Роздiл другий

Князь Святослав знав, що важко буде Русi боротись з iмперiєю, яка має найкраще в свiтi вiйсько, i тому готувався до вiйни так, щоб вдарити на ворога всiєю силою, а самим якнайменше пролити кровi.

На вiдмiну вiд батькiв своїх Олега i Iгоря, що ходили до Константинополя тiльки на лодiях, князь вирiшив iти тепер морем i суходолом. Та й ворогiв було тепер два - кесар i iмператор. Отже, i вiйська треба було мати вдвоє, втроє бiльше, нiж у колишнiх походах, - п'ятдесят, шiстдесят тисяч.

У першу чергу князь звелiв готувати де далекого походу лодiї. Вiн хотiв посадити на них тисяч двадцять воїв. На кожнiй лодiї могло їхати тридцять - сорок воїв, отже, треба було мати десь з пiвтисячi лодiй. I це мусили бути не однодеревки - довбанки, а високi набойнi лодiї, насади з настилом угорi.

Лодiї будували всi землi Русi - Чернiгiв i Любеч, Смоленськ i Новгород, верхнi землi. Першої ж весни з прибутною водою Днiпром, Десною, Прип'яттю попливли до Києва плоти й ключi однодеревок, видовбаних чи випалених з великих i довгих колод дуба, липи, верби.

Нижче вiд Києва, у Вiтичевi, плоти цi й однодеревки зустрiчали вправнi дереводiли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же, на березi, в кiлька рядiв ставили пiдпори для майбутнiх насадiв, випалювали на вогнищах, гнули для них мiцнi дубовi кокори, з кори дерев i лози готували гужбу.

В цей же час до Вiтичева через Перевесище й Берестове їхали i їхали вози - на них везли рiзну кузнь, яку майстри залiза готували в передграддi: сокири, тесла, долота, крученi цвяхи.

Працювали вдень i вночi. Далеко понад Днiпром чути було людськi голоси, цокотiння сокир, сухi удари тесел, скрiзь горiли вогнища, пахло смолою.

I вже у Вiтичевi понад берегом на пiдпорах вимальовувались обриси майбутнiх лодiй - днища в них довбанi, залiзними цвяхами прибитi кокори, а до них, все вище й вище, набивались або прив'язувались гужвою дошки - насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжнi кораблi, що могли рушати i в море!

Неспокiйно було в цей час i на передграддi, де в хижах i землянках жили кузнецi залiза, де поруч iз усмарями* (*Усмарi - чинбарi.) тулились сiдельники, а бiля розжарених печей порались скудельники* (*Скудельники - гончарi.).

З раннього ранку по кручах Днiпра повзли димки, сопiли мiхи кузнецiв, гупали на ковадлах молоти, бiля хиж усмарiв забивало дух шкiрою й квасом, скудельники цiлими родинами розминали в ямах зеленкувату й червону глину.

Найбiльше дiла було в кузнецiв залiза та мiдi. В корченицях їхнiх, що тулились скрiзь понад горою, цiлi днi й ночi не вгасали горни, свистiли мiхи, гупали по ковадлах молоти. Скiльки i якої кузнi треба було їм приготувати для дружини княжої й усiх воїв! Вони кували зброю iз залiза, мiдi, лiпшi дружинники замовляли їм зброю харалужну або ж iз залiза, загартованого в сечi рудого хлопця чи чорного цапа. Таке залiзо, говорили бувальцi, не щербилось, не тупилось. А рудих хлопцiв i чорних цапiв на передграддi вистачало.

I кузнецi кували гострi з обох бокiв полянськi мечi, кривi, схожi на перськi чи хозарськi, шаблi, довгi й гострi списи, широкi сокири, легкi топiрцi, ножi для сулиць i маленькi, але надзвичайно гострi вiстря для стрiл... Кузнецi ж лiпшi клепали з пластин або зварювали з кiлець бронi. З пластин зварювали шоломи, вибивали з мiдi кола для щитiв дружинникiв, золотi й срiбнi - для воєвод, клали по зброї чернь, приковували дорогоцiнне камiння.

Недалеко вiд кузнецiв, а часто й поруч iз ними у великих дiжках розводили квас усмарi. Вони мочили в ньому скори, тут же, на травi, виминали їх руками, стругом очищали вiд м'яса i жил. З-пiд спритних рук усмарiв виходила добряча усма, червоний i зелений хоз...

Поруч iз усмарями жили чоботарi, сiдельники. Вони шили чоботи iз хза з високими халявами й закаблуками, прошивали їх золотом i пiдбивали срiбними цвяхами - для воєвод i тисяцьких. Шили й тупоносi поршнi без пiдошов, з довгими зав'язками - для княжих дружинникiв. Тут сiдельники обтягали товстою усмою з веприни дерев'янi колодки, оздоблювали сiдла золотими й срiбними цвяхами, шили узди, поводи.

А хiба мало було дiла в скудельникiв? У далекiй дорозi дружина мусила їсти, пити. I вони робили з глини горнцi, корчаги, плоскви, обпалювали череп'яне добро в печах, обливали його гарячим мiцним квасом з капусти, щоб посуд був як кремiнь!

I вночi не засипало передграддя. У пiтьму поринала Гора, гасли вогники над Почайною i на Подолi, а в передграддi то тут, то там темряву прорiзувало багряне промiння, - кузнецi варили в череп'яних домницях крицю, скудельники випалювали у великих печах рiзноликий посуд.

А в цей же час через поля й лiси, через рiки й болотну ткань мчали на конях, їхали човнами, крокували з дружинами своїми воєводи й мужi нарочитi: князь Святослав кликав людей усiх земель Русi збиратись на рать, iти проти ромеїв.

Серед, цих людей був i Добриня. З дружиною воєводи Гудима їхав вiн до Новгорода. Шлях був далекий i важкий. Пливти лодiями до Верхнього Волока, перетягати їх там до Ловатi i далi до самого Новгорода треба було мiсяцiв зо три. Воєвода Гудим мав там ждати, поки збереться вiйсько. Тiльки наступної весни з повною водою мiг Добриня повернутись до Києва.

З важким серцем їхав вiн у далеку дорогу. Лiпше було б йому побувати в цей час у Любечi, побачити батька й матiр, порадитись з ними. Але туди поїхала iнша дружина. Серце болiло у Добривi за Малушею, зле не знав, чим їй зарадити. Найбiльше ж непокоївся Добриня за небожем своїм Володимиром - живе княжич в теремi у княгинi Ольги в достатках i багатствi, а все ж важко йому, немає у Володимира любозi з братами Ярополком i Олегом. Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всiляко уношу зневажають. Звичайно, нiхто вголос про це не говорить, але й так вiдомо: робочич* (*Робочич - син рабинi.) Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, - думав хтось, але не говорив уголос, - вiн i любечанський.

Добре, що Добриня був увесь час бiля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Вiк його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, - будив до схiд сонця, купав улiтку й зимою в холоднiй водi, вчив стрiляти з лука, рубатись мечем, мчати на конi, ходити на лови.

I виростав княжич Володимир смiливим, мужнiм, зовсiм не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та вiн i зовнi не нагадував їх, тi - тендiтнi, нiжнi, а Володимир - мiцний, як дубок, малоговiркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тлiє пiд тонким шаром попелу, як свiжий вiтер на Горi.

Опрiч того, був вiн ще й темноволосий, мав карi очi. Добриня день за днем i лiто за лiтом придивлявся до нього, i здавалось йому, що бачить вiн Любеч, рiдне городище, батька, а найбiльше Малушу. Такою, саме такою була колись i його сестра!

Не такою, правда, стала Малуша пiзнiше, вiдтодi, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, i якщо не змiг врятувати її честi, то хотiв допомогти їй у горi. Вiн часто бував у Будутинi, допомагав сестрi, пробував давати трохи золота й срiбла.

Тiльки Малуша не приймала помочi брата, не брала його золота й срiбла. "Це княже, - говорила вона, - а я нiчого княжого не хочу... Не треба, нiчого менi не треба, брате!"

I їй справдi нiчого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хлiб на княжому дворi. Коли Желань померла, заробляла одна, у неї в землянцi нiчого не було, але вона, здавалося, нiчого й не хотiла.

Тiльки жадiбно розпитувала, коли Добриня приїжджав до Будутина, як живе i чи здоровий князь Святослав, як росте й мужнiє син її Володимир. "А якi в нього очi? А якi в нього руки? А який у нього голос?"

Але як би не хотiла Малуша, щоб брат побув у Будутинi довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: "То ти й їдь, їдь уже, Добрине, адже Володимир там сам..."

I вiн мусив сiдати на коня, рушав вiд землянки, а Малуша довго стояла на скелi над Россю, дивилась услiд брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тiльки стиснутими вiд болю, та ще з сльозою на щоцi. Нi, нi, не та вже була Малуша!

Коли ж пiсля цього в Києвi князь Святослав кликав його до себе в свiтлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помiчав, що й вiн став не такий, як ранiше: у князя Святослава були тi ж яснi сiрi очi, тi ж тугi уста, пасмо волосся, довгi вуси, але на чолi в нього вирiзьблялись все глибше зморшки, а на головi й у вусах ткалась срiбна волосiнь. Князь Святослав також змiнювався, як i все на свiтi.

Проте однiєї змiни Добриня зрозумiти не мiг. Раз i вдруге, а пiзнiше й завжди, як тiльки - но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цiкавилась, чи не був часом Добриня в Будутинi. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, i ще - чи здорова вона, чи не бiдує...

Добриня розповiдав княгинi про Малушу, що знав. Але чому це могло цiкавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула вiдповiдi, замислювалась, зiтхала - цього вуйко княжича Володимира не розумiв.

Не розумiв Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.

Тiльки уноша княжич не приймав i не любив бабиної ласки. Втiм, вiн не терпiв будь-чиєї ласки, вiн любив тiльки батька-князя та ще Добриню.

Це, звичайно, розумiв i князь Святослав. Тому нiколи не брав Добринi з собою в походи, не вiдпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород бiльше, нiж iншi, а тому й сказав Добринi:

- Їдеш ти, Добрине, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати вiйсько. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрi люди там живуть, тiльки далеко до них. Верхнiй Волок мiж нами, як стiна, стоїть. Зiйдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай...

Так i поїхав Добриня за Верхнiй Волок, у верхнi землi Русi.

З

До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечiр. Конi їхнi були в милi, самi вони хиталися, як п'янi. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у iншi села над Днiпром, i вони одразу ж велiли любечанам збиратись.

Разом з усiма пiшов i Микула. Збирались вони за городищем над Днiпром - там споконвiку вiдбувався торг, iгрища й свята, за городищем у полi спочивали вiчним сном також старiйшини й усi простi люди їхнього роду.

Усi стали на кручi, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на конi, поблискуючи золотою гривною на шиї, говорив:

- Великий князь київський Святослав велiв сказати людiям своїм, що одвiку гречини робили велике лихо Русi, а зараз ще бiльшу роблять лжу, хочуть поневолити сусiд наших болгар, а вiдтак i нас... Князь Святослав велiв сказати людiям своїм, - вiв далi Кожема, - що мусимо-сьми встати за честь i славу нашу, берегти покон батькiв, iти на ворогiв. За собою кличе вас князь на рать!

Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: - "Великий князь Святослав кличе всiх на рать", Микула оглянувся навкруг.

Вiн думав, що з гурту його односельцiв один за одним почнуть виходити поважнi люди, якi з давнiх-давен радо йшли на рать, бо вiйна ж їм приносила дань i славу, вийдуть Бразд i Сварг, вийдуть Гордин i Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в ратi не знайдеться мiсця. Та й не Микулi їхати на рать - у них конi, зброя, а в нього тiльки руки.

Але чому ж це Бразд не вшюдить наперед i не подає голосу? Сварг? Тiльки тепер Микула помiтив, що Сварга тут зовсiм немає, а здалеку долетiла луна молота, - клепле Сварг бронi. Не виходили наперед i Гордин та Путша, - вони стояли збоку, щось говорили мiж собою.

- Мужi! - трохи розгублено i з якоюсь тривогою крикнув Кожема. - Уся земля наша в небезпецi, смерть готується для нас i дiтей наших. Або ромеї, або ми... Князь Святослав кличе всiх своїх людей.

Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, вiн був певен, всi вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великiй небезпецi земля, смерть їм готують ромеї.

Але знову нiхто не вийшов. Стоячи бiля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав бронi, Гордин i Путша мовчали.

I чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невiдомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть рiзнi часи й рiзнi люди, але Микула мусить бути незмiнним, мусить пам'ятати й охороняти рiдну землю...

І коли досi Микула гаразд не розумiв, про який скарб говорив його батько, як не розумiв i того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що вiн усе зрозумiв.

Вiн зрозумiв, що любить над усе в свiтi Днiпро, синi гори над ним, зеленi луки й жовтi пiщанi коси, тепле небо над собою, жону й дiтей, людей, якi стоять тут, над кручею, i за все це готовий вiддати кров i життя.

Микула ступив вперед - раз, другий i третiй, зупинився протiї Кожеми й сказав:

- Я iду на рать!

Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що нiяково переступав з ноги на ногу, й вiдповiв:

- Добре, воїне!

А вже слiдом за Микулою виходили iншi люди їхнього селища - лiтнi, молодшi i зовсiм юнi... їх збиралося все бiльше й бiльше, i тiльки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.

Микула повiльним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усi боки розтiкаються любечани. Поїхав i волостелин, поруч iз ним, тримаючись за стремено, iшов Бразд - вiн вiв Ксжему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалинi, Микула спустився з валу, зайшов до хижi.

Сiв бiля вогнища й сказав Вiстi:

- Оце я буду їхати, Вiсто! Збери менi порти, двi сорочки й постоли, бо їду я далеко - на рать. Вiста сплеснула руками.

- Ти їдеш на рать? Але куди? Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червонi й жовтi язики, Микула вiдповiв:

- На ромеїв iду... далеко-далеко! Їй важко було зрозумiти, проти кого й для чого йде Микула на рать, i вона запитала:

- Ти хочеш мати дань i стати таким, як Бразд?

- Нi, - вiдповiв Микула, - не по дань їду i не буду таким, як Бразд.

- То ти хочеш полагодити батькову землянку й усi клiтi, купити коней, засипати житом ями?

- Ти багато хочеш, - сказав Микула. - Я все це мушу зробити, але пiсля ратi.

- А Бразд i Сварг iдуть на рать? - запитала Вiста.

- Нi, не йдуть...

- Боги! - скрикнула Вiста. - Багатий брат не йде, хоч йому є що захищати, а ти - вотоляк, латана свита, i йдеш. Чого ж ти пiдеш?

Микула довго затримався з вiдповiддю, а далi почухав всiєю правицею голову й повiльно сказав:

- Бразд не йде, бо що йому захищати? Своє багатство? Та коли б i гречин прийшов - вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин i Бразд один одному гнесi* (*Гнесь - кривда, зло.) не зроблять... А мене вони вже обавили - закуп я у Бразда, скоро - скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин - стенить моє серце, жажелi* (*Жажелi - ярма.) вони готують на виї нашi, пропали всi ми i наша земля, Русь...

Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому є, що дає тепло, жар? А чи немає такого вогню в людях?

- I ще я згадую батька Анта, - уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. - Вiн говорив про скарб, закопаний за городищем над Днiпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якiй жили батько Ант, дiди Улiб, Воїк, давнi предки... I я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають ромеї, вони iдуть на нас. I батьки нашi, i дiди ходили на ромеїв, били їх. А тепер я чую їх голос, вони кажуть менi: "Iди, Микуло!" От я й мушу йти. Збери менi порти, двi сорочки, постоли, а бiльше нiчого менi й не треба.

Вiста глибоко зiтхнула. Якщо говорити по правдi, вона не зрозумiла всього, що сказав Микула, але зрозумiла головне - Микула мусить iти бити невiдомого їй ворога, бо iнакше загине земля, лiси, Днiпро, всi вони. I Вiста сказала:

- То й я пiду з тобою, Микуло! Колись жони iшли з чоловiками на рать. I моя рука там знадобиться.

- Нi, Вiсто! - вiдповiв Микула. - Колись були ратi однi, зараз вони важкi й жорстокi. Тобi йти зi мною не годиться!

I тодi вони разом вийшли з хижi, стали за порогом.

Сонце зайшло. Фарби неба вгорi мерхли, нiби квiти, яких торкнувся мороз. Над Днiпром, над луками й селищами стояла тиша. В цiй тишi на селищi почулись звуки - там раз за разом гупав молот, бряжчало залiзо.

То Сварг кував ратним людям зброю - мечi, списи, вiстря для стрiл. Мав би Микула достаток, пiшов би до Сварга, замовив i собi меч iз срiбним крижем, золотим яблуком, i не з простого залiза, а харалужний, гострий на обидва боки, щоб не щербився на ромейських черепах. Але немає в Микули достаткiв, а Сварг, хоч i брат, задарма нiчого не зробить...

"Але, - пригадав Микула, - є в мене iнша i, може, не гiрша зброя".

