З’єднання між ребрами та грудиною

З грудиною з’єднані 7 пар ребер. Хрящ 1-го ребра утворює з грудиною постійний гіаліновий синхондроз, а хрящі 2-7 ребер з’єднані з ребровими вирізками грудини, формуючи грудинно-реброві суглоби(articulationes sternocostales). Суглобові капсули підсилені променистими грудинно-ребровими зв’язками(ligg sternocostalia radiate), які зростаються з окістям грудини, утворюючи міцну перетинку грудини (membrane sterni). Суглоб 2 ребра містить внутрішньосуглобову зв’язкку(lig sternocostale intraarticulare).Суглоби плоскі, комбіновані. Передні хрящові кінці 8,9,10 ребер з’єднані з хрящами попередніх 7,8,9 ребер синдесмозами, утворюючи реброві дуги. Між хрящами 7-9 ребер можуть бути і між хрящові суглоби (articulations interchondrales). Між хребтовими кінцями ребер натягнута внутрішня міжреброва перетинка, а між передніми кінцями – зовнішня міжреброва перетинка. Права і ліва реброві дуги обмежують відкритий вниз підгрудинний кут(angulus infrasternalis). Кінці 11-12 ребер лежать у м’язах стінки живота.

М’язи голови

До м'язів голови належать: м'язи лиця (похідні II глоткової дуги), жувальні (похідні І глоткової дуги, м'язи органів голови (очного яблука, слухових кісточок, м'якого піднебіння та зіва, язика).
М'язи лиця відрізняються від інших посмугованих м'язів своїм походженням (розвиваються з II глоткової (зябрової) дуги) та особливостями розташування й прикріплення. Містяться поверхнево, під шкірою, починаються, як правило, на кістках, прикріплюються до глибокого шару шкіри. М'язи вкриті тонкою поверхневою фасцією, яку вони пронизують, прямуючи до шкіри. Під час скорочення м'язів змінюється форма природних отворів лиця, на шкірі утворюються різні складки, ямки, внаслідок чого лице набуває певного виразу. Такий рух м'язів відповідно до почуттів і настрою називається мімікою.
За розташуванням (топографією) і функцією м'язи лиця умовно поділяють на: м'язи склепіння черепа; м'язи вушної раковини; м'язи, які оточують очну ямку; м'язи, які оточують ніздрі; м'язи, які оточують ротову щілину.

Жувальні м'язи, жувальними називають тільки чотири, які починаються на кістках черепа й прикріплюються до нижньої щелепи. Крім того, жувальні м'язи здійснюють ковтальні рухи й частково беруть участь в акті мовлення.
Жувальний м'яз (m. masseter)має чотирикутну форму, розташований ззовні від гілок нижньої щелепи.
Жувальний м'яз має дві частини: поверхневу (велику) і глибоку (меншу). Поверхнева частина (pars superficialis) починається досить потужним сухожилком від зовнішньої поверхні виличної кістки й передніх двох третин виличної дуги. Глибока частина (pars profundus) м'яза починається від задньої третини нижнього краю і всієї внутрішньої поверхні виличної дуги. М'яз прикріплюється до жувальної горбистості гілки нижньої щелепи (tuberositas masseterica).
Функція. Під час скорочення піднімає нижню щелепу, притискуючи нижні зуби до верхніх. Поверхнева частина м'яза бере участь також у висуванні нижньої щелепи вперед, а під час одностороннього скорочення — у протилежний бік. Скроневий м'яз (m. temporalis).
М'яз починається від усієї поверхні скроневої ділянки, тобто від лобової луски, лускової частини скроневої кістки, тім'яної кістки, великого крила клиноподібної кістки. Пучки волокон скроневого м'яза сходяться в один потужний тяж, що переходить у сухожилок, який, пройшовши під виличною дугою, прикріплюється до вінцевого відростка нижньої щелепи, обхоплюючи його з усіх боків.
Функція. Передні й середні пучки м'яза піднімають опущену нижню щелепу, найдужче діють на змикання передніх зубів, задні — тягнуть висунуту нижню щелепу назад. Присередній крилоподібний м'яз (m. pterygoideus medialis) починається від крилоподібної ямки та присередньої пластинки крилоподібного відростка клиноподібної кістки, спускається донизу й назовні, прикріплюється до крилоподібної горбистості кута нижньої щелепи.
Функція. Піднімає нижню щелепу, найдужче тисне на задні зуби, під час двостороннього скорочення сприяє висуванню нижньої щелепи вперед, при односторонньому — зміщенню її у протилежний бік. Бічний крилоподібний м'яз (m. pterygoideus lateralis) Має дві головки — верхню (меншу) і нижню. Верхня головка починається від підскроневої поверхні і підскроневого гребеня великого крила клиноподібної кістки, нижня — від бічної пластинки крилоподібного відростка клиноподібної кістки. М'язові пучки обох головок сходяться, тягнуться вбік й назад і прикріплюються до передньої поверхні шийки нижньої щелепи, суглобової капсули та суглобового диска скронево-нижньощелепного суглоба.
Функція. Під час двобічного скорочення дуже висуває нижню щелепу, відтягує вперед суглобову капсулу й суглобовий диск скронево-нижньощелепного суглоба, при односторонньому — зміщує нижню щелепу в протилежний бік.

