Тарас Шевченко

Сьогодні наше слово про Тараса Шевченка – людину, обдаровану надзвичайно багатогранно. Поет, художник, прозаїк, драматург, публіцист, літературний та театральний критик, співак.

Особливий він ще й тому, що з’явився на культурній арені України в складний для неї час.

У 18 ст. - скасовано Гетьманщину, знищено Запорозьку Січ, повністю закріпачено українське село. Колонізація півдня України, занепад Києво-Могилянської академії, української барокової культури внаслідок відпливу культурного осередку до російського імперського центру, глибока депресія, втрата залишків української державності, деградація освіченої частини народу. Україна вже втратила навіть свою родову назву. Єдиною ознакою української національної ідентичності стає народна мова, носієм якої було селянство. Тому саме в середовищі українського селянства міг народитися поет, яким своїм словом зупинив би руйнівну силу часу. Слово було останнім притулком свободи в Україні.

На такому історичному тлі 25 лютого за старим стилем (9 березня, за новим) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії у кріпацькій родині Григорія і Катерини Шевченків народилася третя дитина – син Тарас. У наступному році сім’я переїжджає до Кирилівки. Тут минули його.

У 1829 – П. Енгельгардт їде у Вільно, як ад’ютант віленського генерал-губернатора Римського Корсакова. Разом з ним їде Тарас. У списку дворових кріпаків, яких відряджали з паном, навпроти прізвища Шевченка було зазначено, що він придатний на хатнього живописця.

Улюбленими лубками майбутнього художника були ті, де зображались герої російського народного епосу та історії: Соловей – розбійник, Кутузов, Кульнєв, Платов. На все життя запам’ятав Шевченко дату 6 грудня 1829 р.,
Як здібного до живописних робіт, у 1829 році Павло Енгельгардт забирає Тараса до Вільно – центру західного краю Російської імперії. Припускаємо, що у цьому місті читає твори польських письменників Адама Міцкевича (сонети, балади, поема «Пан Тадеуш»), Юзефа Крашевського (твори з селянського побуту «Уляна», «Ярина», «Хата за селом»).

Знайомство із польською культурою

На початку 1831 року, через виникнення польського визвольного повстання, Павло Енгельгардт переїздить до Петербурга. 4 роки навчається у Василя Ширяєва, відомого в місті кімнатного живописця, який визнає його найздібнішим учнем. Майстерня Ширяєва була мистецько-декоративною майстернею, що займалася компонуванням розписів стін та плафонів, виготовляла трафарети. Артіль Ширяєва займалася розписом Великого театру, синоду, сенату Мистецький рівень майстерності Ширяєва стояв так високо, що йому доручили розмальовувати плафони і фойє Великого театру в Петербурзі. Часто Ширяєв найбільш відповідальні композиції давав виконувати Шевченкові, сам же лише виконував трафарети за його рисунками.У вільний час, переважно вночі, перемальовує у Літньому саду мармурові статуї, вдосконалюючись у малюванні.

У 1836 році Шевченко знайомиться з Іваном Сошенком – учнем Академії мистецтв, земляком з Богуслава, який стає йому другом, допомагає в освіті, знайомить з Аполлоном Мокрицьким, Василем Григоровичем – конференц-секретарем Академії та Товариства заохочення художників, Василем Жуковським – російським поетом-романтиком, письменником Євгеном Гребінкою (1812-1837) - викладачем словесності у Дворянському полку, автором «Малоросійських приказок», перекладу Пушкінської «Полтави». Гребінка зробив для Тараса особливо багато: допомагав у його самоосвіті, підтримував матеріально, звів з В. Григоровичем, О. Венеціановим, сприяв виданню «Кобзаря», редагував твори, ввів у коло української мистецької та літературної інтелігенції. Саме коли нові друзі почали опікуватися справою викупу з кріпацтва Шевченка, він починає писати вірші.

