Киевская Русь во времена раздробленности

Феода́льна роздрі́бненість (англ. feudal fragmentation) — поділ держави на малі та великі володіння, які не мали централізованої влади.

Починаючи з 1132 р., Київська Русь втрачає політичну єдність і розпадається на десятки самостійних князівств і земель. В Україні найбільшими і найсильнішими стали Київське, Галицьке, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Переяславське князівства.

Явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. З одного боку, воно зумовило втрату державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, з другого — стало підґрунтям формування великого землеволодіння, прогресу у сільському господарстві, піднесення міст, значного зростання чисельності населення, розвитку східнослов'янської культури.

Удільна (феодальна) роздрібненість — процес децентралізації на Русі, послаблення влади київського князя. Настала незабаром по смерті київського князя Мстислава Володимировича (1132 р.), коли держава стрімко розділилася на півтора десятка земель і князівств. Була спричинена об'єктивним розвитком феодальних відносин у Давньоруській державі

Політичний устрій, соціально-економічний, культурний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави у ІХ -ХІV ст.

Во́тчина — 1. Одна з форм феодальної земельної власності в часи Київської держави. Власник вотчини мав право передати її у спадщину, продати, обміняти, поділити, тощо. Термін «Вотчина». походить від слова «отчина», тобто батьківська власність. Вотчини виникли в процесі формування приватної феодальної власності на землю. Їх власниками у 9-11 ст. були князі, а також княжі дружинники та земські бояри — нащадки родоплемінної верхівки. Після прийняття християнства сформувалось вотчинне землеволодіння церкви, яким володіли представники церковної ієрархії (митрополит, єпископи) і великі монастирі.

Існували різні категорії вотчини: родові, куплені, надані князем та ін., що суттєво впливало на можливість власників вільно розпоряджатися вотчиною. Так, володіння родовими вотчинами. обмежувалося державою і родичами. Власник такої вотчини був зобов'язаний служити тому князеві, на землях якого вона знаходилась, а без згоди членів роду він не міг її продати, обміняти тощо. У випадку порушення цих вимог власника позбавляли вотчини. Це свідчить, що в епоху Київської Русі володіння вотчиною не було прирівняне до права власності на неї.

В період роздробленості Київської держави вотчина стала основною формою феодального землеволодіння, що постійно зростала за рахунок нових князівських надань, захоплення общинних земель, купівлі, обміну тощо. Це призвело до зростання впливу власинків вотчини на політичне життя.

Володіння знатних бояр звичайно складалося з кількох вотчин, які часто знаходилися в різних місцях держави і не утворювали жодного господарського організму. У відношенні до населення вотчини, їх власники користувалися рядом прав і привілеїв у галузі судочинства, збору податків та ін. У великих вотчинах формувався власний адміністративно-господарський апарат, який займався організацією їх життєдіяльності.

В період розпаду Русі вотчинами називали також окремі удільні князівства (княжі столи — престоли), що успадковувалися князем від батька. На Любецькому з'їзді 1097 була здійснена невдала спроба на основі принципу вотчини («каждо да держит отчину свою») припинити князівські міжусобиці.

Бо́яри — Збірна назва представників правлячого стану у Київській Русі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою.

Смерд - член громади на Русі у ХІ-ХV століттях. Серед істориків існувало і існує два погляди на значення слова: 1) людина, позбавлена особистої свободи і власності, 2) вільний член громади.

Іко́на (грец. εἰκόνα — малюнок, образ, зображення) — живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих і подій Святого Письма.

Били́ни (стари́ни) — народні речитативно-мелодійні епічні пісні соціально-побутового змісту, героїко-патріотичного характеру.

Літо́пис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки». Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV-XVIII ст. частина пишеться латинською.

Моза́їка (фр. mosaique, італ. італ. mosaiko, від лат. musivum, букв. присвячене музам; грец. μοΰσα — муза) — зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток, шпону та інших матеріалів.Мистецтво мозаїки виникло в античну епоху. Широко застосовувалася при оздобленні храмів, інших громадських будівель. Особливого поширення мозаїка набула у Візантії. Прикладами художньої довершеності мозаїки середньовічного мистецтва на теренах України є мозаїчна підлога в Десятинній церкві (10 ст.), настінні мозаїки в Софійському соборі (11—12 ст.) у Києві.

Фреска (від італ. affresco - свіжий) - живопис на сирій штукатурці, одна із технік настінного малярства, протилежна до а секко (розпис по сухому). Фресками називають також твір, виконаний у цій техніці.

