Зріле середньовіччя

Жанри релігійної літератури

Житія святих (головна мета – прославити релігійний погляд); 2) легенди (жанр легенди носить більш народний характер, вільний від жорстокого аскетизму); 3) гімни; 4) видіння загробного життя (видіння потойбічного світу використовують, щоб залякати грішників, Великим грішникам показують видіння пекла. До праведників приходили видіння райського життя); 5) псалми.

Раннє середньовіччя

Тут знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям. Перші християнські автори, з одного боку, спирались на досвід античності, залежали від її досягнень і вже вироблених форм, а з другого - намагались позбутися цього впливу виробити свою систему поетичних образів і манеру викладу. Перед ними стояло складне завдання: викорінити зі свідомості новонавернених християн язичницькі уявлення й утвердити християнське вчення про створення світу, про безсмертя^[1] душі та неминучість розплати за земні гріхи в потойбічному світі. На зміну античним епічним поемам з їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли поеми, які розробляли біблійські сюжети. Одночасно з ними складалися житія святих - короткі сказання про мучеників за віру, про монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітним катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від багатих і знатних батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, «чудеса» біля гробу святого і, врешті, похвальне слово йому.

Зріле середньовіччя

Найбільш популярним на Заході було «Житіє святого Олексія», в якому найвиразніше проявилася аскетична доктрина. Поступово жанр житій урізноманітнювався, збагачувався новими деталями (включаючи патріотичний і політичний аспекти), захоплював описами далеких подорожей, подвигів, чудес і навіть гумором. Пізніше виникли легенди. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії святих; з часом - пов'язані з релігійним культом притчі про тварин, рослини тощо. Наприклад, притчі про лева, який безжалісно мордував язичників, але віддано служив християнам-пустельникам. З середини XII ст. з'являється велика кількість народних легенд про Богоматір, в яких розповідається про любов і співчуття Мадонни до простих людей. Популярною була французька віршована легенда «Жонглер Богоматері» (XIII ст.). Відома в Європі збірка «Золота легенда» Іакова де Ворагіне (XIII ст.) стала джерелом сюжетів для епосу, лірики, драми.Поширеним жанром були видіння, в яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. «Ясновидець», якому уві сні з'являлись картини загробного життя, зустрічав у раю чи в пеклі своїх сучасників і чув «голос з неба», який провіщав, що чекає кожного за його вчинки. Це вселяло в принижених і знедолених надію, що їхні утискувачі будуть покарані. Видіння дозволяли також пропагувати різні погляди і думки, виступати проти політичних і особистих ворогів. Ця особливість виявилась дуже живучою, вона була засвоєна і вагантами^[2], і представниками куртуазної та міської літератур (наприклад, «Роман про Троянду», «Видіння про Петра-Орача»), знайшовши довершений вираз у «Божественній комедії» Данте.Поширеними були також різні твори морально-дидактичного характеру з релігійною і світською тематикою: проповіді, повчання, молитви, притчі, байки та ін. Одночасно із епічними жанрами розвивалась і клерикальна лірика (гімни, пісні, віршовані молитви тощо), а також церковна драма. Вони увібрали в себе ряд фольклорних прийомів, виробили свої сюжетні схеми, поетичні образи, стиль.У клерикальній літературі, крім релігійної тематики, відбилися народні звичаї, побут, сподівання, а також властиве людині одвічне прагнення до зображення оточуючого світу.