Білет 11

1. Предмет анатомії та її зміст
Анатомія – наука про форму та будову організму і його частин у зв’язку з їх розвитком та функцією. Термін «анатомія» походить від давньогрецького anatome – розтинаю. Це пояснюється тим, що першим і основним методом дослідження людини був метод розтинання трупів.
Такий аналітичний підхід до вивчення будови тіла людини відповідає лише на запитання, як побудований організм, що є основним завданням описової анатомії. Проте описова анатомія не могла задовольнити медицину і виникло завдання з’ясувати, чому саме так побудований організм.
У зв’язку з цим форма і будова людського тіла розглядаються в безперервному її розвитку, взаємозв’язку організму із соціальним середовищем та навколишньою природою.
Людина є вищим продуктом розвитку живї матерії. Тому, щоб зрозуміти її будову, необхідно користуватися даними біології – науки про закони виникнення і розвитку живої природи. Як людина є частиною живої природи, так і наука, що вивчає її будову, тобто анатомія, є складовою біології.
Щоб зрозуміти будову організму з точки зору взаємозв’язку форми і функції, анатомія користується даними фізіології. Анатомія і фізіологія розглядають один і той же об’єкт – організм людини, але з різних позицій: анатомія – з точки зору форми, організації живого, а фізіологія – з точки зору функцій, процесів, що в ньому відбуваються.
Анатомія, яка вивчає не лише зовнішню, а й внутрішню форму, структуру органів за допомогою мікроскопа – це мікроскопічна анатомія. Вона тісно пов’язана з наукою про тканини – гістологією, яка вивчає закономірності будови і розвитку тканин та органів, а також з наукою про клітину – цитологією. Остання досліджує закономірності будови, розвитку і діяльності клітин, з яких побудовані тканини й органи. Ембріологія вивчає розвиток зародка.
Анатомія – база для розуміння біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем. Анатомія людини забезпечує майбутніх педагогів знаннями будови організму на різних рівнях організації живої матерії – від будови тіла до розкриття закономірностей будови клітини з урахуванням історичного розвитку, взаємодії з зовнішнім середовищем, вікових та індивідуальних особливостей. Знання анатомії людини мають формувати розуміння особливостей статики і динаміки організму.

2. Лицевий череп:

Кістки лицевого черепа: верхня щелепа - maxilla, піднебінна кістка – os palatinum, нижня носова раковина – concha hasalis inferior, леміш - vomer, носова кістка – os nasale, сльозова – os lacrimale, вилична кістка – os zygomaticum, нижня щелепа mandibulla, під’язикова кістка – os hyoideum. Розвиток кісток лицевого черепа пов’язаний з наявністю у зарод­ка людини на ранніх стадіях особливого жаберного апарата, який складається з жаберних дуг, утворених із мезенхіми. З жаберних дуг розвиваються верхня та нижня щелепи, шилоподібний відросток скроневої кістки, кісточки середнього вуха (молоточок, ковадло й стремено); під’язикова кістка, хрящі гортані. З карманоподібних проміжок жаберних дуг, що містяться між вісцеральними дугами, утворюються: зовнішній слуховий канал, барабанна порожнина се­реднього вуха та слухова труба, що з’єднує носоглотку з середнім вухом. Кістки лицевого черепа розвиваються зі сполучної тканини й тому є первинними. Череп людини протягом життя змінюється. Після тридцятиріч­ного віку шви поступово заростають, і череп стає монолітним. У людей похилого віку відбувається остеопороз кісток, унаслідок чо­го їхня товщина зменшується. Верхня й нижня щелепи втрачають зуби, комірки заростають, висота щелеп зменшується приблизно на 1/3.

3. Класифікація з’єднань кісток черепа

Неперервні: синдесмози(шви, тім’ячка), синхондрози(тимчасові, постійні) та синостози. Перервні (скронево-нижньо-щелепний суглоб), а також з’єднання черепа та хребта. Шви черепа: Зубчасті(вінцевий, стріловий, лямбдо подібний(sutusae coronalis, sagittalis, lambdoidea)/ Лусковий шов(sutura squamosa). Плоскі(suturae planae)(переважно між кістками черепа. Тім'ячка: переднє (лобове), заднє (потиличне) клиноподібне(парне), соскоподібне (парне). Синхондрози: Тимчасові (клино-потиличний синхондроз-synchondrosis sphenooccipitalis, задній та передній внутрішньо потиличні синхондрози(synchondroses intraoccipitales posterior et anterior), клино-решітчастий синхондроз(synchondrosis sphenoethmoidalis)). Постійні( клино-кам’янистий синхондроз(synchondrosis sphenopetrosa, кам’янисто-потиличний синхондроз (synchondrosis petrooccipitalis)

4. Фасції нижньої кінцівки

Нижня кінцівка має дві фасції — поверхневу та власну.
Поверхнева фасція нижньої кінцівки майже на всьому протязі має вигляд слабкої пластинки. У дистальних відділах вона місцями губиться в підшкірній клітковині.
Власна фасція нижньої кінцівки вкриває всю нижню кінцівку, віддає відростки та прошарки вглиб, бере участь у формуванні каналів, тримачів тощо. Фасція гомілки (fascia cruris) є продовженням широкої фасції, але слабша від неї. Огортає м'язи гомілки і щільно зростається з окістям присередньої поверхні вели-когомілкової кістки. Від фасції вглиб відходять листки, які вкривають окремі м'язи або групи їх. Серед цих листків найпотужнішими є передня і задня міжм'язові перегородки гомілки, які разом з міжкістковою перетинкою гомілки та великогомілковою кісткою ізолюють одну від одної передню, бічну та задню м'язові групи. Крім того, в межах задньої групи чітко простежується фасціальний прошарок між поверхневими і глибокими м'язами. Дистально фасція гомілки поступово тоншає і лише в ділянці надплесново-гомілкового суглоба та безпосередньо над ним вона стовщена у вигляді фіброзних утримачів м'язів.
Верхній тримач м'язів-розгиначів (retinaculum mm. extensorum superius) натягнутий між переднім краєм великогомілкової і фасцією бічної поверхні малогомілкової кісток.
Нижній тримач м'язів-розгиначів (retinaculum mm. extensorum inferius) розташований перед надплесново-гомілковим суглобом і має один бічний і два присередні пучки (останні розходяться). Під двома тримачами містяться три піхви, що обгортають сухожилки м'язів-розгиначів: довгого розгинача пальців, довгого м'яза — розгинача великого пальця стопи, переднього великогомілкового м'яза.
Тримач м'язів-згиначів (retinaculum mm. flexorum) розташований за присередньою кісточкою і натягнутий між її краєм і присередньою поверхнею п'яткової кістки. Цей тримач бере участь в утворенні чотирьох ізольованих один від одного волокнистих каналів. У трьох з них містяться огорнуті синовіальними піхвами сухожилки м'язів-згиначів (заднього великогомілкового, довгого м'яза — згинача пальців і довгого м'яза — згинача великого пальця). Четвертим каналом проходить судинно-нервовий пучок.
Верхній і нижній тримачі малогомілкових м'язів (retinaculum mm. peroneorum superius et inferius) натягнуті між бічною кісточкою і зовнішньою поверхнею п'яткової кістки. За рахунок відростків нижнього тримача малогомілкових м'язів формується кістково-волокнистий канал, у якому під верхнім тримачем обгорнуті загальною синовіальною піхвою малогомілкових м'язів залягають в окремих синовіальних піхвах сухожилки короткого (спереду) і довгого (ззаду) малогомілкових м'язів.

