|
Читайте также: |
Якщо Лютнева революція була по суті наслідком падіння влади, то причиною
другої революції, яку називають Жовтневою, стало захоплення влади, її здійснили
більшовики на чолі з Леніним — група, яку лише шість місяців тому вважали мало-
вірогідним кандидатом на владу в Росії.
Н а початку 1917 р. більшовицька партія Росії, що в основному складалася з ро-
сійської та єврейської інтелігенції й робітників, налічувала менше 24 тис., у той
час як інші соціалістичні партії об'єднували сотні тисяч членів. Але більшовикам
були властиві риси, що в ті хаотичні часи мали куди більшу вартість. Вони являли
собою дисципліновану, суворо централізовану партію відданих і досвідчених рево-
люціонерів, які в особі Леніна мали геніального вождя, неперевершеного майстра
революційної тактики. Впевненість Леніна, його цілеспрямованість, а також обі-
цянки дати масам «мир, хліб і землю» завойовували дедалі більше прихильників його
партії. До осені 1917 р. більшовицькі лави зросли до 350 тис. Вирвавши більшість у
Радах із рук інших соціалістичних партій і піднявши гасло «Вся влада Радам», 7 лис-
топада (25 жовтня за юліанським стилем) більшовики скинули тонучий Тимчасовий уряд і заявили від імені Рад робітничих і селянських депутатів про свої претен-
зії їй владу.
Більшовики в основному зосереджувалися в промислових центрах Росії і на
Україні мали мізерний вплив: у 1918 р. їх налічувалося тут якихось 4—-5 тис., головним чином у Донбасі. Відтак, серед понад 2 млн робітників України прибічники більшовиків складали крихітний відсоток. Для порівняння: самі лише у країнські соціал-
революціонери в цей час мали понад 300 тис. членів. До того ж оскільки більшо-
вицька програма була в основному звернена до пролетаріату, серед якого українці були слабко представлені, вона мало їх приваблювала. Промислові робітники України
були переважно росіянами та євреями й складали 75 % членів партії. Відтак, за сло-
вами радянського історика Миколи Попова, «більшовики на Україні були партією
росіян і русифікованого пролетаріату».
Як і більшість росіян на Україні, більшовики вороже поставилися до українського
руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого кла-
су; як представники панівної меншості, вони відчували загрозу нещодавно покірної
більшості, що мобілізувалася; і як. мешканці міста, вони з презирством дивилися на
рух, котрий спирався на селянство. Для одного з провідних більшовиків Християна
Раковського проблематичним було визнати навіть сам факт існування українського
народу. Про поширеність таких поглядів у партії свідчив один із небагатьох видатих українських більшовиків Микола Скрипник: «Для більшості членів нашої пар-
тії Україна не існувала як національна одиниця». Один із найвпливовіших більшо-
вицьких вождів на Україні Георгій Пятаков відверто заявив, що партія повинна
.чостаточцо відкинути гасло права націй на самовизначення. З іншого приводу він ка-
зав: «Ми не повинні підтримувати укр?їнців, оскільки їхній рух невигідний проле-
таріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля,
.
Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб дозволити таким підходам
формувати партійний курс. Він зрозумів, хоч і з деяким запізненням, що націона-
лізм є могутньою силою, якою партія могла б скористатися. Тому він сформулю-
вав досить плутане твердження, що більшовикам належить визнати й навіть сприяти здійсненню права пригноблених народів на культурний розвиток і самоврядування, доти,— і тут йшло дуже важливе застереження,— доки це не перешкоджало пролетарській революції.
Так, наприклад, якщо український націоналізм вів до відокрем-
лення українських робітників від російських, то це, за Леніним, являло собою бур-
жуазний націоналізм, з яким належало неухильно боротися. Інакше кажучи, в теорії
національні прагнення українців визнавалися, а на практиці — відкидалися.
Велика перевага такого підходу полягала в тому, що він дозволяв робити вигляд,
наче більшовики симпатизують прагненням українців і тому заслуговують на під-
тримку з їхнього боку, ще й при цьому не зраджуючи справу соціалістичної револю-
ції. Вплив ідей Леніна на його послідовників на Україні виявився у серпні 1917 р.,
коли до Центральної Ради приєдналося 10 більшовиків.
Після того як більшовики захопили владу в Росії, постало питання, хто ж прави-
тиме на Україні. Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, й прибіч-
ників Тимчасового уряду в Києві, які згуртувалися навколо штабу армії, більшовики
вирішують на деякий час утримувати добрі стосунки з українцями, намагаючись вод-
ночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада в Києві вибухнули бої майже 6-ти-
сячних сил більшовиків із штабом армії, в розпорядженні якого було до 10 тис. чо-
ловік. У вирішальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бійців прийти на допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва.
