Діяльність Комінтерну.

Комуністичний інтернаціонал (скорочено Комінтерн), або ж третій інтернаціонал — міжнародна організація комуністичних партій. Заснована 1919 року в Москві за ініціативи Володимира Ульянова, який оголосив «мертвим» Другий інтернаціонал після початку Першої світової війни 1914 року. 1943 року Сталін розпустив Комінтерн на вимогу союзників СРСР — США та Великобританії.

Комінтерн був однією з найважливіших політичних організацій першої половини XX століття. Основною метою його створення була «світова пролетарська революція», яка, країна за країною, мала охопити увесь Світ. Ще у 1920-ті роки ця мета стала суперечити доктрині сталінізму — побудови «соціалізму в окремій країні». Формальним керівним органом комінтерну був світовий конгрес. Окремі учасники формували лише секретаріат та президію Виконавчого комітету комуністичного інтернаціоналу (ВККІ).

В програмах та поставлених цілях Комінтерн спирався на ідеї Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Однак, визначальний вплив під час заснування мали ідеї Леніна та більшовиків Росії. Згідно з ними, світ перебував на етапі імперіалізму та війни, тобто, на порозі революції. Такі ідеї могли спиратись на тогочасний стан справ, досвід Першої світової війни 1914–1918 років та спричинені нею події, наприклад: падіння монархії Габсбургів, лютнева революція в Німеччині 1918 року та масові страйки в Європі та США. Але найбільшого натхнення надавав успіх Жовтневого перевороту 1917 року у Росії. Внаслідок перевороту до влади прийшли більшовики, що відкрило можливість розбудови «соціалістичної держави». Згідно з ідеями засновників комінтерну належало перетворити жовтневий переворот на світову революцію, що мало призвести до встановлення «диктатури пролетаріату» в усьому світі. При цьому комінтерн, що був організацією із суворою дисципліною, мав взяти на себе координацію та керівництво подіями.

Визначальний вплив на історію комінтерну мали російські більшовики, а згодом — Всесоюзна комуністична партія (більшовиків). ВКП(б) істотно переважала інші комуністичні партії, як кількісно, так і доступними матеріальними ресурсами. Для порівняно менших комуністичних партій інших країн більшовики були прикладом «успішних революціонерів». Інші партії залежали від них як ідеологічно та організаційно, так і, часто, фінансово.

Початкова мета комінтерну,— пролетарсько-комуністична світова революція,— не була досягнута, і з середини 1920-тих років перестала фігурувати в його політиці. Хоча комуністичний інтернаціонал і був масовою організацією, жодній іншій комуністичній партії — члену комінтерну окрім радянської, не вдалось здобути владу. Політика комінтерну спричинила політичну поляризацію та розбрат в середині робітничого руху лівого спектру, що супроводжувалися поширенням фашизму в Європі.

1922 року комінтерн об'єднував 66 партій з 1.2 мільйонами членів. 1928 року до комінтерну входило 40 партій з 1.6 мільйонів членів, з них 440 000 за межами Радянського Союзу. 1935 вже налічувалось 61 партії з 3.1 мільйона членів, з яких 785 000 за межами Радянського Союзу.

Було створено також кілька організацій, що підлягали керівництву Комінтерном. 1921 року — Червоний інтернаціонал профспілок — Профінтерн, що проіснував до 1937 року. 1919 року — Комуністичний інтернаціонал молоді (КІМ), що мав понад 200 000 членів. Були також створені Селянський інтернаціонал та Міжнародна жіноча рада.

До 1926 комінтерн очолював Григорій Зінов'єв, після нього, до 1928 року, головою був Микола Бухарін. 1935 генеральним секретарем став Георгій Димитров.

Всесвітні конгреси

I Всесвітній конгрес 1919 року — Установчий.

На першому Всесвітньому конгресі, що відбувався від 2 до 6 березня 1919 року у Москві брали участь 51 делегат (33 делегати із ухвальним і 19 делегатів із дорадчим голосом) із 19 країн[9].

