|
Читайте также: |
Сайрес Сміт у кількох словах розповів про все, що з ними трапилося після втечі з Річмонда, як їм пощастило •рятуватися і що вони здобули на острові.
Невідомий слухав надзвичайно уважно.
Потім інженер розповів про товаришів - Гедеона Спіле-та, Герберта, Пенкрофа й Наба - і додав, що відтоді, [322] як вони опинилися на острові Лінкольна, найбільшої радості всі п'ятеро зазнали, коли «Бонадвентур» вернувся з плавання і в них з'явилася надія, що їхня невелика згуртована сім'я поповниться ще одним надійним товаришем.
Почувши ці слова, невідомий почервонів і потупив голову. Вся його постать і вираз обличчя свідчили про зніяковіння й розгубленість.
- А тепер, коли ви знаєте, хто ми, - закінчив Сайрес Сміт, - чи згодні ви подати нам руку?
- Ні, - глухо відповів невідомий, - ні! Ви чесні люди, а я...
РОЗДІЛ XVII
Весь час осторонь інших. - Прохання невідомого. - Будівництво загону для худоби. -Дванадцять років тому! - Боцман «Британії». - Покинутий на острові Табор. - Потиск іняее-нерової руки. - Загадкова записка.
Останні його слова підтверджували здогади колоністів. У минулому бідолаха скоїв злочин, який, можливо, спокутував перед людьми, але не перед власним сумлінням. Принаймні, його мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі щиро потисли б йому руку, однак він почував себе не гідним потиску чесних рук! Та все ж після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і відтоді не покидав меж володінь Гранітного палацу.
Що ж за таємниця була в Його житті? Чи поділиться колись нею цей чоловік? Майбутнє покаже. У всякому разі, колоністи домовилися ніколи не випитувати в нього тієї таємниці й поводитися з ним, ніби вони ні про що й не підозрювали. Через кілька днів життя увійшло в колію. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Журналіст відлучився від інженера лише для того, щоб сходити з Гербертом на полювання, бо після пригоди з ягуаром було вирішено не відпускати хлопця самого в ліс - доводилось остерігатися нових пригод. А Наб і Пенкроф працювали: одного дня в стайні та в пташнику, другого дня - у загоні для худоби, не рахуючи мороки по господарству в Гранітному палаці, - одне слово, роботи їм не бракувало.
Невідомий також працював, але осторонь від колоністів; > далі не сідав їсти до спільного столу, спав під деревом [ 323] на плоскогір'ї й не брав участі у розмовах. Здавалося, він і справді не може терпіти товариства своїх рятівників.
- Не збагну, - дивувався Пенкроф, - навіщо тоді він просив допомоги? Навіщо кидав записку в море?
- Він сам розповість про це, - незмінно відповідав у таких випадках Сайрес Сміт.
- Коли?
- Може, раніше, ніж ви думаєте, Пенкрофе. І справді, наближався день зізнання.
Десятого жовтня, через тиждень після повернення до Гранітного палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, покірно сказав:
- Пане, я маю до вас прохання.
- Я вас слухаю, - відповів інженер. - Але спочатку я хотів би вам дещо сказати.
Почувши його слова, невідомий почервонів і ладен був знову втекти. Однак Сайрес Сміт, збагнувши, що відбувається в душі колишнього злочинця, котрий, без сумніву, побоювався розпитів про минуле, стримав його.
- Товаришу, - мовив він, - ми не тільки ваші сусіди, а й віддані друзі. Ось і все, що я хотів вам сказати. А тепер я вас слухаю.
Невідомий провів рукою по очах. Він тремтів і кілька хвилин не міг вимовити слова.
- Пане, - нарешті сказав він, - я хочу попросити вас зробити мені ласку.
- Яку?
- За чотири чи п'ять миль звідси, біля підніжжя гори, у вас є загін для худоби. Тварини, що там утримуються, потребують догляду. Чи не міг би я оселитися і жити при них?