Але більшовики оторопіли від здивування, коли Центральна Рада оголосила, що
бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять біль-
шість. Формально це підтверджував її Третій універсал від 22 листопада, що прого-
лошував установлення автономної Української Республіки. Все ще не наважуючись
остаточно розірвати зв'язки з Росією, Центральна Рада заявила про одну і своїх ці-
лей — створення в колишній Російській імперії федерації вільних і рівноправних на-
родів. Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анар-
хії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські та неукраїнські
партії, більшість Рад і навіть більшовики (хоч для останніх це був крок вимушений
і тимчасовий).
Проте незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та біль-
шовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за на-
сильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що україн-
ці пропускають козацькі війська через свою територію,, дозволяючи їм зосередити-
ся на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух. Тим часом на Ук-
раїні більшовики зазнали кількох політичних невдач. У грудневих виборах до Все- <
російських Установчих Зборів, пізніше розігнаних більшовиками, українські партії
отримали понад 70% голосів, тоді як більшовики — лише 10 °о. Ще відчутнішою бу-
ла 'їхня н евдача на Всеукраїнському з'їзді Рад, який-вони самі скликали 17 грудня в
Києві й який сподівалися поставити під свій цілковитий контроль. Але українські
партії закликали на з'їзд своїх прибічників із села, переваживши близько сотні біль-
шовицьких делегатів двома з лишком тисячами своїх. Розлючені члени невеликої більшовицької фракції покинули з'їзд, переїхали до Харкова, кваліфікували Цент-
ральну Раду як «ворога народу» й проголосили створення Радянської Української
Республіки. Одночасно на Україну з Росії почали наступ більшовицькі війська.
Інтервенція більшовиків на Україні. З північного сходу рухалися 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром Антоновим-Овсієнком і його кривавим поплічником Михайлом Муравйовим. Проти.них україн-
ський військовий міністр Симон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 1 5 тис.
вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», січових стріль ців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та
Декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної
лави.
Тут якраз може виникнути питання: де ж поділися 300 тис. бійців українізованих
загонів, що влітку заприсягнули Центральній Раді? БілЬщість з них повернулися
по своїх селах, зайнявічи «нейтральну» позицію,— між іншим, як і деякі з тих, котрі
лишилися під рушницею. Частина перекинулася до більшовиків. Настрої цих укра-
їнських солдатів (що виглядали різким контрастом на тлі героїчних зусиль відносно
невеликої групи людей, кОтрі боролися за Центральну Раду) в основному поясню-
валися ефективністю більшовицьких агітаторів. Як зауважив Річард Пайпс, «у перші
місяці громадянської війни все населення було збите з,пантелику, дезорієнтоване й
"не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг
привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих
боїв». Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в
українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці
селян, і переконати останніх або не брати участі в боях, або ж приєднатися до біль-
шовиків. Унаслідок цього їхні сили на Україні до грудня зросли до 40 тис. чоловік.
Іншою перевагою більшовиків на Україні були організовані їхніми прибічниками
майже в кожному великому місті диверсійні повстання проти Центральної Ради. Най-
небезпечніше з них вибухнуло 29 січня 1918 р. у Києві, коли російські робітники за-
хопили «Арсенал», на кілька днів скувавши українські війська. Водночас трохи на
схід від містечка Крути в останній великий бій із силами Муравйова, що наближали-
ся, вступили загони Петлюри. Після запеклих боїв українці були змушені відступити.
В оточення потрапив загін із 300 гімназистів, які всі загинули, їхня смерть здобула їм
почесне місце в українському національному пантеоні. Тим часом Центральна Рада,
що засідала вдень і вночі, похапцем прийняла закон про радикальну земельну рефор-
йу, тобто націоналізацію великих землеволодінь. Вона видала свій Четвертий і
останній універсал (цей важливий документ хоч і датований 22 січня, фактично було
складено в ніч з 24 на 25), проголосивши, що Українська Народна Республіка розри-
ває зв'язки з більшовицькою Росією й відтак стає вільною і самостійною державою.