Весною 1837 року А.Мокрицький показав вірші поета К.Брюллову та В.Жуковському, які відіграли головну роль у викупі його з кріпацтва. 22 квітня 1838 року Т. Шевченко стає вільною людиною, може обирати подальший життєвий шлях.

Викуп з кріпацтва Імператорська родина.

У листі до брата Микити Шевченко напише:

Живу учусь, нікому не кланяюсь

І нікого не боюсь

Окроме Бога

Великеє щастя, бути вольним чоловіком.

Уже через місяць, за клопотанням К.Брюллова, Тарас стає учнем Академії мистецтв. Академія мистецтв, що перебувала у віданні міністерства імператорського двору, мала своїм завданням виховувати таких художників, які б могли задовольнити естетичны вимоги пануючих кіл. Художник, що наближався до реалістичного показу дійсності кріпосницької Росії, в очах охоронців «самодержавства», ставав неблагодійним.

За Г. Грабовичем, загалом він веде активне, напружене й повнокровне життя молодого художника й літератора. Зі світськими й інтелектуальними контактами, відвідинами літературних салонів, театрів, опери. Привабливого молодого чоловіка приймали у вищому світі, цінували, ним захоплювалися. Однак піднесений стан не відобразився в його поезії. Можна говорити про дуалізм особистості Шевченка: він усвідомлює себе часткою імперської реальності й послуговується її цінностями і, разом з тим, перебуває у дистанції з цим суспільством, що проявляється у його поезії. Але ж сам поет писав, що він є «сином і братом свого безталанного народу», тому не міг бути щасливим сам по собі.
Тарас Шевченко також виконав ілюстрації до книги М.О.Полевого «Історія Суворова» [1841-1842 рр.]. В цій книзі вміщено на фронтисписі портрет О.В.Суворова та поміж текстом 110 ілюстрацій, заставок і кінцівок, виконаних, як зазначено на титулі книги, художниками О.Є.Коцебу, Р.К.Жуковським, Т.Г.Шевченком, якому належать жанрові сцени.

Тарас Шевченко продовжує працювати в жанрі балади. В 1839 році створює баладу «Тополя» з присвятою Паші Петровській. До того ж мотиву смерті дівчини, яка гине від туги за милим, поет додає мотив соціальної нерівності: дівчина гине не тільки тому, що «не діждала пари», а й тому, що мати «за старого, багатого нищечком єднала».

У тому ж році Шевченко вперше звертається до історичної теми, безперечно, прочитавши «Историю Малой России» Бантиша-Каменського (1822, 1830 рр.), «Историю Малороссии» М. Маркевича (1842-1843 рр.), «Запорожскую старину» І. Срезневського, поеми К.Рилєєва «Наливайко», «Хмельницький», «Войнаровський». У поемах «Тарасова ніч», «Іван Підкова» (1839 р.) він звертається до козацької доби – це перемога козаків на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) під Переяславом у 1630 р. над військом польського гетьмана С. Конєцпольського, морський похід Івана Підкови у ХУІ ст.. проти турецьких поневолювачів. У Гетьманщині Шевченко бачив і форму державного ладу, історичну добу України (до 1764 року існувало Гетьманство), і територію, яка підлягала гетьманській владі.:

Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося – осталися

Могили на полі. («Іван Підкова»)

Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись – панували,

Та більше не будем!

Тії слави козацької

Повік не забудем! («Тарасова ніч»)

Шевченко цінував досвід своїх попередників-класиків: Г.Сковороди та І.Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та Є.Гребінки. Саме вони першими в своїй творчості звернулися до української мови, започаткували розвиток української літератури, яка пройшла нелегкий шлях від травестійної інтерпретації українських реалій до елементів сентименталізму та романтизму.

