Текст лекції.

1. Наслідки поразки у війні для Німеччини. Листопадова революція 1918 року.

Перша світова війна супроводжувалася не лише перемогами і поразками на фронтах, колосальними людськими жертвами і матеріальними втратами, а й загостренням соціальних суперечностей у воюючих країнах. Це було характерно і для Німеччини.

Капітуляція союзників зробила становище союзників Німеччини абсолютно безнадійним. Разом з тим у таборі Антанти виявилися серйозні суперечності з питання умов перемир'я з Німеччиною. Франція добивалася знищення військової і економічної могутності Німеччини. Англія і США не хотіли посилення Франції в Європі та були заінтересовані в Німеччині як противазі Франції та оплоті боротьби проти більшовицької Росії. Суперечності між союзниками доходили до того, що США погрожували підписанням сепаратного миру.

Врешті-решт союзники дійшли згоди і 5 листопада передали Німеччині умови перемир'я, за якими остання повинна була очистити всі території, захоплені нею у Франції, Бельгії, Люксембурзі, вивести свої війська із Австро-Угорщини, Румунії, Туреччини і з африканських володінь. Німеччина повинна була передати союзникам значну частину зброї, військової техніки.

11 листопада 1918 р. у Компьєнському лісі (Франція) між Німеччиною, з одного боку, і США, Англією, Францією та іншими державами — з іншого, було підписано перемир'я. В 11 годин пролунав перший залп артилерійського салюту в 101 постріл, який сповіщав про закінчення Першої світової війни.

Завершилася Перша світова війна, що на той час здавалася людству найстрашнішою. Проте вона не поклала кінець всім війнам.

У роки, війни німецькі війська вперше застосували хімічну зброю проти супротивника: хлор і гірчичний газ (іприт). За роки війни Росія втратила загиблими і померлими від ран 2025 тис., Німеччина — 2027 тис., Франція — 1596 тис., Австро-Угорщина — 1100 тис., Англія — 940 тис. Значних людських втрат зазнали Сербія та Чорногорія, Італія, Румунія, Туреччина, Болгарія. Під час війни знизилася народжуваність і зросла смертність, що спричинено також наслідками війни, падінням рівня життя.

Тяжке економічне становище, утома населення країни від війни, падіння життєвого рівня поступово поглиблювали антивоєнні та революційні настрої. За період війни податки зросли в 5 разів, робочий день тривав 12— 14 годин. Погіршувалося становище не тільки робітників і селян. Дрібна буржуазія була обурена масовим закриттям малих підприємств і майстерень, системою державного регулювання економіки, монопольним контролем за розподілом військових замовлень.

Дві революції в Росії справили безпосередній вплив на німецький народ. Посилення революційних настроїв, усвідомлення антинародного характеру війни, братання на російсько-німецькому фронті спонукали німецьких солдат і матросів виступати проти війни і тих сил, які її розв'язали.

Під впливом революційних подій посилилась криза в Соціал-демокра-тичній партії Німеччини (СДПН). Ще в 1917 р. центристи покинули партію і створили окрему Незалежну соціал-демократичну партію Німеччини (НСДПН) на чолі з Карлом Каутським.

Правлячі кола країни напередодні поразки провели деяку урядову реорганізацію. До складу нового уряду були введені соціал-демократи. З в'язниць були звільнені лідер лівих соціал-демократів Карл Лібкнехт та інші політичні в'язні. З допомогою реформ уряд намагався запобігти революційному вибуху.

Незважаючи на це, ліві соціал-демократи закликали до повалення уряду і розриву з центристами в соціал-демократичному русі. У жовтні 1918 р. конференція лівих соціал-демократів (група "Спартак") висунула програму з вимогами повалення монархії, припинення війни, проголошення демократичних прав і свобод, створення умов переходу до соціалістичної революції.

Тим часом військове командування 28 жовтня віддало наказ воєнним морякам вступити в бій з англійським флотом і прорвати блокаду німецьких портів. У відповідь на це рішення в м. Кіль повстали воєнні моряки. Одночасно з ними робітники міста проголосили загальний страйк. Створена повсталими моряками і робітниками Рада робітничих і матроських депутатів стала органом влади в місті. Революційний рух охопив Гамбург, Бремен, Мюнхен та інші міста країни.