17), 21) Жанр житійної літератури до кінця IV ст. мав свою історію і сталу традицію. Розповіді про різноманітні „звернення” широко циркулювали в християнському середовищі. Характерними рисами були: розповідь про дві несхожі частини життя, важкий шлях до істини, раптове прозріння, сходження благодаті і т. д. Проте створений Августином твір в основних рисах був насправді оригінальним і неповторним. Назва „Сповідь” (Confessiones можна буквально перекласти як „Признання”) об’єднало три значення поняття сonfessio: розкаяння в гріхах, вдячність Творцю і сповідування віри. Саме тут захований принцип композиційної єдності, яка пов’язує перші дев’ять, перехідну десяту і заключні три книги „Сповіді”. „Сповідь” розповідає про той кінцевий підсумок, до якого, на думку Августина, повинен прийти кожен християнин. При цьому вона змальовує нам шлях конкретної людини. В „Сповіді”, таким чином, дуже вдало об’єднані два плани: з одного боку, на розповіді лежить відбиток вічних та необхідних для християнина істин, і тут йдеться про типове і обов’язкове; з другого — ця оповідь унікальна завдяки неповторності індивідуальної людської ситуації її автора. До того ж, від цього автора ми можемо очікувати найбільшої щирості. Даний твір був ще й автобіографічним, але жанр визначений як сповідь цілком основано. Сповідь вписується в структуру чарівної казки, що була вперше описана Проппом. Сюжетна схема сповіді як жанру присутня у творі: необхідність якогось пошуку порушує статику персонажу, той відправляється шукати когось чи щось, з ним трапляються різні пригоди, він проходить крізь різні випробування і, кінець кінцем знаходить те, що шукав. Повертається додому, одружується, відновлює собі людську зовнішність тощо. Св.Августин вклав у стару сюжетну схему абсолютно новий зміст, замість динаміки авантюр він показав динаміку розвитку особистості, її душевний, інтелектуальний та духовній поступ. Сам Августин визначив жанр як сповідь, але слід розуміти тогочасні конотації цього поняття. Сповідь-це покаяння перед Богом, вдячність Богові, звертання до загалу вірних із каяттям. Водночас відречення від попередніх духовно-інтелектуальних пошуків, котрі штовхали автора то до маніхейства, то до неоплатоніків. Увесь текст Сповіді насичений молитовними звертаннями до Господа. Цей стиль має свій першопочаток у дискусії Святого Письма, у жанрах гімнографії та псалму. Саме ця мовленнєва домінанта створює лірично-емоційну стильову цілісніть твору.

18) Теоцентризм - (від грец. theos - Бог), таке розуміння світу, у якому джерелом і причиною всього сущих виступає Бог. Він центр світобудови, активний і його початок є дія. Принцип теоцентризма поширюється і на пізнання, де найвищу сходинку в системі знання займає теологія; нижче неї - філософія, яка знаходиться на службі в теології; ще нижче - різні приватні і прикладні науки. Середньовічна філософія була нерозривно зв'язана з християнством, тому загальфілософські і християнські ідеї тісно в ній переплітаються. Основна ідея середньовічної філософії – теоцентризм. Ясно, що в середні століття, в епоху теоцентризму, прагнули обґрунтувати правомірність представлень про Бога. Повсякденна релігійна свідомість вважала буття Бога очевидним остільки, оскільки кожна людина має поняття про нього. По Августину, Бог осягається в глибинах людської душі, варто тільки зануритися в них, і ви знайдете Бога неминуче. Теоцентризм - принцип, відповідно до якого Бог є центром, фокусом середньовічних філософських і релігійних представлень; конкретизує принцип абсолютної особистості.

19)ВИДІННЯ — жанр середньовічної літератури, який являє собою розповідь відомого християнина про бачене ним у “потойбічному світі”. Це могла бути як благочестива, так і грішна людина, що після повернення” спокутує свій гріх. Видіння задовольняло інтерес віруючих до життя після смерті, до долі грішників у пеклі та праведників у раю тощо. Звичайно видіння мало певний настановчий характер, оскільки скеровувало людину на праведне життя.Розповіді “очевидців” про пекло, чистилище та рай були поширені як у візантійсо, так і у західно-європейському середньовічній літератуpi. Видінню притаманний багатий фантастичний первень, який поєднаний з побутовими, реалістичними образами та деталями. Іноді видіння були частиною житій святих та літописних оповідей. Ще за античних часів з’явились вигадані оповідання у формі видіння. (Платон, Плутарх, Ціцерон). Апогею цей жанр досяг у “Божественній комедії” Ланте. До 411 ст. видіння (крім сканд.) створювались латинською мовою. Так, першу частину ісландської “Елли молодшої” складає “Видіння Гульві” — своєрідний унікальний огляд давньогерманських міфів. На інші мови переклади з латини з’являються з XII ст., аз ХІІІ ст. — оригінальні видіння народними мовами. За своїми джерелами цей жанр пов’язаний з канонічною та апокрифічною релігійною літературою.Жанр видіння споріднений жанру чудес, бо видіння є також чудо. Як жанр він склався вже у ранньосередньовічній літературі: тут присутній стандартний план та набір образів і мотивів. “Зустрічі” з історичними особами, що мучаться на тому світі за негідне життя, давали можливість авторові висловити свої політичні пристрасті.