За сприяння Є.Гребінки та П. Мартоса, у типографії Фішера у 1840 році виходить «Кобзар» Тараса Шевченка накладом 1000 примірників, коштом 1 крб. сріблом. За 2 тижні розійшовся весь тираж, тому поширювалися твори в рукописних списках. Книга уже самою назвою символізувала кревний зв'язок поезій із творчістю безіменних народних співців – кобзарів. До збірки увійшло вісім творів: крім уже названих «Тарасова ніч» (П. Мартосу), «Іван Підкова» (В.Штернбергу), «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «Тополя» (П.Петровській), «Думи мої, думи мої», «Перебендя» (Є.Гребінці), «Катерина» (В.Жуковському), «До Основ'яненка».

.

Вихід «Кобзаря» неоднозначно був зустрінутий критикою. Так, у періодичних виданнях «Библиотека для чтения» (О. Сенковський), «Современник», «Отечественные записки», «Сын отечества», «Маяк» з явилися публікації, автори яких дорікали Шевченку за написання поезій українською мовою, проте не заперечували талановитості автора.

Значення «Кобзаря» важко переоцінити.!!!!

Наприкінці 1841 року вийшов окремою книгою найбільший і, можливо, найскладніший та суперечливий твір «Гайдамаки». Це героїко-епічна поема про народне повстання, Коліївщину, 1768 року на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту під проводом І.Гонти і М. Залізняка, жорстоко придушене Катериною ІІ. Повстання стало формальною причиною для остаточного знищення Запорозької Січі. Ідея поеми звучить уже в «Передмові»: «Нехай житом – пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слов’янська земля». При підготовці твору Шевченко опирався на: статтю «Барская конфедерация» в Енциклопедії Плюшара, роман Чайковського «Вернигора», книгу Боплана «Описание Украины», Бантиша-Каменського «История Малой России», І. Срезневського «Запорожская старина», «Историю русов». Якщо його попередники, захоплено змальовуючи наше минуле, з сумом визначали історичну приреченість української нації сьогодні, то Шевченко героїзм рідної історії осмислив, як запоруку майбутнього відродження України:

ЗАЛ

У 1843 році, через 14 років, повернувся в Україну вільною людиною, талановитим художником і відомим поетом. Тут знайомиться з П.Кулішем, О. Афанасьєвим-Чужбинським, Я. де Бальменом, В.Закревським, О.Капністом, відвідує Яготин, маєток князя М.Рєпніна-Волконського. У сім’ї Рєпніна збиралося обізнане з літературою і мистецтвом середовище. Особливі стосунки склалися з Варварою Репніною і переросли в багаторічну дружбу. У цій гостинній родині Шевченко написав поему «Тризна», присвятив Варварі, а також подарував їй автопортрет 1843 року.

Тричі побував у Кирилівці, з П.Кулішем відвідав Києво-Межигірський монастир, приїздив на Хортицю. Картини народного життя, духовний і соціальний занепад, неправда і неволя глибоко вразили поета. Повернувшись до Петербурга, у листі до Я. Кухаренка він пише: «Був я торік в Україні, і на Хортиці був, і у Межигірського Спаса, і скрізь був і все плакав: сплюндрували Україну катової віри німота з москалями..». Це спонукає його шукати відповіді на питання: що сталося з Україною, чому вона перебуває в духовній і соціальній руїні. Першим прозрінням поета стала поезія «Розрита могила» (жовтень 1843 р.)

Світе тихий, краю милий,Моя Україно!За що тебе сплюндровано,За що, мамо, гинеш?

У наступній поезії, «Чигрине, Чигрине» (лютий 1844 р.), розбуджує національну пам'ять:

За що ж боролись ми з ляхами?За що ж ми різались з ордами?За що скородили списами

Московські ребра?..

Засівали і рудою поливали

І шаблями скородили…

Що на ниві уродило?

Уродила рута,рута

Волі нашої отрута.

