Роздiл третiй

Був чудовий ранок мiсяця травня 968 року. Високо, на шпилi гори, i нижче, на схилах, поблискуючи золоченими дахами серед зелених садiв, обмитих грозовими весняними дощами, лежав Київ.

Цього ранку ворота на Горi - i Подольськi, i Перевесищанськi - були розчиненi, мости - опущенi, на городницях i вежах маяли знамена, а скрiзь на заборолах у шоломах i з списами стояли гриднi й старшина.

З Гори їм добре було видно зеленi, крутi, перерiзанi ярами схили гори, новий город, обгороджений верхнiм i нижнiм валами, хижi й землянки передграддя, що темними пасмугами тягнулись до Щекавицi й далi за Хоревицю й до Оболонi, Подол, Днiпро, що срiбною стрiчкою линув удалину - до Вишгорода й Десни - рiки.

На плесi ж Днiпра, там, де серед лукiв Оболонi допливала до нього з правого боку голуба Почайна, колихались на водi сотнi лодiй. Майстри доклали сил, щоб лодiї вабили очi воїв i щоб наганяли страх на ворогiв, фарбували їх у рiзний колiр - червлений, зелений, голубий. На носах вирiзали з дерева чурiв з рогами й банькатими очима, вепрiв з гострими iклами, водяникiв з лисими головами й надутими щоками, дiв з довгими розпущеними косами. Коли налiтав вiтер i лодiї починали гойдатись на хвилях, цi дива, вiдбиваючись у водi, смiялись, глузували, загрожували.

У морi Руському важко було ждати доброї днини, там завжди мiг налетiти вiтер, буря. А тому вої добре перевiрили щогли й реї, полатали старi кропив'янi вiтрила, пошили новi, на довгих ланцюгах почепили укотi.

Пiзнiше, коли вони дiзналися, хто з них i на якiй лодiї їхатиме, уклали там бронi свої й щити, сулицi, мечi, запас стрiл. На деяких бiльших лодiях укладенi були пороки* (* Пороки - тарани для розбивання стiн), величезнi луки й сохи для самострiлiв, там лежали мiшки з борошном, пшоном, стояли кадi з солоною веприною, медом, порожнi бочки, у якi перед морем мали набрати прiсної води.

Зараз, весняного цього ранку, тут, на березi Почайни, зiбралося багато воєвод, щоб ще раз оглянути лодiї.

Усе було готове в далеку дорогу, вої кiнчали укладати зброю й харч. Тодi з Гори спустились до Почайни ще багато воєвод i бояр, а разом з ними князi Святослав, Улiб i княгиня Ольга з онуками.

На одному з насадiв, де мали перебувати князь Святослав i воєвода морський Iкмор, склали жертву - зарiзали пiвня й кровлю його покропили нiс насада з княжим знаком - двома переплетеними внизу срiбними списами.

Пiсля цього на насадах i лодiях почали пiднiмати укотi й ставити вiтрила. Вiтер дужчав. Човни здригалися. Вiтрила повзли вище й вище i нарештi досягли рей. В цей час були пiднятi й укотi. Насади й лодiї рушили з мiсця, дiйшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи слiпучо - жовту косу, i вийшли на Днiпро. За важкими насадами й лодiями рушило багато дрiбних човнiв-однодеревок i стругiв.

Попереду йшов насад князя Святослава з двома великими вiтрилами. Вiн нагадував великого птаха, який розправив тугi крила й летить понад самою водою. За ним ключами - по три в ряд - пливли i iншi лодiї. Однодеревки й струги поспiшали по тихiй водi пiд обома берегами.

I довго на березi Почайни княгиня Ольга й воєводи з боярами дивились, як у голубiй далинi тануть темнi упруги човнiв, як зникають на обрiї бiлi вiтрила.

Князь Святослав стояв на помостi насада й дивився на береги, якi вони тепер надовго залишали. Швидко линули води днiпровi, на всiх насадах i лодiях вiтрила нап'ялись туго, береги вiддалялися швидко, бiгли й бiгли назад, удалину.

Але князь довго ще бачив на жовтих прибережних пiсках голубий жертовний димок, що свiчкою здiймався вгору, темнi купки воєвод, бояр, дружинникiв i всiх киян, що виряджали їх у далеку дорогу, бачив матiр - княгиню Ольгу, що стояла вище вiд усiх, на темнiй кручi, а бiля неї трьох своїх синiв.

Вiн прощався у думках з берегами, якi невблаганно тiкали назад, з лозами, що низько схилялись над водою, з горами, кручами, жовтими пiсками. Любi були йому зараз цi мiсця - шматок власного серця. Прощався вiн i з людьми города Києва, - у далеку й важку дорогу вирушали вої. Нелегко буде в цей час i киянам. Що жде їх тут, над швидким Днiпром?!

I ще про одно думав князь Святослав. У цi хвилини прощання перед ним виринуло блiде, нiби пройняте внутрiшнiм сяйвом обличчя Малушi. Чайка з криком легша за насадом, припадала до щогл - це, здавалося, летiла, уболiвала за ним Малуша, хвиля билася й билася за кермом - це вона, либонь, хотiла його наздогнати, теплий вiтер з Києва обвiвав його обличчя - це Малуша прощалася, обнiмала його своїми руками.

Аж тодi, коли за крутим поворотом зник Київ, люди, береги, князь повернувся обличчям вперед. Широке плесо Днiпра вiдкривалось перед ним. Розбудженi вiтром, по водi ходили високi, запiненi хвилi, над самим обрiєм у синьому небi двома широкими рядами пливли хмари, а ще далi лежала голуба, непроникна iмла...

Не зупиняючись, лодiї пливли цiлий день. Одразу ж за Вiтичевим розходився дужий горiшнiй вiтер, ще швидше почали тiкати назад береги, у серпанку вдалинi зовсiм розтанули i поволi зникли київськi гори.