- Зажди, - сказав вiн Вiстi i зник у хижi. Коли через короткий час Микула повернувся, Вiста його навiть не пiзнала: вiн стояв на порозi з шоломом на головi, з щитом у руцi, довгим мечем на поясi.

- Ти як батько Ант! - вирвалось у Вiсти. Микула постояв бiля порога, ступив крок вперед, вийняв iз пiхов меч, що аж заскреготав вiд iржi, й махнув ним.

- Проти такої зброї ромей не встоїть, - сказав вiн. Аж тодi вони повернулись до хижi, сiли бiля вогнища поїсти. I побачив ще Микула за вогнищем, на приступцi серед богiв, оберегу батька Анта, яку той завжди брав на брань. Микула взяв її в руки. Це була вилита з срiбла, досить потерта, вкрита прозеленню подоба жiнки з витягнутими вподовж гнучкого стану руками, маленькими грудьми й крихiтними нiжками. Голова жiнки закiнчувалась кiлечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому оберегу носили на шиї.

Скiльки рiзних рук тримали цю оберегу? Її одягав i з нею ходив на брань батько Ант, носили її дiд Улiб, прадiд Воїк, а може, й давнiшi пращури. Це робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу - богиню, що давала людям рiд, житу - рiст, землi - плiд, всьому сущому - життя. У далеких походах, як говорив Микулi ще Ант, Мокоша нагадувала про рiдну землю i, як богиня цiєї землi, оберiгала того, хто її носив.

Тепер Микула взяв оберегу, старанно обтер, довго дивився на неї, вгадуючи риси Мокошi, а потiм почепив на шию пiд сорочкою. Нехай Мокоша оберiгає i його!

I вийшли з селища над Днiпром мужi й уношi одного з древнiх полянських родiв. У декого з них були мечi й щити, iншi йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старiйшини Анта, був i шолом, i меч, i щит.

Перед ними стелився далекий i важкий шлях, спочатку до Києва, далi - на ромеїв. Вони знали, що не всi повернуться з ратi, але, як це було до них i пiсля них, не сумували, iшли на рать, як на труд...

В одному мiсцi за селищем, коли за шоломами* (*Шелом - вершина) круч сховались рiднi землянки й хижi, хтось iз них почав, а iншi пiдхопили:

Днiпро широкий, Дунай далеко,

перетнем мости через все море,

зрубаєм главу царю ромеїв,

принесем додому i честь, i славу...

I в цей час всiма шляхами Руської землi, а часто i без шляхiв, всiма рiками, що линуть з пiвнiчного краю до полудня, а часто i волоком мiж рiками поспiшали пiшки, комонно, на човнах багато таких мужiв i юнакiв.

Русь вставала проти ромеїв!

У Києвi вої земель руських стояли у передграддi, на Подолi, скрiзь по Оболонi, а ще багато, - добре, що була година, - днювали й ночували над Почайною i Днiпром.

Микулi щастило. Вiн прийшов до Києва разом з любецькими воями Чернiгiвської землi ранiше, нiж вої iнших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передграддi у кузнеця Мутора.

Багато див набачився Микула в корченицi Мутора, бо був той найспритнiшим iз кузнецiв передграддя, варив залiзо, мiдь, срiбло, вмiв робити всяку кузнь - мечi й шоломи, миски й братини, гривни й перснi, через що всi вважали його кудесником, вiщуном.

Та який справдi кудесник був з Мутора? Мав вiн численну родину - жону Талку, двох синiв, двох дочок, тiсно було в його хижi, де всi покотом спали на землi. Сам Мутор спав там, де й працював, - бiля мiха в корченицi, а все ж дав мiсце Микулi поруч iз собою, говорив з ним щиро, тепло.

У корченицi Микула пильно придивлявся, а часом i допомагав Мутору. Було щось таємниче, незрозумiле в блискучих iскорках, якi виривались з-пiд мiха i розтоплювали крицю, срiбло, мiдь. Широко розплющивши очi, дивився Микула на Мутора, коли той цiдив iз ллячки в колиб* (*Колиб - форма.) розтоплений метал, а згодом виймав звiдти гривни, перснi, лунницi.

I все, все навкруг було дивним i незрозумiлим для Микули, що жив досi далеко вiд Києва, у весi над Днiпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корченицi, щоб перепочити, вiн часто стояв i довго дивився на Гору, бачив крутi схили, вал, стiну з вежами...

З корченицi виходив Мутор.

- Що, Микуло, дивишся на Гору?

