Ріст і розвиток дитячого організму.

Предмет і завдання вікової фізіології та шкільної гігієни.

1. Предмет і завдання вікової фізіології та шкільної гігієни.

2. Організм як єдине ціле. Єдність організму і навколишнього середовища.

3. Гомеостаз і регуляція функцій в організмі.

4. Поняття про ріст і розвиток дитячого організму.

5. Періоди розвитку організму.

Предмет і завдання вікової фізіології та шкільної гігієни.

Фізіологія – наука про функції живого організму як єдиного цілого, про процеси, що відбуваються у ньому на всіх його структурних рівнях (молекулярному, клітинному, тканинному, органному, організменному) у взаємодії з зовнішніми умовами його існування. Окремою галуззю фізіології стала

Вікова фізіологія – наука, що вивчає особливості життєдіяльності організму людини в різні вікові періоди. Вона вивчає функції органів, систем органів, організму в цілому в процесі його росту і розвитку, особливості цих функцій на кожному віковому етапі.

Предметом курсу вікової фізіології є вивчення фізіологічних особливостей дітей і підлітків в процесі їх індивідуального розвитку, а також особливості реакції різних фізіологічних функцій на педагогічний вплив та навчальний процес.

Функції органів та їх систем залежать від будови, тому вікова фізіологія використовує знання з інших наук: анатомії, власне фізіології, біохімії тощо.

Ефективність навчання і виховання залежать від того, якою мірою враховуються анатомо-фізіологічні особливості дітей і підлітків, вікові періоди їх розвитку, сприйнятливості до тих чи інших факторів. Знання з вікової фізіології потрібні педагогам (особливо класним керівникам) для визначення ефективності тих чи інших методів навчання, для розробки методів формування рухових навичок дітей та проведення оздоровчої роботи в школі.

Вікова фізіологія має важливе значення для розуміння особливостей психології дитини на різних етапах розвитку дитячого організму. Вона допомагає встановити періоди найкращого розвитку таких психічних процесів як увага, пам'ять, сприйняття інформації, формування пізнавальних потреб та ефективно їх використовувати у навчанні та вихованні.

Загалом гігієна, як наука, вивчає вплив умов життя і праці на людину та розробляє профілактики різних захворювань, що зберігають здоров’я і продовжують життя.

А шкільна гігієна – як галузь загальної гігієни, вивчає особливості взаємодії організму дитини із навколишнім середовищем та розробляє основні нормативи, вимоги, стандарти, що спрямовані на охорону і зміцнення здоров’я дітей та підлітків під час навчально-виховному процесі.

На основі знань із шкільної гігієни розробляються рекомендації щодо харчування, режиму дня і відпочинку учнів, організації навчально-виховного процесу. Основні положення шкільної гігієни використовуються при виробництві шкільних меблів, при плануванні навчальних закладів (особливостей освітлення, водозабезпечення, опалення, каналізації тощо) та формуванні шкільного режиму.

Завдання курсу “ Вікова фізіологія і шкільна гігієна ” полягає в наданні студентам, майбутнім вчителям, сучасних знань про вікові особливості дитячого організму для правильної організації і проведення навчальної та виховної роботи з дітьми, для розробки і проведення заходів з особистої і громадської гігієни, збереження здоров'я школярів, підтримання їх високої працездатності.

Організм як єдине ціле. Єдність організму і навколишнього середовища.

Організм людини складається з клітин (основна елементарна структурно-функціональна одиниця живого), які утворюють тканини, з яких побудовані органи. Сукупність клітин, подібних за формою і функціями утворюють тканину. Кожна тканина має специфічні властивості та виконує певну, властиву їй функцію. Тканин є декілька типів: епітеліальна, сполучна, кісткова, м’язова, нервова.

Епітеліальна тканина покриває зовнішню поверхню тіла, вистилає внутрішню поверхню травних і дихальних органів, порожнину тіла, утворює більшість залоз. Їй властива висока здатність до відновлення – регенерації.

Сполучна тканина має багато перехідних форм і поділяють її на такі 2 групи:

· власне сполучна тканина (пухка, щільна, ретикулярна і жирова);

· скелетна або опорна сполучна тканина (кісткова і хрящова).

До тканин внутрішнього середовища, які входять до складу багатьох різних органів та створюють внутрішнє середовище організму, відносять кров, лімфу і сполучну тканину.

М’язова і нервова тканини.

Декілька тканин об’єднуються і утворюють органи. Як правило, одна з тканин переважає і визначає головну функцію органа. Органи в організмі займають постійне положення, мають особливу будову і виконують певні функції.