Були репрезентовані такі комуністичні і соціалістичні групи та організації:

· комуністичні партії Росії, Німеччини, Німецької Австрії, Угорщини, Польщі, Фінляндії, України, Латвії, Литви і Білорусії, Естонії, Вірменії, області німців Поволжя,

· Швецька ліва соціал-демократична партія,

· Норвезька соціал-демократична партія,

· Швейцарська соціал-демократична партія (опозиція),

· Балканська революційна соціал-демократична федерація,

· об'єднана група східних народів Росії,

· Циммервальдське ліве крило Франції,

· комуністичні групи: чеська, болгарська, югославська, англійська, французька і швейцарська,

· голандська соціал-демократична група,

· Американська ліга соціалістичної пропаганди,

· соціалістична робітнича партія Америки,

· Китайська соціалістична робітнича партія,

· Корейський робітничий союз,

· секції Центрального бюро східних народів: туркестанська, турецька, грузинська, азербайджанська, перська,

· Циммервальдська комісія.

Установчий конгрес Коминтерну не обговорював питання про організаційну структуру та статут. У резолюції із організаційного питання було вказано, що остаточне конституювання Комуністичного Інтернаціоналу буде здійснене на найближчому конгресі. Керівництво ж Комінтерном доручалося Виконавчому Комітетові, до якого залучаються по одному представникові партій «найзначніших країн». До першого складу Виконкому повинні були негайно надіслати своїх представників партії: Росії, Німеччини, Німецької Австрії, Угорщини, Балканської федерації, Швейцарії, Скандинавії. До того ж часу виконання роботи взяли на себе «товариші із тієї країни, де знаходиться Виконавчий Комітет». Таким чином, усі перші політичні, організаційні та кадрові заходи опинилися в руках ЦК РКП(б).

На конгресі було вирішено створити Бюро із 5-ти осіб, як орган Виконкому, що має сформуватися. Бюро очолив Г. Зинов'єв, його у той час називали Міжнародним соціалістичним (або ж комуністичним) бюро.

Конгрес надіслав привітання «III з'їзду українських рад».

II Всесвітній конгрес 1920 року — Організаційний ]

II Всесвітній конгрес Комінтерну проходив від 19 червня до 7 серпня 1920 року. На ньому було закладено організаційну структуру об'єднання та закріплено домінуючу роль російських більшовиків, пізніше Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)). Ленінський принцип організації та керівництва — демократичний централізм — був перенесений і на комінтерн. Як наслідок, деякі партії, що входили до комінтерну, мусили відмовитись від власної позиції. Ці комуністичні партії були вимушені перетворитись на територіальні представництва, національні відділи комінтерну.

Формальним найвищим органом комінтерну було визначено Всесвітній конгрес, який мусить проходити щороку. На практиці, протягом 24 років існування комінтерну відбулось 7 конгресів, всі в Москві. Натомість, центром влади став створений в Москві Виконавчий комітет Комуністичного інтернаціоналу (Виконком Комінтерну, ВККІ), в якому домінували члени КПРС. Очолюваний президією, ВККІ був керуючим органом в проміжках між всесвітніми конгресами, та мав право втручатись у внутрішні справи партій-членів спілки.

Без обговорення конгрес ухвалив 21 Керівний принцип умов перемоги Комуністичного інтернаціоналу, якими ставились перешкоди для співпраці «центристських» партій. Зокрема, мались на увазі ті партії, які коливались між реформістською та революційною політикою. Як наслідок, розпалась Незалежна соціал-демократична партія Німеччини (НСДПН), ліво-радикальне крило якої змогло приєднатись до комінтерну. Аналогічні події відбувались в середовищі італійських та французьких соціалістів.

III та IV Всесвітні конгреси 1921 та 1922 років — Єдиний фронт.

Із III (від 22 червня до 12 липня 1921) та IV (від 5 листопада до 5 грудня 1922) Всесвітніми конгресами пов'язують порівняно помірковану політику Комінтерну. Викликано це було, зокрема, тим, що революційний рух, який розвинувся внаслідок Першої світової війни, не призвів до очікуваної світової революції. Натомість, спроби революції у кількох країнах зазнали поразки. Керівники Комуністичної партії Радянської Росії, Ленін та Троцький, були вимушені переглянути свою попередню стратегію. Як наслідок, партії-члени Комінтерну звернулись до гасла «єдиного фронту» та пошуку єдності серед лівих партій.

