Гори високі Тан

Колись у давнину чуський ван Сян із поетом Сун Юєм прогулювалися коло тераси Юньменської[341]. Дивились вони, як красиво вивищувалась Висока гора, звана Тан[342]. Над нею з’явилась якась хмаринка, пара. Просто над горою здіймалась вона. Мить лиш одна – і змінилася, і змінам її не було кінця. І ван тоді спитав Сун Юя: “Що це за пара?” Юй відповів: “Це і є те, що ми називаємо Ранковою хмаринкою”. Ван питає: “Що означає «Ранкова хмаринка»?” А Юй йому: “Одного разу наш покійний ван прогулювався тут, у Високих Танах. Він стомився, заснув удень. Уві сні побачив ван якусь жінку. “Я, – говорила вона, – служниця величності вашої, ване; я – діва гори У[343] і тут, у Високих Танах, гостюю. Я чула, що володар зволить гуляти у Високих Танах, і я бажала би для нього тут бути подушкою і постіллю”.

І ван ощасливив її... Вона, йдучи, говорила йому на прощання так: “Служниця ваша, володарю, живе на півдні гори У, там, на одному її стрімчаку. Я вранці з’являюся Ранковою хмаркою, а ввечері пізно йду я дощем. Ранок за ранком, вечір за вечором я там перебуваю, над гірською скелею, що зветься Вежею Ярила”. Ван рано-вранці поглянув туди – і було, як вона сказала. Вражений ван спорудив їй храм, який і назвав храмом Ранкової хмарки”.

Ван спитав: “Коли ця ось Ранкова хмаринка лиш з’являється, яка із себе вона?” Юй відповідав: “Як щойно вона вийде, то пишною здається, наче сосна, що прямо росте. Коли ж вона потроху на нас насуватися почне, то білим-біла, немов красуня-жінка, що підіймає свій рукав, аби затулитися від сонця, і в далину вглядається, туди, де предмет її думи. І раптом, дивися, змінює подобу: різко рвонеться хмарка догори, ніби четвіркою запряжені коні біжать, і пір’я в бунчуках стирчить. І холодом віє, ніби вітер дмухнув. І стужею віє, наче від дощу. Та вітер тихне, і немає дощу, і хмари немає ніде”.

Ван запитав: “А ось зараз, наприклад, моя скромна величність не може ось так погуляти?” Юй відповідав: “Так, може”. “А як же це, наприклад?” – знову спитав він. Юй відповідав: “Високо, ох, як високо! Пресвітло, ох, як пресвітло! І ох як далеко, коли підійти і подивитися! І ох як широко! І як на всі боки видно! І це – предки всієї сили-силенної речей. “Угорі” належить небові, а “внизу” – безодні морській: диво надзвичайне, чудо чудесне і щось величаве! Не можна про це судити й говорити...”.

Сказав тут ван: “Спробуй моїй скромній величності все це в оді описати!” Юй говорить: “Так, так, звичайно.

О великий масив Високого Тану! З тобою зовсім не можна нікого і ніщо зіставити, порівняти! І Уські гори в їхній величі, адже й вони не мають пари собі! Дорога в них уся у вибоїнах – одна на одній – і шар землі вивищується над шаром. Зійду я по гострих скелястих бескидах і погляну перед собою! Бачу далеко внизу, як зібралась вода під великими пагорбами. Якраз дощ із неба перестав, і відкриті зору вимивини всі, що утворилися від швидких потоків. Бурхливо падають води, киплять і водограєм б’ють води; а далі – беззвучні вони, струменями біжать ці води, безладно, проте рівненько, біжать і всі разом впадають кудись. Води розлиті повсюди – цілі моря, океани, і ллються вони, як завгодно, так, відразу, суцільним сплетінням глибоких потоків несуться нестримно.

