Читайте также:
|
Звістка про падіння царського режиму досягла Києва ІЗ березня 1917 р. За кіль-
ка днів представники найголовніших установі організацій міста утворили Виконав-
чий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і сол-
датських депутатів. Але/на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й
третя дійойа особа:
17 березня українці заснували класну організацію —
Центральну Раду. її створили помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів під
проводом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова та Дмитра Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою.
Кількома тижнями пізніше до Центральної Ради також вступила нова зростаюча
Українська партія соціалістів-революціонерів, яку репрезентували Микола Ковалевський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського — добре відомого, авторитетного діяча, котрий
повернувся із заслання. Відтак, на відміну від росіян у Києві, що розкололися на по-
міркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідей-
них переконань згуртувалися в єдиний представницький орган.
На здивування багатьох. Центральна Рада одержала негайну й дедалі зростаючу
підтримку. Українці Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезні
демонстрації. 1 9 квітня в Києві відкрився Український національний конгрес. На
нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колиш-
ньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших органі-
зацій. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Гру-
шевського на посаді президента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що слу-
жили в армії, на з'їзді в Києві дали своїм представникам доручення вступити до Центральної Ради. Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів Українського з'їзду селян. Потім до Центральної Ради також приєднався з'їзд робітників.
Натхнена такими виявами довір'я, Центральна Рада стала дивитися на себе не лише
як на представника відносно невеликої кількості національне свідомих українців, а й
як на український парламент.
За своїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради
належали, якщо вжити улюблений термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони
складалися з інтелігенції й так званої напівінтелігенції— сільських учителів, ниж-
чого духовенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молодших офіцерів та
заможних селян. Ці люди були в основному пов'язані з селом і керувалися не лише
традиційною турботою інтелігентів-українофілів про збереження і розвиток україн-
ської культури, а й прагматичними міркуваннями про те, що розташований ближче
до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні потреби. Український селянин гадав,
що Центральна Рада дійовіше допомагатиме йому отримати більше землі, ніж уряд
у далекому Петрограді, а український солдат сподівався, що вона швидше, ніж ро-
сійський уряд, виведе його з війни.
Проте були на Україні також суспільні та етнічні групи, котрі не підтримували
Центральної Ради. Російські консерватори й навіть помірковані побоювалися, що
зростання політичної активності українців призведе до розвалу «єдиної та неподіль-
ної Росії». Зі свого боку російські радикали підозрювали, що український національ-
ний рух може порушити «єдність робітничого класу». Скоса позирали на Централь-
ну Раду і євреї, багато з яких ототожнювалися з російською культурою й активно
діяли в російських соціалістичних партіях. Тому несподівана поява Центральної
Ради дуже стурбувала частину міського населення України — цю невелику, але
стратегічно розташовану меншість.
В діяльності Української Центральної ради (УЦР) можна умовно відокремити два періоди - до і після прийняття III Універсалу [1].
Перший період був періодом відносного розквіту УЦР, під час якого вона виступала організацією, завданням якої було вивести українську націю з суспільних катаклізмів, характерних для початку XX століття та відродити втрачені на протязі панування Російської імперії адміністративно-територіальні ознаки. З цією метою було прийнято I та II Універсали.
Діяльність УЦР на першому етапі виявила три основних чинники, які значною мірою вплинули на подальший розвиток подій та поступовий занепад цього органу
влади. Цими чинниками є:
різнорідність політичних сил, представлених в раді;
брак компетентності та чіткої внутрішньої організаційної єдності членів ради;
"інтернаціоналізм" у психіці більшості членів ради.
Другий період діяльності УЦР характеризується поступовим її занепадом. Взаємовідносини з Радою народних комісарів Росії швидко переросли у стан відкритої війни. Більшовицька Росія не хотіла визнавати УЦР. Рада ж у відповідь не визнавала Раднарком центральною владою і, прийнявши 7 листопада 1917 р. III Універсал, стала головною перешкодою для Раднаркому Росії у реалізації її планів. В цих умовах діяли різноманітні, як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники, які в комплексі призвели до втрати УЦР авторитету серед населення, нездатності цього органу прорахувати можливі наслідки своєї діяльності, правильно визначити стратегію і тактику державотворення в конкретних історичних умовах тощо [2].
