Авторитаризм.

Традиційні авторитарні системи залишали, по суті, єдиний привід для виникнення політичних конфліктів - династичні суперечки. Відчуження же народних мас від влади не було їхнє «пригніченням», не створювало основу для політичної конфліктності. У становому суспільстві була відсутня сама проблема політичної «несвободи», оскільки подання про свободу не було пов'язано з можливістю і бажанням індивідуального волевиявлення. Участь мас в політичному житті носило ритуальний і опосередкований характер. Воно грунтувалося на моральних чинниках, емоційних формах поведінки. Ключову роль відігравало самоасоціювання людини із сакральною фігурою монарха, свого роду «віра в царя», що була найважливішою ціннісною категорією традиційного свідомості. Спалахи соціального протесту, бунтарство ніколи не торкався в такому суспільстві основ існуючого державного ладу.

Авторитарні політичні режими сучасного типу виникають в перехідний період в суспільстві, охопленому процесом модернізації. Передумови для їх освіти пов'язані зі специфічною ситуацією, коли традиційні інститути суспільства, станові соціальні зв'язки, корпоративне свідомість вже зруйновані, але інститути громадянського суспільства тільки починають складатися, індивідуальний, раціоналізований тип людської поведінки ще не став переважаючим. «Авторитарний синдром» проявляється, перш за все, в тих країнах, які або тільки вступили на шлях «наздоганяючого розвитку», або вже випробували його руйнівний вплив і всіма силами намагаються обмежити поширення новацій, зберегти власний шлях розвитку з мінімальною часткою сприйняття «західного досвіду».

У цьому випадку традиційний тип політичної культури ще справляє визначальний вплив на поведінку мас. Відсутня не тільки модель активної громадянської поведінки, але й саме прагнення «простої людини» брати участь у політичному процесі. У масовій свідомості основну роль як і раніше грають колективні форми - ідеали патерналізму, релігійні уявлення, етичні цінності. Публічна політика викликає роздратування й психологічне відторгнення. Важливо, що модернізація, руйнуючи традиційну структуру суспільства, створює численні осередки соціальної, етнічної, релігійної конфліктності, але досить повільно формує інституційні механізми вирішення таких конфліктів. Вже перший «модернізаційний шок» формує в масовій свідомості бажання побачити на чолі держави «сильну руку», здатну навести «порядок». Вся історія ХХ ст. повна прикладів подібних диктатур. У їх числі можна назвати режими М. Прімо де Рівера в Іспанії, М. Хорті в Угорщині і Ю. Пілсудського в Польщі в 20 рр.., Диктатуру А. Піночета в Чилі в 70 рр..

Відмінною рисою сучасного авторитаризму є прагнення державної еліти знайти моральну опору в широких народних масах, представити нові режими в якості представника народу як єдиної внеклассовой спільності, в ролі захисника загальнонародних і загальнонаціональних інтересів. Легітимність авторитарних режимів забезпечується саме цим ідеологічним принципом, ідеєю органічної демократії. Важливе значення має і особистість вождя - його харизматичність, а не формальні права на владу є вирішальним фактором легітимації режиму. Все це принципово відрізняє сучасні авторитарні диктатури від традиційних монархій. Вони можуть навіть використовувати окремі елементи ліберально-демократичних режимів - багатопартійність, парламентаризм, обмежений ідеологічний плюралізм. Але реальною основою цих режимів є висока централізація влади в руках вождя і його соратників.

Система вождизму, властива авторитарним диктатур, припускає монополію на владу певної елітарної групи, відсутність у неї юридичної та політичної відповідальності, повну або часткову заборону на діяльність опозиції, побудова високоцентралізованної вертикалі влади, головними опорами якої виступають бюрократія, армія і, найчастіше, церква. Еліта носить закритий характер, головним способом її оновлення є кооптація. Політичне життя, таким чином, практично позбавлена ​​змагальності та гласності. Разом з тим, для авторитарних режимів не властиві створення широкомасштабної репрессіонної, терористичної системи, щільний контроль за ідеологічним простором, монополізація засобів масової інформації. Народні маси в мінімальному ступені залучені в політичний процес, що обумовлює нерозвиненість партійної системи. Правлячий режим, як правило, не прагне інспірувати створення проурядової політичної партії. Якщо ж вона існує, то має скоріше корпоративний, клановий характер і не розрахована на масове членство, не служить засобом духовної мобілізації народу.

У залежності від політичних цілей авторитарних диктатур та особливостей правлячої еліти можна виділити кілька різновидів подібних режимів. За структурою правлячого блоку авторитарні диктатури діляться на військові, бюрократичні та олігополічні. Військові (або «преторіанські») диктатури спираються на армійську верхівку і утворюються в результаті військового перевороту. Для них властива гостра конфліктність з приводу перерозподілу влади і ресурсів між основними політичними силами, висока ступінь персоніфікації, відсутність чітких «правил гри» в політичному процесі. Військові диктатури в мінімальному ступені зберігають елементи парламентаризму, досить широко використовують терористичні методи. При бюрократичних режимах головне місце в державно-політичній ієрархії займають представники вищого чиновництва. Серед них панують корпоративні, групові інтереси і зв'язку. Досить сильні, бувають технократичні настрої, а також вплив армійських кіл. Олігархічні режими мають найбільш міцну соціальну опору - великих землевласників або компрадорську буржуазію. Але їх вразливість визначається тим, що цим елітарним угрупованням складніше всього розраховувати на моральну підтримку мас. Найчастіше, результатом політики олігархічних режимів стає подальша поляризація населення та активізація антиурядових дій під керівництвом військово-політичних і повстанських організацій.

Авторитарні режими в порівнянні з тоталітарними володіють великими шансами переходу до демократії, тому що тут вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на базі яких можуть сформуватися політичні інтереси, а отже, існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства. При переході від тоталітаризму до демократії потрібно не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа.

Дата добавления: 2015-11-14