Сайрес Сміт кілька секунд жалісливо дивився на бідолаху, а потім сказав:
- Друже, в загоні є тільки хлів, та й той ледве придатний для ночівлі худоби.
- Для мене цього достатньо, пане.
- Друже, - повів далі Сайрес Сміт, - ми ніколи не перечимо вам. Вам хочеться жити в загоні? Хай буде так. До того ж ми завжди будемо раді бачити вас у Гранітному палаці. Але якщо ваше рішення жити в загоні остаточне, ми зробимо все необхідне, щоб, як належить, улаштувати там для вас помешкання.
- Мені цього не треба. Я ладний задовольнятися тим, що там є.
- Друже, - відповів Сайрес Сміт, свідомо підкреслюючи [324] це сердечне звертання до невідомого, - дозвольте нам самим вирішити, що ми повинні робити!
- Дякую, пане, - відповів той і відійшов.
Інженер, не зволікаючи, розповів приятелям про пропозицію невідомого, й вони вирішили збудувати в загоні дерев'яну хижку і якомога затишніше обладнати та обставити її.
Того самого дня колоністи вирушили до загону з усіма необхідними інструментами, і не минуло й тижня, як хатина була готова прийняти гостя. Поставили її футів за двадцять від хліву, аби зручніше було стежити за стадом муфлонів, котре налічувало на той час понад вісімдесят голів. Щоб обставити хижку, зробили деякі меблі: ліжко, ослони, шафу, стола й скриню; крім того, принесли туди зброю, набої та реманент.
Треба сказати, що невідомий не ходив дивитися на своє майбутнє житло, не підходив до колоністів, які працювали на будівництві, а трудився на плоскогір'ї, очевидно, прагнучи довести до кінця почату працю. І справді, його стараннями вся земля була скопана і тепер лише чекала, коли настане пора сівби.
Дванадцятого грудня всі будівельні й столярні роботи в загоні було завершено. Інженер сповістив невідомому, що нове житло готове його прийняти, і той відповів, що ночуватиме там наступної ж ночі.
Того вечора колоністи зібралися в урочистій залі Гранітного палацу близько восьмої вечора, коли невідомий мав вирушити до свого нового помешкання. Аби не турбувати його, не нав'язувати йому, можливо, болісної сцени прощання, колоністи, закінчивши роботу, зоставили його самого і пішли додому.
Отож вони розмовляли, сидячи в урочистій залі, коли в двері хтось легенько постукав. Відразу по цьому швидко увійшов невідомий і сказав:
- Панове, перш ніж піти, я хотів би, щоб ви дізналися всю правду про мене. Ось вона...
Ці прості слова справили велике враження на Сайреса Сміта і його товаришів.
Інженер підвівся й сказав невідомому:
- Ми нічого не вимагаємо від вас, друже. Ви маєте право нічого не розповідати...
- Мій обов'язок розповісти про все.
- Що ж, сідайте.
- Я стоятиму.
- Ми готові вас вислухати, - мовив Сайрес Сміт. [325]
Невідомий зупинився в напівтемному кутку зали. Стоячи зі схрещеними на грудях руками, простоволосий, він глухим голосом, ніби через силу, повів розповідь, якої слухачі не уривали жодного разу:
- Двадцятого грудня тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року парова яхта «Дункан», що належала багатому шотландському землевласникові лордові Гленарвану, кинула якір поблизу мису Вернуїллі, на західному узбережжі Австралії, під тридцять сьомим градусом широти. Пасажирами яхти були її власник, Едуард Гленарван, його дружина, майор англійської армії, француз-географ, молода дівчина-і хлопчик. Двоє останніх були дітьми капітана Гранта, корабель яких «Британія» загинув з усім екіпажем рік тому. «Дунканом» командував капітан Джон Манглс; команда складалася з п'ятнадцяти осіб.
Ось яка причина привела яхту «Дункан» до берегів Австралії.