9 листопада розпочався загальний страйк солдатів і робітників у Берліні, що переріс у повстання. Повсталі захопили важливі стратегічні пункти столиці. Кайзер Вільгельм II втік, монархія була повалена. Праві лідери соціал-демократії і центристи, які мали перевагу у керівництві більшості рад, проголосили "вільну німецьку республіку" і сформували уряд. Ліві соціал-демократи на чолі з Лібкнехтом вимагали проголосити країну соціалістичною республікою, передати владу в руки Рад і виключити зі складу уряду представників буржуазії. Проте "спартаківці" не мали значного впливу серед мас.

У результаті революції розпочався процес реорганізації і перебудови політичних партій: виникли Німецька національна народна партія, Демократична партія, Християнсько-демократична народна партія та ін. Профспілки добилися підписання угоди з підприємцями, згідно з якою узаконювалися профспілки, створювалися фабзавкоми, запроваджувався 8-годинний робочий день. Загальнонімецький з'їзд Рад у грудні 1918 р. прийняв рішення про проведення виборів до Національних зборів. Після передачі їм верховної влади в країні повинна була призупинитись діяльність рад.

Проти такого розвитку подій рішуче виступили ліві радикальні сили соціал-демократії, які реорганізували свою групу "Спартак" у "Союз Спартак" і розпочали підготовку до створення комуністичної партії. Відбувся Установчий з'їзд Комуністичної партії Німеччини (КПН). Програма КПН проголошувала завдання здійснення соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату. Молода компартія виступила за бойкот виборів до Національних зборів, відмовилася від роботи у профспілках, вважаючи їх реформістськими. Тим часом у країні спалахнула гостра боротьба радикальних, центристських і реакційних сил. Були придушені революційні виступи робітників у ряді міст, заарештовані та убиті вожді компартії Карл Лібкнехт і Роза Люксембург. Компартія перейшла на нелегальне становище.

Вибори до Національних зборів не дали переваги жодній політичній партії. На цьому революція практично завершилася. Проте революційний рух тривав. У квітні 1919 р. праві та незалежні соціал-демократи проголосили в Баварії соціалістичну республіку. Новий уряд, очолюваний комуністами, розпочав націоналізацію банків, встановив систему розподілу продовольства, створив Червону армію. Разом з тим уряд не конфісковував землі поміщиків, залишив фабрично-заводські комітети, обрані ще до революції. Радикальні дії радянської влади в Баварії викликали протидію з боку центральної влади, і 1 травня радянську республіку в Баварії було повалено.

У липні 1919 р. Національні збори Німеччини схвалили Веймарську конституцію, згідно з якою країна проголошувалася парламентською республікою. Законодавча влада належала рейхстагу і ландтагам 18 земель. Вибори в рейхстаг проходили раз в чотири роки на основі загального виборчого права, яке надавалося чоловікам і жінкам з 20 років. Конституція гарантувала недоторканність приватної власності, проголошувала громадянські свободи. Нова конституція була значним кроком вперед порівняно з довоєнною конституцією Німеччини. Президент — голова СДПН Фрідріх Еберт — одержав широкі права. Він призначав уряд, представляв країну на міжнародній арені, був верховним командувачем збройними силами, мав право на розпуск парламенту.

Веймарська республіка

Проведені 19 січня вибори в Установчі збори дали перемогу правим і центристським партіям. Комуністи бойкотували ці вибори.

Установчі збори працювали в тихому містечку Веймарі, що на півдні Німеччини. Розроблена ними конституція і республіка, утворена на її основі, отримали назву Веймарської.

Конституція ввела у Німеччині загальне виборче право і громадянські свободи. Німеччина проголошувалася федеративною республікою з сильною президентською владою, але відповідальним перед рейхстагом урядом. Фрідріха Еберта було обрано першим президентом. Другим і останнім президентом Веймарської республіки став 1925 р. генерал-фельдмаршал Гінденбург.