Білет 12

1. Розвиток анатомії в Україні

Монахи-цілителі передавали медичні знання, зокрема анатомічні, від покоління до покоління. При Києво-Печерському монастирі існував монастир лікарський. Про те, що монастирський напрям медицини згодом набував дедалі більшого наукового спрямування й анатомічного підґрунтя, свідчать знайдені у 80-х роках XX ст. на території Києво-Печерської лаври глибоко сховані кольорові анатомічні таблиці та навчальні схеми. Ці таблиці зберігалися в глибокій таємниці, їх вивчали тільки священнослужителі, котрих монастир визначав як майбутніх цілителів. У 1632 р. внаслідок злиття Київської братської школи (заснована 1615 р.) і Лаврської (заснована 1631 р.) було створено Києво-Могилянську колегію. З Академії вийшло багато видатних учених, які зробили вагомий внесок у розвиток медицини, в тому числі й анатомії. Єпіфаній Славинецький у 1653 р. переклав працю засновника сучасної анатомії італійського природодослідника А. Везалія про будову людського тіла і на основі цієї праці створив однотомний стислий підручник з анатомії. Нестор Амбодик-Максимович (1744 -1812) видав анатомо-фізіологічний словник (1783). У 1817 р. Київську академію було закрито. Згодом розпочалась організація кафедр анатомії на медичних факультетах університетів, що відкривалися у великих містах України. Поступово в університетах створюються анатомічні школи, представники яких успішно розвивають науку, підносячи її до світового рівня. В деяких галузях українські вчені набагато випереджають своїх зарубіжних сучасників. У 1784 р. відкривається один з перших в Україні медичний факультет у Львівському університеті. Кафедру анатомії очолив професор П. Краузнекер. Перший набір студентів і заняття на кафедрі анатомії Київського університету Святого Володимира почалися 9 червня 1841 р. лекцією, яку прочитав перший завідувач кафедри М. І. Козлов. З 1868 по 1890 р. кафедрою анатомії в Києві керував професор В. О. Бец - він багато зробив для розвитку остеології, мікроскопічної анатомії, а найбільший внесок справив у вивчення нервової системи, був фундатором цито-архітектоніки кори головного мозку людини і тварин, досліджував мікроскопічну будову півкуль мозку.

