Польська Республіка в 1918-1939pp.

одній з перших декларацій польського уряду від 20 листопада 1918 р. йшлося про створення "загальної, світської, безкоштовної школи, однаково доступної для всіх". 9 лютого 1919 р. з'явився декрет про обов'язкове навчання у семирічній загальній школі. Однак реалізувати його в умовах війн і руйнувань було непросто. У лютому 1922 р. сейм ухвалив закон, за яким створення та утримування загальних шкіл покладалося на місцеве самоврядування. Кількість загальних шкіл зростала поступово: у 1910 р. було 18404 загальних школи, 1922/23 pp. - 27515, 1938/39 pp. - 28881. Напередодні війни навчанням було охоплено майже 5 млн. (або 90 %) дітей шкільного віку. Брак коштів не дозволив забезпечити загальну початкову освіту для всіх дітей віком від 7 до 14 років, більшість шкіл (75 %) були одно- і двокласними; до семирічних шкіл було записано лише трохи більше 15 % дітей. Однак ситуація з шкільництвом була різною в містах і селах, у різних регіонах. Якщо в західних і центральних воєводствах до початкової школи ходили 95-100 % дітей, то у східних - до 70 %. Продовжували діяти різноманітні громадські організації, які влаштовували курси для дорослих. Усе це дало змогу поліпшити справу з освітнім рівнем суспільства: якщо у 1921 р. неписьменних у віці понад 10 років було 33 %, то в 1931 р. - 22 %, а в 1939 р. - 20 % (у східних воєводствах -48 %).

Ще складнішою була проблема підготовки вчителів, брак яких особливо відчувався на селі. Запроваджені декретом 1919 р. вчительські семінарії, що передбачали п'ятирічне навчання, не встигали готувати потрібні кадри. У 1923 р. тільки 60% вчителів мали фахову освіту, а на початку 30-х років - 80 %. Серйозною проблемою були зміст і характер навчання. У квітні 1919р. у Варшаві пройшов Перший освітній з'їзд ("вчительський сейм"), на якому відбулася гостра дискусія щодо ідеологічного обличчя польської школи. Більшість учасників підтримала засади демократизації системи освіти, рівного доступу до неї вихідців з різних верств, скасування бар'єрів між різними типами шкіл, обмеження релігійного виховання учнів уроками релігії. Проте чимапо постулатів з'їзду залишилися добрими побажаннями, зіткнувшися з реаліями. Це було помітним в справі освіти національних меншин. Закон 1924 р. покладав утримання національних шкіл на громади, надаючи державну підтримку утраквістичним (двомовним) школам, які проводили курс на асиміляцію передусім українців і білорусів. Тільки німці змогли утримати чималу кількість національних шкіл різного рівня. Освітня реформа 1932 р. уніфікувала систему шкільництва і разом з тим обмежила доступ молоді до середньої і вищої освіти: на базі семирічної загальної школи запроваджувалися ще дві ланки середньої освіти - чотирирічна гімназія і дворічний ліцей, між якими пролягали серйозні випускні іспити ("матура"). Водночас реформа модернізувала програми навчання, відвела більше місця вивченню природничо-математичних дисциплін.

Закінчення середньої школи (ліцею) відкривало вперед випускникам широкі можливості соціального авансу. Гімназії та ліцеї становили елітарний рівень освіти: їх було небагато (у 1938 р. - 769 гімназій і 604 ліцеї), а плата за навчання високою. Більшість випускників середньої школи походили з привілейованих заможних верств. Гімназії були трьох типів: класичні, гуманітарні і математично-природничі (85 % -класичні або гуманітарні). За весь міжвоєнний період дипломи про середню освіту одержали 250 тис. осіб, у тому числі випускники професійних училищ, які поряд з освітою отримували певний фах у ремісництві, торгівлі тощо. У 1938 р. діяло 764 професійні училища і 74 вчительські семінарії. Вчителі загальних шкіл у соціальній ієрархії стояли невисоко, значно поступаючися вчителям гімназій та ліцеїв. Таке становище вчителів зближувало їх з демократичними верствами, надавало їхнім поглядам соціального забарвлення. Разом з чисельністю зростав вплив цієї соціальної групи на суспільство.

Дата добавления: 2015-11-30