Увечерi, коли над обрiєм запалилась перша вечiрня зоря, а слiдом за нею по всьому небу засяяли самоцвiти, вiтер злiг i довелось спускати вiтрила. Але лодiї не зупинились, вої сiли на весла, бiля стерен запалали свiтильники, на водi заграли їхнi тремтливi вiдблиски.

Лодiї йшли кiлькома рядами. На носi кожної з них стояв воїн, який пильнував, щоб не налетiти на передню. Через певний час вої змiнювали на веслах однi одних. У пiзню годину ночi князь Святослав також взяв стерно. На крутому поворотi вiн оглянувся; здавалося, то не лодiї пливуть по плесу Днiпра, а впали у воду й переливаються всiма барвами багато разкiв намиста.

Звечора на лодiях довго лунали пiснi, а в цю пiзню годину навкруги було тихо, тiльки весла гримiли в кочетах, вiдлунюючись на далеких косах, та ще вода шумiла за упругами й кермом.

Раптом десь з неосяжної глибини темного неба, з пiвнiчного краю, зiрвалася зоря. Вона була дуже велика, слiпучо-бiлого кольору, летiла небом просто на захiд, через береги й Днiпро. Навкруги стало видно, як удень. Хто дивився на плесо, той побачив жовтi коси, кожну лозинку на них, куликiв i крякiв, що, сховавши голови пiд крила, стояли й спали бiля самої води.

У цю хвилину на лодiях мало хто дивився на Днiпро. Дружинники пiдняли весла, завмерли, вони прикипiли поглядом до неба, де, залишаючи по собi пухнастий слiд, блискавично летiла зоря. Вона промчала над Днiпром, над горами правого берега i, густо почервонiвши, догорiла на далекому заходi...

Навкруг стало темно-претемно. Лодiї зупинились. Нiхто не грiб, нiхто не подавав голосу, всi сидiли враженi тим, що побачили, заслiпленi блиском зорi.

У цiй темрявi князь Святослав почув розмову двох дружинникiв, що сидiли на веслах недалеко вiд нього.

- Зоря упала-помер хтось...

- То не зоря, а Перунiв спис... Це вiн дає нам знак.

- До чого знак - загинемо чи повернемось на щитах?

- Не вiдаю... Але знаю-був це Перунiв знак.

Далi дружинники заговорили тихше, так, що князь нiчого почути не мiг. А тим часом очi звикли до темряви, окреслились плесо, свiтильники, темнi береги, вгорi замерехтiли зорi, у воду опускались весла, лодiї рушили з мiсця.

Поява зорi вразила не тiльки дружинникiв, а й князя. Вiн був певен, що це не звичайна зоря, яка iнодi пролiтає небом, а зоря-знак. Чому саме в цю нiч знак пройшов по небу, що вiщує їм Перун?

Стоячи на кермi, князь дивився навкруг, нiби бачив усе це вперше. Гострим, звиклим оком вiн помiтив, що далеко-далеко за Днiпром ледь почало яснiти небо. Скоро свiтанок. I роса опадала на одяг, дубове кермо, - скоро новий день.

I тодi вiн особливо виразно почув, як завжди буває перед свiтанком, що близько, зовсiм близько над берегами спiвають солов'ї. Вони спiвали поруч, у кущах, якi минали лодiї, скрiзь на берегах, десь по той бiк Днiпра.

Коли князь Святослав вслухався в цей солов'їний спiв, йому здалося: то не солов'ї спiвають, а вся земля, що прагне життя, щастя, любовi. А хiба не про те ж саме промовляє небо на сходi - звiдти йде свiтанок, свiтло хоче знищити нiч, розвiяти тьму?

Так чому ж не жити людям серед цiєї краси й дозвiлля, жити тихо, мирно, щасливо? Цього ж i тiльки цього прагнуть вої, що сидять на лодiях. Не за здобиччю ратною iдуть вони в далеку сторону - хочуть миру.

"Але хiба, - думав князь Святослав, - був i є на землi мир? Бранi були допреже дiдiв наших i при отцях наших, свiт стоїть до бранi, брань стояла до свiту. I зараз тихо над Днiпром, тихо в луках навкруг, спiвають солов'ї, вої сплять, прагнучи миру й любовi, а десь уже чатує, гострить меч ворог, вiн хоче поневолити цих людей, знищити Русь".

Князь Святослав дужою рукою повернув кермо. Нiс лодiї рiзав плесо, за упругами дзвенiла вода, за кермом рябiла хвиля, кипiли вири.

Знак на небi уночi показував їм шлях на захiд. Це знак перемоги!

Воям князя Святослава щастило. Усю дорогу, аж до порогiв, стояла незвичайна яснина, вiтер попрощався з ними востаннє бiля Києва та й подався в iншi землi...

Але в щастi цьому таїлося й нещастя. Вiтрила на лодiях лежали згорнутi, доводилось пливти тiльки на веслах, гнати важкi лодiї було дедалi труднiше, днi стояли гарячi, смалкi, задуха не зменшувалась навiть ночами.

Швидко спадала й вода. Бiля Києва, Роднi й ще якийсь час лодiї, коли навiть на них не гребли, несло за течiєю, вони пливли нiби в широкому морi. А далi води одшумiли, стали в берегах, на кручах засихали вже збитi повiнню заплави. Усi турбувались: як буде в порогах, пощастить їх пролетiти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки?

Недалеко вiд самих порогiв, де на берегах громадились кам'янi скелi i де камiння вже рябiло по всьому плесу, лодiї зупинились. Старi вої, що не раз пливли цим шляхом ще з Iгорем, залишили лодiї, пройшли плавнями до першого порога, надвечiр повернулись назад, та з невеселими вiстями.