Налітає вихор і хвилі здіймає. Схоже, ніби притулилася до скелі самотня чиясь галявина. І видно, як б’ються о берег вали, один одного переборюючи, так, б’ються; в розщелину тягнуть один одного, знову й знову відступають, зливаючись у єдине ціле. Схлюпнувшись, грізно підіймуться водні висі, так, висі. І здається, ніби пливучи через море, дивлюсь я на каміння – на гряди останніх меж його. А каміння, спадаючи величезним каскадом, треться одне об одного, так, треться; його гуркіт, його рев ладен струснути небеса. То в глибини водні поринають величезні валуни, то відступить вода з них, то знову проковтне; а піняві води високо й стрімко розлітаються в усі боки. Води розлиті тепер на рівнині, води кружляють і вирують; гігантські хвилі мчать у русі безперервному – і мчать, і скачуть, звалюючи одна одну; і хмари, здіймаючись догори, народжують звуки рясного дощу.

Дикі звірі у страсі біжать світ за очі, біжать; ладні тікати світ за очі, лише б подалі. Тигр, пантера, шакал, носоріг шалено дихають, їхні писки спотворені страхом; беркут і коршун, орел і сова то злітають, то опускаються. Лапи їхні дрижать, а самі вони важко дихають: куди їм зважитися тепер на те, щоби здобич хапати без вибору, даремно! Тепер і водяні всі тварини сушитися лізуть на мілину, під сонце: одна черепаха з іншою, і вугор, і сом – усі в купі одній, один на одному, то так, то сяк; риби сяють своєю лускою, настовбурчують плавці, в’ються, мов змії.

Тепер зі схилу гори погляну-но я вдалину. Дерева вікові там узимку цвітуть; горять і виблискують, та так, що людей і справді зору позбавлять! І яким блиском їх квіт вражає! Ніби зоряні пасма! Нізащо мені не зобразити їх досконало. Хащі ліщини густі-прегусті, каштанів квіт листям прикритий. Ідезія[344] вся у коробках плодів, одна з одною змикаються схрещені гілки, як хвилі, гойдаються рівно, миготять у рослинній імлі. На схід і на захід крила свої простягають у гнучкім і ніжнім квітучім багатстві своїм. У зеленому листі – фіолетові плоди, а червоні стебла – з плодами, що біліють на них. Тонкі гілки так скорботно співають, і спів їхній нагадує дудки і флейти. Чисті звуки, звуки густі, в гармонію змішані струнко вони, в гамі п’яти змінюючись і звідусюди в єдність вступаючи. Душу хвилюють і слух мій тривожать: усе всередині в мені перевертають, ранять мені дух… Син-сирота, дружина-вдова з нажаханим серцем та хворими від сліз очима, високий чиновник, який втратив свій чин, достойний учений зі згубленою надією – у сумовитих роздумах сидять, без кінця-краю зітхають, і стогнуть, і сльози ронять: зійдуть на високі ці місця і вдалину поглянуть – від цього серце в них защемить, заболить.

Береги і скелі кружляють, скелі повсюди, вони здіймаються догори і рядами стирчать, зубчастою грядою. Чудернацьке гірське каміння небезпечно нависає: косо і криво, ледве тримається, тільки торкнеш – і загуде вниз. Стрімчаки і кряжі нерівною чередою здіймаються, то вздовж один за одним біжать, то мчать один одному назустріч. Кутами, гостряками зіштовхуючись, буцаючись вороже, печери закривають спинами, завалюють собою людські стежки. Один на одного насідають, нагромаджуючись суцільною купою – все більше, густіше. І вигляд їхній мені нагадує скелю серед розбурханих вод. Усе це там, під Відьминою горою, під Ушань.

Погляд догори свій підійму на саму вершину – як грізно, як синім-синьо там! І блищить, сяє вогнями – вогнями і веселкою світиться там! А донизу звідти поглянути – там гори височіють над горами, там провалля і ями в таємничій імлі. Там дня не побачиш, а в порожнечі почуєш шум сосон… Скеля нависла, а під нею, наче океан, розлилися води, води… Стоїш і дихаєш, наче ведмідь переляканий. І довго так стоїш без руху, і весь у поту… розгублено якось, у свідомості каламутній, у печалі й скорботі втративши себе самого. Все це хвилює мені серце, і я в незрозумілій тривозі, що народжується в мені без мене. Рішучість Мен Беня і Ся Юя[345], їхня сміливість навряд чи могли б проявити тут себе. І страх, і жах перед тваринами, незнаними, і дивними, і незрозумілими: хто, звідки? Сила-силенна їх, і здається, начебто народилися вони від чортів або від богів… Виглядом схожі вони чи то на диких звірів, чи то на птахів… Якісь чудовиська неймовірні – їх описати неможливо.