Проте революційні настрої в Німеччині ще довго давалися взнаки. 13 квітня 1919 р. на три тижні встановилася радянська влада в Баварії, у 1920 р. праві сили вчинили заколот („Капповський путч”) на три дні захопили владу в Берліні, але наразившись на могутній опір населення змушені були відступити, 1923 р. могутні виступи робітників сталися в Саксонії й Тюрінгії, а в Гамбурзі під керівництвом майбутнього лідера Комуністичної партії Німеччини Ернста Тельмана спалахнули збройні повстання, інспіроване СРСР.

Крім політичних негараздів молодій республіці довелося долати і економічну кризу спричинену вимогами країн Антанти сплачувати неймовірні репарації. Спроба Франції і Бельгії шляхом окупації Рура – промислового серця Німеччини – який дава 70% вугілля і 50% сталі, ще більш погіршило ситуацію. У Німеччині почалася небачена гіперінфляція: у середині 1922 р. долар коштував 10 марок, то через рік 1 млн марок. Півтори сотні друкарських фабрик не встигали друкувати гроші і нові нулі на банкнотах домальовували у банках. Для отримання заробітної платні робітникам доводилося брати корзини. Ціни у магазинах мінялися щогодини. Але завдяки гіперінфляції держава позбулася всіх воєнних боргів, а підприємці отримали фактично безпроцентні кридити. Значно знизилася заробітна плата – вона складала 40% від довоєнної. Безробіття сягнуло 6 млн чол.

У такій ситуації підняли голову всі антивеймарські сили, як з ліва (комуністи), так і з права (нацисти). Лише завдяки рішучим діям уряду Штреземана, який підтримала армія, вдалося врятувати ситуацію. А запровадження плану Дауеса полегшило економічне становище країни. До 1929 р. Німеччина отримала 11 млрд. доларів кредитів, що дало змогу відновити довоєнні економічні показники. Головне, за ці роки в економіці Німеччини сталися якісні зміни: відбулась докорінна модернізація виробництва, підприємництво охопило широкі верстви населення, Німеччина посіла перші позиції в автомобільній, авіаційній і хімічній промисловості. Заробітна плата зросла на 60%. На 1929 р. німецька економіка давала 10% світового виробництва і 12% світової торгівлі. Проте показники могли б бути значно кращими, як би не виплати репарацій, що складали 2,5 млрд. марок на рік. Для їх виплат запроваджувалися високі податки (у 2 рази перевищували довоєнні) як прямі, так і опосередковані, зокрема на пиво.

2. Встановлення фашистської диктатури Б. Муссоліні.

Наслідки Першої світової війни.

Італія була середньо розвиненою країною Європи. Участь у першій світовій війні коштувала їй дуже дорого: 700 тис. загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн. поранених; країна втратила третину національного багатства. Після поразки біля Капоретто у жовтні 1917 р. вона опинилася на межі повної катастрофи, і тільки допомога військ союзників врятувала Італію від цього.

Економічне становище країни було вкрай критичним: не вистачало продовольчих товарів, палива, предметів першої необхідності. Міліони людей, що прийшли в місто до заводів і були мобілізовані до армії опинились зайвими. У країні нараховувалося понад 2 млн. безробітних. За роки війни зовнішній борг країни зріс у 4,5 рази, який не було чим віддавати.

Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не виправдалися. Великі держави, оцінюючи внесок Італії у війну як занадто низький, не дотримали свого слова (таємна угода про передачу Італії східного узбережжя Адріатичного моря і ще ряду територій)‚ даного напередодні вступу Італії у війну. Вона отримала лише Південний Тіроль і Трієст. Італія стала "переможеною серед переможців".

Тяжке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращання життя населення. Довіра до нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад виробництва, демобілізація армії ще більше загострили соціальні проблеми і привели до розгортання у 1920-1921 рр. масового робітничого руху, в якому домінували радикальні течії. Страйки робітників супроводжувалися захопленням заводів і створенням фабрично-заводських рад (ФЗР), які брали на себе функції місцевої влади. Формувались загони Червоної гвардії. Такий рух охопив переважно північні промислово розвинуті райони країни і увійшов в історію під назвою «червоне дворіччя».

