Рицарська література

Значним явищем середньовічної культури є рицарська література, розквіт якої припадає на XI—ХЇІІ ст. З утвердженням феодалізму закріплюється при­вілейоване становище феодального класу, приблизно у XII ст. остаточно оформ­люється класова свідомість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, феодальний клас пред'являє «претензії на монопольне володіння «благородством» як у прямому, так і в найширшому значенні іцюго слова... Це поняття благородства знайшло найбільш повне вираження в інституті освячено­го церквою «лицарства» — спільності всіх благородних воїнів, рівних між собою. Лицарство ідеологічно згуртовувало всі шари класу і дещо стирало їхню майнову нерівність. Воно також сприяло різкому відокремленню феодалів від «неблаго­родних», тобто від усього іншого населення».

Лицарство становило своєрідну військово-феодальну організацію зі своїми за­конами.та ідеалами станової честі і доблесті. Посвячення в лицарі було важливою подією для представників феодального класу і відбувалось шляхом урочистої церемонії. Лицарські заповіді закликали бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабких і скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали хижацькій феодальній атмосфері зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і всіляких підлот.

Розквіт рицарської літератури зумовило багато причин. Неабияке значення мали контакти з арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу (внаслідок хрестових походів). Вони сприяли зміцненню міжнародних зв'язків Європи, роз­ширенню кругозору європейців, знайомили їх з вищою і витонченішою культурою арабських країн, досягненнями їхньої науки, філософії, поезії. Але головною при­чиною е економічна стабілізація, культурний вибух XII ст. Це час піднесення євро­пейських міст, котрі стають центром світської освіти і вільнодумства. В Європі помітно зростає інтерес до знань світського характеру, зокрема античної спадщини — творів Арістотеля, Платона, Вергілія, Овідія, Ювенала, Стація та ін. Все це вело до послаблення церковно-релігійного впливу та поглиблення про­цесу секуляризації (Секуляризація (лат. зесиїагік — мирський, світськийзвільнення від вплііву церкви в громадській та розумовій діяльності у художній творчості.) європейської культури.

На цей час певною мірою змінюються спосіб життя лицарства та його станові ідеали. Лицарський «кодекс честі» поповнюється заповідями, які можна визначи­ти поняттям «куртуазія» (Фр. соur - двір; courtois - чемний, ввічливий, галантний.). Ключовими засадами куртуазії стають доблесть, ра­дість, поміркованість (тобто почуття міри, гармонія). Таким чином, ідеальний ли­цар повинен бути вже не тільки хоробрим, стійким у захисті честі, щедрим, а й ви­шукано ввічливим, вміти поводитись у товаристві, передусім в оточенні жінок, здатним на ніжні почуття. Життя у феодальному середовищі ставало все пишні­шим і красивішим. При дворах і в замках збиралось вишукане товариство, час ми­нав у світських розвагах. Тут створювалась нова рафінована культура, підтри­мувалися вишукані манери, витончений побут. Поряд з колишніми розвагами — полюванням, воїнськими вправами — широко культивується захоплення музикою, літературою; стає модним меценатство. Пом'якшення звичаїв та естетизація по­буту стимулює зацікавленість проблемами інтимного плану. Помітну роль у при­дворно-лицарському колі починає відігравати жінка, котра, наприклад, у Франції користувалась досить великою свободою, а також правом успадкування. За зако­нами куртуазії, благородна дама повинна була люб'язністю, вишуканістю манер, красою приваблювати гідне товариство у свій дім і робити його центром куртуазії і вишуканості. Виникає культ «Прекрасної Дами» — складна куртуазна етика, згідно з якою лицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь благородної дами вершаться ратні подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї, врода та чесноти оспівуються у віршах.

З'являється тип мандрівного лицаря. Шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, він блукає країнами Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах. Так, австрійський лицар Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, що об'їздив частину Європи, викликаючи всіх зустрічних лицарів на бій на честь своєї дами. Свої подвиги він описав у поемі з декларативною назвою — «Слу­жіння Дамі».

Часто таким мандрівним лицарем був неімущий лицар-однощитник, схиль­ний до всякого роду авантюр у надії здобути багатство та становище в суспіль­стві. Саме в цьому оточенні йшло вербування хрестоносців — «лицарів розбою» та пограбування мусульманських країн.

Заповіді куртуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі лицарі пройнялися такою мораллю. Війни та наскоки, як і колись, залишалися стихією лицарства. У повсякденні зберігалися домостроївські звичаї, жорстоке ставлення до селян і міського люду, загарбницькі тенденції. Проте поява нових морально-естетичних ідеалів у середовищі лицарства сприяла пом'якшенню звичаїв і роз­витку нового світського світосприйняття, яке за своїм характером відрізнялося від моралі попереднього середньовічного стану, пройнятого аскетизмом та зако­нами війни і розбою.

Свого апогею лицарська культура досягла у Франції і вплинула на національ­не виховання французів. Особливості лицарського життя відбилися в придворно-лицарській (або куртуазній) літературі, яка розвивалась у формах лірики, роману і близької до нього романтичної поеми.

Дата добавления: 2015-11-16