Наприкінці III Всесвітнього конгресу Леніним була розроблена тактика єдиного фронту, яку ВККІ привласнив собі в 1921 році. Як наслідок, 1922 року в Берліні відбулись зустрічі представників Комінтерну з представниками інших лівих партій. На IV Всесвітньому конгресі 1922 року, ця тактика отримала офіційне визнання. 1923 року були сформовані та короткий час діяли уряди робочих (нім. Arbeiterregierungen) соціал-демократів та КПН в землях Саксонія та Тюрингія. Однак ставлення Комінтерну до нереволюційних соціалістів залишалось стриманим.

На IV конгресі Микола Бухарін стверджував: «Кожна пролетарська держава має право на червону інтервенцію», оскільки «розповсюдження Червоної Армії є розповсюдженням соціалізму, пролетарської влади, революції».

V Всесвітній конгрес 1924 року — Сталін.

V Всесвітній конгрес проходив з 17 червня до 8 липня 1924 на тлі смерті Леніна та боротьби за право стати його наступником. На цьому конгресі Сталіну вдалось закріпитись в керівництві КПРС та Комінтерну. Затвердженя сталінської теорії розбудови соціалізму в окремій країні, яка була протилежністю теорії постійної революції Троцького, призвело до того, що комінтерну довелось відмовитись від своєї програмної мети — розпалення світової революції. Натомість, була поставлена задача консолідації комінтерну за захист політичної системи Радянського Союзу. Фактично, Комінтерн було перетворено на додаток до КПРС та інструмент впровадження зовнішньої політики Радянським Союзом. Національні комуністичні партії мали виконувати накази Московського виконкому Комінтерну.

Конгрес проголосив курс на більшовизацію комуністичних партій. Це означало необхідність подолати соціал-демократичне минуле комуністичних партій та замінити його на ідеологію Марксизму-Ленінізму. Григорій Зінов'єв, чільник ВККІ, у виступі на конгресі 19 червня заявив: «пережитки соціал-демократії в нашому власному таборі набагато більше, ніж ми уявляли». Більшовизація також була здійснена керівництвом КПН, як заявила Клара Цеткін на V розширеному пленумі ВККІ 30 березня 1925 року.

Під час міжфракційної боротьби в середині комінтерну з 1925 до 1927 років, ліва опозиція, яка спиралась на ідеї Троцького та Зінов'єва, була обмежена. Ліві комуністи, особливо ті, хто виступав проти залежності Комінтерну від Сталіна, зібрались частинами в нові організації, такі як Ленінбунд у Німеччині та КПІ Амадео Бордіги в Італії.

VI Всесвітній конгрес 1928 року — Теза про соціал-фашизм.

До цього часу зберігала свій вплив проголошена ще Леніним ідея «світової пролетарської революції, справа створення всесвітньої Радянської республіки». На цьому конгресі була прийнята «Програма світової революції», оскільки Жовтнева революція розглядалася російськими більшовиками і партіями Комінтерну як «початок міжнародної революції пролетаріату».

Розпочата 1924 року сталінізація комінтерну була продовжена та навіть посилена на VI Всесвітньому конгресі, який проходив з 17 липня до 1 вересня 1928 року. Під впливом Сталіна та після обмеження впливу Троцького і Зінов'єва конгрес сам дав ухил в ліво, що мало визначний вплив на Німеччину: конгрес повністю відмовився від моделі єдиного фронту лівих партій. Згідно з тезою про соціал-фашизм, головними ворогами комуністичного руху були оголошені соціал-демократи. Така політика комінтерну не лише зашкодила будь-якій співпраці німецького відділу, КПН з соціал-демократами. Комуністична партія Німеччини також взяла активну участь в дестабілізації роботи соціал-демократичного уряду. Це протистояння серед лівих партій сприяло поширенню впливу націонал-соціалізму та приходу нацистів до влади 1933 року.