За півроку до того яхта «Дункан» підібрала в Ірландському морі пляшку з запискою, написаною трьома мовами: англійською, німецькою і французькою. В ній ішлося про те, що після загибелі корабля «Британія врятувалося троє людей - капітан Грант і двоє членів його екіпажу - і що вони опинилися на якійсь землі; записка вказувала широту, але прочитати довготу було неможливо, - морською водою змило чорнило.
Отож у записці повідомлялося, що врятовані перебувають на тридцять сьомому градусі одинадцятій мінуті південної широти. Аби знайти каштана Гранта і двох його товаришів, не знаючи довготи, треба було обстежити всі континенти й океани вздовж тридцять сьомої паралелі. Англійське адміралтейство відмовилося послати експедицію по капітана Гранта, й Едуард Гленарван вирішив сам вирушити на пошуки.
Він познайомився з Мері й Робертом Грант. Яхту спорядили у далеке плавання, в якому захотіли взяти участь лордова дружина і діти капітана Гранта; і ось «Дункан», вирушивши з Глазго, перетнув Атлантичний океан, вийшов Магеллановою протокою в Тихий океан і поплив до берегів Патагонії, де, за Певними міркуваннями, - спочатку саме так витлумачили записку, - капітан Грант перебував у полоні в туземців.
«Дункан» висадив пасажирів на західному узбережжі Патагонії й відразу ж відплив, аби підібрати їх на східному березі, біля мису Коррієнтес.
Експедиція Гленарвана перетнула всю Патагонію [326] вздовж тридцять сьомої паралелі й, не знайшовши ніяких слідів капітана Гранта, тринадцятого листопада знову сіла в яхту, щоб вести далі пошуки у відкритому морі.
Відвідавши дорогою Амстердам і острови Трістан д'Акунья, що лежать на тій самій парелелі, як я вже сказав, «Дункан» дванадцятого грудня тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року підплив до мису Вернуїллі на австралійському узбережжі.
Едуард Гленарван мав намір перетнути Австралію так само, як перетнув до того Південну Америку, тому експедиція знову висадилася на берег. За кілька миль від місця висадки учасники експедиції наштовхнулися на ферму якогось ірландця, котрий гостинно прийняв мандрівників. Лорд Гленарван розповів ірландцеві, які обставини привели в Австралію його експедицію, і спитав, чи не чув той що-не-будь про англійського трищоглового вітрильника, який розбився близько двох років тому десь поблизу західного узбережжя Австралії.
Фермер нічого про те не чув, але, на превелике їхнє здивування, один із його робітників втрутився у розмову й сказав:
- Мілорде, складіть хвалу Господові. Якщо каштан Грант іще живий, то він на австралійській землі.
- Хтови? - запитав лорд Гленарван.
- Я шотландець, так само, як і ви, сер! - відповів чоловік. - До того ж я один із тих, хто зазнав корабельної катастрофи разом із каштаном Грантом, один із членів екіпажу «Британії».
Того чоловіка звали Айртон. Як свідчили його папери, він служив боцманом на «Британії». Коли «Британія» розбилася об скелі, він доплив до берега і до останньої хвилини був переконаний, що лише сам з усього екіпажу врятувався після корабельної катастрофи.
«Тільки, - додав він, - «Британія» розбилася не на західному, а на східному узбережжі Австралії, і якщо капітан Грант іще живий і перебуває в полоні у туземців, то його слід шукати по той бік Австралійського материка».
Чоловік той говорив упевнено, очі його були ясні й спокійні. Сумніватися в його словах не було жодних підстав. До того ж за Айртона ручився ірландець, у якого той служив понад рік. Лорд Гленарван повірив незнайомцеві й за його порадою вирішив перетнути Австралію по тридцять сьомій паралелі. Сам лорд Гленарван, його дружина, діти капітана Гранта, майор, француз-географ, капітан Манглс і кілька чоловік з екіпажу «Дункана» увійшли до складу невеличкого [327] загону, а тим часом «Дункан» під командою Тома Аустина, помічника каштана Манглса, мав вирушити до Мельбурна і там чекати розпоряджень Гленарвана.