У порогах, розповiли вони, ще було багато води, першi три пороги можна пролетiти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззi. Але у головний порiг - Неясить - на веслах вони не наважувались рушати.

Усю нiч лодiї стояли в плавнях бiля берега. Завидна вої наварили їжу й повечеряли, щоб вночi не запалювати вогнiв, а на скелях i далi в полi поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з своїми улусами печенiги, треба було стерегтися. Нiч минула спокiйно, нiхто й нiщо не потривожило стомлених дорогою воїв. Тiльки запалилась на сходi денниця, всi прокинулись. На лодiях ставили новi керма - дубовi, гребцi готували весла, чимало воїв стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби, вiдштовхуватись вiд камiння. Тодi ж на лодiях почали пiдiймати й укотi.

Не всi лодiї рушали в пороги разом. Одривались вiд берега по однiй, кожна випливала на плесо, шукала виру - i летiла вперед... Гребцi навiть не брали весел, хечiя була така швидка, що досить було керма - i лодiя слухняно завертала мiж гострим камiнням. Коли ж одна зникала на обрiї, рушала iнша...

Перший порiг, який однi вої називали Будилом, iншi - "Не спи!", а переляканi гречини за ними - "Ессупь!", ледь було видно пiд водою. З обох берегiв тут у Днiпро врiзувались двi камiннi забори, далi вiд берегiв вони зникали пiд водою, а на самому плесi над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябiла хвиля. Одна за однiєю, мов випущенi з лукiв стрiли, пролiтали лодiї цей порiг, виходили на чистоводдя.

Але вдалинi у цей час заявився острiв - там знову був порiг, Днiпро в цьому мiсцi дуже вузький, тiльки один прохiд був на плесi, мiж двома скелями, i треба мати добре око, мiцну руку, щоб лодiя пролетiла, не черкнувшись камiння мiж скелями.

Проте i цей порiг лодiї одна за одною проходили щасливо. А попереду вже шумiв Будило. Це був тихий, спокiйний порiг. Будилом його прозвали, бо за ним зовсiм близько гула страшна Неясить.

Уже здалеку було видно, як кипить, вирує вода в Неяситi. Зрадливе пасмо камiння там одразу ж пiд водою перетинало Днiпро вiд берега до берега. Подекуди камiння, як гострi iкла, витикалось iз води. Спадаючи, вируючи на цьому камiннi й мiж скелями, вода в Днiпрi шумiла так, що луна котилась далеко берегами.

Вої з страхом дивились на цей порiг. Вони були певнi, що тут, пiд водою, живуть страхiтливi водяники, що це вони виткнули з-пiд води свої гострi iкла, що вони вiчно неяситнi - жадають людської жертви, присмоктуються, ловлять мацьками лодiї, якi рушають у порiг, перевертають їх, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не пiд силу людинi.

Лодiї зупинились вище Неяситi, вої виймали з них приготовленi ще з Києва волоки - деревляні котки. Волокти лодiї доводилось по низькому берегу, а тут, у ярах i лiсах, завжди чатували печенiги. Тому частина воїв клала котки, витягала лодiї на бербг i волочила їх вподовж всього порога, а ще бiльше воїв з списами й луками напоготовi йшли в яри й лiси над берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенiгiв.

Волоком треба було пройти шiсть тисяч крокiв. Вої князя Святослава знали, що коштує кожен з цих крокiв. Вони переносили до самого кiнця порога вантажi на плечах, але лодiї однаково були важкi, посувались на котках повiльно, вгорi висiло смалке сонце, гарячий пiсок обпiкав ноги, всi обливались потом.

З самого ранку до пiзнього вечора волочили по пiску лодiї, навiть нiч не зупинила роботи. Ранок другого дня застав їх на кручах проти скель Неяситi. Але вже зовсiм близько була тиха вода, i незабаром, коли сонце пiдвелося високо в небi, лодiї одна за однiєю стали спускатись на воду. Неясить була позаду.

I вже їх не лякали три пороги за Неяситтю - Вiльний, Вручий i останнiй - на стрижнi; пiсля перших порогiв i Неяситi лодiї проходили їх впевнено, швидко.

Ще деякий час Днiпро линув мiж двох високих кам'яних берегiв, що нагадували вузькi ворота. А там вої опустили у воду весла, могли й спочити на широкому плесi, далi за яким посеред Днiпра височiли скелi й зеленiли лiси на островi Григорiя* (* Острiв Григорiя - сучасна Хортиця).

Здалеку було видно на рiжку острова велику площину, де стояв старий крислатий дуб. Пiд ним гостi й вої, що збирались рушати в пороги, а також i тi, що щасливо їх проминули, завжди приносили жертву.

Жертву - хорта i пiвня, як це водилось по покону, - складав Святослав, бо в походi вiн був князем i жерцем. Вiн стояв перед високим дубом, на якому трiпотiло молоде листя, а мiж гiллям висiли зотлiлi полотнища, заiржавленi, пощербленi мечi, пробитi шоломи i списи-жертви багатьох людей i язикiв, що минали цей священний острiв.

Тепер перед дубом на островi поклав меч і щит Святослав. Вiн дякував богам за те, що вони допомогли воям його пройти пороги, вiн просив i надалi допомагати їм...

Позад нього стояли вої. Коли князь Святослав склав жертву й землю пiд дубом змочила кров хорта i пiвня, вої стали на колiна, з уст їх зiрвалась молитва - давня молитва пращурiв:

Боги, допоможiть нам i помилуйте,

Боги, даруйте нам перемогу на бранi й мир на землi,

За це славимо i молимось вам, боги!

Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось велике, багряне, схоже на жорно сонце, i думав про те, чи доведеться йому i всiм їм ще раз стояти тут i складати вдячну жертву?!