Вибравшись сюди, подивлюсь-но я збоку. Земля рівнесенька, кошиком навколо все накрила. Запахущі трави ростуть на ній сіткою густою. Осінньої орхідеї там повно, й артемізія квітне, і глаціларія несе всю пишноту цвітіння також. Інші рослини – квіти цибулі, єгань [346] та цзєче [347] – ростуть, як зарості бур’яну, а тонкі, ніжні-ніжні трави протягнуті довгими нитками повсюди. Густі пахощі їхні линуть над усім навколо…

Цвірінчать пташки на всі голоси: самець губить самицю, постійно і жалібно співає, кличе до себе. Інші птахи там – вансуй і вивільги, чженмін, чуцзю … Цзигуй сумує за дружиною, чуйцзі [348] високо загніздилася. “Цє-цє!” – цвірінькають вони, усе життя живучи на свободі. Співає то одна, то інша, і по черзі голос подають; підхоплюють мелодію вони, мов за течією плинуть.

Вчені, таємницями всіма багаті, ніби Сяньмень Гао Ці[349], юрбою густою – мов гай стоїть – разом із ваном захоплюються довколишнім і славлять усі його. Приводять тварину жертовну масті найпростішої, творять заклинання в молитовні, де все прикрашене коштовним камінням. Усім духам приносять жертви, моління підносять до єдиного, вищого. Коли той, хто здійснює жертву, виконає служіння і всі до кінця слова й молитвú докаже, тоді лише ван, зійшовши на свою прикрашену яшмою колісницю (він четвіркою в неї запряже і драконів), з китицями на тіарі і з пір’ям, увіткнутим у бунчуки, які майстерно підібрані до знамен, звелить заграти на струнах. Потечуть струменями величаві, прекрасні звуки, в них різкі буревії проносяться і тужний дух нарощують. Тоді починається пісня, що примушує всіх, хто чує її, у глибокім сумі перебувати і разом зі співцем його журбу й горе розділити, зітхати від бентежних почуттів, що розпирають груди.

Лише після цього всього починається полювання на честь володаря. Мисливців незліченна кількість, мов зірок. Пролунає команда мисливцям, затички в роті – ні звуку! Луки ще не пускають стріли, сіті-сильця не розставлені також… Проходять степом широким, безкраїм, біжать по траві густій-густій. Легкокрилі птахи ще не встигли піднятися, прудкі звірі не кинулися в біг свій іще, а віжки вже відпустили, і копита скакунів забризкані кров’ю. Ті мисливці, що особливо відзначилися, і нагороди раніше від інших отримають; вози мисливські дичиною завантажені до краю.

Якщо тепер, володарю, ви бажаєте йти і дивитися на неї, цю фею, вам потрібно спершу утриматися від їжі (ніби готуючись до жертвоприношення). І треба вам обрати час і день подорожі, облюбувати колісниці, парадні шати вдягти. Знамена свої взяти – ті, на яких хмари зображені, а також полотна в зорях; а дах екіпажу має бути зимородками розмальований. Як вітер, здіймайтеся, мов дощ, зупиняйтесь: на тисячі лі біжіть, що є духу.

Тоді, звичайно, вона зніме з очей ваших полуду, і побачите ви помилки; прийде, щоби з’єднатися з вами. Вона подумає про всі підвладні вам землі, навчить перейматися бідами вашого наділу. Вона відкриє шлях достойним людям. Вона допоможе вам досягти того, до чого прагнете. Усі дев’ять отворів ваших наповнить нова свобода, і дух, осереддя духу вона вам зуміє вільним від бруду налиплого зробити. Продовжить ваше життя, дарує довголіття на тисячі-тисячі років”.

Свята фея

Чуський ван Сян із поетом Сун Юєм гуляв берегом Юньмену і звелів Юю оспівати у віршах те, що сталося там, у високих горах Тан. Тієї ж ночі Юй ліг спати і вві сні мав зустріч із тією дівою святою. Була вона вельми красива, і Юй подивувався немало. На ранок він про це ванові доповів, і ван запитав: “Що ж це був за сон?” А Юй відповідав: “Увечері, по обіді й вечéрі, моя душа стала бентежитися, неясно якось хвилюватися, так начебто мені належало пережити якусь радість... Я був сам не свій, увесь у тривозі, у знемозі якійсь, і не розумів, що діється зі мною. В очах моїх замиготіли якісь тьмяні обриси, які малювали щось, і раптом ніби давали мені щось ізгадати. Я начебто бачив жінку, із зовнішністю дивовижною, зовсім незвичайною. Заснув і вві сні я побачив її. Прокинувшись же, згадати, що було, не міг. Пропало, так, пропало все, і було прикро мені, так сумно-сумно... Почувався я загубленим якимсь, без душі. Тоді я серцем оволодів, заспокоїв свій дух – і знову я побачив те, що було зі мною вві сні”.

Ван запитав: “Скажи, якою ж вона перед тобою постала?”

Юй сказав: “О розкішна! О прекрасна! У ній все прегарне, бездоганне! О пречудова! О красуня! Мені важко до кінця вам усе про неї сказати! Не говорю вже про те, що в сиву давнину таких ніхто не знав, проте й серед нас, живих, таких не бачив жоден. То – краса найрідкіснішого смарагду, то – сяйво якогось діаманту дорогого. Не мені, не мені оспівати її...

З її появою яса така з’явилася, начебто біле сонце сходило, світячи на крокви будинків. Тепер, коли вона потроху до мене підходила, раптом засяяло лагідне світло, ніби повний місяць своє на мене спрямував проміння. Одна мить – і обличчя її краса наповнила, аж ніби виливаючись назовні. І стала така мила, така мила, мов квітка! Від неї ішло тепло, так, так, тепло – як від світлого, рідкісного каменя. Усі барви, що існують, примчали і в ній утілилися... Не можна, неможливо її описати мені!

Коли я вгледівся б у неї, то відняла б вона собою світло очей моїх... І на ній були щонайкращі шати: розкішні тканини, єдваби, шовки, вишиті прекрасними узорами. Немає кращого одягу, барви, що полонить, – сяють вони на весь світ наш. Оправила чарівні свої шати, закуталася в накидку, пелерину. Розкіш була в усьому, але такий тонкий був смак, що вона не впадала в очі. Її кроки були плавні й милі-милі. Сяяла собою на все приміщення палацу. Мить, так, мить лиш – і вона змінилася! Стала граційною, мов спритний дракон, який ширяє високо, осідлавши хмару.

Зняла пелерину свою, зняла й накидку із газу... Омита настоєм із орхідей, овіяна запахом дивовижних парфумів, вона була привітна, мила й добра в прислужуванні, покірна у скромнім становищі своїм, і душу зворушувала мені”.

Ван сказав: “Так ось вона, скажи, яка пишна! Спробуй мені її зобразити в поемі”.

Юй відповідав: “Так, так, гаразд.

