Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя.

З початком Великої Вітчизняної війни всі українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної, творчої інтелігенції в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. В столицю Башкирії Уфу була евакуйована АН УРСР, творчі союзи (письменників, композиторів, художників), Київська опера. Інститут електрозварювання академіка Є.Патона евакуйований на Урал, Інститут чорної металургії - в Свердловськ, Інститут офтальмології В.Філатова - в Ташкент тощо. Академіка А.Кримського, 70-річчя якого урочисто святкували на початку 1941 р., незважаючи на його похилий вік та хворобу, вивезли силоміць, а потім кинули у в'язницю, де він і помер.

Евакуйовані були вищі учбові заклади з викладачами та студентами: Київський та Харківський університети - в Казахстан, Одеський - спочатку на Північний Кавказ, згодом в Туркменію (Байрам-Алі), Київський та Харківський медінститути - в Самарканд. На базі кадрів Київського медінституту створено Челябінський медін.

В евакуації опинилися письменники М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко, Л.Первомайський, Ю.Яновський, О.Копиленко, І.Ле та ін. На замовлення їх творчість обмежувалася головним чином воєнно-патріотичною тематикою (Корнійчук - «Партизани в степах України», «Фронт», Кочерга - «Ярослав Мудрий», Бажан - «Данило Галицький»). Частина письменників подалася на фронт воєнкорами (О.Довженко, М.Бажан, О.Корнійчук, його дружина В.Василевська та ін.).

В Сибір та Середню Азію були евакуйовані 35 театрів з України. Київська кіностудія потрапила в Ашхабад, Одеська - в Ташкент. В евакуації були зняті кінострічки «Олександр Пархоменко»(реж.Л.Луков, 1943 р.), «Як гартувалася сталь»за М.Островським, «Райдуга»(реж. М.Донськой, за романом В.Василевської, 1944 р.), «Нескорені»за Б.Горбатовим (1945) та ін. О.Довженко здійснив зйомки документальних стрічок «Битва за нашу радянську Україну»та «Перемога на Правобережній Україні»(1943).

Ознаки впливу культу особи Сталіна на кіно, які спочатку з'являлися боязко і подекуди, з часом отримали риси імперативності, неодмінності, категоричності, обов'язковості та постійності. Спочатку Сталін не з'являвся особисто на екрані, а тільки згадувався («Розгром Юденіча», 1941 р.). У 1942 р. він фігурує не тільки в «Обороні Царицина»та «Олександрі Пархоменко», але й у фільмі про легендарного вождя монгольського народу «Його звуть Сухе Батор». Актор Чіаурелі, який спеціалізувався на зображенні сталінської величі та мудрості, вражав афоризмами і оточення обожнювало його.

Сценарій О.Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора - шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Виступаючи на політбюро у січні 1944 р. Сталін говорив, що у повісті «ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського характеру - це відвертий випад проти політики партії».

У фільмах воєнних років за вказівкою Сталіна пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Ворога показували карикатурно, лякливим, слабким, взагалі позбавленим людських рис. Такою була картина І.Пир'єва «Секретар райкому», прем'єра якої відбулася на жовтневі свята 1942 р. та мала великий суспільний резонанс, а також фільм М.Калатозова «Непереможні».

Під час німецької окупації українська культура в усіх її формах (наука, освіта, література, мистецтво) опинилася, власне як і весь український народ, перед загрозою повного знищення. Вищі навчальні заклади зачинено, музеї пограбовані, на базі театрів утворено заклади для розваги окупантів з відповідним репертуаром. Інтелігенція, яка потрапила під окупацію, мусила перебиватися випадковими заробітками, щоб вижити. Лише в Одесі, яка стала центром румунської провінції Трансністрія, працював румунізований університет, театр опери та балету, з Румунії приїздив на гастролі російський шансоньє Петро Лещенко, однак про українську культуру не могло бути й мови. Румунські ідеологи, зокрема професор Яського університету Олександр Болдур, доводили, що вся територія Трансністрії заселена русифікованими румунами і завдання нової влади - повернути його в лоно рідної румунської мови і культури.

Деякі діячі творчої інтелігенції не встигли чи не хотіли евакуюватися і при відступі німецької армії, резонно боючись репресій сталінського режиму (деякі з них вже встигли відсидіти в концтаборах до війни), подалися на захід. Вони склали другу хвилю української еміграції. Серед них були відомі художники брати Василь та Федір Кричевські, актор Йосип Гірняк, літератори Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов (Ю.Шерех), Юрій Лавріненко, Оксана Лятуринська та ін.

Перемога над фашистською Німеччиною посіяла у народу ілюзії про послаблення режиму в СРСР, демократизацію суспільства, викликало певне піднесення національної активності мас та інтелігенції, але всі ці сподівання були марними. Сталін навпаки вважав, що перебування мільйонів людей на окупованій території, вплив німецької та націоналістичної пропаганди в Україні та Прибалтиці вимагають додаткових заходів по зміцненню комуністичної ідеології. Пам'ятаючи історичний досвід декабризму, який розвинувся на тлі перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., Сталін хотів запобігти такому розвитку подій і вирішив за старим своїм сценарієм застосувати превентивні заходи проти ймовірної загрози серед партійного апарату (Мінгрельська та Ленінградська справи), військових (опала маршала Г.Жукова, закордонне відрядження маршала К.Рокосовського, справа маршала авіації О.Новикова), а особливо інтелігенції. Це спричинило до нового витка репресій, боротьби з націоналізмом, космополітизмом, ідеологічних кампаній 1946-1948 рр., що отримали назву «ждановщини» по імені секретаря ЦК ВКП(б) по ідеології А.Жданова, який за дорученням Сталіна очолив цю кампанію.

Ця політика знайшла відображення у постановах ЦК про журнали «Звезда»та «Ленинград», про репертуар драматичних театрів, про кінофільм «Велике життя», про оперу В.Мураделі «Велика дружба». Мова йшла про аполітичність, безідейність, пошлість, формалізм в художній творчості. Нищівній критиці було піддано увесь доробок популярної поетеси Анни Ахматової та відомого фейлетоніста Михайла Зощенка. Справжнє прізвище Ахматової - Горенко, вона народилася в Одесі. Її чоловіком був розстріляний ЧК в Петрограді у 1921 р. російський поет Микола Гумільов.

У доповіді Жданова говорилося: «А.Ахматова является одним из представителей безидейного реакционного литературного болота. Она принадлежит к так называемой группе акмеистов, вышедшей в свое время из рядов символистов, и является одним из знаменосцев пустой, безидейной аристократической поэзии, абсолютно чуждой советской литературе. Акмеисты представляли из себя крайне индивидуалистическое направление в искусстве. Они проповедовали теорию «искусства для искусства», «красоты ради самой красоты», знать ничего не хотели о народе, о его нуждах и интересах, об общественной жизни. Что поучительного могут дать произведения Ахматовой нашей молодежи? Ничего, кроме вреда».

На відміну від аристократичної Ахматової, Зощенко належав до фаворитів партійного керівництва та пересічного радянського громадянина. Його перше оповідання було опубліковано у 1921 р. До цього часу він встиг пройти дві війни - світову та громадянську, переніс важке поранення, працював шевцем, актором, телефоністом, співробітником карного розшуку Без його оповідань та фейлетонів неможливо уявити радянську країну 20-30 рр.

На його адресу Жданов сказав: «Зощенко как мещанин и пошляк, избрал своей постоянной темой копание в самых низменных и мелочных сторонах быта. Можно ли дойти до более низкой степени морального и политического падения и как могут ленинградцы терпеть на страницах своих журналов подобное пакостничество и непотребство? Только подонки литературы могут создавать подобные «произведения». Зощенко с его омерзительной моралью выворачивает наизнанку свою пошлую и низкую душонку. Насквозь гнилая и растленная общественно-политическая и литературная физиономия Зощенко...Какой вывод следует из этого? Пусть убирается из советской литературы».

Згодом остракізму було піддано роман О.Фадєєва «Молода гвардія» та одноіменний кінофільм С.Герасимова, другу серію фільму С.Ейзенштейна «Іван Грозний», музичні твори композиторів Д.Шостаковича та С.Прокоф'єва, репресовані актори Л.Русланова, Окуневська, В.Федорова та ін.

Невдовзі ця політика була розповсюджена і на наукову інтелігенцію: в 1997-1951 рр. відбулися так звані «дискусії»з історії філософії, біології (сесія «ВАСХНИЛ», яка призвела до монополізації в біологічній науці поглядів псевдо-вченого Т.Лисенко та його оточення), фізіології, політекономії, мовознавству. В останніх двох дискусіях особисто взяв участь Сталін. Вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив з практикою, були об'явлені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та кібернетика. Репресій зазнало багато визначних вчених.

В літературі всебічно розглядалася проблема типового, під яким малося на увазі не те, що переважає в житті, а те, чому, згідно бажанню партійного керівництва, має належати майбутнє. В кіно, внаслідок суворої ідеологічної цензури, наступив так званий період «малокартиння»: в 1952 р. всі кіностудії країни випустили тільки 24 повнометражні кінофільми, при чому переважали фільми-біографії, фільми-вистави та патріотичні картини («Костянтин Заслонов», «Рядовий Олександр Матросов», «Подвиг розвідника», «Повість про справжню людину» Олександра Столпера (1948), «Молода гвардія» С.Герасимова (1948) тощо). Антиамериканську спрямованість в дусі «холодної війни»мала більшість театральних вистав.

А на Заході в цей час володарем кіноглядача були режисери італійського неореалізму Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Де Сантіс, сценарист та теоретик кіно Чезаре Дзаваттіні, які знімали чудові фільми про війну, післявоєнне влаштування Італії, були сповнені гумору, оптимізму, гуманності.

Політика політичного пресингу та репресій була розповсюджена і на Україну. З 1946 р., в рамках загальносоюзного ідеологічного наступу проти інтелігенції, в Україні комуністична партія розпочала широкомасштабну акцію цькування українських діячів культури під гаслом чергової боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Серед них були відомі українські письменники та поети Максим Рильський, Юрій Яновський, Володимир Сосюра (в 1951 р. в газеті «Правда» було піддано жорстокому розгрому його вірш «Любіть Україну», написаний ще під час війни у 1944 р., а автора примусили написати принизливе каяття; три роки перед тим, в 1948 р., за збірку віршів «Щоб сади шуміли», де було цей вірш передруковано, Сосюра отримав Сталінську премію), Андрій Малишко, літературознавці Олександр Білецький, Олександр Дорошкевич, визначний кінорежисер та драматург Олександр Довженко (за сценарій кінофільму «Україна в огні»), композитор Кость Данькевич (за оперу «Богдан Хмельницький»).

У серпні 1947 р. була ухвалена постанова ЦК КП(б)У про загрозу українського буржуазного націоналізму, засуджені «Історія України»під ред. М.Петровського 1943 р. видання, «Нариси історії української літератури»за ред. Маслова та Кирилюка 1945 р. видання, журнали «Вітчизна»та «Перець», М.Рильський за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», передмову до першого тому «Поезій», Ю.Яновський за роман «Жива вода», І.Сенченко за повість «Його покоління», В.Сосюра за вірш «Любіть Україну», О.Довженко за кіносценарій «Україна в огні», композитори Кость Данькевич за оперу «Богдан Хмельницький», Герман Жуковський за оперу «Від усього серця».

Заходи сталінського режиму були спрямовані на денаціоналізацію культурно-ідеологічних процесів, викорінення національної свідомості і заміну її «інтернаціональним комуністичним світоглядом», недвозначно забарвленим великодержавним російським шовінізмом. Звужувалася сфера вживання української мови, вона повністю витіснялася з наукового обігу. Зменшувалася кількість українських шкіл, викладання у вузах переводилося на російську мову. О.Субтельний писав, що «це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури».

Поряд з українською інтелігенцією, з 1948 року чергова хвиля репресій була поширена на єврейську інтелігенцію, яку звинувачували у сіонізмі, космополітизмі, плазуванні перед капіталістичним Заходом, буржуазним способом життя тощо. Сфабриковано процес Єврейського антифашистського комітету (ЄАК), за яким було заарештовано і розстріляно 24 діяча єврейської культури, 18 з них - з України. Серед репресованих - засновник єврейської радянської поезії Давид Гофштейн, автор багатьох перекладів з Шевченка, Франка, Л.Українки, Рильського, Тичини, Сосюри, а також Ірма Друкер, Ноте Лур'є, Мойсей Альтман. Голова АЄК відомий актор і режисер Соломон Міхоелс (Вовсі) загинув в 1948 р. у Мінську при загадкових обставинах. У квітні 1953 р. Л.Берія у листі Г.Маленкову поклав відповідальність за це на колишнього міністра держбезпеки В.Абакумова, який після свого арешту визнав, що виконував пряму сталінську директиву. Цькувалися україномовні письменники та літературознавці єврейського походження Леонід Первомайський, Ілля Стебун (Абрам Кацнельсон), Євген Адельгейм, Леонід Санов (Смульсон), Олександр Борщагівський та ін. Все це дає підстави говорити про державний антисемітизм, який існував в цей час в Радянському Союзі.

Дата добавления: 2015-11-14