Проте, поряд із серйозними недоліками, що їх виявила УЦР у своїй діяльності, треба зауважити на безсумнівному значенні діяльності цього уряду як для історії
українського державотворення, так і для практики сучасного державного будівництва. І це обумовлюється, передусім, тим, що УЦР чітко заявила про права українського народу на свою власну державу, культуру, мову. Всі ці права УЦР намагалася відстоювати не революційним, а еволюційним, парламентським шляхом, який, як виявилося, був приречений на поразку [3]. В цілому ж, як доводять наукові дослідження, діяльність УЦР сприяла національному відродженню шляхом визначення великої, благословенної мети - утворення української державності, розбудови вільної, незалежної України.
Коли безпорадність Тимчасового уряду ставала чимдалі очевиднішою, Централь-
на Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собі визнання
найвищої політичної сили на Україні, 23 червня вона видала Перший універсал,
в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись оста-
точно від Росії й не розриваючи зв'язків із Російською державою, хай український
народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Неза-
баром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що
мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Ге-
неральний секретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відали
переважно соціал-демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною.
Ці заходи викликали лють серед росіян України, а також Тимчасового уряду
в Петрограді. Останній в середині липня вислав до Києва для переговорів делега-
цію на чолі з Олександром Керенським. Але катастрофічний провал російського
наступу в Галичині все ж змусив росіян визнати Генеральний секретаріат, хоч і з ве-
ликими застереженнями, за орган управління п'яти українських губерній (Київської,
Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це визнання ознамену-
вало апогей впливу й авторитету Центральної Ради.
Отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії
на Україні неохоче приєдналися до Центральної Ради. В цей момент Центральна
Рада складалася з 822 місць, близько чверті з яких належало російській, єврей-
ській, польській та іншим неукраїнським партіям. В ідеологічному відношенні вона
мала виразно ліву орієнтацію. Досягши угоди, хоч і досить хисткої, як з Тимчасовим
урядом, так і з національними меншостями, Центральна Рада могла тепер братися за
управління країною.
Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва.
Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання української
автономності, Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї
влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як з береження право-
порядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона та-
кож не змогла ефективно розв'язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслі-
док цього єдність, яку спочатку продемонстрували українці, швидко зникла, і між
соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та чис-
ленними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Цент-
ральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу, рідко їздили на село (де їх-
ні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок, втра-
тили зв'язок із. масами, що налагодився за короткий час завдяки різноманітним
з'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами.
Не менш шкідливою виявилася ідейна обмеженість молодих і недосвідчених
українських політиків, вік більшості з яких коливався у межах від 20 до ЗО років.
Захоплені власною революційною риторикою, вони намагалися відмежуватися від
старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їхнє ставлення до вій-
ськових. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізу-
валися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді.
В цій неоднозначній ситуації генерал Павло Скоропадський надав у розпоряджен-
ня Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплі-
нованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але
його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що
революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не
можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському. Аналогічним було їх-
нє ставлення до чиновників: на них дивилися як на уособлення старої гнобитель-
ської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і
найшкідливішими людьми».
Проте незабаром стало зрозумілим, що правити без армії та чиновників немож-
ливо. По Україні ширилися анархія й безладдя. Становище погіршилося у липні, коли
розвалилася російська армія в Галичині, затопивши Україну (що являла собою без-
посередній тил величезного Південно-Західного та Румунського фронтів) мільйо-
нами озброєних радикалізованих і розгнузданих солдатів. Вони, за висловом од-
ного з членів Центральної Ради, були «гіршими від татарських орд», і їхня присут-
ність переконливо свідчила про безпорадність Центральної Ради.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав