Доповідь президента Барбікена

П'ятого жовтня, о 8 годині вечора, багато людей зібралося в залах Гарматного клубу. Всі дійсні члени, які були в Балтіморі, з'явилися на запрошення свого президента. Щодо членів‑кореспондентів, то вони сотнями приїжджали до міста, і хоч який великий був зал засідань, але вся маса народу не могла там вміститися. Через це велика кількість членів тиснулася по суміжних залах, коридорах і навіть на дворі. Кожний намагався зайняти краще місце бажаючи якнайскоріше почути важливу доповідь президента Барбікена.

Колосальний зал являв собою дуже цікаве видовище. Це приміщення напрочуд відповідало своєму призначенню. Високі колони з гармат, заправлених одна в одну, спиралися на товсті мортири й підтримували склепіння. Мушкети, рушниці, карабіни й старовинна вогнепальна зброя мальовничо прикрашали стіни. Газ випромінювався з тисячі револьверів, розташованих у формі люстри. Свічники з пістолетів та рушниць доповнювали блискуче освітлення. Моделі гармат, зразки бронзи і сталі, прострілені мішені, пробиті ядрами членів клубу металеві дошки, колекція різних артилерійських приладів, – усе це разом вражало глядачів красою групування і змушувало забувати про те, що справжнє призначення цих речей – бути не прикрасою, а знаряддям смерті.

На почесному місці, у розкішній шафі під склом, красувалися поламані й розтрощені вибухом пороху рештки славнозвісної гармати Дж. Т. Мастона.

В кінці залу на широкому підвищенні урочисто сидів президент клубу, оточений чотирма секретарями. Його крісло стояло на різьбленому лафеті[8]і мало вигляд великої мортири з 80‑сантиметровим жерлом. Крісло було встановлене під кутом 90° і припасоване так, що президент міг гойдатися в ньому, завдаючи собі приємності під час великої спеки. На столі, утвореному з широкого залізного листа, який спирався на шість коротких гармат, стояла красива чорнильниця, зроблена з гранати, та дзвоник, що стріляв, як револьвер. Але під час палких дискусій навіть пострілів цього дзвоника було недосить, щоб приглушити голоси схвильованих артилеристів.

Перед столом були розташовані зигзагами, на зразок валів кріпості, лави для членів клубу. Цього вечора, безумовно, можна було сказати, що «на кріпосних валах було багато люду». Всі знали дуже добре, що президент не турбуватиме своїх товаришів без важливої причини.

Імпі Барбікен був чоловік років сорока, спокійний, холодний, надзвичайно серйозний і зосереджений; він був акуратний, як хронометр, терпеливий і непохитний. Хоч Барбікен не відзначався рицарським характером, але любив незвичайні пригоди, в які вносив свій практичний дух. Справжній янкі[9]північних штатів на атлантичному узбережжі, він забагатів, торгуючи лісом; призначений під час війни на директора департаменту артилерії, він став відомий своїми винаходами, які дуже сприяли розвиткові артилерійської справи.

Цей середній на зріст чоловік вирізнявся серед членів клубу тим, що, здається, у нього одного все тіло було ціле.

Барбікен нерухомо застиг у своєму кріслі, мовчазний, заглиблений у себе, в високому чорному циліндрі, який, здавалося, був пригвинчений до його черепа. Його товариші голосно розмовляли, але він не звертав на це ніякої уваги.

Коли годинник вибив вісім, Барбікен, мов підкинутий пружиною, раптом устав. Всі замовкли, і промовець урочистим голосом проказав:

– Шановні колеги! Уже довгий час безплідний мир засуджує членів нашого клубу на нудну бездіяльність. Після кількох років, таких багатих на події, довелося кинути наші роботи й спинитися на шляху до успіху. Я не боюся вселюдно оголосити, що всяку війну, яка дасть нам у руки зброю, ми вітатимемо.

– Хай живе війна! – скрикнув гарячий Мастон.

– Слухайте! Слухайте! – залунало звідусюди.

– Але війна, – говорив Барбікен, – неможлива в сучасних умовах; хоч би чого сподівалися шановні колеги, які перервали мої слова, багато мине років, доки постріли наших гармат знову загримлять на полі бою. Отже, доводиться скоритися і спробувати іншим способом задовольнити нашу нестримну потребу діяти!

Збори відчули, що їх президент приступає до основного, і подвоїли свою увагу.

– Вже кілька місяців підряд, шановні колеги, – продовжував Барбікен, – я запитував себе: чи не можна, не виходячи з сфери нашої спеціальності, влаштувати якусь велику спробу, гідну дев'ятнадцятого століття? Я шукав, працював, обчислював, і в результаті шукань переконався, що ми повинні мати успіх у справі, яка нездійсненна й неможлива в усякій іншій країні, крім нашої. Проект цієї спроби, докладно розроблений, буде темою моєї доповіді; він гідний вас; гідний славного минулого нашого клубу і неодмінно наробить шуму в цілому світі.

– Багато шуму? – закричав один запальний артилерист.

– Багато шуму в справжньому розумінні цього слова, – відповів Барбікен.

– Та не перебивайте! – кричали інші.

– Прошу, шановні колеги, – продовжував президент, – зосередьте всю вашу увагу.

В залі запанувала тиша.

– Певна річ, кожний із вас, шановні колеги, бачив Місяць у небі, або, принаймні, багато чув про нього. Не дивуйтеся, що говорю вам тут про нічне світило. Саме нам, мабуть, судилося бути Колумбами невідомого світу. Зрозумійте мене, допоможіть мені, скільки можливо, – і я поведу вас завойовувати Місяць! Ми приєднаємо його ім'я до 36 штатів, що разом становлять велику нашу країну!

– Ура Місяцеві! – разом закричали члени Гарматного клубу.

– Місяць вивчений дуже докладно, – продовжував президент. – Його маса, густина, вага, об'єм, склад, рух, відстань від інших планет, значення в сонячній системі – цілком визначені: складено селенографічні[10]карти з точністю, що дорівнює точності карт Землі, якщо не перебільшує її; фотографій дала нам чудове зображення супутника нашої планети. Коротше, про Місяць ми знаємо все, чого тільки могли навчити нас математика, астрономія, геологія і фізика. Але досі ще не встановлено… – безпосередніх зносин з Місяцем.

Бурхливий рух зацікавленості і здивовання викликали ці слова.

– Дозвольте мені, – продовжував він, – нагадати вам у кількох словах про тих фантазерів, які вирушали в уявні подорожі і вважали, що вони збагнули таємниці супутника Землі. У XVII столітті якийсь Давид Фабріціус хвалився тим, що на власні очі бачив селенітів – жителів Місяця. 1649 року один француз, Жан Бодуен, опублікував «Подорож на Місяць іспанського шукача пригод Домінго Гонсалеса». Майже одночасно Сірано де‑Бержерак наробив багато шуму у Франції, описавши експедицію на Місяць. Згодом інший француз – цей народ дуже цікавиться Місяцем – на прізвище Фонтенель, написав книгу «Множинність населених світів» – шедевр[11]свого часу. Але наука, невпинно йдучи уперед, відкидає навіть і колишні шедеври. Близько 1835 року в одній перекладеній англійською мовою статті в журналі «Нью‑Йорк Америкен» оповідалося про те, що сер Джон Гершель, посланий на мис Доброї Надії, щоб зробити там астрономічні спостереження, за допомогою вдосконаленого «внутрішнім освітленням» телескопа так наблизив Місяць, що міг спостерігати його немовби з відстані 80 ярдів, тобто 72 метрів 80 сантиметрів. Тоді він побачив там печери, де перебували гіпопотами, зелені гори, обведені золотим мереживом, баранів з рогами слонової кості, білих козуль і жителів з перетинчастими крилами, мов у кажанів. Ця стаття, написана американцем Локком, мала величезний успіх. Та незабаром визнали, що то була наукова містифікація[12], і французи перші почали з неї сміятися.

– Сміятися з американця! – вигукнув Мастон. – Ось вам і привід до війни!..

– Заспокойтеся, мій шановний друже. Адже перед тим, як почати сміятися, французи поставилися до повідомлення нашого земляка цілком серйозно. Щоб закінчити цей стислий огляд історії питання, я додам, що якийсь Ганс Пфааль із Роттердама, сівши в аеростат, наповнений газом, здобутим з азоту і в тридцять сім разів легшим від водню, досяг Місяця за 19 днів. Ця подорож, як і інші згадані мною, звичайно, була вигадкою, але про неї написав твір популярний у нас в Америці письменник, відомий своїми чудними вигадками. Я маю на увазі Едгара По!

– Хай живе Едгар По! – гукнули присутні на зборах, наелектризовані словами свого президента.

– Отже, я закінчив, – продовжував Барбікен, – про ті спроби, які я можу назвати суто літературними і абсолютно недостатніми для того, щоб установити сполучення з нічним світилом. Мушу додати, що деякі практичні люди намагалися встановити зносини з Місяцем. Один німецький геометр пропонував відрядити вчену комісію до Сибіру. Там, на широких просторах, на його думку, можна було розташувати величезні геометричні фігури й освітити їх такими яскравими рефлекторами, що фігури будуть видні з Місяця. Між іншим, він пропонував подати рисунок Піфагорової теореми[13]. Всяка розумна істота, – казав геометр, – повинна зрозуміти наукове значення цієї фігури. Жителі Місяця – селеніти, якщо вони існують, відповідатимуть якоюсь схожою на це фігурою, і після встановлення зносин уже легко буде скласти алфавіт, який дасть можливість розмовляти з селенітами. Проте цей талановитий проект не був здійснений, і досі немає ніякого безпосереднього зв'язку між Землею і її супутником. Практичний розум американців має встановити зносини з сусіднім світом. Засіб для здійснення цього простий, легкий, певний, надійний… Він саме й становить суть моєї пропозиції…

Ці слова Барбікена викликали загальний гомін і цілу бурю вигуків. Усі слухачі були зацікавлені, захоплені словами промовця.

– Слухайте! Чуєте? Та замовкніть бо! – лунало з усіх боків. Коли хвилювання трохи вщухло, Барбікен став продовжувати перервану промову ще урочистіше:

– Ви знаєте, – сказав він, – яких успіхів досягла балістика за останні роки і до якої досконалості були б доведені гармати, якби війна тривала. Ви так само знаєте, що загалом сила опору гармати та сила порохового вибуху необмежені. Виходячи з цього, я поставив перед собою запитання: чи не можна з допомогою якогось приладу, що мав би відповідний опір, послати ядро на Місяць?

При цих словах із тисячі задиханих грудей вихопився вигук величезного здивовання – «ох»! Потім настав момент мовчання, схожого на глибоку тишу, що буває перед ударом грому. І, справді, грім загуркотів, але грім оплесків, криків, вигуків, від яких здригнувся зал засідань. Президент хотів говорити, але не міг. Тільки хвилин через десять він добився того, щоб його слухали.

– Дозвольте мені закінчити, – продовжував він спокійно. – Розглянувши питання з усіх боків, я дійшов до беззаперечного висновку, що кожний снаряд, кинутий з початковою швидкістю 11 кілометрів на секунду і націлений на Місяць, неодмінно досягне його. Отже, я маю за честь запропонувати вам, шановні колеги, зробити цю маленьку спробу.

Розділ III

Дата добавления: 2015-11-30