Світова економічна криза, що почалась 1929 року, радикалізувала робітничі рухи в багатьох галузях промисловості та дала новий шанс лівореволюційним, комуністичним партіям. Але відділи комінтерну не змогли скористатись цією нагодою. Найважливіший відділ за межами Радянського Союзу, Комуністична партія Німеччини, зросла з 130 000 членів та 3.2 мільйонів виборців 1928 року до 252 000 членів та 6 мільйонів виборців в листопаді 1932 року. Через радикальну політику комінтерну та тезу про соціал-фашизм, партія втратила можливість входження до коаліцій. Таким чином, КПН опинилась в ізоляції без шансів на участь у формуванні легітимної влади парламентськими засобами. Тим часом, на іншому боці політичного спектру зростав націонал-соціалізм.

Після здобуття влади Гітлером у Німеччині 1933 року КПН та СПН були заборонені. Члени партій були доправлені до новостворених концентраційних таборів. Таким чином було ліквідовано найважливіший та найпотужніший відділ комінтерну за межами Радянського Союзу. Однак, це жодним чином не вплинуло на затверджену стратегію протидії соціал-фашизму.

Від 28 листопада до 12 грудня в Москві проходив XIII пленум Виконкому комінтерну.

Провідні функціонери комінтерну ставились до нацизму як до короткого епізоду в історії німецької політики та очікували на його стрімкий занепад. Однак, протягом 1934 року Гітлеру вдалось консолідувати свою владу, зокрема, шляхом усунення керівництва СА під час так званої Ночі довгих ножів. В зовнішній політиці ним було взято курс на протистояння із Радянським Союзом, збільшення видатків на озброєння, впровадження загального військового обов'язку та укладання угоди з Великобританією про флот. На цьому тлі Сталін був вимушений змінити зовнішню політику Радянського Союзу та напрям діяльності комінтерну. Бажаним став союз із західними демократичними країнами скерований проти нацистської Німеччини.

VII Останній всесвітній конгрес 1935 року — Народний фронт.

На VII Всесвітньому конгресі, що проходив від 25 липня до 20 серпня 1935 року, було офіційно змінено попередню лінію та скасовано теорію соціал-фашизму. Вже у липні 1934 року Комуністична партія Франції на чолі з Морісом Торезом уклала союз із соціалістами. За їх прикладом та під гаслом «народного фронту» національні комуністичні партії стали укладати союзи із соціалістичними, соціал-демократичними та іншими антифашистськими ліберальними та буржуазними силами. Окремі відділи вітали нову політику, оскільки вона дозволила подолати ізоляцію останніх років. Політика народного фронту часто визначалась як стратегія, оскільки вона не ставила під сумнів основний програмний пункт: встановлення диктатури пролетаріату та розбудову соціалізму радянського типу.

Діяльність Комінтерну у передвоєнні роки.

Німецько-Радянський пакт про ненапад містив домовленності про поділ сфер впливу, які були втілені в наступні два роки військовою силою. Партії Комінтерну були загнані у глухий кут, наприклад, необхідністю визнання анексії східної Польщі. Погоджена пактом Радянсько-фінська війна призвела до ізоляції комуністичних партій від населення своїх країн. Після початку Польської кампанії Франція та Великобританія 3 вересня 1939 року оголосили війну Третьому Рейху. Радянський нарком зовнішніх справ В'ячеслав Молотов 31 жовтня назвав агресорами Англію та Францію. Комінтерн був вимушений 6 листопада офіційно визнати, що йшлося про імперіалістичну війну з обох боків, та основна провина лежить на Англії та Франції.

Ця фаза, коли Комінтерн мав задовольняти угодам з нацистами, завершилась 22 червня 1941 р. нападом Німеччини на Радянський Союз. Протягом цих років багато комуністів полишили свої партії та повернулись спиною до Комінтерну, який втратив політичну довіру та вплив. Досвід залежності національних комуністичних партій від КПРС та зовнішньої політики Радянського Союзу призвели до того, що після 1945 стали на новий шлях. Незалежні від радянського впливу комуністичні партії стали називатись після 1970-тих років єврокомуністами.