Експедиція вирушила в дорогу двадцять третього грудня тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року.
Настав час сказати, що той Айртон був зрадником. Він справді служив раніше боцманом на борту «Британії», але, посварившись із капітаном Грантом, намагався підняти команду корабля,на бунт, щоб захопити «Британію»; спроба бунту закінчилася невдачею, а восьмого квітня тисяча вісімсот п'ятдесят другого року капітан Грант висадив його - і цілком справедливо - на західному узбережжі Австралії та й поплив далі.
Але той негідник нічого не знав про морську катастрофу «Британії». Він щойно довідався про неї з розповіді Гленарвана! Після вигнання з команди «Британії» Айртон, під ім'ям Бена Джойса, став ватагом зграї розбійників - ко-лишіх каторжан, котрі втекли з в'язниці, і його нахабна брехня, ніби «Британія» зазнала катастрофи біля східного узбережжя Австралії, умовляння скерувати пошуки саме в цьому напрямку мали тільки одну мету: заманити Гленар-вона на суходіл, захопити його яхту «Дункан» і перетворити її на піратське судно в Тихому океані.
Невідомий на хвилину замовк. Голос його тремтів, але він пересилив себе і повів далі:
- Експедиція вирушила в глибину Австралійського материка. Від самого початку її переслідували всякі нещастя, і в цьому не було нічого дивного, бо заздалегідь попереджена зграя Айртона, або Бена Джойса, - як завгодно можете її називати, - день у день ідучи то попереду, то позаду експедиції, весь час переслідувала її.
Тим часом «Дункан» відправили на ремонт до Мельбурна. Айртону треба було переконати лорда Гленарвана дати розпорядження привести яхту з Мельбурна в який-небудь глухий закуток на східному узбережжі Австралії, де було б легко захопити її. Завівши експедицію в непрохідні ліси далеко від узбережжя, де вона зазнавала неймовірних труднощів і нестатків, Айртон переконав Гленарвана написати листа помічникові капітана яхти і взявся доставити того листа, в якому Гленарван велів екіпажеві негайно привести «Дункан» у затоку Туфольда, розміщену на східному узбережжі за кілька днів шляху від стоянки загону. В тій самотній бухті на яхту мала чатувати Айртонова зграя. Тієї хвилини, коли Гленарван мав вручити Айртонові письмовий наказ, зрадника несподівано було виявлено і [328] йому довелося тікати. Але написаний лист віддавав яхту під владу Айртона, і той будь-що намагався захопити її. Айртонові це вдалося, і через два дні він уже був у Мельбурні.
Досі всі його злочинні задуми здійснювалися безперешкодно і Айртон уявив, що так само буде й надалі: він відправить «Дункан» у затоку Туфольда, там його злочинна зграя переб'є екіпаж і захопить судно, а він, Бен Джойс, стане хазяїном у тамтешніх морях... Та Господь не дав здійснитись його злочинним замірам.
Прибувши до Мельбурна, Айртон передав наказ помічникові каштана, Томові Аустину, і той, ознайомившись із його змістом, відразу велів знятися з якоря; та можете уявити розчарування і лють Айртона, коли на другий день плавання він довідався, що помічник капітана веде яхту не в затоку Туфольда на узбережжі Австралії, а до східного берега Нової Зеландії! Айртон спробував учинити опір, тоді Аустин показав йому листа... І справді, завдяки посланій Провидінням помилці француза-географа, що писав того листа, в ньому місцем призначення було вказано східний берег Нової Зеландії.
Зазнали краху всі плани Айртона. Він хотів підняти на судні бунт. Його замкнули в каюті... Отож він поплив до Нової Зеландії, не знаючи навіть, що сталося з його поплічниками і з Гленарваном. «Дункан» плавав уздовж берегів Нової Зеландії до третього березня. Того дня Айртон почув гарматні постріли. «Дункан» стріляв з усіх,корабельних гармат, і незабаром лорд Гленарван разом із своїми супутниками піднявся на борт яхти.
Ось що трапилося.
Здолавши тисячі небезпек і неймовірні труднощі, лорд Гленарван вийшов до східного узбережжя Австралії й дістався затоки Туфольда. «Дункана» там не було! Він зателеграфував до Мельбурна. Y відповідь надійшла телеграма: «Дункан вийшов 18 лютого у невідомому напрямку.
Лорд Гленарван міг подумати тільки одне: його славна яхта опинилася в руках у Бена Джойса і стала піратським судном!
Та все ж таки Гленарван не облишив пошуків. То був сміливий і шляхетний чоловік. Він сів на перше торговельне судно, доплив до західного узбережжя Нової Зеландії і перетнув її вздовж тридцять сьомої паралелі, не знайшовши жодних слідів капітана Гранта. Зате на протилежному березі, на превелике своє здивування і завдяки волі Неба, побачив свою яхту, яка за наказом помічника капітана чекала на нього цілих п'ять тижнів! [329]
Це сталося третього березня тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятого року. Отож лорд Гленарван знову піднявся на борт «Дункана», де перебував і Айртон. Гленарван хотів дізнатися у злочинця все, що йому відомо про долю капітана Гранта.
Айртон відмовився відповідати. Лорд попередив, що в першому ж порту передасть його до рук англійських властей. Але Айртон мовчав.
«Дункан» поплив далі вздовж тридцять сьомої паралелі. Тим часом леді Гленарван поставила собі за мету здолати опір бандита. Після тривалих зусиль вона домоглася свого, і Айртон запропонував лордові Гленарвану розповісти все, що він знає про долю капітана Гранта, якщо той пообіцяє висадити його на якому-небудь пустельному острівці Тихого океану, а не здаватиме англійським властям. Лорд Гленарван погодився, бо був ладен на все, аби тільки довідатися хоч що-небудь про долю каштана Гранта.
Тоді Айртон розповів про всі свої похмурі пригоди й зізнався, що відтоді, як його висадили на австралійський берег, він нічого не знає про каштана Гранта.
Та все ж таки лорд Гленарван дотримав слова.«Дункан» плив далі уздовж тридцять сьомої паралелі й дійшов до острівця Табор. Там і вирішили покинути Айртона, і саме там, завдяки дивовижно щасливому випадку, на клаптику _ землі, розташованому на тридцять сьомій паралелі, знайшли капітана Гранта й обох членів його екіпажу. Замість них на пустельному острівці мусив поселитися злочинець. Тієї хвилини, коли Айртон залишав борт яхти, Гленарван звернувся до нього з такими словами:
- Айртоне, ви тут житимете вдалині від будь-якої заселеної землі, без спілкування з людьми. Ви не зможете втекти з острівця, де вас залишає «Дункан». Ви будете сам-один під всевидючим оком Господа Бога, котрий витає в найпотаємніших закутках людських душ, але, на відміну від каштана Гранта, про вашу самотність знатимуть люди. Хоч ви того й не заслуговуєте, люди будуть пам'ятати про вас. Я знаю, де ви, Айртоне, і знаю, де вас шукати. Я ніколи не забуду про вас!
Незабаром «Дункан підняв якор і відплив з острова.
Це сталося вісімнадцятого березня тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятого року |(8).
(18) Стисло викладені події взято з твору, з яким знайомий вже дехто з читачів; називається він «Діти капітана Гранта». Тут і далі ці читачі помітять деяку розбіжність у датах; але згодом вони зрозуміють, чому справжні дати не могли бути наведені від початку. (Прим, видавця Етцеля.) [330]
Айртон зостався самотній на острові, та йому не бракувало ні зерна, ні різноманітних знарядь. Він, злочинець, міг оселитися у хижці, збудованій капітаном Грантом. Життя його було забезпечене, і йому лишалося тільки згадувати на дозвіллі про свої злочини й каятися.