- А так, дивлюсь, думаю: що там? Мутор посмiхався.

- Отам, на Горi за околлям, валом, стiною, живе князь з дружиною, боярами i воєводами. Туди, Микуло, попасти важко - є земля, є Гора, а ми живемо у передграддi, мiж небом i землею...

- А як би менi попасти туди, на Гору? - запитував Микула. - Син мiй, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.

- Про Добриню ми довiдаємось, - вiдповiв Мутор, - пiди на торг, там усiх дружинникiв знають...

- Чого ж ти замовк, Муторе? Хiба княжi дружинники лихi люди?

- Нi, Микуло, - промовив Мутор. - Я не сказав, що дружинники лихi люди. Тiльки бач, їх не дуже полюбляють у нас на передграддi. Княжа дружина що? Спить i їсть, та ще п'є меди з медуш княжих. Хоч, правда, - додав вiн, - тепер i ти нiбито дружинник...

Микулi стало навiть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже вiн iшов не їсти й пити.

- Це я пожартував, - сказав Мутор, помiтивши, як знiтився Микула. - Ти, брате мiй, не дружинник, а воїн. Я також, коли треба, стану воїном. А дружинником не хочу - негоже менi ходить по дань...

З Гори в цей час Боричевим узвозом їхали дружинники, i Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Днiпра, як там купають коней.

- Добриню ти знайдеш, - говорив Мутор, - пiди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче - адже князiв багато, а в кожного по кiлька дворiв.

- Княгиня Ольга її взяла...

- А ти думаєш - у княгинi один двiр? Нi, брате мiй, двори княгиня має й на Горi, i тут, за городом, у Вишгородi, в Ольжичах, у Будутинi. Добра наша княгиня Ольга, тiльки багато дворiв має...

Про Добриню, як виявилось, довiдатись Микулi було зовсiм не важко. Вже перший дружинник, до якого несмiливо пiдiйшов Микула на торзi, вiдповiв, що знає Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно поїхав Добриня до Новгорода i навряд чи й повернеться цього лiта. Отже, Микулi нiчого було шукати Добриню.

Пробував Микула розпитати в декого на торзi й про дочку, але хто вона, куди попала в Києвi, де могла бути - цього розповiсти не мiг.

- Була в мене дочка, - говорив вiн, - молода, кароока, взяла її княгиня, а куди - не знаю...

Хто мiг вiдповiсти на це батьковi, у якого болiло серце за дитиною, який часом i увi снi бачив її такою, якою колись вийшла вона iз землянки над Днiпром?

I раптом, коли Микула отак марно намагався щось дiзнатись про Малушу на Подолi, хтось iз подолян - сiдельник - сказав:

- А чому б тобi, чоловiче, не пiти самому на Гору? Микула звiв очi.

- Та хiба ж туди пустять?

- Чому ж не пустять? Аби йшов з дiлом... Хочеш, ходiмо зi мною... Маю я нести сiдла воєводi. Допоможеш, то й пiдеш.

Микула радо погодився допомогти сiдельниковi, почепив одно сiдло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слiдом за чоловiком, що сам нiс кiлька сiдел на спинi.

Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слiдом за сiдельником через ворота, потрапив на великий двiр, де стояли княжi тереми й боярськi та воєводськi хороми. Коли вiн пiзнiше намагався пригадати, що бачив на Горi, все перемiшувалось у його головi; обливаючись потом, вiн iшов за сiдельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному мiсцi Микула побачив Перуна iз золотими вусами, срiбними очима, перед ним горiв вогонь... Все це Микулi нагадувало дивний сон, i вiн не знав, де кiнчався сон, а де починалась правда.

Микула добре запам'ятав лише одне - коли вiн однiс сiдла на двiр якомусь воєводi, то залишився один i, щоб не потрапити у вир людей, одступив набiк, пройшов мiж деревами, опинився пiд стiною города.

В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Пiд самою стiною стояли старi грушi, а на гiллях їх - бортi для бджiл. Микула навiть злякався', на кожному з цих бортiв викарбуване було знамено - те саме, яке колись побачив Микула у лiсi...

Сiвши пiд однiєю з груш, Микула пригадав ту нiч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж трiски летiли на залиту мiсячним сяйвом траву.

А тепер вiн сидiв у Києвi, на Горi, i знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо й завтра, пiде вiн з князем проти ромеїв, i знамено маятиме над ним...