З

За островом Григорiя Днiпро робився широким, повноводим. Тут береги його не перетинали високi гори, не обривались над плесом кручi, не врiзувались у воду й жовтi коси. Понад Днiпром з обох бокiв зеленими мурами тяглись плавнi - хистка болотяна низина, де росла трава, в якiй вiльно мiг сховатись кiнь, де сплiтались у непроникну сiтку корчуватi дуби, липи, вiльшина, верби й лози.

Тiльки ген далi обабiч Днiпра шумiли пiсками кучугури, увiнчанi купками сосен. Сосни цi, неймовiрно високi, з голими стовбурами i шапками гiлля нагорi, нагадували дозорцiв, що, як владнi хазяїни, довгi вiки стояли й стоять над Днiпром, дивляться й запам'ятовують, що робиться в далекому полi й тут, на Днiпрi.

З лодiї князя Святослава було видно, як подекуди вiд берегiв Днiпра в глибину плавнiв тiкають вузькi рукави; за ними голубiють тихi затоки, там вiд них вiдходять новi рукави. Куди вони тiкають, хто там є, де їм кiнець - нiхто не знав. Княжi вої нiде не зупинялись, лодiї їх поспiшали на пiвдень.

I ось нарештi Днiпро ще раз зiмкнувся мiж двох високих берегiв, нiби хтось пробував загородити тут йому шлях. Лодiї якийсь час пливли мiж горами, а тодi перед очима воїв вiдкрилась така безмежна широчiнь, такий неосяжний голубий простiр, що захопило дух. "Море", - подумали молодi вої.

Але це ще було не море, а тiльки гирло Днiпра - Бiлобережжя, останнiй мiсток мiж Днiпром i Руським морем, Бiлi береги, до яких рвалися заморськi гостi i де люди з Русi перед далекими походами востаннє прощались з рiдною землею.

Влiтку цi береги не бували порожнiми. Праворуч вiд Днiпра, до самого Iстра, тягнулись землi уличiв i тиверцiв. Вони виїжджали сюди i торгували тут, на Бiлобережжi, з заморськими гiстьми. Лiворуч вiд Днiпра недалеко були й Клiмати, де жили греки-херсонiти - хитрi, меткi, спритнi люди, що завжди тут перехоплювали гостей i вмiли краще, нiж уличi й тиверцi, торгувати.

I зараз, тiльки лодiї князя Святослава з'явились на плесi, вони на швидких конях прилетiли з поля й стали на берегах. Проте коли херсонiти дiзнались, що на лодiях iдуть не купцi руськi, а вої, то одразу пiдтягли попруги у коней, сiли в сiдла й тiльки пил звiвся за ними в полi.

Князь Святослав стежив, що ж робитиме Калокiр, побачивши своїх землякiв, i був певен, що вiн, зустрiвши їх на Бiлих берегах, поцiкавиться тим, що робиться в Клiматах, перекаже щось батьку в Херсонес.

Але Калокiр десь сховався й не виходив з лодiї, поки на берегах були херсонiти. Йому, здавалось, було навiть прикро, що тут з'явились його земляки. Тiльки тодi, коли херсонiти сiли на коней i з гиком полетiли в поле, Калокiр вийшов на берег, щоб розiм'яти костi.

"Важко жити людинi, яка не має нi роду свого, нi рiдної землi", - подумав Святослав.

I коли Калокiр пiдiйшов до князя, без толковинiв запропонував йому походити на косах, бо вiн, мовляв, має щось сказати, князь Святослав не схотiв iти з василiком. Вiн сказав Калокiру, що має багато дiла з воями, а говоритиме з василiком вже в Болгарiї.

Калокiр довго пiсля цього стояв сам на слiпучо-бiлiй косi, схожий у своєму темному одязi на високу жердину, i все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрiї, на хвилi.

Надвечiр усi лодiї зiбрались на Бiлих берегах. Ще завидна вони переїхали до острова Елферiя* (*Острiв Елферiя - сучасна Березань), щоб там безпечно налити повнi бочки прiсної води, оглянути перед далекою дорогою щогли, реї, вiтрила.

Наступного дня дуже рано, тiльки денниця запалилась у небi, на лодiях пiдняли укотi, поставили вiтрила. Пiд свiжим вранiшнiм вiтром, нiби чайки, що розправляють крила, лодiї одривались одна по однiй вiд Бiлих берегiв, виходили ключами у безмежне Руське море.

Свiжий вiтер зi сходу не вщух за нiч. На тлi темно-синього неба, на якому ще палахкотiли зорi, вималювались обриси щогл i вiтрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосiв, в уключинах рипiли весла.

Зробивши широке пiвколо, лодiї розгорнулись по чотири-п'ять у ряд i, то пiдiймаючись на високiй хвилi, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захiд.

У цю передсвiтанкову годину море, нiби стомившись вiд безугавної шаленої ночi, було роздратоване, зле. На сходi ледь-ледь прорiзалась золота смужечка свiтанку. Низько над морем мчали розiрванi на шмаття хмари. З шумом i плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летiли, вирували розлютованi хвилi. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сiру пiну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летiли сполошенi чайки й скиглили: "Ки-и-ги... Ки-и-ги!.."

Раптом небом пропливли спочатку бузковi, далi рожевi, а потiм голубi пасмуги. Враз згасли, нiби провалилися в безодню, всi зорi, тiльки одна iз них - така ясна, зеленкувата, як дорогоцiнний камiнь iзмарагд, - ще спробувала трепетати, нiби спiймана в сiтку риба, i також зникла. Останнi шматки хмар росою впали на хвилi, небо стало чистим, голубим, вiтер дихнув теплотою, на море впала тиша - злягли хвилi, замовкли чайки. I тодi край неба спалахнула, загорiлася i встала золота корона, ще якась мить - i корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить - i над обрiєм уже сяяло сонце, таке гаряче, таке слiпуче, що на нього боляче було дивитись...