Мініатюра книжко́ва — зроблені від руки малюнки, багатобарвні ілюстрації клейовими й іншими фарбами в рукописних книгах, а також декоративні елементи оформлення цих книг — ініціали, заставки та інше. Розповсюдження писемності і поява книг зумовили виникнен- ню в Київській Русі такого виду живопису, як книжкова мініатюра. Перші твори оригінальної давньоруської писемності, що дійшли до нас, були створені в епоху правління князя Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава та Святослава. Проте, на жаль, більшість із них відомі за списками, створеними пізніше, або за фрагментами. Серед найвизнач- ніших пам’яток давньоруської літератури — «Остромирове Євангеліє», <<Ізборник Святослава>>, «Слово про закон і благодать», «Руська Правда» і, звичайно, «Повість минулих літ». Художнє оздоблення рукописних книг складалося з мініатюр. Невід’ємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображен- ня, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орна- ментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях. Значення заставок в рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, дати йому певний філософсько- естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувались для позна- чення структури книги. Книжковим мініатюрам давньоруських книг властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оточення фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного. Орнамент давньоруської рукописної книги протягом історії змі- нювався. Спочатку XІ ст. в декоративному оформленні книг панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм — прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок тощо. Фон заставок зазвичай золотили, 1 Список книги — графічний і мовний варіант текстів, створений пере- писувачем книги з метою наближення тексту оригінала до рідної мови чи діалекту. Буквиці Остромирового Євангелія Заставка Мстиславового Євангелія Художня ку льту ра України від найдавніших часів до кінця XVI ст. §2. Художня культура Київської Русі 21 у кольоровому рішенні перевагу віддавали червоному, синьому та зеленому. Буквиці часто зображували у формі птахів, фантастичних тварин. Прикладом давньоруського книжкового живопису можуть слу- гувати прекрасні заставки й буквиці «Остромирового Євангелія» та Ізборника Святослава — найдавніші рукописні твори, що збереглися до нашого часу. Роздивіться сторінки «Остромирового Євангелія» й часослову гер- цога Берійського, оформленого видатними французькими художниками братами Люмбергами. Порівняйте ці зразки середньовічної книжкової мініатюри. У яких художніх елементах відображені особливості захід- ноєвропейської й давньоруської культур? Рукописні книги в Київській Русі часто виготовлялись на замо- влення, були передбачені для подарунка, вкладу в скарбницю церкви і представляли собою визначні зразки книжкового оформлення. Так, наприклад, оформлення «Остромирового Євангелія» свідчить, що ця книга не була призначена для буденного користування. Витвори образотворчого мистецтва й архітектури часів Київської Русі відзначаються художньою довершеністю й майстерністю вико- нання. Більшість із них сучасні дослідники визначають як геніальні творіння. Нетлінність давньоукраїнських шедеврів — неспростовний доказ духовної єдності України сучасної та України княжої.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших держав (у другій половині XIV - першій половині XVI ст.)

Шля́хта (пол. Szlachta) — провідний суспільний привілейований соціальний стан, форма аристократії у Польщі, Литві та Русі у 14 — 18 століттях.

Деякі елементи шляхти мали місце в гетьманській державі, на окупованих українських землях у складі Російської Імперії чи Австрії, Угорщини і Молдавії.

Пáнщина — відробіткова рента, одна з форм земельної ренти при феодальному способі виробництва. Характеризується прикріпленням до землі безпосереднього виробника, особистою залежністю селянина від поміщика. Зміст визначається зобов'язанням селянина працювати якийсь час зі своїм інвентарем в господарстві феодала. Виникла в ранньому середньовіччі, але найбільшого поширення набула в Західній Європі у ХІ – ХІІІ століттях, а в Східній у ХVII – першій половині XIХ століття. Відповідно говорять про ранню та пізню панщину. Якщо перша була зумовлена нерозвинутістю товарних відносин, то друга навпаки стала наслідком їх розвитку. Первісно феодал отримував майже усе необхідне з власного господарства і відповідно був зацікавлений у його розвиткові. В Західній Європі панщина поступово замінялася продуктовим чиншем – в Італії та Франції з ХІ століття, в Англії з ХІІ, в Німеччині з ХІІІ. Однак в міру розвитку ринку та потреби в сількогосподарчій продукції в XIV-XV століттях в Німеччині стало вигідно знову збільшувати панщину для того щоб вирощувати продукти вже не для власного споживання двору феодала, а на продаж. Пізніше з тих самих причин панщина поширювалася у Польщі, Литві, Московщині.

