Культурно-освітня діяльність князя К.-В. Острозького.

Костянтин-Василь Острозький народився 2 лютого 1525 р. у Турові. При хрещенні князю було дано ім’я Василій. Батько князя – Костянтин Іванович Острозький був гетьманом Великого князівства литовського, визначним полководцем, який отримав 63 перемоги над татарами, розгромив московське військо в битві під Оршею 1514 року. Він помер у 1530 році.

15 грудня 1559 р. князь був призначений на найвищу посаду в Руській Литві – воєводи Київського. На півстоліття, аж до своєї смерті, він фактично став володарем всієї України У кінці 1560-х років економічна та політична могутність К.-В. Острозького досягла свого апогею. Традиційно вважають, що на землях князя нараховувалось 80 міст та 2760 сіл, 60 000 підданих. Ці величезні латифундії приносили князю прибутки, які могли бути порівняні з прибутками самого короля – 10 млн. злотих в рік. Без перебільшення можна стверджувати, що князівство К.-В. Острозького було ніби власною державою в Речі Посполитій.

Про політичний авторитет князя свідчить той факт, що після смерті Зигмунта ІІ Августа він став одним з кандидатів на корону речі Посполитої. Його не обрали королем через православне руське коріння. Князь відчував себе часткою свого народу і ланкою довготривалого ланцюжка поколінь київських князів, їх надійним спадкоємцем. Рішення та дії князя далеко не завжди були узгоджені з політикою польських королів. Завдяки незалежній політиці К.-В. Острозького українські землі, що знаходились під його контролем, мали значну автономію в рамках Речі Посполитої. Просвітительська діяльність князя сприяли національній самоідентифікації (самовизначенню) українців, усвідомленню себе як окремої нації, окремої держави. Держава усвідомлювалась українцями XVI ст., як територія, що контролюється династією князів Острозьких – спадкоємців князів київських.

Найбільше прославили князя його опіка над Православною Церквою та меценатство вітчизняної культури та мистецтва. В Україні XVI ст. Церква була душею нації, виступала носієм вітчизняних культурних традицій. Отже, відстоювання прав Православної Цервки було длнязя Острозького важливою формою боротьби за вітчизня­ну культуру. Сам він відзначався великою набожністю та релігійністю, що було традицією в домі Острозьких.

Неодноразово К.-В. Острозький захищав православних від сваволі урядовців на сеймах. На землях К.-В. Острозького знаходилося понад 600 цер­ков та 20 монастирів. Чимало з них – Дерманськнй, Дубенський, Степанський – стали значними осередками культури. Князь був також фундатором багатьох церков, які знаходилися поза його володіннями. У 1560 p. записав землі Михайлівському монастирю в Києві, у 1580 р. допоміг київській церкві Богородиці, у 1585 p. надав кошти на ремонт монастиря Св.Онуфрія у Львові, у 1604 р. переписав містечко Словенське для побудови кам'яної церкви віленського братства, у 1605 p. відновив київсь­кий монастир Св.Кирила. Костянтин-Василь був ініціатором створення на території України патріархату. За проектом князя українським патріархом повинен був стати один з діячів академії Діонісій Раллі (Палеолог), а його резиденцією мав бути Острог. Здійсненню цих планів князя завадила нерішучість Діонісія Раллі Палеолога, який не наважився на такий відповідальний крок. Він був висвячений Константинопольським патріархом тільки на єпископа Тирновського. Невдала спроба висвячення власного патріарха спонукала князя до ще більшого зближення з іншими патріархами Вселенського Православ’я: Єремією ІІ, Мелетієм Пігасом, Феофаном і, особливо, з Московським патріархом Іоною, які виступали могутніми захисниками православних в Україні.