На лодiях у цю хвилину нiхто не спав. Хто з дружинникiв прибирав у човнах, хто порався бiля вiтрил, хто лагодив зброю - чистив щит, гострив спис, одточу-вав меч, а хто готував страву, - але всi вони, як велiв покон, встали, коли сонце з'явилось на обрiї. Бо сонце - це дарунок богiв, це - життя, це - радiсть, щастя. Вої промовляли слова молитви:

Сонце! Ти тiкаєш вiд нас -i настає холодна, темна нiч.

Сонце! Ти встаєш - i навкруг з'являється життя, зацвiтає земля i радiють люди.

Спасибi Перуну, що кожного ранку посилає нам сонце,

Славимо й тебе - ясне, гаряче, життєдайне сонце!

Князь Святослав, що тiльки-но вмився свiжою солоною водою i що так само, як i всi його вої, стояв у цю хвилину на носi лодiї, чув, як лунають цi слова, i душу його пройняли трепет, радiсть, щастя життя.

У той час, коли князь Святослав на п'ятистах лодiях, маючи тисяч двадцять воїв, плив Днiпром, а далi Руським морем, вої земель Русi, яких було тисяч тридцять, на чолi з князем Улiбом i воєводою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом.

Тут, у полi, їм треба було стерегтись печенiгiв, чотири орди яких пересувались тодi мiж Доном i Днiпром, ще чотири блукали над порогами i на правому березi Днiпра на чолi з каганом Курею.

На своїх маленьких, але жилавих i невтомних конях печенiги хмарою пересувались у полi, де не було дорiг, на нiч ставали улусами, до яких на той час пiдтягались кибитки з жонами, дiтьми й скарбом. А на ранок тiльки самотнiй димок, прим'ята тирса та кiнський кiзяк залишались на мiсцi, де вони стояли.

Вої Русi, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всi цi орди разом. А все ж, починаючи вiд самого Києва, далеко попереду, так, що її навiть не було видно, їхала, розсипавшись широким пiвколом, сторожа, їхала сторожа й понад самим берегом Днiпра, а також i на захiд вiд вiйська, й край поля. По двоє, по троє на конях прямували вони в полi. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самi ж виходили на вершину i довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись вiд слiпучих променiв сонця, дивились у далечiнь.

Широке, безмежне поле лежало перед ними. У цю весняну пору було воно свiже, пахуче, все застелене травами, всiяне квiтами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера вiд талих снiгiв, на берегах їх хилились пiд подихом вiтру i шумiли комишi, по землi там повзла молода, соковита гусятниця, у якiй у найбiльшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, мiж стеблами жовтими й червоними вогниками жеврiли тюльпани, колихались голубi гiацинти.

Полю не було нi кiнця, нi меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокiйне, безбережне море, i тiльки високi могили, якi синiли вдалинi над Днiпром i довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свiдчили про те, що тут не зайжди було так тихо й спокiйно, що земля, на якiй тепер так буйно росли трави й цвiли квiти, полита людською кров'ю.

I зараз сторожа зосереджено дивилась у далечiнь степiв, пильнувала, щоб звiдти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полi нiкого не було видно. Вдалинi пропливав табун, але то були дикi конi. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвiсть горбоноса сайгаї Далеко в полi, як вої, крокували дрохви, на могилi, поряд з сторожею, вилазив iз нори й починав свистiти байбак, iз трав пурхали й нiби по невидимих схiдцях пiдiймались у небо жайворони, вони висiли так високо, що їх не можна було помiтити оком. Тихо, спокiйно було в полi.

А все ж печенiги блукали i в полi, й над берегами Днiпра. Часто на свiтаннi, їдучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у якому пiд сiрим попелом дотлiвав жар, навкруг широким колом були витолоченi трави, валялись обгризенi кiстки. Печенiги були десь близько, за обрiєм. Вони знали, що в полi йде княже вiйсько, але знали i силу його, а тому й тiкали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно слiдом за нею йшли вої.

Попереду всього вiйська йшло чоло, - головний полк, - тисяча гриднiв князя Святослава на чолi з князем Улiбом, воєводою Свенелдом i воєводами вiд полкiв усiх земель. Вони їхали на баских конях, пiд знаменами, у шоломах, з мечами й луками бiля поясiв. А позад них гарцювали на конях i риндi* (*Риндя - зброєносець), що везли про запас кольчуги, бронi.

Ще два полки на чолi з князем чернiгiвським i переяславським їхали по обидвi руки вiд головного полку - щоб одбити удар, якби ворог насмiлився вилетiти десь вiд Днiпра чи вiд червенських городiв, i щоб пiдтримати головний полк, якщо ворог з'явиться просто перед чолом.

Слiдом за цими полками, одiрвавшись на поприще, два або й три, посувались поволi - всi пiшо - вої земель. Вони йшли не скопом, а тисячами, кожна земля на чолi з воєводою своїм, що їхав попереду на конi з малою дружиною.

Багато рiзних полкiв посувались полем. Поруч iз кiлькома тисячами Полянської землi iшла тисяча деревських воїв, у полi йшли новгородцi, радомичi, сiверяни i навiть в'ятичi й чудь заволоцька. Це були бородатi, вусатi люди з довгим волоссям, але було мiж ними багато й молодих, юних. Iшли вони в постолах, черев'ї, а часом i босi, зброя в них була рiзна - у декого мечi, луки, списи, у декого рогатини або ножi за поясами.

А ще далi, за всiма тисячами, i знову пiвколом, яке нiби прикривало вiйсько ззаду, на возах, запряжених кiньми й волами, везли зброю - великi самострiли, пороки, луки, стрiли. Тут же лежали й харчi - борошно, солона веприна, мед, сiль, а за возами вої, часто їхнi жони гнали табуни корiв, телят, овець.