Таке становище в країні призвело до втрати популярності традиційних партій. Всі прошарки суспільства вимагали змін. До змін закликала навіть католицька церква. Найбільшою популярністю користувалися соціалісти. Але розкол в їх рядах на прихильників більшовизму (згодом утворили Комуністичну партію Італії на чолі з Тольятті) і соціал-демократії не дали їм змоги захопити владу або хоча б закріпити здобутки робітничого руху.

Виникнення фашизму

Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних господарів (ремісників, торгівців і т. д.) і селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі.

Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що виник 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії. Фашисти сповідували ідеї підпорядкування всіх інтересів країни державі та нації. Вони вважали, що соціальні виступи, що розколювали і послаблювали націю слід нещадно придушувати.

У 1919-1920 рр. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандата.

Зростанню їхнього впливу сприяли реваншистські настрої, що охопили всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдалися до силових дій, захоплюючи ті території, що їх обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д’Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло виникненню навколо фашистів ореола патріотів.

Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження "великої нації" почали погроми робітничих організацій. У відповідь робітники організували загони "народних сміливців", які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об’єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні (дуче — вождь). На виборах вона здобула 32 депутатських міста. Наступ фашистів спричинив опір з боку робітників. У 1922 р. був організований антифашистський страйк. Та його слабка організація призвела до поразки.

Прихід фашистів до влади

У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись "нейтралітетом" Ватикану, співчуттям короля Віктора-Еммануїла ІІІ, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось обмаль, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.

30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив до Рима та очолив уряд ("похід на Рим"). Так в Італії було відкрито шлях до ліквідації ліберальної демократії та встановлення фашистської диктатури.

Спочатку влада Муссоліні була обмеженою. Уряду, який він очолив, що складався з представників старих правих партій, було надано надзвичайні повноваження на один рік для впорядкування фінансів і наведення порядку. Уряд Муссоліні передав у приватне володіння нерентабельні державні підприємства, зменшив дефіцит бюджету. Придушив страйковий рух. Щоб закріпити успіх фашисти починають створювати напівпартійні напівдержавні органи, які починають перебирати на себе державні функції. Так, при голові уряду було створена Велика фашистська рада, поряд з поліцією (карабінерами) створювалась Добровільна міліція національної безпеки, що формувалася з чорносорочечників.

Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва виріс з 1920 р. до 1928 р. на 60%. Італія перетворилася в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. До того ж південні райони країни залишалися відсталими.

Фашизація країни

Перші успіхи фашистів забезпечили їм симпатії більшості населення. Муссоліні поспішив це закріпити на виборах. Був прийнятий новий виборчий закон, за яким партія, що набирає 50% + 1 голосів отримує 2/3 місць у парламенті. Та успіх фашистів на виборах 1924 р. було поставлено під сумнів опозиційними партіями (комуністична, соціалістична, частина лібералів), які утворили “Авентинський блок”. Щоб розчистити шлях до одноосібної влади Муссоліні вдався до рішучих дій. Поштовхом до фашизації країни стала "справа Маттеоті". Один з лідерів опозиції Джакомо Маттеоті 1 червня 1924 р. виступив у парламенті з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювання мандатів депутатів-фашистів. Через 10 днів його було викрадено і вбито. Але король не усунув Муссоліні від влади‚ як того вимагала більшість населення.

«Авентинський блок» на знак протесту залишив парламент, сподіваючись, що таким чином буде паралізовано роботу парламенту і будуть призначені нові вибори. Але цього не сталося. Муссоліні оголосив, що піднімається друга хвиля «фашизму» і висунув гасло: "Вся влада фашистам!". По країні почались погроми опозиції. За відсутності опозиції Муссоліні провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Дуче був звільнений від відповідальності перед парламентом і отримав право одноосібно видавати декрети. Місцеві органи замінялися префектами, яких призначав дуче. Заборонялися всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювалися трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почалися масові арешти (за один день було заарештовано 12 тис. комуністів). У 1926 р. в країні була встановлена однопартійна система. Політичне життя завмерло

Для управління економікою у 1927 р. створювалася корпоративна система (у 1934 р. існувало 22 корпорації в усіх галузях господарства). Кожна корпорація об’єднувала представників промисловців, фашистських профспілок і функціонерів фашистської партії. Було ліквідовано безробіття. Уряд було замінено Великою фашистською радою, а парламент — палатою корпорацій.

Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки став Інститут промислової реконструкції (ІРІ), під контроль якого перейшло декілька великих банків і корпорацій.

Поза владою дуче залишалась лише церква, на конфлікт з якою дуче не наважувався, бо більшість італійців були ревними католиками. У 1929 р. Муссоліні уклав договір із папою римським (конкордат), згідно з яким утворювалася держава Ватикан; католицька церква отримала ряд привілеїв.

Фашистам здавалось, що вони створили ідеальну модель держави. Та у 1929 р. до Італії докотилась економічна криза. На 1932 р. більшість компаній виявились збитковими, безробіття складало 1 млн. осіб, реальна заробітна плата скоротилась на третину. Найбільші банки опинились на межі банкрутства. Щоб подолати кризу Муссоліні вдався до ще більшого одержавлення всіх сторін життя суспільства. ІРІ було безпосередньо підпорядковано 30% промисловості, а опосередковано ще 49%. Населення мобілізовувалось на масові «битви за хліб», коли всі італійці, разом з дуче («перший тракторист») – на кіноекрані – працювали на полях. За успіхи в цій «битві» давали бойові ордени. Розгорнулись масові роботи по меліорації долини річки По, з будівництва сотень кілометрів шосе тощо. Почалась масова перебудова Риму, проводились грандіозні розкопки. Але, незважаючи на всі зусилля, відчувалась нестача фінансів, стрімко зростав державний борг, податки росли, скорочувався золотий запас. Внутрішні резерви країни були вичерпані. Муссоліні залишалось покластися лише на успіхи в зовнішній експансії. «Війна для чоловіків теж, що і материнство для жінок», - заявляв Муссоліні.

3. Революція 1918 року в Угорщині

Поразка у Першій світовій війні привела до розпаду Австро-Угорщини. 25 жовтня 1918 р. у Будапешті відбулися демонстрації та мітинги, на яких населення вимагало негайно укласти мир, відділитися від Австрії та проголосити Угорську республіку.

Проти ночі з 30 на 31 жовтня у Будапешті й Відні одночасно спалахнули революції, внаслідок яких в Австро-Угорщині було повалено монархію Габсбургів. 12 листопада проголошено утворення Австрійської Республіки, а 16 листопада — Угорської.

Перший угорський уряд очолив граф М.Карої, який у дні революції керував Національною радою. Економічне й політичне становище молодої республіки було тяжким. Народне господарство зруйнувала війна, значну кількість підприємств закрили, швидко зростала інфляція.

Уряд Карої оголосив про проведення низки реформ:

· вводилося загальне виборче право;

· було прийнято закон про свободу союзів і зборів, створення політичних організацій;

· запроваджувався 8-годинний робочий день;

· було заявлено про надання автономії національним меншинам, але на ділі це не реалізовувалось;

· уряд розробив проект закону про земельну реформу, на підставі якого держава могла експропріювати (вилучити без компенсації) поміщицькі маєтки розміром від 200 до 500 хольдів (хольд — 0,57 га). Передбачалося розділити ці землі між селянами на ділянки по 5-20 хольдів, що передавалися на умовах вічної оренди або викупу протягом 50 років. А втім, закон прийнято не було.

Після підписання перемир’я Угорщина мусила демобілізувати свої збройні сили, залишивши тільки 8 дивізій. Її спроби зберегти за собою Словаччину, Хорватію, Воєводину, тобто вихід до Адріатичного моря та деякі інші території, що входили до складу угорської корони, не увінчалися успіхом. Територіальні претензії до Угорщини висували сусідні держави, підтримувані Антантою. Внутрішнє становище в самій країні на весну 1919 р. загострилося: багато підприємств було закрито, зростали інфляція, безробіття. У країні поглиблювалася криза.

В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія (КПУ). Вона складалася в основному з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Очолив її Бела Кун. Комуністи закликали до соціалістичної революції та активно працювали на розширення свого впливу в радах, що створювалися по всій країні. Вирішальним у приході комуністів до влади став, як це не парадоксально, ультиматум країн Антанти створити у східній частині країни "нейтральну зону" між Угорщиною та Румунією. Уряд Карої не наважився взяти на себе відповідальність за прийняття цієї вимоги і запропонував соціал-демократам сформувати однопартійний уряд.