І він, панове, покаявся, совість не давала йому спокою; він почувався таким нещасним! Айртон сказав собі, що коли люди приїдуть, аби забрати його з острівця, він має бути гідним такої милості. Скільки вистраждав той бідолаха! Скільки працював, сподіваючись очиститися працею! Скільки часу провів у молитвах, надіючись, що молитва переродить його!
Так минуло років два-три; змучений самотністю Айртон, що видивився всі очі, чекаючи корабля і питаючи себе, чи довго ще доведеться йому спокутувати провину, неймовірно страждав. А яка ж бо важка самотність для людини, що божеволіє з горя і сорому! Та, очевидно, Небо ще не досить покарало нещасного, бо він помічав, що мало-помалу втрачає глузд! Він не міг би сказати вам, коли все це сталося, - через два, через три чи через чотири роки, але зрештою вигнанець утратив будь-яку подобу людини - таким ви його і знайшли!
Я, панове, не маю потреби пояснювати, що Айртон, або Вен Джойс, і я - одна особа!
Наприкінці розповіді Сайрес Сміт і його товариші не витримали і підвелися. Важко переказати, як вона їх схвилювала! Розгорнута перед ними картина невтішного ґоря і нестерпних страждань розчулила їх до глибини душі.
- Айртоне, - сказав Сайрес Сміт, - ви були запеклим злочинцем, але Небо напевно побачило, що стражданням і каяттям ви спокутували свої злочини! Вас прощено, Айртоне! Чи не хотіли б ви стати тепер нашим товаришем?
Айртон позадкував.
- Ось вам моя рука! - промовив інженер. Айртон кинувся до Сайреса Сміта і потис йому руку; з очей у нього скотилися дві великі сльози.
- Хочете жити з нами? - запитав інженер.
- Пане Сміте, дозвольте мені ще трохи... дозвольте мені пожити самому в тому будиночку!
- Як хочете, Айртоне, - відповів інженер.
Айртон уже хотів іти, коли Сайрес Сміт звернувся до нього з останнім запитанням:
- Скажіть мені, друже, ще одне: якщо ви так хочете лишатись на самоті, навіщо ви кинули в море записку, яка допомогла нам знайти вас? [331]
- Записку? - перепитав Айртон, здавалось, не розуміючи, про що йдеться.
- Так, покладену в пляшку записку, яку ми знайшли у морі і в якій було вказано точні координати острова Та-бор!
Айртон провів рукою по лобі. Потім, подумавши, відповів:
- Я ніколи не кидав у море ніяких записок!
- Ніколи? - вигукнув Пенкроф.
- Ніколи!
І Айртон, уклонившись, вийшов.
РОЗДІЛ XVIII
Розмова. - Сайрес Сміт і Гедеон Спілет. - Інженерова ідея. - Телеграф. - Дроти. - Батарея. - Абетка. - Літо. - Процвітання колони. - Фотокартка. - Білі пташки. - Два роки на острові Лінкольна.
- Бідолаха! - сказав Герберт, повертаючись до урочистої зали після марної спроби догнати Айртона, що спустився мотузкою підйомника і зник у темряві.
- Він повернеться, - мовив Сайрес Сміт.
- Пане Сміте! - вигукнув Пенкроф. - Що все це означає? Як це так? Виходить, записку кинув у море не Айртон? Хто ж тоді це зробив?
Пенкрофове запитання було надзвичайно доречним.
- Він сам кинув записку, - відповів Наб. - Тільки бідолаха був уже тоді несповна розуму і тому не запам'ятав...
- Авжеж, Набе, - притакнув Герберт. - Він зробив це несвідомо.
- Іншого пояснення й бути не може, - аж надто охоче погодився інженер. - Зрозуміло також, завдяки чому Айртон міг точно назвати розташування острова: попередні події цілком пояснюють це.
- Проте, - заперечив Пенкроф, - якщо він кинув записку в море до свого здичавіння, тобто сім-вісім років тому, то як сталося, що вона зовсім не намокла?
- Це тільки доводить, що Айртон утратив розум значно пізніше, ніж він сам думає.