Важким, повiльним кроком, залишаючи по собi хмари iржавої куряви, з гамором одходили вони все далi й далi вiд Києва, крокували в полi з ранку до пiзнього вечора, тiльки на нiч зупинялись. Стан робили здебiльшого на берегах озер i рiк, де привiльне було з водою, деревом. Тодi полк пiдходив до полку, у рiчцi хлюпала вода, над берегами спалахували вогнi, скрiзь лунали голоси, iржали конi. Проте нiхто не забував i про пiдступного ворога - навкруг стану пiвколом ставили й зв'язували вози, малi дружини ходили всю нiч навкруг у полi, кiнна сторожа виїжджала далi, стояла на могилах. Стан швидко затихав, пригасали вогнища. Люди спали, впавши на траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до свiтанку, швидко зiбратись i йти далi, все далi вiд Києва, до Дунаю.

Разом iз всiма воями, у другiй тисячi, на чолi якої їхав воєвода Гринь, у сотнi Добислава i в десятку, праву руку якого вiв кузнець Мутор, iшов Микула.

Спочатку йому було дуже важко - все згадував рiдну весь, жону, думав, як житиме вона без нього. Навiть у снах бачив - ходить нiби Вiста на одному березi рiки, вiн - на iншому. Вона простягає до нього руки, кличе, а вiн одгукнутись не може. Важко було й через те, що не доводилось йому ходити на брань, жити серед воїв княжих. Батько Ант, дiд Улiб, брати Сварг i Бразд - о, тi бували в походах i на бранях, вмiли тримати зброю, знали, що з нею робити.

А який воїн з Микули? Вiн оглядав сам себе й дивувався - ноги довгi, кривуватi, ступнi як у ведмедя, руки також довгi, не знаєш, де їх подiти, на головi цiла грива, борода й вуси одросли, вицвiли на сонцi.

Знову ж - зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепанi з тонких пластин, мечi у декого харалужнi. А в Микули - кована, дiдiвська, незручна. Щит i лук у нього бовтались на мотузку за спиною, тул iз стрiлами все сповзав i сповзав з пояса. Навiть Добислав довго дивився на нього, а потiм сказав:

- Ти, Микуло, лук чiпляєш не там, де треба. Ти ж на бранi стрiлятимеш поперед Себе, а не позад. I стрiли в тебе чомусь висять не там. Почепи-бо все на мiсце, будеш воїн справжнiй.

Важко, дуже важко доводилось у першому походi сину старiйшини Анта. Вiн iшов у полi босий, бо постолiв вистачило на один день, а плести новi було нiколи. Але це не турбувало його, - вiн мiг так iти не тiльки до Дунаю, а й через море. Не боявся Микула й дiла: коли зупинялись на нiч, котив вози, зв'язував їх мотузами й ремiнням, копав разом з усiма рiв навкруг стану. Коли вої вечеряли, вiн також був перший, гриз веприну, закушував сухим коржем, запивав водою - одразу й засинав...

Вiдпочивши трохи, Микула прокидався, сiдав i вже не мiг заснути. Чому - цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, вiн чогось нiби не розумiв, чогось не знав. Але чого, чого? Про це сам себе й запитував Микула.

I почалося це недавно, вiд Києва, з того часу, коли проминули вони Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях, де вряди-годи траплялись порожнi гостиницi, а в ярах i на берегах рiк стояли княжi села й простi весi, де жили роб'ї люди, смерди.

Iти тут було безпечно, сюди нiколи не залiтали печенiги. Про що, здавалося, мiг думати й турбуватись Микула? Але вiн iшов важким кроком, лук усе телiпався й телiпався за спиною, тул iз стрiлами все сповзав межи ноги. Вночi Микула не мiг спати.

Через кiлька днiв вони опинились край Полянської землi, над Россю, де стояло ще одне княже село, вої говорили - самої княгинi Ольги. Вої як вої: багато з них пiшло на нiч у село; молодi - погуляти, старi - побесiдувати. Люди в княжому селi були, як i скрiзь, - простi поляни, багато їх прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночi то тут, то там можна було бачити, як сидять бiля вогнищ вої в шоломах i темнi, бородатi смерди, княжi люди...

Микула нiкуди не пiшов. Повечерявши разом iз всiма, вiн лiг пiд кущем на скелi над Россю, помостив собi в голови шолом та свиту, заплющив очi й у тишi, яку порушували далекi голоси бiля вогнищ та ще пересвист солов'їв у гущавинi за скелями, заснув.

Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сiв, протер очi.

Нiчого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорi, високо в небi, пас отари великих i малих зiрок мiсяць. На ньому викарбуваний був Перунiв знак - воїн з списом-тризубцем. До мiсяця пiдкрадались i вже закривали його хмари - злi сили. Але вiн плив небом, нiби срiблястим попелом притрушений вiд правої руки.

Пiд цим мiсячним промiнням скрiзь по полю дотлiвали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному на плечi, спочивали, спали руськi вої.

Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi в неспокiйних мислях були, напевне, далеко, бо з їхнiх уст увi снi зривались раз у раз слова.

- Ладо! Ла-а-адо! - пристрасно шепотiв воїн з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Воїн цей витягнув уперед i зiгнув руку, нiби когось обiймав.

- Матiнко! Отче! - чулося з другого боку. Микулi стало чомусь страшно, холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торсався рукою срiбної Мокошi. I зараз вiн торкнувся її рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи.

Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй руцi - з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками - така проста, але й таємнича, дуже рiдна, а водночас i страшна.

- Ти поможи менi, Мокошо, поможи! - прошепотiв Микула.

Раптом вiн почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один воїн.

Вiн пiзнав-це був воїн їхнього десятка. Правда, ранiше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн не спить у великому станi серед мiсячної ночi, Микула тихо засмiявся й запитав:

- Не спиш, чоловiче?