Соціал-демократи звернулись до комуністів із пропозицією об’єднати їхні зусилля. Вранці 21 березня 1919 р. у пересильній тюрмі, де знаходилися Б.Кун та інші керівники КПУ, почалися переговори. Б.Кун зажадав від соціал-демократів беззастережного прийняття платформи КПУ і створення єдиної партії. Також він запевняв, що за допомогою союзу з радянською Росією буде розгромлено основних противників Угорщини. Зокрема, Румунію. Соціал-демократи без дискусій погодилися на ці вимоги. В угоді, яку підписали керівники КПУ і СДПУ, визнавалося, що вони візьмуть спільну участь у керівництві об’єднаною партією та управлінні державою. Партія, яка почала називатися Соціалістичною партією Угорщини (СПУ), заявила, що від імені пролетаріату вона негайно бере всю повноту влади у свої руки.

"Пролетаріат здійснює свою диктатуру через Ради робітників, солдатів і селян... Для забезпечення панування пролетаріату і проти імперіалізму Антанти необхідно укласти з Радянським урядом Росії найтісніший військовий та ідейний союз", — зазначалось у заяві партії.

Того самого дня робітники Будапешта роззброїли поліцію й жандармерію, зайняли найважливіші стратегічні пункти столиці: вокзали, мости через Дунай, будинок телеграфу і телефонні станції. Влада перейшла до рук Революційної урядової ради (РУР).

Цей угорський радянський уряд очолив Шандор Гарбаї, у минулому соціал-демократ — центрист. Бела Кун обійняв посаду народного комісара закордонних справ. РУР одночасно виконувала і роль керівного органу СПУ. На першому засіданні РУР було прийнято постанови про скасування чинів і звань, усунення урядових уповноважених, відокремлення церкви від держави. Було націоналізовано або взято під контроль державні банки, націоналізовані підприємства, що налічували понад 20 робітників, а також транспорт і торгівлю, прибуткові будинки в містах. Для керівництва економікою створили Раду народного господарства. У поміщиків вилучили земельні володіння, розміри яких перевищували 100 хольдів. Проте вони не були поділені між селянами, а передані на кооперативних засадах сільськогосподарським робітникам. Таке розв’язання аграрного питання було помилковим: безземельні та малоземельні селяни, які становили 4/5 усіх селянських господарств, не дістали довгожданої землі. Також була помилковою націоналізація дрібних ремісничих майстерень, перукарень і т. д.

Крім цього, новий уряд запровадив 8-годинний робочий день, підвищив заробітну плату, встановив оплачувані відпустки, загальне соціальне страхування у разі хвороби та від нещасних випадків. Сім’ї робітників переселялись у квартири буржуазії, у конфіскованих особняках розміщувалися дитячі садки та ясла, у школах та вишах запроваджувалося безплатне навчання, безплатним стало й медичне обслуговування. У липні республіка частково виправила свою помилку у вирішенні аграрного питання, прийнявши закон про наділення безземельних селян ділянками розміром до 2 хольдів.

Було опубліковано тимчасову конституцію Угорської радянської республіки, яку згодом прийняв всеугорський з’їзд рад.

Між комуністами та соціал-демократами у РУР були серйозні суперечності. Якщо комуністи вважали, що робітничому класові "слід удаватися до нещадного застосування диктатури пролетаріату", то соціал-демократи, як прихильники стриманішої політики, допускали можливість легальної діяльності противників радянської влади.

Складним залишалось і міжнародне становище республіки. З сусідів тільки Австрія визнала нову республіку і заявила про свій нейтралітет. Також УРР визнала радянська Росія.

Опинившись у ворожому оточенні (чеські, румунські, сербські, французькі війська), РУР основним своїм завданням вважала організацію захисту територіальної цілісності республіки, і зазначені вище заходи значною мірою були спрямовані на мобілізацію всіх ресурсів країни. 25 березня було створено Угорську червону армію (300 тис. вояків).

16 квітня 1919 р. румунські війська розпочали бойові дії з метою оволодіти територіями, що їх обіцяли країни Антанти; 2 травня вони оволоділи Трансільванією, підійшли на 140 км до Будапешта. Розпочали наступ і чехословацькі війська, які до початку травня встановили контроль над Словаччиною та Закарпаттям.

19 травня УЧА перейшла в наступ проти чехословацьких військ і вступила на територію Словаччини, де було проголошено Словацьку радянську республіку.

Внутрішнє становище Угорської республіки залишалося складним. Не вистачало продовольства і предметів першої необхідності, росла кількість незадоволених новим режимом (селяни, власники, інтелігенція). Нова влада почала застосовувати проти своїх противників "червоний терор", що привело, з одного боку, до розколу в СПУ, а з іншого — до консолідації контрреволюційних сил.

У будапештському гарнізоні та в інших районах країни спалахнули заколоти, що були придушені відданими уряду військами. На окупованій французькими військами території колишній адмірал австро-угорського флоту М.Хорті почав формувати збройні сили контрреволюції.

13 червня Клемансо від імені Паризької мирної конференції ультимативно зажадав припинити наступ УЧА і вивести її зі Словаччини, обіцяючи натомість евакуювати румунські війська, що діяли на східному фронті.

Радянський уряд прийняв ультиматум, і 4 липня УЧА відійшла за лінію, встановлену Антантою. Після цього перед РУР поставили нову вимогу — демобілізувати УЧА, до того ж румунські війська відведено не було.

Тоді 20 липня УЧА перейшла в наступ із метою відкинути румунські війська, але через зрадників в угорському генеральному штабі план цього наступу став відомий противникові. Румунські війська перейшли в контрнаступ.

Поразка УЧА, невдала спроба здійснити соціалістичну революцію в Німеччині‚ неможливість радянської Росії прийти на допомогу Угорщині‚ на що покладали надії угорські комуністи, привели до того, що РУР вступила в переговори з країнами Антанти про припинення війни. Спроба Б.Куна підняти населення проти "зрадників" була невдалою, і 1 серпня РУР подала у відставку.

Новий уряд ("профспілковий"), де вже не було комуністів, знов очолив Пейдл. Він ліквідував революційні трибунали, відновив поліцію і суди. До Будапешта вступили румунські війська, які роззброїли Угорську червону армію. "Профспілковий" уряд було повалено. У країні до влади прийшли праві сили, які почали переслідувати учасників революції та ліквідували законодавство періоду існування радянської влади.

Запам’ятайте дати:

3 листопада 1918 р. Початок революції в Німеччині.

9 листопада 1918 р. Повалення монархії та проголошення республіки.

Січень 1919 р. Збройний виступ комуністів у Берліні.

19191933 рр. Веймарська республіка.

Квітень-травень 1919 р. Баварська радянська республіка.

1923 р. Заколот нацистів у Баварії.

1920-1921 рр. – «червоне дворіччя»

1922 р. Прихід фашистів до влади в Італії.

16 листопада 1918 р. Проголошення Угорської республіки.

21 березня 1 серпня 1919 р. Угорська радянська республіка.

Запитання і завдання

1. Які причини і наслідки Листопадової революції 1918 р.?

2. Чому комуністи не змогли взяти владу під час революційних подій 1918-1919 рр.?

3. На яких засадах було створено Веймарську республіку? З’ясуйте слабкі риси Веймарської республіки.

4. Якими були наслідки Першої світової війни для економічного і соціально-політичного розвитку Італії?

5. Вкажіть території, приєднані до Італії після Першої світової війни.

6. Які причини виникнення фашизму в Італії? Хто став на чолі фашистського руху в Італії?

7. З’ясуйте етапи фашизації Італії. Проаналізуйте структуру управління державою, що була створена фашистами.

8. Як розвивалася національно-визвольна революція в Угорщині?

9. Чим було зумовлено встановлення радянської влади в Угорщині?

10. Які методи своєї діяльності угорські комуністи запозичили в російських більшовиків?

11. Чому радянська влада в Угорщині зазнала поразки?

Дата добавления: 2015-11-30