Поширення оздоровчого спортивного руху

Вступ

У країнах зарубіжного світу друга половина XX ст. позначена розвитком фізичної культури - складової загальної всесвітньої культури, спрямованої на оздоровлення людей, підвищення їх працездатності і довголіття. Автоматизація виробництва зумовила зменшення ролі й питомої ваги фізичної праці. Урбанізація, розвиток комунального обслуговування, транспортних засобів, побутової техніки призвели до зменшення загальної рухливості людей, їхнього фізичного навантаження. В умовах, коли природні фактори, що в минулому забезпечували підтримку фізичних якостей організму, перестали діяти, підвищилася роль і значення цілеспрямованого фізичного виховання. Такі якості людини, як фізична досконалість і витривалість, які завжди були складовими частинами здоров’я, передумовами успіху творчої праці і життєдіяльності, в другій половині XX ст. здобули загальне визнання. Весь попередній історичний досвід підтвердив, що функціонування соціальної, політичної, духовної сфери суспільства і його прогрес неможливі без фізичного виховання населення.

Контрастність і цілісність післявоєнного світу знайшли своє відображення у розвитку фізкультури і спорту. Загальною тенденцією стало їх географічне розширення.

Поширення оздоровчого спортивного руху

Предмет фізичного виховання запроваджено в програми навчальних закладів в усіх країнах світу. Фізкультура і спорт, які впродовж тривалого часу розвивалися стихійно, в післявоєнні роки стали важливою складовою частиною внутрішньої політики урядів багатьох країн світу.

В індустріальних країнах фізичне виховання частково фінансує держава, а також окремі корпорації, підприємства, спортивні клуби. Економічне піднесення країн Європи Північної Америки, Японії, скорочення робочого тижня збільшення тривалості відпусток створюють сприятливі умови для розвитку фізкультури і масового спортивного оздоровлення. У цих країнах велику увагу приділяють будівництву стадіонів, туристичних баз, штучних ковзанок, басейнів. Окремі види спорту (плавання, гімнастика) включено до шкільних програм як обов’язкові. Поширенню оздоровчого спортивного руху сприяли вдосконалення спортивного спорядження на основі новітніх технологій, створення спеціалізованих науково-дослідних і педагогічних центрів, які займаються проблемами фізичного виховання і спорту. Фізкультура і спорт стали не лише модою, але й обов’язковою складовою частиною побуту людей більшості індустріальних країн.

Характерними проявами захоплення молоді модними видами спорту ще в 50-х роках стали перегони на мотоциклах, а на початку 60-х років - вправи з обручем (хула-хуп). У 70-х роках серед підлітків набуло популярності катання на дошках з роликами (скейт), а згодом - аеробіка. Найбільш доступною і популярною формою оздоровчої роботи для всіх категорій населення залишаються різноманітні види бігу, якими особливо захоплюються літні люди. Оздоровча фізкультурна і спортивна робота стали важливою складовою частиною виробничого процесу на підприємствах. З метою піднесення продуктивності праці на сучасних підприємствах на науковій основі організовано цілу систему оздоровчих заходів, серед яких проведення виробничої зарядки, вправи у спеціалізованих спортзалах і кабінетах. Спортивно-ігрова спрямованість фізичного виховання є характерною рисою в навчальних закладах і на підприємствах розвинутих країн. Останніми роками, однак, ця тенденція зазнає критики, оскільки надмірне захоплення спортивними іграми призводить до перетворення значної частини людей у пасивних спостерігачів. Тому вживаються заходи з метою ширшого залучення учнів, студентів, дорослого населення до різних видів рухової активності.

3. Розширення міжнародного спортивного руху

Скаутські й інші організації влаштовують туристичні походи підлітків і молоді, під час яких фізичне загартування поєднується з духовним і моральним вихованням. Якнайбільшому розвиткові фізичних сил і здібностей людей сприяє їхнє заняття спортом, відмітними рисами якого є дух змагання, суперництва, самовдосконалення системою тренувань. Спортивні ігри є одним з найбільш поширених видів змагань молоді. У другій половині XX ст. в рамках культурного співробітництва народів світу розширився міжнародний спортивний рух. Найавторитетнішими і найбільш представницькими серед міжнародних спортивних змагань стали Олімпійські ігри. Вони зародились у Стародавній Греції ще у VIII ст. до н.е. і були поновлені 1896 р. Принципи і структура олімпійського спорту, розроблені наприкінці минулого століття французьким громадським діячем П’єром де Кубертеном і його однодумцями, знайшли свій подальший розвиток у другій половині XX ст. Олімпійські ігри організовуються згідно з Олімпійською хартією - основним правовим документом цього руху, який регламентує питання символіки Олімпійських ігор, допуску до них спортсменів, види спорту, що включаються до ігор. Олімпійські види спорту повинні мати широке міжнародне визнання, базуватися на високих вимогах до фізичних можливостей людини.

4. Олімпійський рух

Не допускаються види спорту, результати яких залежать лише від механічної сили. Якщо в першій Олімпіаді новітнього часу в Афінах (1896) брали участь 311 спортсменів з 13 країн, то на XXVI Олімпіаді в Атланті, США (1996) було представлено близько 11 тис. спортсменів із 197 держав світу. Олімпійський рух, спираючись на гуманістичні ідеали формування гармонійно розвинутої людини засобами спорту під девізом «Швидше. Вище. Сильніше», перетворився в один з найважливіших засобів єднання народів незалежно від расової, національної та політичної приналежності. Білий олімпійський прапор з п’ятьма переплетеними кільцями став символом єднання людей усіх континентів світу. Олімпійським рухом керує Міжнародний Олімпійський комітет (МОК). Останніми роками олімпійський рух став більш демократичним і масовим. Змагання між спортсменами в індивідуальних і командних видах спорту на літніх і зимових Олімпіадах проводять щочотири роки. Після закінчення Другої світової війни, яка унеможливила проведення двох Олімпіад (1940, 1944), у 1948 р. в Лондоні було відновлено Олімпійські ігри. У цьому ж році в Англії впроваджено Олімпійські ігри для інвалідів, які відіграють важливу роль у їх фізичному і моральному оздоровленні.

Олімпійські ігри для інвалідів проводяться один раз в чотири роки в тій же країні, де відбуваються Олімпійські ігри. Післявоєнний етап олімпійського руху характеризується не тільки збільшенням числа країн і учасників Олімпіад, а й постійним збільшенням видів спорту, з яких відбуваються змагання. У зимових Олімпійських іграх кількість таких видів спорту подвоїлась. Якщо у зимових Олімпійських іграх 1948 р. (Санкт-Моріц, Швейцарія) програма включала 5 видів спорту, то на XVII (Ліллегаммер, Норвегія) у 1994 р. спортсмени змагалися з 12 видів спорту. У післявоєнні роки відбулися XIV-XXVIII Олімпіади: у Лондоні (1948), Гельсінкі (1952), Мельбурні (1956), Римі (1960), Токіо (1964), Мехіко (1968), Мюнхені (1972), Монреалі (1976), Москві (1980), Лос-Анджелесі (1984), Сеулі (1988), Барселоні (1992), Атланті (1996), Сіднеї (2000), Афінах (2004). Лідерство на літніх Олімпійських іграх в післявоєнні роки захопили СРСР, США, Німеччина. З 80-х років до них наблизилися Китай та Японія. Значну кількість нагород в окремі роки здобули спортсмени Австралії, Скандинавських країн, Угорщини, Куби, Болгарії, Румунії, Італії, Канади, Франції. На Олімпіаді в Атланті спортсмени України, які вперше виступили окремою командою, ввійшли в «десятку» країн, представники яких здобули найбільшу кількість нагород.

Олімпіада 2004 р. у Афінах - найбільш представницька. У ній взяли участь спортсмени з 22 країн з рекордною кількістю учасників -11 тис. атлетів. За кількістю золотих, срібних та бронзових нагород українські спортсмени зайняли 12-те місце. Незважаючи на успіхи олімпійського руху на сучасному етапі, виник ряд проблем. Серед них - спроба надмірної політизації олімпійського руху, комерціалізація і професіоналізація спорту, а також широке застосування спортсменами різних видів допінгу. Творці олімпійського руху з самого початку намагалися відмежувати його від політики. Лозунг «Спорт поза політикою» має багато прихильників у світі, однак, незважаючи на всі прагнення ізолювати олімпійський рух від політичних впливів, здійснити це не вдалося. Післявоєнне протистояння двох блоків і «холодна війна» між ними призвели до помітної політизації спорту. Післявоєнні Олімпійські ігри перетворювались у змагання між політичними системами держав. Значний політичний вплив на олімпійський спорт виявився, з одного боку, в СРСР, НДР, КНР, на Кубі, а з другого - у США. Прагнення довести з допомогою спортивних успіхів на Олімпійських іграх переваги тієї чи іншої системи призводили до того, що в хід пускалися засоби, які руйнували ідеали ігор. Політичні цілі переслідувала терористична акція арабських екстремістів проти спортсменів Ізраїлю на XX Олімпійських іграх у Мюнхені. Яскравим проявом політизації Олімпійських ігор був бойкот США, Великою Британією, Китаєм, Японією та ще ЗО країнами XXII Олімпіади 1980 р. у Москві після вторгнення радянських військ в Афганістан. У відповідь на це через чотири роки СРСР і його союзники (12 країн) бойкотували XXIII Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі.

5. Професійний спорт

В останні 30 років однією з тіньових сторін спорту і його важливою проблемою є його професіоналізація. Професійний спорт зародився у США і поступово поширюється в індустріально розвинутих країнах світу. Основна його відмінність від масового аматорського спорту - це комерційний інтерес. Його головна мета - організувати видовище, шоу. Цей спортивний бізнес передбачає постійну конкуренцію. Прагнення до максимального прибутку часто призводить до експлуатації спортсменів, їхнього каліцтва, передчасного фізичного і психологічного виснаження. Прояви насильства, грубості, не-дозволених прийомів, випадки вживання допінгу, нічого спільного не мають із справжнім спортом, його основними цілями. Частина спортсменів-аматорів, встановивши світові або олімпійські рекорди, часто-густо переходять у професійний спорт, який забезпечує їм кращий матеріальний добробут.

Прикладом можуть служити такі зірки професійного боксу, як Ф. Патерсон, Мохаммед Алі, Д. Фрезер. Професійний спорт спочатку був обмежений порівняно невеликою кількістю видів спорту (бокс, бейсбол, хокей, гольф, теніс, автогонки). Останніми роками професіоналізувався футбол, баскетбол, деякі види боротьби, фігурне катання. У США спостерігається тенденція професіоналізації шкільного і вузівського спорту. Загальновідомим є досягнення професіоналів у баскетболі, бейсболі, тенісі, автоперегонах. У таких масових видах спорту, як легка атлетика, плавання, важка атлетика, спортивна гімнастика більш високими показниками відзначаються аматори. Упродовж останніх років в окремих видах змагань стирається відмінність між професіоналами і олімпійцями. Це було одним з вирішальних мотивів допуску на Олімпіади 90-х років професійних хокеїстів, футболістів, тенісистів і баскетболістів. В останні два десятиліття у спортивному русі загострилася проблема застосування спортсменами різного роду стимулюючих і знеболюючих засобів. Застосування їх призводить не до зміцнення здоров’я і продовження життєдіяльності, а навпаки, - до захворювання і передчасної смерті. МОК розробив комплексну програму боротьби з допінгом, яка дає змогу виявляти вживання препаратів спортсменами і, отже, позбавляти їх нагород.

Чималу роль в оздоровленні студентської молоді відіграє Міжнародна федерація університетського спорту, створена в 1949 р. До 1959 р. цей рух був роз’єднаним. З 1960 р. проводяться міжнародні студентські спортивні змагання - Універсіади. В їхній програмі представлено 9 обов’язкових видів спорту, а десятий обирає країна-організатор змагань. Серед них популярні такі види, як легка атлетика, плавання, гімнас тика, волейбол, баскетбол. Історія Універсіад свідчить про зростання популярності спорту серед студентської молоді і високі досягнення в окремих видах змагань. Універсіади охоплюють тисячі спортсменів і не випадково за ними закріпилась назва «Малі Олімпіади». У другій половині XX ст. виникли нові організаційні форми міжнародних змагань, які відіграють велику роль у популяризації спорту серед населення. Це континентальні Панамериканські, Африканські й Азіатські ігри, а також регіональні Середземноморські, Центральноамериканські, Панарабські ігри. У Панамериканських іграх, що проводяться з 1951 p., беруть участь спортсмени країн Західної півкулі. Останніми роками в них задіяні по чотири-п’ять тисяч спортсменів з ЗО країн. Африканські ігри, які розпочались у 1965 p., відбуваються нерегулярно.

В IV Африканських іграх у Найробі (1987) взяла участь найбільша кількість спортсменів (понад 3 тис). Поряд з фінансовими й організаційними труднощами в числі найгостріших проблем Африканських ігор - відплив спортсменів в індустріально розвинуті країни. Найбільш успішно виступають на африканських іграх спортсмени Єгипту, Нігерії, Алжиру, Кенії, Тунісу. Широку популярність здобули Азіатські ігри, започатковані у Делі (1951). В них взяли участь 490 спортсменів з 11 країн, що змагались у шести видах спорту. В 90-х роках у цих іграх беруть участь понад 6 тис. спортсменів із 40 країн. Ігри включають такі види спорту, як карате, ушу та інші специфічні для азіатських країн змагання. Лідерство на цих іграх в останнє десятиліття захопили спортсмени Китаю, Японії, Кореї.

Висновок

У зв’язку з тим, що фізкультура і спорт залежать від соціально-економічних умов, в окремих країнах існують значні відмінності у рівні їх поширення. В країнах, що розвиваються, головними причинами, які перешкоджають розвитку фізкультури і спорту, є недостатнє фінансування їх державними органами, етнічні конфлікти, родоплемінні пережитки. У мусульманських країнах жінки майже не займаються спортом. В країнах з відносно розвинутим фізичним і спортивним рухом (Індія, Єгипет, Індонезія, Алжир, Нігерія, Кенія) фізкультура і спорт культивуються лише в столицях або окремих провінціях. За існуючих умов життя в країнах Екваторіальної Африки, Бангладеш, в лісових районах Центральної та Південної Америки не доводиться в сучасному розумінні говорити про фізичну культуру. Змагання, пов’язані з родоплемінними церемоніальними випробовуваннями, ритуальні рухливі танці далекі від рівня вимог сучасного фізкультурного та спортивного руху.

Дата добавления: 2015-11-14