- Не спиться, - вiдповiв воїнiзiтхнув. - Думаю про україну свою.

- А ти звiдки сам?

- З Новугорода.

- Довго, мабуть, їхали?

- Не дуже... Взимку виїхали, навеснi встали. Ми все рiками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.

- То скажи вже тодi, - запитав Микула, - як тебе звуть, чоловiче?

- Радиш, - вiдповiв чоловiк.

- А мене Микулою.

- Добре, - промовив, посмiхнувшись, Радиш. Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!

Подивившись на бiлу сорочку Радиша i його широкий шкiряний пояс, розмову далi повiв Микула.

- Ти, - промовив вiн тихо, - мабуть, з гриднiв княжих, а може, й син боярський.

Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити.

- Де вже нам до гриднiв, - сказав вiн, - а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?

- Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, - рiзнi люди бувають.

Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумiв, що перед ним такий ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i вiн запитав Радиша:

- I як у вас, у Новугородi?

- Так, як i скрiзь...

- Платите дань, чи як?

- Дань платили ранiше, - одверто признався Радиш, - i було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань i свої князi, i київськi, i варяги з-за моря налiтали на городи й весi. А тепер данi немає...

Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав.

- То як же тепер, без данi? - пошепки запитав Микула.

- Ще важче... Урок та устав...

- То й у вас посадники є?

- Є, Микуло.

- I тiунiв маєте?

- Аякже...

- I вiрники наїжджають?

- Наїжджають. Даємо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i князям.

- Щось затягло мiсяць, - промовив, поглянувши на небо, Микула. - Злi сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало.

Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав:

- I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди?

- Не витримують, - вiдповiв Радиш. - Купи беруть, а повернути нiчим. Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять.

- I тебе били? - хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.

- Били.., - так само тихо одповiв Радиш.

- Так скажи ж - куди ми йдемо? - пересунувшись знову й сiвши зовсiм близько вiд Радиша, запитав Микула.

Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще до того, як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв:

- Мабуть, ми iдемо, Микуло, через те, що дуже важко.

Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша.

- Обсiдають нашу землю, - нiби сам до себе говорив Радиш. - Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять вiд сходу, пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду... Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодiї... От i платимо оброки й устави...

Радиш помовчав i кiнчив:

- Через те ми й iдемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розiб'ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставiв. Як гадаєш, Микуло?

- Я думаю, Радишу, що розiб'ємо ромеїв... I тодi ми вже не будемо платити таких оброкiв i уставiв.

На цьому розмова їхня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi вони лягли поруч, i Радиш одразу заснув...

А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв.

Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли, i тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак, сiро було в полi, навкруг лежали люди.

Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед воїв чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi. Через це вiн i цурався всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам себе не пiзнавав i часом дивувався з себе.

А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова в них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорїгги, якi це дорогi слова! Київ i Новгород, а як близько вiд людини до людини.

От Радиш i говорить нiбито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко, наче спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса чи не встигли навчитись.

Але Микула добре знав, що все це простi люди, одного роду. Доля розлучила їх i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi.

I ще Микула знав, що на брань з ромеями всi вони мусять iти, мусять, щоб не стати холопами i щоб не було нi данi, нi урокiв, нi уставiв... Вiн лiг на землю, швидко заснув i увi снi, не вiдаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у станi все спало, притихло, як це буває пiзньої ночi. Мовчали й солов'ї.

Але не все спало навкруг. Зовсiм недалеко вiд Микули й Радиша на скелi бiля Росi стояла й дивилась на стан, у якому дотлiвали вогнища, на мiсяць у небi, на плесо жiнка.

У примарному холодному сяйвi мiсяця окреслювалось блiде її обличчя, гострi вилицi. Була вона дуже стомлена й худа, мала жiнка великi темнi очi, тонкi уста. Щось приємне й тепле було в тiй жiнцi з Полянс-кої землi.

Вона довго стояла тут, на скелi, бачила, як бiля своїх вогнищ вої вечеряли, потiм лягали на травi спати, бачила вона також, як близько вiд неї прокинувся раптом один воїн, а далi й ще один, як удвох вони довго сидiли й вели тиху розмову.

Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому станi, не було нiбито в неї нi рiдних, нi близьких, але все це - червоний жар вогнищ, притишенi голоси людей, далекий скрип возiв i iржання коней - нагадало їй так багато!

Жiнка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихiй весi над Днiпром - Любечi, пригадала батька Микулу, матiр Вiсту, дiда Анта, пригадала й те, як пiсля смертi дiда Анта приїхав до них брат Добриня, забрав її з отчого дому, повiз у далекий Київ.

Глибоке, схоже на стогiн зiтхання вирвалось iз грудей жiнки, що колись називалась Малушею. Один стогiн i одно зiтхання з сотень i тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато лiт.

У її пам'ятi став чудовий зелений Київ-город. Гора з її теремами, передграддя й Подол, вiтрила на Почайнi й голубе плесо.

Але з пам'ятi її невблаганно, як пляма кровi на чистiй голубiй водi, виринала ще одна нiч i гнiвний голос княгинi Ольги, що ламала, трощила її любов, вигонила в це далеке село Будутин. Свiтанок за Києвом, тупiт коня в сiрiй iмлi, холод самiтної хлiвини...

Стоячи зараз уночi на скелi бiля Росi, Малуша подивилась навкруг - на землянку старої Желанi, витоптану стежку до води, дерева, кущi, холодний камiнь пiд собою, що вичовгався i став рiвним, блискучим.

Усе змiнилось i змiнюється навкруг у цьому великому свiтi, усе росте, достигає пiд теплим сонцем, тiльки горе Малушi з кожним лiтом все важчає. Немає в неї радостi, минає й життя.

Правда, i тут, у Будутинi, була в неї радiсть - у цiй землянцi, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нiчого не хотiла. Але княгиня Ольга не тiльки вбила її любов, вона одiрвала вiд грудей матерi й сина - Володимира.

У мiсячному сяйвi було видно, як з очей Малушi зiрвалося й упало на холодний камiнь кiлька великих, перлистих сльозин. Вона їх не соромилась - була пiзня нiч, нiхто її не бачив...

Багато лiт прожила Малуша в селi Будутинi. Нiхто в селi - нi воєвода Тедь, нi посадник Радко - не знали, що за жона Малуша, нiхто не знав, вiд кого народила вона сина. Був загад княгинi дати притулок Малушi в Будутинi - цей притулок їй дали, був iз нею гридень Добриня - i вiн тулився в землянцi разом з нею, народила Малуша дитину - а хiба не однаково було Тедю й Радковi, вiд кого? Забрав дитя гридень Добриня - й поготiв. Усi в селi за багато лiт звикли до Малушi. Княжа роба, Малка - так її тепер усi прозивали.

I працювала Малуша, як усi, - з раннього ранку до пiзньої ночi, спочатку iз Желанню, коли ж та померла - сама. Роботи в княжому селi вистачало: на полi за Будутином рiлля, над Россю - табуни худоби, - все княже, все треба доглянути i зробити роб'їми руками. I хто знає, може, в тому самому хлiбi, який ключниця Пракседа ламала в стравницi княжiй на Горi i який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малушi?

А все ж, працюючи в потi чола свого в княжому селi, Малуша нiколи не забувала Києва й, як тiльки траплялась нагода, прислухалась до слiв тiунiв, дружинникiв, ябетникiв, що часто наїжджали в Будутин, цiкавилась i знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир.

Часто в минулi роки навiдувався до неї в Будутин i Добриня. Вiн був добрим братом, не забував сестри, хотiв їй допомогти - власними руками, якимсь золотником, срiбними рєзами.

Але Малуша не приймала помочi вiд брата - у неї були власнi руки, вона не жадала нi золота, нi срiбла. Осиротiла мати хотiла тiльки одного - знати, як живе її дитя, її син Володимир.

I хоч це дитя, рiдний її син, далеко вiд неї - у Києвi, на Горi, але з слiв Добринi вона знала, як росте Володимир, як вiн дужчає, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не мiг усього переказати словами, але хiба багато-треба матерi, щоб вона уявила, побачила, пiзнала рiдного сина?!

Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя Святослава, i Малуша знову розпитувала його й перепитувала - одна тiльки з усiх людей вона знала, як важко жити князевi Святославу.

Ось чому в цю чудову весняну мiсячну нiч, коли через Будутин i далi - в поле за Россю - вирушало вiйсько князя Святослава, у Малушi так болiло серце.

"Може, - думала вона спочатку, почувши тупiт коней i важку ходу тисяч людей, - їде це з своїми воями князь Святослав?"

Але князя Святослава тут не було. Коли вої наблизились, Малуша, що виривала бур'яни на княжiй нивi, залишила, як i всi смерди, роботу. Ставши над шляхом, вона пiзнала на чолi воїв князя Улiба, воєводу Свенелда, ще багатьох воєвод, тисяцьких i просто воїв, яких бачила колись на Горi. Але князя Святослава з ними не було.

Пiзнiше через iнших смердiв вона дiзналась, що цi вої iдуть на гречинiв, а князь Святослав повiв ще багато вiйська на лодiях Днiпром. У своїй землянцi, поставивши перед собою оберегу - богиню Роженицю, Малуша увечерi довго просила її, щоб допомогла князевi Святославу на далекiй бранi, захистила сина Володимира у Києвi на Горi.

Хотiла Малуша, як i всi люди в Будутинi, чимось допомогти воям, що йшли на брань. Дехто з них цiєї ночi спочивав у теплих хижах смердiв, багато смердiв пiшли на вогники в полi й понесли туди свої дари - хто хлiб, хто пташину, хто горнець меду. По покону їм слiд було дати все, що тiльки мали люди, - вої iшли на брань, вони йшли заради них.

У Малушi нiчого було дати, а все ж вона взяла свiжу хлiбину, вийшла з нею з хижi, стала на скелi... i чомусь не змогла пiти далi. Може, боялась вона, що хтось пiзнає її, може, i це справдi спадало їй на думку, дар її буде дуже убогим, смiшним.

Через те Малуша й стояла на скелi, дивилась на поле, де довго горiли, а потiм стали пригасати вогнi. Там вона й почула тихi голоси Микули й Радиша, там вона, залишившись на самотi з своїми думками, й заплакала... Що ж робити, коли серце обливалось кров'ю у Малушi ще й тепер?!

Тихо було в полi, усi вогнища згасли, мiсяць схилився до обрiю й ставав великим, червоним. Солов'ї мовчали.

Малуша здригнулась, тихим кроком пiшла вперед, зупинилась. А потiм поклала свою хлiбину на травi, де спали два вої, i швидко рушила до землянки.

Микула прокинувся до схiд сонця, потемному. Одразу ж схопився на ноги, пiдвiвся й став чiпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, нiщо не тривожило їх цiєї ночi, - тепер треба було поспiшати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь iржали конi, у Будутинi спiвали когути.

- А це що? - запитав Микула, побачивши на травi бiля свого щита свiжий хлiб. - Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хлiб, озовись? Що ж, - посмiхнувся Микула, коли нiхто не озвався на його голос, - либонь, це подарувала менi хлiб Мокоша. На тобi, Радишу, шмат хлiба, з'їм шматок i я...

I, стоячи пiд високим синiм небом, перед темним полем, що без кiнця стелилось в далечiнь, вони їли хлiб Руської землi, щоб iти в далеку, невiдому дорогу!

Дата добавления: 2015-12-01