3.Таз в цілому. Таз, pelvis, представлений двома тазовими кістками, крижами і куприком, а також лобковим симфізом, які, будучи з'єднані між собою суглобами, зв'язками і двома запирательной перетинками, утворюють порожнину тазу, cavitas pelvis. Таз ділять на великий і малий.
Великий таз, pelvis major, з боків обмежений крилами клубових кісток, а ззаду - нижніми поперековими хребцями і підставою крижів
Нижньою межею великого таза є прикордонна лінія, linea terminalis. Вона проходить по гребеню лобкової кістки, дугоподібної лінії клубової кістки, переходить через мис і триває на протилежній стороні за тими ж утворенням. Малий таз, pelvis minor, розташовується нижче прикордонної лінії. Його бічні стінки утворені нижньою частиною тел клубових кісток і сідничими кістками, задні - хрестцем і куприком, передні - лобковими кістками. Нижні гілки лобкових кісток з'єднуються між собою під кутом таким чином, що у чоловіків утворюється подлобковий кут, angulus subpubicus, а у жінок - лобкова дуга, arcus pubis. Місце переходу великого таза в малий, зазначене прикордонної лінією, являє собою верхню апертуру тазу, apertura pelvis superior. Нижня апертура тазу, apertura pelvis inferior, обмежена з боків сідничного горбами, ззаду - куприком, спереду - лобковим симфізом і нижніми гілками лобкових кісток.
Тазові кістки до 16-18 років зростаються з трьох окремих кісток — клубової, сідничної і лобкової — в єдину конструкцію. Обидві тазові кістки, з’єднуючись з крижовою кісткою формують тазове кільце (великий і малий таз) — вмістилище і захист внутрішніх органів (сечового міхура, прямої кишки, внутрішніх статевих органів), судин і нервів. Тазовий пояс в процесі еволюції і антропогенезу придбав ряд специфічних особливостей у зв’язку з прямоходінням (форма, нахил тазу) і тиском внутрішніх органів на тазову діафрагму. Таз в цілому має вікові, статеві і індивідуальні особливості. Жіночий таз відрізняється більш великими розмірами, що пов’язане з функцією народження. Антропометрія тазу дає можливість визначити нормальні розміри порожнини тазу і аномальні форми, його що має практичне значення в акушерстві і гінекології. Зовнішні розміри. Distantia spinarum 25 см (відстань між передньоверхніми остями клубової кістки); Distantia cristarum 29 см (відстань між найбільш віддаленними точками гребнів клубової кістки); Distantia trohanterica 30 см (відстань між найбільш віддаленними точками вертелів стегнової кістки); Conjugata externa - 20 (відстань між серединою верхньозовнішнього краю лонного зчеплення та надкрижовою ямкою (заглиблення між остистими відростками п’ятого попередкового хребця та першого крижового хребця)) Conjugata diagonalis. - відстань від нижнього краю лонного зчеплення до точки мису крижа, що найбільш виступає.

2.Верхня щелепа (maxilla) парна, є твердою основою вісцерального черепа. Бере участь у формуванні очної ямки, порожнин носа і рота; належить до повітроносних кісток. У верхній щелепі розрізняють тіло й чотири відростки: лобовий, виличний, піднебінний і комірковий.
Тіло верхньої щелепи (corpus maxillae) за формою нагадує неправильну тригранну призму, в якій є передня, очно-ямкова, підскронева та носова поверхні.
Передня поверхня (fades anterior) верхньої щелепи з обох боків має увігнутість, у центрі якої є іклова ямка (fossa саnіnа).Очноямкова поверхня (fades orbitalis) обернена до порожнини очної ямки, має вигляд гладенької кісткової пластинки, яка піднімається дещо назад. Підскронева поверхня (fades infratemporal) обернена дозаду і назовні, зайнята горбом верхньої щелепи з кількома отворами на верхівці, через які проходять судинні та нервові гілки до коренів верхніх великих кутніх зубів. Задня ділянка підскроневої поверхні утворює передню стінку крилопіднебінної ямки.
Носова поверхня (fades nasalis) — це внутрішня поверхня вертикальної тонкої кісткової пластинки у вигляді неправильного чотирикутника.
Відростки верхньої щелепи. Лобовий відросток (processus frontalis) має вигляд вертикальної вузької пластинки, яка позаду межує з сльозовою, зверху—з лобовою і присередньо — з носовою кістками. Виличний відросток (processus zygomaticus) розташований збоку на стику передньої й підскроневої поверхонь тіла верхньої щелепи; має неправильну форму і з'єднується з однойменною кісткою зубчастим швом.
Піднебінний відросток (processus palatinus) — це товста горизонтальна кісткова пластинка, з'єднана з комірковою дугою/ Комірковий відросток (processus alveolaris) складається з внутрішньої і зовнішньої пластинок компактної речовини, а також губчастої речовини між ними. Зовнішня пластинка тонша за внутрішню, особливо в ділянці розташування передніх зубів. Будова коміркового відростка характеризується значними індивідуальними змінами, що пов'язано з розвитком, прорізуванням і випадінням зубів. У разі випадіння постійних зубів атрофуються відповідні комірки, а при випадінні всіх зубів атрофується весь комірковий відросток.
Скостеніння. Верхня щелепа розвивається на основі сполучної тканини; точки скостеніння (до шести) з'являються в різних місцях кістки в середині другого місяця внутрішньоутробного життя, і вже через місяць усі вони зливаються в одну кістку. Верхньощелепна пазуха починає розвиватися на п'ятому місяці ембріогенезу.