"Що ж трапилось? - думав вiн. - Чий я тепер є i яке знамено є моїм?"

В цей час на стежцi пiд стiною почулися тихi кроки. Микула схопився з мiсця й побачив, що до нього наближається жiнка - молода ще, дуже красива, в свiтлому одязi, з низкою ключiв у руцi.

Жiнка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустрiти, i була дуже здивована, але очi в неї були теплi, на обличчi грала посмiшка.

Микула низько вклонився жiнцi, i та привiтно хитнула йому головою.

I тодi вiн, радий, що зустрiв тут цю жiнку, ступив ближче.

- Дозволь менi, жоно, запитати, - звернувся вiн до неї. - Дочку я мав... Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла її до себе. От я i зайшов сюди її пошукати.

Жiнка здригнулась, вона, мабуть, не сподiвалась, що якийсь собi чоловiк пiдiйде до неї, ще й заговорить, i низка ключiв у її руцi забряжчала.

"А може, - подумав Микула, - ця жона з князiв? Рятуй мене з списом своїм, Перуне, допоможи менi спуститись з Гори на землю?"

Жiнка дивилась на Микулу, i тепер вiн помiтив, що в неї не такi добрi, як здавалося спочатку, очi, не таке красиве сердите обличчя.

- А чому ж ти сам опинився тут, на Горi? - запитала жiнка.

- У Києвi опинився i тут, на Горi, бо iду на брань за Русь i землi, - безтямно говорив Микула.

Тодi жiнка зiтхнула - нiби вiд тягара звiльнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах i чомусь посмiхнулась.

- Знала я Малушу, - сказала вона. - Колись бачила. Рабинею була вона, працювала на дворi в княгинi Ольги.

- А вже так, то так, - згодився, засмiявшись, Микула. - Холоп я, рабиня дочка, такi вже всi ми - роб'ї люди... А чи жива вона?

- Твоя дочка Малуша жива, - вiдповiла жiнка.

- Слава Перуновi, - вирвалось у Микули. - Де ж вона?

- Вона жива, - вела далi жiнка, - тiльки живе не в Києвi. Вона працювала на Горi, на дворi, але не впоралась, от княгиня й послала її в село княже...

- То й добре! - сказав Микула. - Малушi, либонь, краще буде в селi, анiж тут, на Горi. Тепер менi бiльш нiчого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з бранi, то вже знайду її, повезу в своє село, до Вiсти. Скажи ж менi, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, i як називати тебе?

- Пракседа я, ключниця теремiв княжих.

- Дяка Перуновi, що вiн звiв мене з такою високою жоною. Спасибi тобi, Пракседо, за все i за Малушу!

Микула хотiв, мабуть, ще щось сказати Пракседi, але не встиг, од ступив з стежки.

- Це наш княжич Володимир мене шукає, - промовила вона. - Княжичу, княжичу, я тут! - подала Пракседа голос.

По стежцi вiд терема швидко йшов уноша в бiлому платнi, пiдперезаний золотистим шнуром.

- Пракседо! - кричав хлопчик. - Я хочу пiти на городницi. На Днiпрi лодiї пливуть з Новгорода.

Вiн не кiнчив, бо побачив, що Пракседа стоїть не сама, i вже тихше пiдiйшов до них.

Микула стояв i дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима...

- Кланяюсь тобi, княжичу! - тихо промовив Микула.

Тiльки чомусь Микула, поглянувши в очi княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що вiн давним - давно бачив цi очi, дивився в них, знає їх...

Та це була одна тiльки мить, бо Микула нiколи й нiде не мiг бачити княжича Володимира.

"Бач, якi добрi очi в князiв", - подумав Микула.

Пракседi ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по - дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.

- Я пiду на стiну, - сказав Володимир.

- Iди, княжичу, iди, - вiдповiла Пракседа. Вiн пiшов до стiни, тихо став пiдiйматись на городницю. Микула довго дивився йому вслiд, а навкруг нього лiтали й гули бджоли.

Увечерi Микула хваливсь Мутору:

- Отепер я про все дiзнався, Муторе. Добриня поїхав за княжим загадом воїв збирати, дочка моя Малуша була на Горi, а зараз працює в княжому селi... Про все дiзнався, дяка Перуновi... А що не побачились, так iншим разом, пiсля бранi. Вiк довгий...