20) Жития (греч. βιος, лат. vita) — жанр церковной литературы, в котором описывается жизнь и деяния святых. Житие создавалось после смерти святого, но не всегда после формальной канонизации. Для жития характерны строгие содержательные и структурные ограничения (канон, литературный этикет), сильно отличающие его от светских биографий. Ее герои - исторические лица, а не выдуманные персонажи. Жизнеописания святых, агиография, - вид церковной литературы. В этом жанре писались житии-мортирии (о мученической смерти святого) и рассказы о монашеском житии, жизни праведника. Постепенно житие обогащается описанием посмертных чудес святого, рассказами о нем, несколько житий объединяются в одно. Многие из них воспринимаются со временем как документально-исторические. Развитие жанра жития выражалось в попытках отойти от канонов в использовании литературного вымысла, избежании прямолинейной дидактики, употреблении более простого и живого языка и происходило вместе с ростом образованности общества.

23) Хроники — записи исторических событий в хронологической последовательности, один из основных видов средневековых исторических сочинений. Художнє використання історичних хронік (наприклад, «Хронік...» Р. Холіншеда в драмах В. Шекспіра) починається в епоху Відродження у зв'язку з постановкою проблеми «людина перед лицем часу» (поняття «час» приходить на зміну античній долі і середньовічному Богові — таке ж надособисте і всемогутнє, але вже посюстороннєє, земне). На грунті романтичного уявлення про «дух часу», про індивідуальність кожної епохи виникають романтичні хроніки П. Меріме, А. де Віньі. Замкнутий час, що «зупинився», — предмет родинною і садибною реалістичною Х. (С. Т. Аксаков, Н. С. Лісків). Для романа на сучасні теми джерелом сюжетів і оповідної техніки виступає газетна Х. у її принциповій незавершеності (ср. образ хронікера в романах Ф. М. Достоєвського). Метод старою, «історичною» Х. тепер пародіюється для сатиричного развенчанія застійного побуту, механічного часу, відчуженого від життя і гнітючого її («Історія одного міста» М. Щедрина). У 20 ст посилення хронікального початку пов'язане з еволюцією епічної манери [«Життя Клима Самгина. (Сорок років)» М. Горького] і тяжінням літератури до документальності (романи Х. Дж. Дос Пассоса, Н. Мейлера). Якщо Х. порівняно рідка як самостійний жанр, то усередині багатьох творів вона утворює систему включення історичного часу в художній сюжет.

24), 30) Архаїчний епос розквіт в усній формі. Його складання позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, якому в галузі словесної творчості відповідає перехід від міфу до епосу. Проте, йому ще й притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Сюди відносяться зразки кельтського (ірландські саги, «Старша Едда», «Беовульф»). Записані у 11-13 ст., пам’ятки цього типу відбивають суспільні відносини, побут та менталітет набагато більш ранніх епох 2-10 століть нашої ери, коли народи, що створювали їх, перебували на останніх етапах родо-племінного устрою з його королівською владою, дружиною та інститутом вільних землевласників. В героїчних сагах основна увага зосереджена на зображенні військової доблесті героя, в ній розповідається про битви, походи, змагання. Досить багато місця в них займає фантастика.Не позбавлені героїки й фантастичні (або романтичні) саги, але переважає в них фантастика. Герої цих саг частіше спілкуються з фантастичними істотами. Ірландський епос насичений міфологією. Прийняття християнства не викорінило «язичницьких» уявлень. У сагах знаходимо образи старих міфологічних богів (світла, ремесла, мудрості тощо), але частіше - напівбогів, це сіди - прекрасні, вічно молоді та мудрі жінки і чоловіки маленького росту, які проживають десь за морем або під землею, проводячи час в іграх, розвагах, любові; лагідні та великодушні, вони разом з тим можуть жорстоко відомстити людям за причинене їм зло. Значне місце в фантастичних сагах займає тема мореплавства, яка відкриває простір для художнього домислу та уяви. В ірландських сагах, на відміну від інших європейських ранніх епосів, чимало уваги приділяється жінці та любовним почуттям. Тема кохання [7,с.22] в них часто поєднується з трагічною ситуацією, в яку потрапляють герої.