Розпуск 1943 року

Восени 1941 року Московська штаб-квартира апарату Комінтерну під загрозою стрімкого просування війск Німеччини була евакуйована до віддаленого міста Уфа у Башкирії.

15 травня 1943 року Виконавчий комітет Комуністичного Інтернаціоналу оголосив про розпуск до 10 червня. Оприлюднення цієї постанови стало несподіванкою для багатьох функціонерів Комінтерну. Після отримання підтвердження від 31 комуністичних партій, органи Комінтерну припинили свою діяльність, їхні функції було покладено на Міжнародний відділ ЦК КПРС.

Виходили з того, що постанова ВККІ спиралась на наказ Сталіна. Сам Сталін у листі кореспондентові агенції Ройтерс Кінгові 28 травня 1943 року заявив, що стосовно розпуску Комінтерну слід наголосити на двох моментах: що Москва не має наміру втручатися «в справи інших країн та „більшовізувати“ їх», а також, що комуністичні партії діяли «в інтересах власних народів» а не згідно з «наказом ззовні». У той же час Й. Сталін зазначив, що розпуск Комінтерну «полегшує роботу патріотів свободолюбивих країн з об'єднання прогресивних сил своєї країни, незалежно від їх партійності та релігійних переконань, в єдиний національно-визвольний табір,— для розгортання боротьби проти фашизму».[23][24] Взагалі, розпуск Комінтерну був поступкою Сталіна союзникам, Британії та США, за підтримку проти Гітлера. На цей час організація не мала політичного впливу.

Запам’ятайте дати:

27 лютого 1917 р. Початок революції в Росії

2 березня 1917 р. Утворення Тимчасового уряду

Серпень 1917 р. Заколот генерала Корнілова

25 жовтня 1917 р. Більшовицький переворот у Росії. 2-й з’їзд рад

27 лютого 1917 р. Початок революції в Росії

2 березня 1917 р. Утворення Тимчасового уряду

Серпень 1917 р. Заколот генерала Корнілова

25 жовтня 1917 р. Більшовицький переворот у Росії. 2-й з’їзд рад

Запитання і завдання

1. Як розвивалися події в Петрограді в лютому березні 1917 р.?

2. З’ясуйте причини й завдання революції в Росії.

3. Які періоди вирізняють у розвитку Російської революції?

4. Коли, як і за яких обставин утворились органи влади, породжені революцією?

5. На які політичні сили та прошарки суспільства спиралися Тимчасовий уряд і Петроградська рада?

6. Що таке двовладдя? Чому так називають період Російської революції?

7. Охарактеризуйте кризи Тимчасового уряду, їхні причини і способи виходу з них.

8. Яка роль партії більшовиків та її лідерів у революції?

9. Чому виступ більшовиків у липні та заколот Корнілова у серпні зазнали поразки?

10. Чим можна пояснити зволікання Тимчасового уряду з проведенням реформ?

11. Що сприяло перемозі більшовицького перевороту в жовтні 1917 р.?

12. Як розвивалися події в Петрограді в лютому березні 1917 р.?

13. З’ясуйте причини й завдання революції в Росії.

14. Які періоди вирізняють у розвитку Російської революції?

15. Коли, як і за яких обставин утворились органи влади, породжені революцією?

16. На які політичні сили та прошарки суспільства спиралися Тимчасовий уряд і Петроградська рада?

17. Що таке двовладдя? Чому так називають період Російської революції?

18. Охарактеризуйте кризи Тимчасового уряду, їхні причини і способи виходу з них.

19. Яка роль партії більшовиків та її лідерів у революції?

20. Чому виступ більшовиків у липні та заколот Корнілова у серпні зазнали поразки?

21. Чим можна пояснити зволікання Тимчасового уряду з проведенням реформ?

22. Що сприяло перемозі більшовицького перевороту в жовтні 1917 р.?

Дата добавления: 2015-11-30