- А це, мабуть, скоро i вирушати будете? Ждали, чув я, новгородцiв i воїв з верхнiх земель. А сьогоднi посунули Днiпром i новгородцi, i чудь, i весь, рiзнi землi. Ти поглянь тiльки, Микуло, що робиться на Почайнi й Днiпрi.

- То так, - згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Днiпро, де стояли сотнi дивних лодiй з оздобами, барвистими вiтрилами. - Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справдi швидко рушимо. Спасибi тобi, брате мiй, що пригрiв у своїй корченицi. Колись ще побачимось, поговоримо...

- Чому ж колись?

- А як же iнакше? Адже брань починається, брате мiй, i я йду.

- Я йду! - сердився чомусь Мутор. - Думаєш, менi легко, що ти йдеш, а я нi. I не тiльки ти, вся земля iде, вся Русь...

- Кого князь кличе, той i йде...

- Хiба треба кликати? - крикнув Мутор. - Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити менi важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь - серце умлiває... Гори кругом, Днiпро як море. Але ж любо все це менi - i город Київ, i Днiпро, i оцi луки...

- Дуже любо, - задихаючись, промовив i Микула.

- То як же я можу сидiти тут, коли ви йдете туди?

- То й ти пiдеш iз нами?

- А так, пiду!

Разом з воєводою Гудимом з далекого Новгорода прибув i Добриня. Добром зустрiли їх новгородцi i вся словенська земля, побували Гудим iз Добринею i в кривичiв, полочан, мерi, слово київського князя долетiло й до Кемi, Корели, Чудi, - тьму людей привiв iз собою воєвода Гудим до Києва-города. Бiльшiсть їх пливло лодiями, везучи з собою все по надобi, багато поспiшало за ними борзно й пiшо.

Тодi князь Святослав ще раз радився з матiр'ю, запросивши до розмови воєводу Свенелда й брата Улiба.

- Вже повно води в Днiпрi, - говорив князь Святослав, - i лодiї нашi, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Днiпром рушимо ми до Дунаю. Частина вiйська нашого нехай iде борзно й пiшо через поле, Тиверську й Улицьку землi, а там з'єднаємось i перейдемо Дунай.

- То добре, княже, - згодився Свенелд, - i так бiльше поставимо над Дунаєм сил. А пiшо пройдемо безпечно, в полi тихо, тиверцi й уличi ще дадуть нам пiдмогу, - вели рушати, не гай часу, княже!

- Об однiм я тiльки мислю, - вiв далi князь, дивлячись на вiкно терема, де видно було безлiч воїв на березi Почайни i де на плесi стояли сотнi лодiй iз земель. - Сам я поведу нашi лодiї Днiпром, через пороги. Пiше й комонне ж вiйсько нехай веде князь Улiб з воєводою Свенелдом...

- Добре розсудив, княже, - згодився Свенелд.

- А може, лiпше-бо було князевi Улiбу лишитись у Києвi? - втрутилась у розмову княгиня Ольга. - Тебе не буде, хто землями правитиме?

- Ти, матiнко княгине, правитимеш, як i колись, землями, - вiдповiв Святослав. - Негоже синам Iгоревим дома бути, коли людiє їх стоять на бранi. Чи так говорю, брате Улiбе?

Князь Улiб, що сидiв блiдий i замислений бiля вiкна, схопився й голосно сказав:

- Як твоя воля, брате княже, i як велить мати наша - княгиня.

З цим словом вiн низько вклонився княгинi Ользi i якось благально, а разом i покiрливо подивився їй у очi.

- Бути так, як велить Святослав, - сказала вона. - Я ж берегтиму Київ i землi.

- То й будемо невдовзi рушати, - закiнчив князь Святослав. - Велика наша земля, добрi в нiй люди, не ждав я, що стiльки їх прийде на наш клич! От вони ждуть над Днiпром.

Стоячи бiля вiкна, вiн зачарованими очима довго дивився на яскраво - зеленi, усiянi весняними квiтами гори, на голубi води Почайни й Днiпра, на заднiпровськi лiси й луки, на небо, де пливли нiжнi, майже прозорi хмарини.

Князь Святослав навiть не помiтив, як позад нього тихо пiдiйшли, стали й також замилувались буйним, заквiтчаним свiтом, небом, Днiпром мати княгиня й Свенелд.

Тiльки князь Улiб не пiшов до вiкна. Спершись на руки, вiн сидiв у кутку свiтлицi й дивився в безвiсть перед собою.

Дата добавления: 2015-12-01