25) Байле Доброй Славы был единствен­ным сыном Буана. Он вызывал любовь к себе во всех, кто хоть раз его видел или только слышал о нем, как в мужчинах, так и в женщинах, из-за доброй молвы, шед­шей о нем. Но сильнее всех полюбила его Айлен, дочь Лугайда. Он полюбил ее так­же. И они сговорились встретиться в Росс-на-Риге, что на берегу Войны Брегской, чтобы заключить там союз любви.

Байле двинулся в путь из Эмайн-Махи к югу и, миновав гору Фуат и равнину Муртемне, достиг местности, прозванной Трайг-Байли. Там он и его спутники вып­рягли коней из колесниц и пустили их пас­тись на лужайке.

Они отдыхали там, когда вдруг пред­стал им страшный образ человека, направлявшийся к ним со стороны юга. Он двигался стремительно, он несся над зем­лей, как ястреб, ринувшийся со скалы, как ветер с зеленого моря. Наклонен к земле был левый бок его.

- Скорей к нему! - воскликнул Байле. - Спросим его, куда и откуда несется он, к чему спешит так.

- Я стремлюсь в Туайг-Инбер, - был ответ им. - И нет у меня иной вести, кро­ме той, что дочь Лугайда полюбила Байле, сына Буана, и направлялась на свида­нье любви к нему, когда воины из Лагена напали на нее и убили ее, как и было пред­сказано друидами и ведунами, что не быть им вместе в жизни, но что в смерти будут они вместе вовеки. Вот весть моя.

И с этим он покинул их, и у них не было силы удержать его.

Когда Байле услышал это, он упал на месте мертвым, бездыханным. Вырыли могилу ему, насыпали вал вокруг нее, по­ставили каменный столб над ней, и стали улады справлять поминальные игры над могилой его. И выросло тисовое дерево на могиле этой, с верхушкой, похожей ви­дом на голову Байле. Потому-то и зовет­ся место это Трайг-Байли.

А страшный образ направился после этого на юг, в то место, где была Айлен, и проник в лиственный домик ее.

- Откуда явился этот неведомый? - спросила девушка.

- С севера Ирландии, из Туайг-Инбер, - был ей ответ.

- Какие же вести несешь ты? - спро­сила девушка.

- Нет у меня вести, из-за которой сто­ило бы печалиться здесь, кроме той, что в Трайг-Байли видел я уладов, справляв­ших поминальные игры, после того как вырыли они могилу, насыпали вал вокруг нее, поставили каменный столб над ней и вырезали имя Байле, сына Буана, из коро­левского рода уладов. Ехал он к милой своей, к возлюбленной, которой отдал сер­дце свое но не судьба была им вместе быть в жизни, увидеть друг друга живыми.

Он унесся, окончив злую повесть свою. Айлен же упала мертвой, бездыханной, и погребли ее, как и Байле. И выросла яб­лоня из могилы ее, разрослась она на седь­мой год, а на верхушке ее - словно голова Айлен.

Когда прошло семь лет с того дня, дру­иды и ведуны срубили тис с головой Байле и сделали из его ствола таблички, на которых поэты и рассказчики стали запи­сывать повести о любви, сватовствах и разных деяниях уладов. Так же поступили [95] и лагены с яблоней Айлен; а они писали о своих деяниях на табличках из ее ствола.

Настал канун Самайна, и все собра­лись праздновать его у Кормака, сына Арта. Поэты и люди всех ремесел сошлись на праздник, по обычаю, и были туда же принесены таблички эти. Увидев их, Кормак велел подать их ему. Взял он их, одну в правую, другую в левую руку, так что они были обращены лицом друг к другу. И тогда одна сама прыгнула к другой, и они соединились так, как жимолость обвивается вокруг ветви; и невозможно было разъединить их.

Так и сохранили их, как другие драго­ценные предметы, в сокровищнице Темры.

Сказал поэт:

Благородная яблоня Айлен,

Несравненный тис Байле!

Того, что хранят нам древние песни,

Не понять неразумному слуху.

Дата добавления: 2015-11-30