Магдебу́рзьке пра́во (німе́цьке (тевтонське) міське́ пра́во) — одна з найбільш поширених правових систем міського самоврядування у Центральній Європі у середні віки. Магдебурзьке право з'явилося на Русі разом з німецькими колоністами, яких запрошував король Данило I та його наступники. Німці отримали право організовувати в галицьких і волинських містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Відомо про існування в 1287 році війтівств у Львові, Володимирі і Луцьку, згодом - в інших великих містах Галицько-Волинської держави. Очевидно, що в ті часи маґдебурзьке право застосовувалося в руських містах тільки частково, серед німецької людності.З переходом Галичини (тоді Руського Королівства) під Польщу першим маґдебурзьке право в повному обсязі отримав Львів у 1356 році, а також колишні князівські столиці Галич (1367), Белз (1377), Перемишль (1389), Теребовля (1389), Холм (1392), і міста на русько-польському прикордонні — Сянок (1366), Вишня (1368), Глиняни (1368), Ярослав (1375), Городок (1389), Самбір (1390). Положеннями магдебурзького права керувалися й полкові суди тощо.Норми магдебурзького права використовувались при всіх офіційних і приватних модифікаціях права в Україні до XIX століття

Магістра́т — у XIII—XIX ст.ст. узагальнена назва (за Магдебурзьким правом) органів станового міщанського самоврядування і суду в деяких європейських державах (зокрема, й в Україні)

Цехи́ (нім. Zunft, також нім. Zech) — закриті корпоративні спілки, що складалися з членів, приналежних до одного або кількох зближених ремісничих фахів, поширені в містах Західної Европи починаючи з XI—XII століття.

Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Українські землі в другій половині ХVІ ст.

Українська шляхта — вищий суспільно-політичний, привілейований, провідний соціальний стан, аристократія в Давній Русі-Україні, Галицько-Волинський державі, Великому Князівстві Литовському, Речі Посполитій, Козацькій державі та інших державних утвореннях на теренах України.

Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на військову службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки. Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.Консолідаційний процес козаччини під кінець 16 ст. концентрувався навколо двох різних осередків: Запорожської Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного революційного козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал консервативні козацькі кола. Під час селянсько-козацьких повстань 1591-1596 рр. сеймовими постановами реєстрове козацтво було ліквідовано. Але 1599 р. почалося нове складання реєстру. В 1-й половині 17 ст. чисельний склад реєстрового козацтва не був сталий. Козацтво вело боротьбу за розширення реєстру. Польсько-шляхетський уряд намагався зменшити чисельність реєстрових козаків. Однак під час воєн польсько-шляхетський уряд з метою збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік.

Запорізька Січ — суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася наприкінці ХV ст. — першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця. Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу.

Коза́цька старши́на — військовий та адміністративний керівний орган Запорізької Січі, реєстрового козацтва, Гетьманщини, а також Слобідської України. Зародження козацької старшини розпочалося разом з виникненням українського козацтва в кінці 15 століття. Спочатку до її складу входили отамани-ватаги, що були керівниками перших козацьких загонів. Повного організаційного оформлення козацька старшина набула в період створення Запорозької Січі. В різні часи її існування чисельність цієї групи козацтва була неоднаковою і деколи сягала до 150 осіб. До складу козацької старшини входили:військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани;

військові служителі — підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач, військовий шафарі, підшафар, кантаржій та канцеляристи;похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписар та підосавул.

Клейно́ди (німецькою — дрібний, малий) — відзнака, атрибути і символи військової та цивільної влади й окремих військових і цивільних урядів в Україні у 15—18 століттях.

Клейноди були військові (державні), січові, полкові, паланкові, сотенні, курінні тощо.

Військові (державні) клейноди належали усьому війську (державі) і вручалися обраній на відповідну військову (державну) посаду старшині.

Так само січові, полкові та інші клейноди належали тому чи іншому утворенню і вручалися обраній військовій і цивільній старшині.

По закінченні терміну клейноди передавалися новообраній старшині або зберігалися до обрання у Генеральній канцелярії, січовій церкві, скарбниці тощо.Окремі клейноди:

булава — відзнака гетьманської влади та кошового отамана на Січі.

бунчук — відзнака гетьмана і кошового, зберігалася у бунчужного.

корогва — військова відзнака, зберігалася у хорунжого.

печатка — військова, січова, полкова або сотенна — зберігалася у генерального чи полкового судді, а сотенна — у сотника.

литаври — військові клейноди, що знаходилися у довбиша.