- Так, це єдине, що можна припустити, - сказав Пенкроф. - Інакше ця історія була б зовсім непоясненна.
- Атож, непоясненна, - буркнув інженер, якому ніби хотілося уникнути цієї розмови. [332]
- Але чи правда те, що розповів Айртон? - запитав Пенкроф.
- Так, - відповів журналіст. - Усе, що він нам розповів, - чистісінька правда. Я чудово пам'ятаю, що в газетах було вміщено саме такий звіт про рятувальну експедицію Гленарвана і про її успішне завершення.
- Не сумнівайтеся, Пенкрофе, -- запевнив Сайрес Сміт. - Айртон сказав правду, жорстоку правду. Коли люди такі нещадні до себе, вони завжди кажуть правду.
Наступного дня, 21 грудня, обійшовши берег, колоністи піднялися на плоскогір'я Широкий Обрій, але Айртона там не знайшли. Очевидно, він іще напередодні вирушив до хатини в загоні, й вони вирішили не мозолити йому очей, сподіваючись, що час краще загоїть рани, яких не вилікувала дружня увага.
Герберт, Пенкроф і Наб узялися до своєї звичної роботи. Того ж дня інженер і Гедеон Спілет повернулися до майстерні в Комині.
- Знаєте, дорогий Сайресе, - мовив журналіст, - ваше вчорашнє пояснення пригоди з пляшкою аж ніяк не задовольнило мене! Як можна робити припущення, ніби той бідолаха написав записку і кинув її в море, а в нього не зосталося про це й сліду в пам'яті?
- Та я й не думав, що то він кинув записку, дорогий Спілете.
- Як, ви досі вважаєте...
- Нічого я не вважаю... Я нічого не знаю! - відповів Сайрес Сміт, перебиваючи журналіста. - 3 мене досить того, що я занотував і цю пригоду до списку тих таємничих подій, яких ніяк не можу пояснити!
- Справді, Сайресе, незбагненні події! Ваше врятування,ящик, викинутий на піщаний берег, пригоди Топа й нарешті ота пляшка... Чи знайдемо ми коли-небудь ключ до розгадки всіх цих таємниць?
- Так! - рішуче сказав інженер. - Знайдемо, навіть якби довелося перекопати весь острів аж до надр!
- Може, з часом якась випадковість допоможе нам розгадати цю таємницю?
- Якась випадковість, Спілете? Я так само мало вірю у випадковість, як і в дива на білому світі. Усі ті незбагненні події мають якусь причину, і я розгадаю її! А поки що працюймо й спостерігаймо!
Настав січень. Починався 1867 рік. У розпалі були літні роботи. Герберт і Гедеон Спілет, відвідавши загін для худоби, переконалися, що Айртон оселився в спорудженій для [333] нього хатині. Він турботливо доглядав довірене йому велике стадо кіз та муфлонів і звільнив колоністів від стомливої необхідності що два або що три дні ходити до загону. Проте вони вирішили все ж таки досить часто навідуватися сюди, щоб не лишати Айртона довго на самоті.
Перебування Айртона у цій частині острова, яка викликала в інженера й Гедеона Спілета певні підозри, було корисним іще й тому, що він наглядав за околицями і в разі чого повідомив би про все, що там трапилося б.
Могла статися й така пригода, про яку слід було негайно повідомити інженера. Не кажучи про все, що пов'язане з таємницями острова Лінкольна, на обрії міг з'явитися корабель, могла статися аварія на західному узбережжі, могли, зрештою, висадитись пірати і таке інше.
Тому Сайрес Сміт вирішив налагодити швидкий зв'язок із Гранітним палацом.
Десятого січня він поділився з колоністами своїми міркуваннями з цього приводу.
- Все це так, пане Сайресе, - зауважив Пенкроф, - але як це зробити? Чи не думаєте ви провести телеграф?
- Саме так, - відповів інженер.
- Електричний? - здивувався Герберт.
