншого боку, надання людському укладові соціального життя в основному залежить від відповідного такому укладові виховання індивідів, які повинні в цьому житті брати участь. Відповідно до цього повинно в такому випадку визначатися і останнє осяжніше завдання освіти для окремої людини і для всіх окремих людей. Соціальні умови освіти й освітні умови соціального життя – це таким чином тема цієї науки. І її ми розглядаємо не як два відокремлені одне від одного завдання, а як одне єдине. Бо спільність полягає лише в об'єднанні індивідів, а це об'єднання і собі існує лише у свідомості окремих членів. Тому останній закон для індивіда й спільноти з необхідності – той самий.
... Отже, релігію можна зробити плідною для виховання лише як щось відокремлене, а не як звичайну складову частину або додаток до морального вчення. Зрозуміло, тим більше наближається небезпека трансцендентності. Трансцендентне, за термінологією Канта, – те, що «знижує межі досвіду і навіть примушує переходити їх («Критика чистого опыта», переклад Соколова, 1897 p.). Дещо вже було б виграно, коли б останню усунути принаймні з усієї решти викладання, і вона не могла домішуватися до історії, літератури і навіть до природознавства. З іншого боку, якщо чесна людина вважає, що вона як вихователь виконує свій обов'язок сумління лише за допомогою релігійного виховання в дусі, трансцендентності, не можна заперечувати тепер, що вона має право давати сама або через інших таке виховання своїй дитині, бо суспільне виховання досі не має можливості цілком брати на себе турботу і відповідальність за це. Коли ж, навпаки, релігію трансцендентності примусово накидають усім без винятку, тоді не меншою мірою провадиться насильство над волею сумління другої сторони. Отже, принцип, що примушує розглядати релігію в дусі трансцендентності як «приватну справу», – цей принцип для теперішньої шкільної політики є єдино прийнятний.
Чи потрібно, проте, релігію у всякому розумінні виганяти із суспільного виховання? З цим я не можу погодитися. У своїй попередній праці я з'ясував, чому цей висновок мені здається незаконним, навіть якщо не визнавати разом зі мною деяку релігію без трансцендентності. Не можна не бачити, що релігія ще й досі надто невід'ємною складовою частиною дійсного життя, яке оточує нас з усіх сторін, і складовою частиною того, що з рідної історії, літератури і мистецтва ще виявляється життєздатним в народі, отож недопустимо, та й неможливо було б тепер або в близькому майбутньому її примусово цілком усунути. І тому для людей, які знають лише релігію трансцендентності і разом з нами не приймають її, повинно бути найсерйознішою трудністю зайняти взагалі толерантну позицію до суспільного виховання в тому вигляді, яким воно тепер є і яким тільки й може бути.
Але, коли вже для нас стало можливим утримати людську суть релігії, відкидаючи лише неспроможні домагання трансцендентності, питання стає розв'язаним. Лише те, що можна зробити переконливим для всіх, лише те може бути предметом обов'язкового для всіх навчання. Але цій умові не відповідає релігія, оскільки вона має претензію на трансцендентність, і цілком задовольняє релігія в її суто людському значенні. Фактично релігія трансцендентності давно вже втратила те панівне над усім значення, яке раніше за нею охоче визнавали. Навіть той, хто бажав її повернення, повинен був би все ж таки вважати за більш чесне, щоб вона відмовилась підтримувати про людське око такі домагання, яких, вона давно не здійснює. Тим більш чисте визнання дістала б справжня суть релігії. Це – єдиний шлях, який ми можемо вважати доступним і таким, що веде до мети необмеженого, гармонійного людського формування; і тому це – також єдиний шлях, на якому ми можемо шукати моральної дії релігії.
Коваленко Є. І., Бєлкіна Н. І. Історія зарубіжної педагогіки: хрестоматія: навч. посібник / уклад. і автори вступних статей Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна. За заг. ред. Є. І. Коваленко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 554–557.
Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав