Там, де високії ворота

Імператриця з роду Чень, дружина Доблесного сина, Войовничого святійшого монарха[351], знаючи про його прихильність до себе, стала вельми ревнива, тож володар відіслав її навіки жити окремо. В описуваний нами час вона з розбитим серцем, усіма забута, в тузі й журбі сумувала...

А потім довідалася вона, що в місті Ченду, яке належить повітові Шу[352], живе Сима Сянжу, що він наймайстерніший з усіх під небом нашим у писанні гарних строф. І от вона, взявши зі скарбниці сотню цзінів [353] золотих, дала їх дружині Сянжу на ім’я Веньцзюнь, яку ще кличуть Освічена пані, щоб та вина купила і щоб з’явилися строфи, які зобразили б тугу й жаль імператриці і змалювали б те, як гне її журба і як гнітить розчарування. Сянжу й написав свій красномовний твір, щоб напоумити володаря-монарха. Імператриця Чень знову тепер фаворитка при дворі. Ось що говорять слова цієї оди.

Скажіть, яка там гарна жінка, так, красуня, ходить, блукає, в смутні думи свої поринувши? Душа її, що вже пішла за межі тіла, загубилась і не вертається назад, так; вигляд вона має зморений, вся висохла якась, сидить, живе зовсім одна.

Він говорив мені: “Я вранці буду йти, а ввечері до тебе знов прийду – так, так, прийду”. А сам тепер і п’є, і їсть, і бавиться, забув мене. І в його серці щезло все за мить. Мене він зрадив, забув наше минуле; зробив іншу своєю фавориткою. Ах, яка дурна була я, так, дурна я; і як в душі любов я берегла, справжню, щиру! Я так хотіла б, аби зволив він мене спитати, допитати, щоб сам повелів мені наблизитися знову – так, знов підійти; щоб мені удостоїтись щастя знову чути, вслухатися в голос його дорогоцінний. Зволив би сказати хоч що-небудь, а я вже плекаю надію всією душею, так, щиро плекаю; але мій володар, він так і не хоче мене ощасливити, прибути до мене. Я в цих хоромах одна, на дні, і вся охоплена своїм почуттям – уся! А вітер летить, налітає, мов вихор, цей вітер!

На вежу Пахучу зійду, і з надією стану вдивлятися в далину, з надією; душа ж до самих глибин охоплена сильним поривом, і вся, мов потік, рину кудись. А хмари пливуть, важкими горами хмари з усіх боків небосхил затягнули, так, всюди; і небо бездонне, та вмить удень скрізь потемніло. Грім пролунав, грім гримить, гуготіння росте і росте; і гуркіт грому нагадав мені гуркіт тієї колісниці, в якій сидів володар. Ось буря летюча звернула з дороги, влетіла в ворота мої, у палац; піднімає запони всі, і раптом коричне дерево заплуталось і сплелося корінням і гіллям, так, гіллям; а запах і гострий, і різкий іде, все іде… Великий павич сідає на дерево це, любовно тулиться до нього… А чорна там мавпа свистить, стогне-плаче. Ось зимородок склав крила й відпочити присів поряд із птахом іншим. Фенікси – він та вона – літають на північ і на південь… Серце моє по вінця сповнене тугою й журбою, дух, збитий зі шляху, лютує щосили і зсередини нападає.

Спускаюся з Пахучої тераси, дивлюся, поглядаю навколо і повільним кроком іду поволі до найдальших покоїв палацу. Ось зала центральна… Мов брила… Вона впирається в небо – так, у самісіньке небо. Там інші споруди громадою темною разом із нею піднялися й тягнуться в небо. Я час від часу, втомлена, притуляюся до флігеля, що праворуч, на сході, так; дивлюся на громади, без кінця-краю. Штовхнувши різьблені двері, золоченої бляхи торкнуся – схоплю їх, і загуде, наче дзвін. Поперечини дверей моїх усі із магнолій ліплених зроблені – так, все різне, а карниз абрикосом ажурним убраний. Тут ціла мережа густих дерев, і гойдаються вони; у просторі між будівлями утуни[354] розрослися. Оздоблені верхи колон усіх деревом цінним; вони кріплять підпори дахів. У цей час виглядає усе неясним і туманним, лиш споглядаючи одне, я можу вгадати й інше, так; а загалом здається, мов брили скель нависли згори…

А вдень усі п’ять кольорів[355] сліплять, один перед іншим сяючи; блищать і вогненно іскряться – суцільне яскраве мерехтіння! І щільно так схрестилися камені, ні, це черепиця дахів – так, дахів; нагадує їх візерунок гру самоцвітів якихось. Там скрізь розтягнуті суцільною дивною пеленою завіси, так; звисають донизу, оздоблені чуськими китицями. Дотягнуся до карнизу дверей, щоб лиш рух якийсь зробити, так, щоб рухатися мені, та замилуюся на широку панораму палацових помостів-терас.

Білий журавель кричить і жалібно ячить – так, ячить; його самка самотня стоїть на одній нозі серед сухих тополь. День уже в сутінках жовтих, надії мої обірвалися – так, обірвалися; сумно, одна я в порожній залі. Звисає, сяє місяць, промені наді мною лише блищать – так, і тільки; іду я в цю чисту ніч сама у свій дальній альков. Беру класичну строгу лютню і граю відомий мотив; граю про те, що не може бути довгою сумна дума моя. З-під пальців тече висока нота, вона змінюється далі й переходить в іншу; і тембром чистим струна звучить, мелодія здіймається вгору. Крізь усе, що я бачу тепер, проходить її чітка, строга тема; моя думка міцніє, росте і злітає сама. Але ті, хто зі мною з обох боків, у тузі своїй пускають сльозу – так, плачуть; їхні сльози потоком ллються. Та я знов піднялася і йду хитаючись, не знаючи куди. Рукав підіймаю я довгий, обличчя ховаю своє, закриваю; і все лічу й лічу свої невдачі, помилки минулі... Ні очі, ні обличчя не показати... І ось у такому гнітючому стані я йду до ліжка свого. Збираю різні трави пахучі собі в узголів’я, в подушку; розкладаю на ложі я квіти, що пахнуть чудово. І ось засинаю і сплю, і марю в сонних мріях, так, у думах своїх; а в душі ж моїй таке, немовби сам володар тут, поруч зі мною. Злякано від сну прокидаюсь – ах, ні, нікого не видно, не видно; душа ж стривожена, згадала втрату. Півні співають цілим хором вже, а я сумую гірко і тужу. І я підіймаюся, дивлюся на місяць, на блиск його холодний. Дивлюсь на зірки, що рядами своїми, рядами мерехтять. Маобіади[356] видніються вже на східному схилі неба. Я впираюся поглядом у середину двору, де лежать слабкі місячні тіні. І тягнеться ніч, немов рік, а не ніч; а в серці моєму клубочиться, росте журба, і не можна ніяк її заспокоїти, загасити. Ось так я блукаю зажурена й місця собі не знаходжу, не знаходжу до ранку... І журюся в душі, журюся й сумую, і так увесь рік до кінця – не смію, не смію забути.

Дата добавления: 2015-11-30