гармати — загальновійськові клейноди, що були у віданні генерального чи полкового обозного, а на Січі — у пушкаря.

сурми — військовий, полковий та січовий клейноди під віданням сурмача.

пернач або шестопер — відзнака полковника полку і паланки.

значок — заступав у будні корогву військову та полкову, відзнака сотні куреня.

тростина, або комишина, іноді ліска — первісне відзнака козацьких гетьманів, січових отаманів, а пізніше — відзнака генерального чи полкового судді.

Гре́ко-като́лицькі це́ркви — сучасна назва східних католицьких церков візантійської традиції. Означення «греко-католицька» дозволяє відрізняти її від католицьких церков інших традицій — передусім від римо-католицької церкви («латинський обряд»), а також від церков вірменського, сирійського та коптійського обрядів. Разом із останніми греко-католицькі церкви належать до східних католицьких церков. Украї́нська Гре́ко-Като́лицька Це́рква (коротко УГКЦ; інші назви — Ecclesia Ruthena unita, Київська Унійна Митрополія, Українська Католицька Церква візантійського обряду, Унійна Церква) — одна із двадцяти двох Східних Католицьких Церков свого права [3], які перебувають у сопричасті з єпископом Риму. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів) вона є найбільшою у світі з усіх Східних Католицьких Церков та другою після Римо-Католицької Церкви. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук.

Українська греко-католицька церква єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст. Київської митрополії. У 1596 Київський митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха.

Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.

Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба Б. проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму. Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), Б. об’єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді Б. підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князь К.Острозький). У Б. виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою. Вплив різних соціальних верств у Б. був неоднаковим. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв’язки з Росією, Молдавією, південними слов’янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів.У 2-й пол. 17 – 18 ст. у зв’язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль Б. в суспільно-політичному житті зменшувалася. В Галичині і на Правобережжі вони підпадали під вплив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Б. існували при деяких сільських і міських церквах. У 19 ст. Б. не займалися громадсько-політичними і культурними справами, хоч зберегли деякі обряди та звичаї, властиві Б. 17 ст. Наприкінці 19 – на поч.20 ст. деякі діячі православної церкви створили клерикальні організації, які крім назви не мали майже нічого спільного з колишніми Б., хоч покликалися на їхні традиції. У деякій мірі давніші цілі й завдання перебрали на себе українські братські організації, і католицькі, і православні, в еміграції, поширюючи свою діяльність на досить широкі ділянки, однак в інших – не станових і не в цехових рамках.

Українські землі в першій половині ХVІІ ст.

Покозачення

Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.

Хмельни́ччина (Українсько-польська війна, Козацько-польська війна, Козацька революція, Національно-визвольна війна українського народу, Повстання Хмельницького) — назва історичного періоду 1648—1657 років, коли під час повстання під проводом Богдана Хмельницького Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала козацька держава «Військо Запорозьке» на чолі з гетьманом, що проіснувала до 1760-их років.

Ві́йсько Запоро́зьке — військово-політична організація запорозьких козаків, а від середини XVII століття — української козацької держави на чолі з гетьманом. Через розходження політики керівників Гетьманщини і кошових отаманів Запорозької Січі наприкінці XVII століття, єдність Війська Запорозького як єдиного військово-політичного тіла була порушена, що відбилося в появі терміну «Військо Запорозьке Низове», яким позначали Січ і підконтрольні їй території. З кінця XVI століття (але не раніше 1572 р.) також офіційно називалося «Військо Його Королівської Милості Запорозьке», з 1654 року, «Військо його царської величності Запорізьке»

Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке — українська козацька держава на території Наддніпрянщини, Сіверщини та Поділля. Утворилася внаслідок найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Очолювалася виборним гетьманом, управлялася козаками. З 1654 року, з перервами, перебувала під протекторатом Московського царства, а згодом Російської імперії. 1667 року, в результаті громадянської війни та Андрусівського миру між Польщею та Росією, була розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування поляками козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону для Росії від Речі Посполитої, Османської імперії та Кримського ханства. 1709 року, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат Швеції. Протягом 18 століття, зусиллями російського уряду, поступово втратила політичну і економічну автономію. 1764 року наказом російської імператриці Катерини ІІ була позбавлена інститу гетьмана, а 1786 року — козацького полкового устрою. 1765 року перетворена на Малоросійську губернію Російської імперії.

Українські землі в 60 - 80-ті рр. XVII ст.

Руїн а — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663—1687 та територіально — Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи — 1657—1687.Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

Дата добавления: 2015-11-14