Мовна ситуація В Україні

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.

Якщо на території однієї країни поширені дві або кілька мов, для вивчення мовної ситуації важливо визначити ступінь поширення кожної мови, а також їхні оцінювальні характеристики. Існують два головних показники потужності мов. Перший — показник демографічної потужності, який визначається за кількістю носіїв певної мови стосовно загальної чисельності населення території, що досліджується. Другий показник комунікативної потужності мови визначається за кількістю комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова. За умов конкуренції двох або кількох мов у одній країні особливо важливим для виживання мови є її комунікативна потужність. За цим параметром мовні ситуації поділяються на рівноважні й нерівноважні.

Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами – українською та російською. Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила ослаблення національної самосвідомості українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з головних перешкод у побудові національної держави, не залежної від колишньої імперської метрополії.

Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутності фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою невідомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику. Однак певні дані, у зв’язку із досліджуваною проблемою, дають деякі передвиборні опитування. Так, згідно з результатами всеукраїнських передвиборних опитувань, які провів у 1998 р. Центр соціологічних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія», що враховували не тільки національність респондентів, а й мову, якою вони відповідали на запитання, українською мовою відповідали 39–40% опитаних, російською — 45%, суржиком — 15–16%.

На жаль, останній перепис населення, проведений в Україні 2001 року, не дає можливості точніше визначити співвідношення носіїв української і російської мов, оскільки у формулюваннях питань, які з’ясовували мовні характеристики респондентів, не було враховано те, що певна частина російськомовних українців все-таки називають рідною українську як мову, символічно пов’язану з їхньою національною самоідентифікацією. Питання сьомого пункту переписного листа, що визначали мовну ідентифікацію респондентів, були сформульовані таким чином: «Ваші мовні ознаки: а) рідна мова; б) якщо Ваша рідна мова не українська, то вкажіть, чи володієте вільно українською мовою; в) інша мова, якою Ви вільно володієте». Білінгвістичний характер мовної ситуації України відобразили пункти «б» і «в» зазначеного питання, які передбачали, зокрема для представників національних меншин, можливість вибору між українською як другою мовою респондента і ще однією, яка претендує на ту ж роль, але яку скромно не названо, хоча кожному мешканцеві України було зрозуміло, що в пункті «в» йдеться про російську мову.

Результати перепису 2001 р. щодо виявлення мовних характеристик груп національних меншин якраз і показали, що у функції мови міжнаціонального спілкування в Україні домінує не українська, що було б закономірно для державної мови, а все ще російська. Так, 62,5% білорусів, 83% євреїв, 88,5% греків, 58,7% татар, 30,3% болгар, що мешкають у Україні, назвали рідною російську мову, тоді як українську вважають рідною в тих же групах відповідно 17,5%, 13,4%, 4,8%, 4,5%, 5,0%. З усіх національних меншин тільки поляки виявляють тенденцію до асиміляції з українцями: 71% поляків, що мешкають в Україні, назвали рідною українську мову і тільки 15,6% — російську.

Щодо титульної нації, то українців в Україні мешкає 37 млн. 542 тисячі, що становить 77,8% (загальна чисельність населення України на 5 грудня 2001 р. становила 48 млн. 241 тисячі осіб).85,2% українців назвали рідною українську мову і 14,8% вважають рідною російську. Зазначимо при цьому, що процес денаціоналізації українців зупинився. Попередні переписи фіксували послідовне зменшення в українській спільноті осіб, які вважають рідною українську. Так, згідно з переписом 1959 p., кількість таких осіб серед українців становила 87,7%, у 1970 p. — 85,7%, у 1989 р. — 81,1%.

Росіяни становлять найчисленнішу національну меншину — їх мешкає в Україні 8 млн. 334 тисячі, що становить 17,3%. Для абсолютної більшості росіян рідною лишається своя мова, українську назвали рідною 3,8% росіян. Таким чином, на сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація — кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному проявляються в різних областях. Це і визначає гостроту мовного конфлікту.

Українська мовна ситуація обтяжена наявністю чіткої розділової лінії між географічними зонами переважного використання російської і української мов. За даними дослідження Інституту соціології НАНУ, виключно українською мовою в своєму повсякденному житті користуються 82,2% жителів західних областей України, виключно російською говорять 80,4% жителів Донецького регіону і АР Крим. Причому, як показують результати щорічних національних моніторингових досліджень Інституту соціології НАНУ, мовна ситуація в Україні є стабільною і в цілому не зазнала істотних змін з 90-х років минулого століття. Спираючись на ці дані, автори вказаних досліджень приходять до висновку про неефективність мовної політики, що реалізовується в Україні, як інструменту експансії української мови у всі сфери життя і діяльності рівномірно в регіональному зрізі. Проте можна запропонувати й іншу інтерпретацію отриманих результатів: мовна політика в Україні не стільки неефективна, скільки неадекватна мовній ситуації, що об'єктивно склалася в Україні, де російська мова стійко відтворюється як внутрішня мова і мова спілкування на великій частині (фактично, половині) території держави.

В Конституції України йдеться про те що"Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом". Базовим законом, регулюючим використання мов в Україні, є також Закон "Про мови в Українській РСР", введений в дію 28 жовтня 1989 року. Закон встановлює права громадян використовувати російську мову (позначену як мова міжнаціонального спілкування) поряд з державною – українською – мовою при зверненні в державні і суспільні заклади, публікації актів найвищих органів державної влади і управління, виготовленні технічної і проектної документації і так далі. Використання української та інших мов регулюється також Законами України "Про інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про рекламу", "Про підприємництво" та іншими (всього понад 40 законів).

14 грудня 1999 року Конституційний Суд України прийняв рішення про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституцій України відносно вживання державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування і використання її в учбовому процесі в учбових установах України, в якому вказав, що під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою наданий правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах громадського життя.

З 1 вересня 2005 року набрала чинності норма, згідно якої судочинство в Україні повинне здійснюватися виключно на державній мові. 20 грудня 2007 року Конституційний Суд України виніс ухвалу про обов'язковий порядок дублювання, озвучування або субтитрування всіх іноземних фільмів, що транслюються в Україні, лише державною мовою. 26 березня 2008 року Національною радою з питань телебачення і радіомовлення прийняті рекомендації, що передбачають поступове збільшення частини української мови в ефірі телерадіокомпаній щороку на 5 процентних пунктів в 2009-2010 роках і дотримання певної квоти української мови в прайм-тайм. З 1 вересня 2010 року мовлення на регіональних мовах складатиме не більше ніж 15% від загального часу мовлення регіональних телерадіокомпаній.

Щорік в Україні кількість шкіл з російською мовою викладання скорочується майже на півтори сотні. Російська та інші мови активно витісняються з освітньої сфери у зв'язку із змін правил прийому абітурієнтів у вищі учбові заклади України і введенням системи Незалежного зовнішнього оцінювання, здійснюваного лише на державній мові.

Ці і багато інших фактів свідчать про те, що законодавчий процес, що відноситься до мовної політики в Україні, стійко направлений на звуження (а останніми роками – повне усунення) сфер вживання російської та інших мов.

Українська мовна ситуація обтяжена наявністю чіткої розділової лінії між географічними зонами переважного використання російської і української мов. За даними дослідження Інституту соціології НАНУ, виключно українською мовою в своєму повсякденному житті користуються 82,2% жителів західних областей України, виключно російською говорять 80,4% жителів Донецького регіону і АР Крим. Причому, як показують результати щорічних національних моніторингових досліджень Інституту соціології НАНУ, мовна ситуація в Україні є стабільною і в цілому не зазнала істотних змін з 90-х років минулого століття.

Спираючись на ці дані, автори вказаних досліджень приходять до висновку про неефективність мовної політики, що реалізовується в Україні, як інструменту експансії української мови у всі сфери життя і діяльності рівномірно в регіональному зрізі. Проте можна запропонувати й іншу інтерпретацію отриманих результатів: мовна політика в Україні не стільки неефективна, скільки неадекватна мовній ситуації, що об'єктивно склалася в Україні, де російська мова стійко відтворюється як внутрішня мова і мова спілкування на великій частині (фактично, половині) території держави.

У статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 p., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин…

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

У перші роки Незалежності було досягнуто певних успіхів в утвердженні української у статусі державної мови. Розширилася сфера її вжитку в адміністрації, в освіті, у науці, з’явилося більше українськомовної преси й книжок, у вищих навчальних закладах було впроваджено обов’язковий іспит з української мови і обов’язковий курс ділового українського мовлення. Однак кожен крок, спрямований на розширення функцій української мови, супроводжується опором з боку проросійськи орієнтованих груп населення. Протистояння посилилося з початком президентства Леоніда Кучми, який переміг на виборах завдяки підтримці електорату східних областей, де містяться великі промислові центри зі значно більшою, ніж в інших регіонах, концентрацією російського і російськомовного населення (за даними перепису 2001 р., у Донецькій області мешкає 38,2%, а в Луганській — 39% росіян, українців відповідно — 56,9% і 58%).

http://www.parafia.org.ua/biblioteka/statti/movna-sytuatsiya-v-ukrajini/

Дата добавления: 2015-12-01