Визвольна весна 44-го

Старожили міста і району пам'ятають, з якою величезною вдячністю вони зустрічали визволення нашого краю від гітлерівських загарбників, бо воно було початком мирного життя для наших людей. В цей день ось вже протягом кількох десятиліть жителі Вознесенщини за доброю традицією віддають данину шани всім тим, хто ціною власного життя добував для нас цей світлий довгожданий день.
Як же проходило визволення Вознесенська і району від фашистів? Ось деякіі сторичні факти.

Довгими, довгими фронтовими дорогами від самого Сталінграда та передгір'їв Кавказу, громлячи на своєму шляху полчища загарбників, йшли до переможного фінішу радянські солдати. 20 березня 1944 року війська 37-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта М.М. Шарохіна вийшли на підступи до міста Вознесенська. Перед ними стояла новостворена 6-а німецька армія, яка називалася “армією месників”. Вона складалася здебільшого з родичів фашистів, які загинули під Сталінградом. Командував нею генерал Холланд. Гітлерівські вояки за будь-яку ціну намагалися не здати наш район та місто, не допустити форсування Південного Бугу, вони все спалювали і нищили на своєму шляху, чинячи жорстокий опір.

Безпосередньо на місто наступали дивізії 82-го стрілецького корпусу під командуванням генерала П.Г. Кузнецова: 10 повітрянодесантна дивізія під командуванням генерал-майора Мікеладзе; 15 гвардійська дивізія під командуванням генерала Чиркова; 88 стрілецька дивізія під командуванням полковника Даниленка; 28 гвардійська Харківська дивізія під командуванням генерала Чурмаєва. Вони пробивалися з боями від Воронівки на артсклад, залізничний вокзал, на Бузькі Хутори, де й форсували Південний Буг в напрямку населеного пункту Акмечетка.

До Олександрівської переправи з жорстокими боями проривалися дивізії 54 стрілецького корпусу під командуванням Героя Радянського Союзу Федора Афанасійовича Осташенка, зокрема, 92-а, 58-а та 228-а стрілецькі дивізії.
На ділянці Новогригорівка-Болгарка наступали війська 6-го стрілецького корпусу під командуванням генерала Котова у складі 20-ї гвардійської, 195-ї Новомосковської та 333-ї стрілецької дивізій.

В ніч з 22 на 23 березня почався безпосередній штурм міста Вознесенська та його околиць. А 24 березня 1944 року місто було повністю визволене від німецько-фашистських загарбників.
Ось короткий уривок з спогадів Почесного громадянина Вознесенська, командира 564-го стрілецького полку 195-ї стрілецької дивізії Івана Арсентійовича Данеко, якого, на жаль, вже кілька років немає поміж нас:

“В березневі дні 1944 року полк, яким я командував, та інші підрозділи дивізії вибили фашистів з села Щербані, потім пішли в наступ в напрямку Василівка-Малосолоне. Два дні тут точився жорстокий бій з ворогом, та німецькому угрупуванню не вдалося прорватися на Вознесенськ, воно було знищене.
Гвардійці дивізії, долаючи жорстокий опір противника, на світанку оволоділи селом Ракове і зав'язали бій за південну околицю Болгарки. А 24 березня Вознесенськ, завдяки мужності й героїзму радянських воїнів, був повністю визволений від загарбників...”

На правому березі Південного Бугу визволителями було захоплено кілька плацдармів в районах Прибужан, Бузьких хуторів та Олександрівки. Наші війська, увірвавшись до Вознесенська, побачили багато згарищ і руїн, їх з величезною радістю зустрічали мешканці, які пережили страшне лихо фашистської окупації.
Командуванням 37-ї армії було вирішено організувати переправу в районі Олександрівської ГЕС, зірваної фашистами. Така переправа до 26 березня в складних умовах весняного розливу була готова. Через неї нестримною лавиною, змітаючи все на своєму шляху, пішли танковий корпус генерала Танасчишина, танковий корпус генерала Ахманова, кінно-механізована група генерала Плієва та основна маса військ 37-і армії під командуванням генерал-лейтенанта Шарохіна.

Надалі перед ними стояло завдання визволити від загарбників місто Одесу, сусідню Молдавію. Завдання це вони виконали блискуче. Опісля визволення Молдавії 37-а армій брала участь у визвольних боях з фашистами у Румунії, Болгарії, Югославії.
За відмінно проведену операцію по визволенню Вознесенська та форсування річки Південний Буг Москва салютувала воїнам 37-ї армії 12-ма артилерійськими залпами 120 гармат.
228-ій стрілецькій дивізії, яка особливо відзначилася в цих боях, наказом Верховного Головнокомандуючого було присвоєно Почесне звання “Вознесенської”.
В боях за Вознесенщину мужність, відвагу проявили тисячі солдатів та офіцерів. Багато з них в кровопролитних боях за нашу землю склали голови. При форсуванні Південного Бугу загинув командир 795-го стрілецького полку підполковник В.І. Карпенко. В пам'яті народній навіки збережуться імена славних героїв - сержанта Первухіна, капітанаВербицького, Героя Радянського Союзу капітана Осадчого, лейтенанта Олейнюка, полковника О.М. Сучкова та багатьох інших визволителів. Завжди з сердечною вдячністю жителі міста та району згадують безпосередніх учасників визволення Вознесенська, тих, хто мешкав і нині мешкає на Вознесенщині: нині покійних полковника І. А. Данеко, колишнього командира взводу артдивізіону Б.А. Миронова, фронтовиків-визволителів І.Є. Савенка, В.І. Козолупа, а також нині живих земляків танкіста В.В. Кириченка, кулеметника С.П. Слюсаренка, М.К. Рудинського, фронтового медика К.Я. Добровольського та інших.

Сотні імен героїв-визволителів, які полягли смертю хоробрих, закарбовані золотими літерами на пам'ятниках і обелісках.
В цей пам'ятний день 24 березня давайте ще раз вшануємо живих воїнів-визволителів, вклонімося пам'яті загиблих...

Я покою собі не даю,
Серце з горя — в лютім огні.
Ввечір ляжу, уранці встаю —
Все чогось не стачає мені.

Я здоровий. Є пильність в очах.
Руки є... Тільки все це дарма:
Усього, вам скажу, вистача,
Тільки волі у мене нема.

Що хотів би — не можу робить,
Отже, рук я не маю І ніг.
Як же можу без волі я жить —
Та ж невільно зійти за поріг?

Втратив рідних у вільнім краю,-
Сиротою не був тоді я.
Тут же втратив Вітчизну свою,-
Це вже більше, ніж мати моя!

Де ж та воля? Де світлі літа?
Без Вітчизни — я тут сирота.
Коли б тато і мама були,
То уздріти б мене не змогли.
Був би теж я тоді сирота,
Як бездомна собака ота...

Золотая ж ти воле моя!
Перелітная пташко моя!
Чом, як чув вилітання твоє,
Не спинилося серце моє?

Коли я на свободі ходив,
Чи як слід тебе, воле, цінив?
Ні, лиш тут, де закривсь меніс віт
Щастя волі відчув я як слід!

Хай порадує душу судьба,
Хай я скину закови раба,—
Все життя, мій народе, тобі
Я за волю віддам в боротьбі,

Муса Джаліль, Липень, 1942 рік

Дата добавления: 2015-11-30