Наприклад, серце забезпечує поступання та перекачування крові до всіх органів, тканин і клітин, легені здійснюють газообмін організму із зовнішнім середовищем, м’язи забезпечують рухи тощо.

Злагоджену та цілісну роботу організму забезпечує тісний взаємозв’язок його органів. Органи, що разом виконують певну функцію, утворюють фізіологічну систему органів. В організмі людини розрізняють такі фізіологічні системи органів: крові, кровообігу і лімфообігу, дихання і виділення, ендокринну (залоз внутрішньої секреції), репродуктивну, нервову, сенсорну, травну, опорно-рухову.

Усі структури організму (від клітини до систем органів) працюють узгоджено, як одне ціле, утворюючи " систему систем " – організм. В організмі діяльність усіх клітин, тканин, органів і систем є строго узгодженою і направленою на забезпечення оптимальної життєдіяльності. Організм не є сумою окремих органів чи систем органів. Він виконує особливі функції взаємодіючи з навколишнім середовищем і використовуючи фактори цього середовища для свого існування і розвитку. Існування організму є неможливим без постійного, неперервного надходження енергії та інформації з навколишнього середовища.

Гомеостаз і регуляція функцій в організмі.

Усі процеси життєдіяльності можуть здійснюватися лише за умови збереження відносної постійності внутрішнього середовища організму. До такого середовища відносять кров, лімфу і тканинну рідину (з останньою безпосередньо стикаються клітини). Здатність зберігати відносну постійність хімічного складу та фізико-хімічних властивостей внутрішнього середовища називають гомеостазом (від грец. homoios – однаковий, stsasis – стан). Гомеостаз підтримується безперервною роботою систем органів кровообігу, дихання, травлення, тощо, а також виділенням в кров біологічно активних речовин – гормонів, які забезпечують взаємодію клітин і органів.

Під терміном “гомеостаз” розуміють фізіологічні механізми, які забезпечують пристосування і стійкість живих істот. Ця особлива стійкість не визначається стабільністю процесів – вони постійно змінюються, але в умовах “норми” коливання фізіологічних показників є досить обмеженими або спостерігаються короткочасні зміни функціональної активності (збільшення ЧСС та дихальних рухів при фізичних навантаженнях).

Сталість більшості властивостей та функцій організму забезпечується саморегуляцією — здатністю біологічних систем встановлювати і підтримувати на певному, відносно постійному рівні основні фізіологічні показники (кров’яний тиск, температуру тіла, рівень глюкози, тощо). Саморегуляція здійснюється за умови зворотного зв’язку між процесом і системою, що його регулює. Такий зв’язок найчастіше здійснюється через центральні регулюючі апарати.

Нервова регуляція – регулює діяльність клітин і органів, об’єднує їх в одне ціле – організм, і забезпечує його взаємозв’язок з оточуючим середовищем. Центральна нервова система, тонко і точно сприймає зміни оточуючого середовища та внутрішнього стану організму та забезпечує пристосування людини до змінних умов існування.

Гуморальна регуляція – здійснюється через рідкі середовища організму (кров, лімфу або тканинну рідину) з допомогою біологічно активних речовин (гормонів), які виділяють спеціальні клітини, тканини і органи.

Нервовий і гуморальний механізми координації і регуляції тісно зв’язані між собою. Біологічно активні речовини впливають на нервові клітини змінюючи їх функціональний стан. Утворення таких речовин контролюється центральною нервовою системою. Головний мозок сам здатний синтезувати деякі гормони, регулюючи синтез інших біологічно активних речовин. Тому найчастіше говорять про єдину нервово-гуморальну систему регуляції функцій організму.

Поняття про ріст і розвиток дитячого організму.

Індивідуальний розвиток організму від моменту запліднення яйцеклітини до природного закінчення індивідуального життя – наз. онтогенезом (від грецьк. онтос – сутнє, буття і генезис – походження). Онтогенез включає у себе всю сукупність генетичних, морфологічних, фізіологічних та біохімічних змін, що відбуваються в організмі від моменту його зародження до смерті.

В онтогенезі розрізняють два відносно самостійних етапи розвитку: пренатальний (ембріональний, внутрішньоутробний) і постнатальний. Перший починається з моменту зачаття і триває до народження дитини, другий – від моменту народження до смерті людини.

Процеси росту і розвитку є загально біологічними властивостями живої матерії.