Угода в Брест-Литовську. Перед лицем неминучої поразки останньою надією
Центральної Ради була чужоземна допомога. Взагалі симпатії Ради схилялися на бік
Антанти, і з самого початку вона наполегливо домагалася визнання її членів, і
особливо Франції. Але реакція Франції, яка рішуче стояла за відновлення «єдиної та
неподільної Росії», була неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 р. виник цілком но-
вий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську
з Центральними державами, заявивши про те, що він репрезентує всі народи колиш-
ньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти на мирних перего-
ворах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста власну делегацію. 9 лютого
1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Центральної
Ради з Києва перед військами Мурарйова, її представники у Бресті підписали угоду
з Центральними державами, її сутність зводилася до того, що німці зобов'язалися
надати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею великої кількості про-
дуктів для цих держав.
Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литовську німці з австрійцями
розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію свою могутню армію, що
налічувала понад 450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики, які, за їхнім же
висло пом, «принесли на багнетах з півночі радянську владу» і які протягом свого не-
тривалого перебування встановили у Києві царство терору, були змушені тікати. Але
це ще не значило, що повернення Центральної Ради з німецькими військами 2 бе-
резня всі палко вітали.
її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України.
Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни
не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націо-
налізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду
за введення в країну жорстоких німців. Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець
до молодих і малоспроможних політиків, які переважали в Центральній Раді. Вони
швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апа-
рату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребували го-
лодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціа-
лістичними партіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що «молоді ук-
раїнські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна
Рада. с^лЯдала конституцію Української держави^ до зали ввійшов німецький загін і
розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала — без усякої спроби за-
хищатися.
За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним
чинником на Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач.
З огляду на слабкість і дискримінованість української інтелігенції до революції, по-
літичну її недосвідченість створення і зміцнення Центральної Ради було безпереч-
ним здобутком. Своєю діяльністю вона нарешті поклала край поширеним сумнівам
щодо самого факту існування українського народу. Вона перетворила українське пи-
тання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки
зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом д обилася більшого, ніж
хтось міг сподіватися.
Вона також узяла гору над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися
по допомогу до Росії. Прагнучи створити демократичний парламентський устрій,
Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що- ситуація ви-
магала жорсткості дій. Вражаючим прикладом цієї відданості стало надаяня єврей-
ській меншості широкої культурної автономії — попри найсуворіщу критику з її бо-
ку українського уряду. Цей крок Ради став прецедентом на майбутнє. Але чи не най-
більш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, що, вперто висуваючи
вимогу українського самоврядування, вона серйозно підірвала раніше недоторканий
принцип «єдиної та неподільної Росії», змусивши Тимчасовий уряд, а потім і біль-
шовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї «священної корови» російського
політичного мислення.
Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. До найважли-
віших її причин належала відсутність двох головних опор державності, а саме — боє-
здатної армії та адміністративного апарату. Не маючи останнього, Центральна Рада
не могла утримувати зв'язки з губерніями та селом, де зосереджувалося найбільше
її можливих прибічників. Не меншої шкоди завдавала й відсутність згоди щодо того,
яку політику проводити. Це з усією драматичністю виявлялося в гострій ворожнечі
між Винниченком і Петлюрою — двома провідними міністрами в уряді. Винниченко
доводив, що Центральній Раді слід проводити суспільне радикальнішу, ніж у біль-
шовиків, політику, щоб виправдати сподівання мас на докорінні зміни. Тим часом
Петлюра вважав, що слід приділяти більшу увагу будівництву інститутів національ-
ної державності. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала
її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.
І все ж, як пише Джон Решетар, у кінцевому рахунку поразку Центральної Ради
зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада фак-
тично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Через репресивний характер царського режиму та соціально-еконо-
мічні особливості українського суспільства більшість освічених людей на Україні бу-
ли або росіянами, або русифікованими. Український рух ще не проникнув у міста,
й ці важливі осередки промисловості, комунікацій і кваліфікованих робітників ви-
ступали твердинями російської чи інших меншостей, нерідко войовничо настроєних
проти українців. Тому відчувався гострий брак компетентних людей для організа-
ції та укомплектування армії й адміністративного апарату української держави. На-
явні ж люди були молодими й недосвідченими: Винниченкові було 38, Петлюрі —
35, Ковалевському (провідникові найбільшої української партії — соціалістів-рево-
люціонерів) — 25, Миколі Шрагу (що замінив М. Грушевського на посаді голови
Центральної Ради) — 22 роки. Усвідомлюючи нестачу людських і матеріальних ре-
сурсів, член Центральної Ради Сергій Єфремов закликав не брати влади, мотивуючи
це тим, що маси чекають чуда, а український уряд, без сумніву, розчарує їх. З огля-
ду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому, описуючи зу-
силля Центральної Ради, Винниченко зауважив: «Воістину, ми за тих часів були бо-
гами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 61 | Нарушение авторских прав