Князь Острозький розумів, що матеріальна підтримка церков та монастирів є лише першим кроком до виходу з кризи, у якій знаходилась православна культура. Головна проблема полягала у відсутності належного рівня православної освіти, що відчувалось особливо гостро в той час, коли в Західній Європі католицьке та реформаційне шкільництво переживало свій розквіт. Шлях виходу з цього замкнутого кола насильної католицької пропаганди був у створенні православних шкіл. Вони виникали головним чином при цер­квах і монастирях. Костянтин-Василь намагався сприяти цьому рухові. Перше відоме починання князя в цій справі відноситься до 1572 року, коли в Турові (місті, де він народився і провів дитинство), Острозький надав землі дякові Дмитрові Митуричу, за що той зобов’язувався «школи держати і уставником бути». Згодом з ініціативи князя повстала школа при кафедральній церкві у Володимирі та школа в Дерманському монастирі Можливо, що аналогічні фундації були зроблені і в Дубні, де до 1574 р. перебувала офіційна резиденція К.-В. Острозького і яке до останніх днів залишилось його найулюбленішим містом. Проте створення звичайних церковних шкіл ще не могло вирішити проблему освіти. Першочерговим завданням князя Острозького було заснування православної школи вищого типу, якою стала Острозька академія. Школи відігравали значну роль у підтримці Православної Церкви. Папський посланець А.Поссевіно в листі від 29 вересня 1581 р. стурбовано писав, що «князі Острозькі і Слуцькі мають друкарні і школи, якими схизма підтримується».

Особливо зросло значення князя Острозького як державного та політичного діяча і поводиря нації в період боротьби Православної Церкви з Берестейською унією. На початку 1590-х років К.-В. Острозький виступав за унію Православної Церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об’єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору православних владик, було б узгоджене із всіма православними патріархами та широко обговорене громадськістю. Проте єпископи Іпатій Потей і Кирило Терлецький оцінили про­позиції К.-В.Острозького, як нереальні. Потей пообіцяв домогтися в короля скликання собору, але не виконав свого слова. Король не дав згоди на зібрання православного собору. І, очевидно, Терлецький та Потей самі не наполягали на цьому, розуміючи, що такий собор послужить лише для опозиції унії, а не для її проведення. Тоді обурений нехтуванням його волі, К.Острозький написав до православного духовенства гнівне «Обвіщеня», що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті він засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ’ю і вважав своїм обов’язком остерегти православних перед зрадою митрополита та єпископів «вовків в овечій шкурі», які зреклися Східної Церкви і приступили до папи, продавши своїх вірних, як Юда. Проте події розвивалися вже незалежно волі князя. 25 вересня 1595 р. Потей і Терлецький виїхали до Риму. У день Різдва Христового 1595 р. Папа Климент VIII урочисто проголосив об'єднання митрополії Київської з Римом.

Князь офіційно виступив проти унії на Варшавському сеймі 29 березня та 8 травня 1596 p. і вніс офіційний протест до книг гродських варшавських, 6-9 жовтня 1596 р. він очолив світське коло православного Берестейського собору, що відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якій повідомляв, що православні нічого не мають проти злуки церков, «але унії, вчиненої на свою руку кількома «підозреними владиками», не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів».

На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполегливістю в боротьбі з уніатами. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов’язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних. Тому у Наддніпрянщині вплив уніатів та католиків був значно меншим, ніж у Галичині. На сеймі 1605 р. князь домігся обрання на посаду архимандрита Києво-Печерської лаври православного церковного діяча Єлисея Плетенецького, який, заснувавши в лаврі школу та друкарню, розпочав перетворення цього монастиря на великий культурний центр. На цьому ж сеймі під впливом натиску православних була прийнята конституція Релігії грецької, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і священики не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам. У 1606 р. К.В.Острозький вдало використав для боротьби за права Православної Церкви рокош Зебжидовського (повстання шляхти проти короля) під Сандомиром. Посланець князя Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються Православної Церкви. Враховуючи ситуцію великого незадоволення в країні, король погодився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано вільну відправу служб божих, легальну діяльність братств. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було величезною заслугою політичних змагань князя.

В.-К.Острозький помер в ніч з п’ятниці на першу суботу посту 13 (23 лютого) 1608 р. 27 квітня був похований у замковій Богоявленській церкві.

Дата добавления: 2015-11-14