На початку 1844 року Шевченко повертається у Петербург закінчувати навчання в Академії. Але вражень, висновків так багато, і вони такі глибокі, що митець відчуває необхідність написати фундаментальний твір-узагальнення. Так з'явилася поема «Сон».

«Сон» – це перший в новій українській літературі твір політичної сатири, в якому самодержавство викривалось і осміювалось з позиції народу. Шевченко проявив себе як філігранний майстер художньої деталі у трьох картинах, які бачить ліричний герой, пролітаючи над Україною, Сибіром і Петербургом. Петербург – пам’ятник «Первому - Вторая» і інвектива: «Це той Перший, що розпинав нашу Україну, А Вторая доконала вдову-сиротину». І інвектива «Плач, Україно, бездітна вдовиця» «твої діти московською блекотою в німецьких теплицях заглушені». Так поет і художник створює широку панораму життя Російської імперії.

Той мурує, той руйнує,Той неситим оком —За край світа зазирає,Чи нема країни,Щоб загарбать і з собоюВзять у домовину.А той, щедрий та розкошний,Все храми муруєТа отечество так любить,Так за ним бідкує,Так із його, сердешного,Кров, як воду, точить!..А братія мовчить собі,Витріщивши очі!

Шевченко показав Російську імперію політичним монстром, який, на руїнах своїх колоній, за допомогою війська, церкви, політичних маніпуляцій насаджував рабську покірність перед царем-батюшкою, нівелював національні особливості народів. Це був могутній удар по деспотії і тиранії. Ось чому цей твір був названий найзухвалішим при розгляді справи Кирило-Мефодіївського товариства.

В грудні 1845 року він отримав атестат, в якому було зазначено, що Шевченко «в живописи исторической и портретной… 22 марта 1845 года возведён в звание некласного художника». Не дочекавшись атестату Шевченко повертається на Україну.

ЗАЛ

Автопортрет 1845 року.. Всього лише за півтора місяця з-під пера виходять такі геніальні твори, як «Єретик», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Три літа», «Як умру, то поховайте», які визначили засади української ідеї на подальші століття. Пізніше твори, написані у 1843-1845 рр., поет переписав до рукописної збірки «Три літа».