Ріст і розвиток людини, який починається з моменту запліднення яйцеклітини, являє собою безперервний поступальний процес, який відбувається протягом всього життя. Він включає взаємопов’язані між собою фактори:

1) власне ріст,

2) диференціювання органів і тканин,

3) набуття організмом характерних для нього форм (формотворення).

Ріст характеризується зміною кількісних показників – неперервним збільшенням довжини, об’єму і маси тіла дитини за рахунок збільшення кількості клітин (кістки, легені) або їх розмірів (м’язи. нервова тканина). Найточніший показник росту організму – це підвищення в ньому загальної кількості білка і збільшення відносних розмірів кісток.

Розвиток характеризується зміною якісних показників, які призводять до підвищення рівня складності систем організму, ускладнення їх взаємодії та процесів регуляції.

Таким чином, розвиток веде до морфологічних та функціональних змін, а ріст - до збільшення маси тканин, органів і всього тіла. При нормальному розвитку дитини обидва процеси тісно взаємозв’язані, але періоди інтенсивного росту можуть не збігатися з періодами інтенсивного диференціювання. Поступові кількісні зміни в процесі росту організму призводять до появи в дитини нових якісних особливостей. У періоди сповільнення росту відбувається найбільше диференціювання тканин і формоутворення. Загалом, органи і системи розвиваються взаємозв’язано, та залежать від впливу умов навколишнього середовища.

Ріст і пропорції тіла на різних етапах розвитку

Характерною особливістю процесів росту і розвитку є їх нерівномірність: періоди посиленого росту і розвитку змінюються періодами їх сповільнення.

Періодами найбільш інтенсивного росту і розвитку дитини є перший рік життя та період статевого дозрівання (11 – 15 років).

В новонародженої дитини відносно короткі кінцівки, великий тулуб, велика голова. З віком ріст голови сповільнюється, а ріст кінцівок — прискорюється. До кінця першого року зріст дитини збільшується більш ніж на 50% і становить 75-80 см, маса тіла зростає в 3 рази (9,5-10 кг) відповідно до цих показників при народженні.

Пізніше, до періоду статевого дозрівання темп росту знижується: щорічно маса зростає в середньому на 1,5-2 кг, зріст — на 4-5 см. В період статевого дозрівання щорічно довжина тіла зростає на 7 – 10 см. Якщо до початку періоду статевого дозрівання загальний ріст збільшується за рахунок росту ніг, то в період статевого дозрівання - за рахунок росту тулуба.

З моменту народження і до досягнення зрілості довжина тіла збільшується в 3,5 рази, довжина тулуба – в 3 рази, руки – в 4 рази, а ноги – в 5 разів.

До періоду статевого дозрівання статеві відмінності в пропорціях тіла відсутні, ріст тіла відбувається в основному за рахунок росту ніг; у період статевого дозрівання (пубертатний період) в юнаків кінцівки стають довшими а тулуб коротшим і таз вужчим, ніж у дівчат.

Динаміка росту окремих частин тіла та більшості органів співпадає із динамікою росту довжини тіла, однак є виключення. Наприклад, ріст статевих органів найінтенсивніше відбувається в період статевого дозрівання; до цього періоду лімфатична система вже практично завершує свій розвиток. Розміри голови у 4-річних дітей сягають 75 – 90% від розмірів голови дорослої людини. Інші частини скелету інтенсивно ростуть і після 4 років.

Процес росту залежить від впливу багатьох факторів ендогенного (внутрішнього) та екзогенного (зовнішнього) походження. Одна з найважливіших ролей належить правильному, збалансованому харчуванню (достатня кількість білків, вітамінів, мікроелементів), також значну регулюючу функцію виконують кисень та природне сонячне світло.

До основних закономірностей росту і розвитку дітей належать:

Ø поступовість і необоротність;

Ø нерівномірність і безперервність;

Ø надійність біологічних систем;

Ø акселерація.

Поступовість і необоротність.

Людина в своєму розвитку проходить ряд етапів - один за одним, вдруге повторитися вони не можуть.

Нерівномірність і безперервність росту і розвитку.

Життя дитини - це безперервний процес розвитку. Перші кроки і подальше вдосконалення рухів, перші слова дитини і розвиток мовної функції, перетворення дитини в підлітка, розвиток ЦНС, ускладнення рефлекторної діяльності - це приклади змін в організмі дитини.

Рос. фізіолог П.К. Анохін висунув вчення про гетерохронію – нерівномірне та неодночасне дозрівання фізіологічних систем органів та функціональних систем.

Згідно його уявлень, функціональна система – це тимчасове функціональне об’єднання різних органів організму для забезпечення отримання корисних для існування ефектів, які насамперед необхідні організмові на даному етапі онтогенезу чи для виконання певної функції в якийсь момент (наприклад, функціональна система смоктання або функціональна система забезпечення переміщення тіла в просторі). Ці системи включаються поетапно та змінюються, забезпечуючи організмові найефективніші пристосування у різні періоди його життя. Найперше розвиваються і вдосконалюються ті органи, функціонування яких є життєво необхідним.

Для об’єднання органів у функціональну систему важливим є не анатомічна близькість, а необхідність здійснення життєво важливої для організму діяльності. Наприклад, під час переміщення тіла у просторі в організмі злагоджено працюють різні групи м’язів, нервових клітин спинного і головного мозку, органи, що забезпечують рівновагу тіла, органи зору, дихання, кровообігу. У процесі навчання дитини необхідним є утворення функціональних систем, котрі включають ЦНС, руховий апарат,органи чуттів, тощо.

Гетерохронність прослідковується практично у діяльності усіх органів чи систем органів.

Наприклад, серце функціонує вже на третьому тижні внутрішньоутробного розвитку; нирки до народження практично не функціонують, коловий м’яз рота та м’язи, які беруть участь у смоктанні іннервуються швидше, ніж інші м’язи обличчя, зі всіх нервів руки найкраще розвиваються ті, що забезпечують скорочення м’язів - згиначів пальців, які беруть участь у виконанні хватального рефлексу. Дозрівання рухового аналізатора настає приблизно у 13 – 15 років, проте інтенсивний ріст і диференціація м’язової тканини може відбуватися ще протягом довгих років.

Поряд із типовими для кожного вікового періоду характеристиками існують й індивідуальні особливості розвитку. Вони варіюють і залежать від стану здоров’я, умов життя, ступеня розвитку нервової системи. Разом з тим, під впливом зовнішнього середовища, особливо його соціального боку, ті чи інші якості, які зумовлені спадково, можуть бути реалізовані та розвинуті при сприятливих зовнішніх умовах, або, навпаки, пригнічені при негативному екзогенному впливі.

Надійність біологічної системи - такий рівень регулювання процесів в організмі, коли забезпечується оптимальний перебіг з його екстреною мобілізацією резервних можливостей, яка гарантує пристосування до нових умов, і з швидким поверненням до початкового стану.

Весь життєвий шлях від зачаття аж до смерті відбувається за наявності запасу життєвих можливостей (за А.А. Маркосяном). Ці резервні можливості забезпечують розвиток і оптимальне протікання життєвих процесів при зміні умов навколишнього середовища. Наприклад: в крові однієї людини міститься стільки тромбіну (ферменту, який бере участь у зсіданні крові), що його досить для зсідання крові у 500 людей; стінка сонної артерії витримує тиск більший майже у 60 разів, ніж є насправді; стегнова кістка витримує розтягнення в 1500 кг.

Акселерація (від лат. прискорення) – прискорений фізіологічний розвиток людського організму, який спостерігається останні 150 років. Цей термін був запропонований нім. лікарем Е. Кохом, який в той час обстежував і спостерігав дітей шкільного віку. На сьогодні у літературі часто використовується термін віковий тренд (загальна тенденція до певної зміни), який включає весь комплекс морфо - функціональних змін у процесах росту і розвитку у сучасної людини.

Основні характеристики, які змінюються у процесі акселерації

ü на 1-3 роки швидше спостерігаються фізичні та морфо-функціональні зміни, які приймаються за ознаки зрілого віку – зміна постійних зубів, окостеніння скелета, формування вторинних статевих ознак;

ü збільшення середнього росту та ваги у певні вікові періоди;

ü подовження репродуктивного періоду у жінок і чоловіків за рахунок швидшого настання статевої зрілості та пізнішого початку мено- і андропаузи.

Причини (гіпотези) акселерації:

ü покращення (якісне і кількісне) умов харчування;

ü посилення процесів урбанізації (штучне освітлення, стимулюючий вплив електромагнітних коливань, шумове подразнення);

ü технічний, науковий, медичний інформаційний та інтелектуальний прогрес;

ü вплив факторів зовнішнього середовища (радіаційне випромінювання, хімічне забруднення);

ü використання гормональних стимуляторів, гормонів росту у сільському господарстві, тощо.

Акселерацію слід враховувати при організації навчально-виховного процесу, режиму праці та відпочинку, вона повинна вести до значного варіювання форм і методів виховання у певні вікові періоди. Діти рано стають дорослішими фізично, але рівень їх працездатності відстає від їх фізичної зрілості. Разом з тим, психологічна та соціальна зрілість не акселерує в таких масштабах, як це спостерігається у фізичному та фізіологічному розвитку дітей.

Періодизація розвитку організму.

Вік людини відлічується з моменту народження і до смерті організму. Розрізняють вік хронологічний та біологічний.

Хронологічний, паспортний або календарний вік – це прожитий у роках, місяцях і днях період часу від народження до певного моменту.

Біологічний вік визначається сукупністю анатомічних і фізіологічних особливостей організму, що відповідають певним віковим нормам.

На відміну від хронологічного віку, де основний інтервал відліку дорівнює 1 рокові, біологічний вік охоплює кілька років життя людини, протягом яких відбуваються певні біологічні зміни.

В процесі онтогенезу в організмі людини виникають характерні особливості будови, відзначаються специфічні активності біохімічних процесів та фізіологічних функцій в цілому і окремих його систем, які змінюються в різні періоди життя і отримали назву вікових періодів.

Ріст і розвиток організму та формування його вікових особливостей залежать від біологічних (генетичних) і від соціальних (процеси навчання і виховання, спосіб життя, гігієнічні умови, характер харчування) факторів.

Чітко окреслених меж між цими періодами немає і вони дещо умовні. Проте вичленення таких періодів необхідно, бо діти одного і того ж календарного, але різного біологічного віку по різному реагують на фізичні і розумові навантаження.

Критерії такої періодизації включали в себе комплекс ознак, які розцінювались як показники біологічного віку:

1) розміри тіла і органів, маса;

2) "скелетна зрілість" - окостеніння скелету;

3) "зубна зрілість" - прорізування молочних і постійних зубів;

4) ступінь розвитку вторинних статевих ознак;

5) м’язова сила;

6) розвиток залоз внутрішньої секреції.

Загалом, з біологічної точки зору, онтогенез людини можна розділити на три основні періоди:

1. ювенільний – від зачаття і до статевої зрілості;

2. зрілий – дорослий статевофункціональний стан;

3. період старості – від закінчення репродуктивного віку і до природної смерті.

Одна з перших класифікацій, що була розроблена рос. педіатром М.П. Гундобіним на початку 20 ст. включає наступні періоди:

внутрішньоутробний розвиток;

період новонародженості до 28 днів;

грудний вік – від 29 днів до 1 року;

період молочних зубів – раннє дитинство 1- 3 р. та дошкільний вік 3- 6 р.;

молодший шкільний вік – 7-12 років;

середній або підлітковий період – 12-15 років;

старший шкільний або юнацький – 16-20 років.

На сьогодні найпоширеніша класифікацій, в основі якої лежать морфо-функціональні і психологічні критерії, була запропонована А.А. Маркосяном:

Новонароджений (1 – 10 днів);

Грудний період (10 днів – 1 рік);

Раннє дитинство (1 – 3 роки);

Перше дитинство (4 – 7 років);

Друге дитинство (8 – 12 років – хлопчики, 8 – 11 років – дівчатка);

Підлітковий період (13 – 16 років – хлопчики, 12 – 15 років дівчатка);

Юнацький період (17 – 21 рік – юнаки, 16 – 20 років – дівчата);

Зрілий вік — I період — 22 – 35 років для чоловіків, 21 – 35 — для жінок;

Зрілий вік — II період — 36 – 60 років для чоловіків, 35 – 55 – для жінок;

Похилий вік — 61 – 74 – для чоловіків, 56 – 74 – для жінок;

Старечий вік — 75 – 90 років;

Довгожителі — 90 років і більше.

Для педагогів більш зручною є періодизація, побудована на основі педагогічних і соціальних критеріїв:

Немовляти — до одного року;

Перед дошкільний (ясельний) — з 1 до 3 років;

Дошкільний — з 3 до 6 – 7 років;

Молодший шкільний — з 6 – 7 до 11 – 12 років;

Середній шкільний — з 11 – 12 до 15 років;

Старший шкільний — з 15 до 17 – 18 років.

Варто мати на увазі, що будь-яка періодизація є досить умовною.

Кожний віковий період характеризується специфічними особливостями. Тривалість вікових періодів може змінюватися залежно від індивідуальних особливостей дитини та, в значні мірі, від соціальних факторів. Перехід від одного вікового періоду до наступного є переломним етапом індивідуального розвитку, або критичним періодом. Такий період характеризується підвищеною чутливістю організму, що розвивається, до факторів зовнішнього і внутрішнього середовища.

---

Дата добавления: 2015-11-14