4.М’язи кисті

М'язи кисті поділяють на три групи: бічну (м'язи підвищення великого пальця), присередню (м'язи підвищення мізинця) і середню.
М'язи підвищення великого пальця. У цій групі нараховують чотири м'язи: Короткий відвідний м'яз великого пальця (m. abductor pollicis brevis, Короткий м'яз — згинач великого пальця (m. flexor pollicis brevis), Протиставний м'яз великого пальця (m. opponens pollicis), Привідний м'яз великого пальця (m. adductor pollicis). М'язи підвищення мізинця також складаються з чотирьох м'язів, але всі вони розвинуті слабко: Короткий долонний м'яз (т. palmaris brevis) у людини рудиментарний (іноді його немає). Відвідний м'яз мізинця (m. abductor digiti minimi). Короткий м'яз — згинач мізинця (m. flexor digiti minimi brevis). Протиставний м'яз мізинця (m. opponens digiti minimi). М'язи середньої групи кисті у людини розташовані трьома шарами. Червоподібні м'язи (mm. lumbricales). Долонні міжкісткові м'язи (mm. іпterossei palmares). Тильні міжкісткові м'язи (mm. interossei dorsales).

Білет 13

1. Стадії розвитку скелета в онтогенезі

В онтогенезі розвиток скелета починається з хорди, навколо якої скупчується мезодерма, що закладається метамерно. Пізніше з мезодерми утворюються соміти, які в свою чергу поділяються на дерматоми, міотоми й склеротоми. Останні розташовані ближче до хорди. Спочатку з них утворюються хрящові хребці, які поступово перетворюються на кісткову тканину. В процесі розвитку людини хорда зникає, її залишки можна знайти лише в центрі міжхребцевих дисків у вигляді драглистого ядра. Окостеніння хребців починається на другому місяці внутрішньоутробного розвитку. Спочатку з’являються три ядра окостенін­ня — одне в тілі, два інших — у дузі хребця. Протягом першого ро­ку життя дитини відбувається з’єднання ядер окостеніння дуги, на третьому році, а то й пізніше дуга з’єднується з тілом хребця.

2. Нижня кінцівка

Скелет нижньої кінцівки утворений фіксованою частиною — поясом нижньої кінцівки (тазовою кісткою) та вільною частиною(femur, tibia,fibula,patella), які з'єднані між собою кульшовим суглобом.

У нижній кінцівці виділяють сідничну ділянку (regio glutea), передню та задню стегнові ділянки (regiones femoris anterior et posterior), передню та задню колінні ділянки (regiones genu anterior et posterior), передню та задню гомілкові ділянки (regiones cruris anterior et posterior), передню та задню надп'ятково-гомілкові ділянки (regiones talocruralis anterior et posterior) і ділянку стопи (regio pedis).

Кульшова кістка (os coxae) у людини до 14 — 16 років складається з трьох окремих кісток (клубової(os ilium), лобкової(os pubis) та сідничої(os ischii)), що з'єднані між собою хрящовою тканиною, а в 20 —22 роки цілком зростаються. У місці сполучення цих кісток на зовнішній поверхні кульшової кістки видно глибоку чашоподібну кульшову западину (acetabulum) для з'єднання з головкою стегнової кістки. У западині розрізняють півмісяцеву поверхню, вкриту суглобовим хрящем, ямку кульшової западини, де фіксується зв'язка головки стегнової кістки, і вирізку кульшової западини для проходження кровоносних судин, які живлять головку стегнової кістки.
Спереду в кожній кульшовій кістці є затульний отвір (foramen obturatum), обмежений зверху і зсередини лобковою кісткою, знизу і з боків — сідничою кісткою.

Дата добавления: 2015-11-14