- Електричний, - відповів Сайрес Сміт. - Ми маємо все необхідне, щоб виготовити батареї; важче буде зробити залізний дріт, але, гадаю, з допомогою волочильні ми й цьому дамо раду.
- Еге-е-е, після цього, - сказав моряк, - я не втрачаю надії незабаром покататися по острову на поїзді!
Колоністи відразу взялися до діла, почавши з найскладнішого - виготовлення дротів, бо якби тут їх спіткала невдача, все інше - батареї та обладнання - було б непотрібне.
Як відомо, залізо на острові Лінкольна було найвищої якості, а отже, мало добре витягуватися.
Сайрес Сміт почав із того, що зробив волочильню - стальну дошку з отворами різного діаметра, проходячи крізь які, залізний прут щораз тоншає, аж доки сягає необхідної товщини. Максимально, як кажуть металурги, загартувавши стальну волочильню, інженер нерухомо закріпив її на глибоко вкопаних у землю стовпах, неподалік від водоспаду, силу якого він знову хотів використати.
Йому спало на думку переобладнати тимчасово зупинену сукновальню на волочильню і примусити вал, який обертала сила води, протягувати дріт, намотуючи його на себе.
Цей процес був досить складний і клопіткий. Тонкі штаби [334] м'якого заліза, загострені з одного кінця терпугом, вставлялися в найбільші отвори волочильні й протягувалися, намотуючись на вал сукновальні. Намотана на вал стрічка завдовжки від двох до тридцяти футів розмотувалася і знову протягувалася, але цього разу крізь отвір меншого діаметра. Кінець кінцем інженер одержав достатню кількість дротин завдовжки від сорока до п'ятдесяти футів; їх легко було з'єднати і протягти на п'ятимильну відстань, що відокремлювала Гранітний палац від загону для худоби.
На цю роботу пішло лише кілька днів; до того ж, переконавшись, що машина працює добре, Сайрес Сміт залишив коло неї друзів, а сам заходився виготовляти батареї.
Тепер ішлося про виготовлення батарей постійного струму. Як відомо, у сучасних батареях елементи складаються із штучного графіту, цинку й міді. Міді інженер не мав, - попри всі пошуки, він не виявив навіть найменших ознак цього металу на острові Лінкольна; доводилось обходитися без неї. Штучний графіт одержують на газових заводах після того, як із кам'яного вугілля в ретортах виділиться увесь водень; аби добути такий графіт, довелося б установити спеціальні прилади, що було надто складним завданням. А цинк вони мали, читачі пам'ятають: у ящик, знайдений на мисі Знахідка, було вкладено другий, цинковий, і кращого застосування для цього цинку годі було й придумати.
Отож, добре поміркувавши, Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, подібну до тієї, яку 1820 року винайшов Беккерель, бо для такої батареї потрібний тільки цинк. Що ж до інших речовин, - азотної кислоти і поташу, - то їх інженерові не бракувало.
Пояснимо, як було влаштовано що батарею, що працювала на взаємодії азотної кислоти й поташу.
Сайрес Сміт заготував кілька скляних банок і наповнив їх азотною кислотою. Потім затулив кожну банку корком із прорізаним посередині отвором; в отвори він уставив скляні трубки, нижній кінець яких позатикав глиняними втулками та обмотав клаптиками тканини. Потім через верхню, відкриту, частину трубок налив у них розчин поташу, добутого із золи різних рослин: таким чином азотна кислота й поташ вступали в реакцію між собою, пройшовши крізь глиняну втулку. Відтак Сайрес Сміт узяв дві смужки цинку і занурив одну в азотну кислоту, а другу - в розчин поташу. Коли обидві пластинки були з'єднані дротиком, виник електричний струм, що йшов від негативного полюса, зануреного в азотну кислоту, до позитивного полюса, [336] зануреного в розчин поташу. Щоб одержати батарею, достатню для живлення електричного телеграфу, лишалося тільки послідовно з'єднати між собою кілька елементів.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 44 | Нарушение авторских прав