Найбільше страждав поет від того, що Україну катували свої ж сини. Проблема лідера в усі часи в Україні спонукала шукати прикладів в історії інших слов янських народів. У поемі «Єретик» (листопад 1845 р.) Шевченко виходить за межі Російської імперії. Йдеться про чеський народ, який на початку ХV ст. боровся проти німецьких феодалів і католицької церкви на чолі з Яном Гусом (письменник, проповідник, ректор Празького університету). Гуса на Вселенському соборі засудили, як єретика, до спалення. Але його справу продовжили чехи у «гусистському» рухові, який набрав сили під проводом Яна Жижки. Поетові були близькі ідеї слов’янської єдності. Він читав дослідження вченого, дослідника слов янської історії, етнографії Павела Шафарика («Слов янський народопис»), йому адресував присвяту до поеми: Слава тобі, Шафарику, Од віку й навіки, Що звів єси в одне море Слов янськії ріки!… На початку вересня 1845 року Шевченко пише поему «Кавказ», коли дізнався про загибель свого друга Якова де Бальмена у Даргинському поході у липні 1845 року. Головною думкою твору є співчуття кавказьким народам і впевненість у їхній перемозі:Борітеся – поборете, Вам Бог помогає!За вас правда, за вас славаІ воля святая!Поема написана у формі монологу колонізатора, який цинічно пояснює свою присутність на Кавказі благими намірами – допомогти місцевому народові вибратися з відсталості:Чурек і сакля — все твоє;Воно не прошене, не дане,Ніхто й не возьме за своє,Не поведе тебе в кайданах…До нас в науку! ми навчим,Почому хліб і сіль почім!...Якби ви з нами подружились,Багато б дечому навчились!У нас же й світа, як на те —Одна Сибір неісходима,А тюрм, а люду!.. Що й лічить!Од молдаванина до фіннаНа всіх язиках все мовчить,Бо благоденствує!Надзвичайно трагічно звучить посвята Якову де Бальмену – дань Шевченка тим учасникам походу, які не по своїй волі стали колонізаторами: І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове любий! Не за Україну, а за її ката Довелося пролить кров чисту, Не чорну, довелося запить З московської чаші московську отруту..Звичайно про друк таких творів не могло бути й мови. Трагічну історію мала і книга: вона десятиліттями перебувала у сховищах ІІІ-го відділу Його Імператорської Величності канцелярії, а потім понад півстоліття – в архіві департаменту поліції. Сторінки «бунтівної книги» були старанно прошиті, пронумеровані, опечатані сургучною печаткою. Лише 1907 року Шевченкові автографи було передано до Чернігівського музею української старовини, але широкого доступу до них не було. Зараз збірка зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. Окремі твори збірки «Три літа» в рукописних списках поширювалися серед членів Кирило-Мефодіївського братства. Адже головна ідея всіх його творів «Трьох літ» - заклик до формування української еліти, спроможної взяти на себе відповідальність за долю нації – була викладена М. Костомаровим у програмному «Книзі буття українського народу», 109-й пункт якої звучить: «І встане Україна і буде непідлеглою Річчю [Посполитою] в союзі слов’янськім». За доносом студента Олексія Петрова розпочалися арешти братчиків. 5 квітня 1847р. заарештували Т. Шевченка. Жандарми відібрали у Шевченка всі папери і збірку «Три літа». Саме ця збірка була найважливішим аргументом при покаранні поета.Через арешт поет так і не здійснив видання другого «Кобзаря», яке тоді готував. Отже, поет поставив істотні завдання перед українськими письменниками: піднести українське художнє слово на рівень соціальних, національних прагнень і духовних потреб народу. Так закінчився другий, зрілий, період творчості Шевченка, який позначився переходом від романтизму до критичного реалізму. 8 ЗАЛ Уже на другий день після арешту, під посиленою вартою, Шевченка відправили до Санкт-Петербурга і ув'язнили в казематі ІІІ-го відділу Його Імператорської Величності.Перебуваючи під слідством, поет написав цикл віршів під назвою «В казематі» з присвятою – «Моїм соузникам посвящаю» (копії автографів в експозиції). Цар затвердив вирок, запропонований А.Орловим, дописавши і підкресливши власноруч: «…под стражайший надзор с запрещением писать и рисовать». 30 травня 1847 року Шевченку оголосили вирок. Перед ним відкривалась страшна перспектива солдатчини. Звичайно, як людина, він стривожений своїм майбутнім. В Орській фортеці Шевченкові довелося прослужити рядовим 3-ї роти 5-го батальйону Оренбурзького корпусу довгих 3 роки. Поета мучить неволя, самотність, відірваність від України, а ще жаль, що минає 10 років з виходу «Кобзаря», а ніхто з українців досі не відгукнувся на нього: …Бо вже б, здавалося, пора: Либонь, уже десяте літо,Як людям дав я «Кобзаря»,А їм неначе рот зашито - Ніхто й не гавкне, не лайне,Неначе й не було мене.(«Хіба самому написать»)Заслання – це виклик, який доля кинула поету. 120 блискучих поезій – ось якою була відповідь Шевченка на заборону писати. Вперше він розкриває свою душу, створює внутрішню гармонійну мелодію, яка пливе з незагойної рани серця ніби сама по собі, ніби з нічого. Душевна відкритість, біль, жаль, розлука, зневіра і, все-таки, – надія на майбутнє – основні мотиви поезії цього періоду.

Після закінчення обстеження Аральського моря Шевченку було дозволено залишитись в Оренбурзі для остаточного опрацювання матеріалів експедиції. У квітні 1850 р. прапорщик М.Ісаєв подає донос комендантові Оренбурзького корпусу, що Шевченко ходить у цивільному одязі, живе на приватній квартирі й малює, тобто не виконує монаршої волі. Поета було знову заарештовано і відправлено до Новопетровського укріплення, на півострів Мангишлак.

«Кара шпіцрутенами». Небо вкрите похмурими хмарами. На першому плані – напівроздягнена постать засудженого до покарання. Біля ніг лежать щойно зняті кайдани і сорочка. Сам художник неодноразово був очевидцем, як трагічно гинули в страшних муках або залишалися каліками безневинні люди. Важливо відмітити, що Шевченко виконував композиції, маючи намір надрукувати серію в техніці офорта-акватинти; він прагнув до чіткого моделювання форми, до контрастних зіставлень основної постаті й оточення, до такої градації тону сепії, яку б легко можна було відтворити технікою офорта-акватинти

ЗАЛ

Звертаємо увагу на глибоко психологічний автопортрет Шевченка 1851 р.: змарніле обличчя, лисіюча голова, густа широка борода. Сповнена відчаю творча особистість. А в погляді одна думка:

Дай дожити, подивитись,

О, Боже мій милий,

На луги тії зеленії,

На тії могили. А не даси,

то донеси на мою країну

Мої сльози. Бо я, Боже,

Я за неї гину! («Лічу в неволі дні і ночі»)

Протягом семи невимовно довгих років у безкраїй пустелі Тарас Шевченко не напише жодного поетичного рядка. Проте створить близько 20 прозових повістей російською мовою, з яких збереглося лише 9: „Наймичка”, „Варнак”, „Княгиня”, „Музикант”, „Художник”, „Капітанша”, „Близнюки”, „Прогулка с удовольствием и не без морали”, «Несчасный». Цінні вони, насамперед, тим, що розкривають багато сторінок з життя самого Шевченка – дитинства, перебування в Петербурзі, в Україні у 1840-х рр., на засланні.

Десятирічна каторга забрала надзвичайно багато здоров’я, енергії, душевних сил, але не зламала поета. 1 серпня 1857 року прийшов офіційний наказ про звільнення. Наступного дня Тарас Шевченко залишив укріплення».

ЗАЛ

У вересні прибуває до Нижнього Новгорода. Але знову біда. «Тепер я на волі. Та на такій волі, як собака на прив’ язі» - з болем пише він у листі до М.Щепкіна. Йому заборонено жити у столицях – Москві й Петербурзі. На непевний час Шевченко мусив залишатись у Нижньому Новгороді, почуваючи себе в’язнем.

Шевченко перебував в осередку декабристської традиції. У Новгороді жили колишні декабристи І.Аненков, О.Муравйов, М.Бестужев. Зустрічався поет із М. Дороховою, двоюрідною сестрою декабристів Ф. Валковського і З. Чернишова. У кінці 1857 р. він пише поему «Неофіти». Сюжет про життя перших християн і переслідування їх імператором Нероном відомий у західній літературі. Проте, йдучи за сюжетом, Шевченко насправді говорив не про Рим, а про російську дійсність. Образи поеми набирають алегоричного значення. Так, імператор Нерон – це узагальнений образ всякого деспота – самодержця, християни – сучасні поетові борці проти царизму.Своє слово поет спрямовує в Україну:

…………………..Ридаю!

Молю, ридаючи. Пошли

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйну понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило.

Кадило істини.

ЗАЛ

У березні 1858 року Шевченко повертається до Петербурга. Громадськість столиці зустріла уже легендарного в’язня сумління з пошаною і захопленням. І давні, і нові знайомі наперебій поспішали відзначити повернення улюбленого поета обідами, вечерями, де центром товариства був Тарас Шевченко. Він познайомився з Федором Достоєвським, А.Островським, М.Некрасовим, І.Тургенєвим, щиро заприятелював зі славнозвісним афро-американським актором Айрою Олдріджем, що гастролював у Петербурзі (виконав його портрет). У цьому середовищі Шевченко почувався рівним, був загальношанованим як найбільший поет і патріот своєї Батьківщини.

У червні Тарасу Шевченку, за клопотанням родини Ф. і А.Толстих, було надано житло при Академії мистецтв. Він поринає в роботу. Але весь час рветься в Україну. Лише наприкінці травня 1859 року такий дозвіл було одержано.

Під час обміру ділянки землеміром Козловським було спровоковано дискусію на релігійну тему. Шевченка звинуватили у „богохульстві”, знову заарештували. Поета тримали деякий час під вартою у с. Мошин та в Черкасах. Саме тут він напише вірш „Сестрі”. Знову у сні бачить сестру, що «наче в раї спочиває», аж раптом вони прокинулись: «ти на панщині, а я в неволі!». У тих же Черкасах з’ явилася поезія «Колись дурною головою»:

О горе! горенько мені!

І де я в світі заховаюсь?

Щодень пілати розпинають,

Морозять, шкварять на огні!

Наслідком арешту став вимушений від’ їзд Т.Шевченка до Петербурга.

Останнє прижиттєве видання творів великого поета – «Кобзар» 1860 року (коштом П. Симиренка, у друкарні П.Куліша) – стало прикладом тяжкого цензурного гніту. У листі до О. Хропаля від 26 листопада 1859 р. Шевченко писав: «Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи та пісні та так, проклята, їх одчистила, що я ледве впізнав свої діточки». З понад 170 поезій, балад та поем, написаних Шевченком в останні роки, він зміг подати у новому вигляді лише 17. Тільки «Давидові псалми» та «Наймичка» могли дати читачеві деяке уявлення про характер поезії періоду «трьох літ». Решта творів належала до раннього, переважно романтичного періоду творчості поета. Проте, навіть у такому варіанті книга сколихнула громадськість, утвердила славу Шевченка як геніального поета, привернула увагу критики до проблем усього українського письменства.

Вслід за українським виданням того ж року видано «Кобзаръ» Тараса Шевченка в переводе русских поэтов» під редакцією М. Гербеля. Серед перекладачів – М.Михайлов, Л.Мей, М.Курочкін, О.Плещеєв, М. Гербель, М.Берг, В. Крестовський. Книга починалася автобіографічним листом Шевченка до О.Оболонського, редактора журналу «Народное чтение» (перевидавалася у 1869, 1876, 1905 роках). Серед надрукованих творів - «Думи мої, думи мої», «Перебендя», поема «Гайдамаки» в уривках, але відсутні «До Основ’яненка», «Псалми Давидові». Зате тут вміщено 11 нових поезій, створених переважно на засланні.

ЗАЛ

У Петербурзі склався гурток діячів української культури, так звана Петербурзька громада, у числі якої були Пантелеймон Куліш, Ганна Барвінок, Василь Білозерський, Микола Костомаров та ін. Одразу ж по приїзді в це коло увійшов і Шевченко. Колишні кирило-мефодіївці опікувалися, зокрема, справою видання літературних творів українською мовою. Силами громадівців у 1861 році почав виходити літературно-науковий журнал „Основа”, у першому номері якого були надруковані поезії Шевченка: «Не для людей, тієї слави», початок поеми «Єретик», «Пустка», «Ой три шляхи широкії», поема «Чернець», а в другому – уже некролог на його смерть та поема «Москалева криниця» (загалом на сторінках видання протягом 1861-1862 року надруковано понад 70 творів Шевченка).

Долучився Шевченко і до справи народної освіти в Україні. Громада займалась організацією народних шкіл в Україні, створенням підручників рідною мовою. Активну участь у всіх цих справах брав і Шевченко. Зокрема, він уклав „Букварь Южнорусский”, що призначався для українських недільних шкіл.

.

Дата добавления: 2015-11-14