Ах, яка прекрасна й мила, мила свята фея! У ній – вся краса, якої повен світ із його стихіями інь-ян. На ній вишукані шати, так, шати, якими можна лиш милуватися. Нагадує пташину колібрі, коли розправить вона крило. Зовнішність її собі рівних не знає, її краса не має меж. Мао Цян затулялась своїм рукавом, проте не може вона їй служити взірцем; Сі Ши[350] закривала обличчя, та в порівнянні з нею – краси позбавилася б власної. Вона зачаровує зблизька, а здалеку вражає вона. Статури вона примітної, зовсім володарю до пари. Дивитись на неї – увесь зір твій наповнить. І хто б міг до неї ще додати краси! Я в серці своєму самотньо любив її і нею захоплювався без міри. Проте дружби не було в нас, до теплих почуттів далеко було, і не мав я можливості все їй пояснити. Інші – ніхто на неї не глянув, а Юй милувався, дивився на неї. А зовнішність її, як високі гори, була все ж недоступною. Ну як я можу говорити до кінця? Обличчя її вродою сповнене, а яшмова зовнішність її соковитою була. Зіниці її очей випромінювали якесь духовне велике світло, і погляд блищав красою – лиш милуватися ним! Брови красиво зрослися і здіймалися метеликом молі, а червоні вуста були такі яскраві, мов циноброю помащені. Така вона прекрасна від природи; воля ж її прагне спокою, а тіло – безтурботності. Вона така мила і гарна, коли перебуває в тиші на самоті, але так само проста й вільна, коли знову на людях. Їй потрібно жити у високому палаці, де її думки могли б розвернутися. Пурхаючи, вона вільно ступає, не знаючи перешкод, із відкритою душею. Рухи її, мов туманець, легкі, а кроки – неспішні, і торкаючись ґанку, дорогими прикрасами подзвонює. Прямуючи до алькова, де я, вона довго уважно дивиться, і мені здається – хвилі рухливі ось-ось валами здіймуться. Змахнула довгим рукавом, поправила сукню. Стояла, погойдуючись, а потім ходила туди-сюди, збентежена. Мила, у чистому спокої вся, і в зосередженості всього єства не знала вона набридливої пози. Час від часу рухалася лише ледь-ледь; і що вона думала, навряд чи міг я здогадатися. Здавалося, хотіла наблизитися, так, але враз відходила подалі; начеб зовсім підходила – і знову назад поверталася. Я підняв свою запону, її запрошував, запрошував до обіймів, бажаючи всю душу свою віддати любовній пристрасті. Проте в ній цнота була і чиста, і строга, і врешті-решт до мене звернений був заборонний жест. Ряд милих слів у відповідь; і розлили тоді пахощі вуста її, наче цвіт орхідеї. І дух мій злився з нею, в такій розмові розкрилося серце до радості й любові. Лиш бог, що у мене в душі, проникнув у неї, проте ґрунту не знайшов у ній: в душі живій ледь-ледь життя жевріло, і ніякої не було нитки. Вуста готові згодитися, щоб не ділити на “ти” і “я”, разом із зітханням голосно прозвучали в ній радість і скорбота. На лиці був легкий гнів, помічалось напруження; ні, не могла себе провиною заплямувати...

І ось тепер вона, ворухнувши дорогим убором, зазвучала своїм феніксом із яшми. Сукню оправила і враз посуворішало її обличчя. Звернулася до дуеньї своєї, віддала наказ чиновнику. Я любові її не пізнав, і вона, попрощавшись, уже йшла. І все відступала, відходячи поволі й не дозволяючи зблизитися з собою. Здавалося, піде, та все ж не пішла; йдучи ж, ніби до мене обернулася. Очима ковзнула, та яскраво горів її погляд, який вона мені дарувала. І те, що в душі її було, і те, що хотіла сказати, все разом назовні прорвалося – і я не можу це описати. Я думав: уже розлучаюсь – і не міг відірватись, однак; у душі моїй бог перелякано метався. Прощального поклону не спромігся я зробити, і слів наприкінці не сказав я ніяких. Хотів би на мить лиш одну затримати її, та фея свята сказала мені тільки: “Поспішаю”. Зранений був дух мій, усе перевернулося в мені – розгубився, не знав, що зі мною. Потьмарилася свідомість, і тьмяний розум мій не знав уже, де я. В душі моїй, лише в душі, була моя, моя любов. Хто той, скажіть мені, кому можу це розказати?

У горі, у зневірі страшній ллю сльози і до самого ранку шукаю її, мою фею”.

Дата добавления: 2015-11-30