Якою має бути валютна політика?

Трохим КOВAЛЬЧУК, голова Міжвідомчої комісії з питань фінансової безпеки при Раді національної безпеки та оборони України, професор

Національний банк України ініціює нині широке обговорення програмного документа щодо валютної політики на досить віддалений період, що не можна не вітати.

Передусім слід сказати про певну некоректність вживання терміна "Концепція валютної політики та програми дій до 2015 року". Україна переживає революційні, без перебільшення, перетворення, і в такому стані настільки далекосяжні плани реальних дій складати не просто. За всі роки незалежності в сфері валютної політики, як і взагалі в фінансах на рівні держави, жодного року не були дотримані навіть офіційно, на рівні законодавства, затверджені параметри грошової маси, валютного курсу та інші фінансові показники.

Тому говорити можна справді про концепцію валютної, а правильніше сказати, взагалі всієї фінансової політики Української держави на поточний час і на перспективу. Дуже добре, що Національний банк в даному разі не вживає звичний для себе вираз "політики НБУ". Національний банк не є самостійним і незалежним суб'єктом державної політики -він має бути одним з її виконавців. Визначена законом незалежність НБУ - це право на самостійне використання дозволених державою інструментів для досягнення встановленої державною владою і, зрештою, народом мети. Не можуть існувати незалежно одна від одної "економічна політика держави" і "грошово-кредитна (чи будь-яка інша) політика Національного банку". Друга є всього-на-всього складовою, навіть просто механізмом реалізації першої. На жаль, досі такої єдності і підпорядкування не помічалося.

У нашій країні, і це треба визнати, досі не існує усталеної концепції, а тим паче програми дій держави в економічній сфері на середньостроковий і тим більше довгостроковий період. Щороку міняються уряди, кожен висуває свою програму дій, наповнену більше політичними гаслами, ніж конкретними діями, при вдалому варіанті проштовхує її через парламент, а далі діє в "ручному режимі".

Єдиним нормативним документом, який в Україні може розглядатися як формалізований і законодавчо затверджений "план дій" в економіці, є Державний бюджет на кожен рік. До його розробки Національним банком подається проект "Основних напрямків грошово-кредитної політики", який містить і прогнозовані Національним банком параметри обмінного курсу національної валюти. Але цей документ жодного разу, наскільки пам'ятаю, не затверджувався Верховною Радою. Так само жодного разу не вдавалося цих параметрів дотриматися.

Отже, можна констатувати, що на сьогодні належним чином офіційно затвердженої концепції валютно-курсової політики навіть на короткостроковий період в Україні не існує. Тому постановка Національним банком питання про формування такої концепції, висловлюючись термінами науковців, вкрай актуальна і заслуговує схвалення та всілякої підтримки.

Але коли вже казати про визнання цієї концепції на рівні нормативного документа, то вона не може претендувати на таку вже конкретизацію, як "план дій". Головне на сьогодні - сформулювати оптимальну для особливих умов перехідного стану України саме концепцію валютної політики у розумінні її спрямованості, а не конкретних шляхів реалізації, тим більше розписаних більш як на десять років наперед. Ця спрямованість, в свою чергу, вже задана обраним Україною незалежним і притому ринково-демократичним шляхом. Отже, головні завдання, яким має відповідати Концепція валютної політики, відомі.

Державна суверенність і поки що неучасть у міждержавних союзах вимагає наявності власної грошової системи - це реалізовано, причому не з 1996, а з 1992 року, і навіть не з жовтня, а з 10 січня.

Так, ринково-демократичний вибір вимагає певної ліберальності державної політики щодо дозволу на використання іноземних валют громадянами і юридичними особами на території держави. Це завдання загалом виконане, але водночас потребує суттєвого уточнення. Грошовий обіг на території України деформований - надто велика частка розрахунків і ще більша частка заощаджень використовують іноземну, а не національну грошову одиницю. Тому концепція зобов'язана передбачати шляхи розв'язання цієї проблеми, причому демократичними методами. Позаяк зрозуміло, що простим посиленням репресивних заходів досягти зменшення рівня "доларизації" країни неможливо.

Зокрема, за всі роки незалежності так і не робилося спроб створити національний фінансовий інструмент для зберігання заощаджень. У нестабільних умовах фінансові інституції (як банки, так і небанківські установи) не можуть гарантувати цілісність заощаджень - отже, громадяни і взагалі суб'єкти ринкових відносин вимушено використовують іноземну валюту як своєрідний цінний папір. А проблема могла б знайти розв'язання, приміром, шляхом випуску гарантованих державою особливого виду ощадних сертифікатів, номінованих у відносно стабільних одиницях. Просто цю проблему навіть не пробували розв'язувати.

Наразі рівень доларизації підтримується наявністю в країні значних обсягів тіньового економічного обороту, сприяючи тим самим його існуванню. З цим явищем боротися непросто. Адже навіть вживання слова "боротися" не зовсім доречне, оскільки з недогляду самої держави в багатьох випадках учасники економічних процесів прямо-таки змушені приховувати цілком корисну і необхідну для держави діяльність. Автори Концепції валютної політики, напевне, неспроможні вказати всі шляхи подолання тінізації, але зобов'язані враховувати це явище і передбачити в ній свої рішення, щоб допомогти державі звести тіньові економічні процеси принаймні до безпечного рівня. Тут є величезна кількість невикористаних можливостей, щодо яких ще й досі навіть не робилися спроби застосування.

Україна обрала для себе шлях зовнішньоекономічної відкритості, просування по якому передбачає, що валютна політика держави має бути спрямована на досягнення конвертованості національної валюти. Цікаво, що в реальності в цьому плані існує менше проблем, ніж прийнято вважати. Купоно-карбованець став фактично конвертованим з першого дня появи в обігу - його визнав таким тіньовий ринок. Звичайно, потрібно було домагатися приєднання України до восьмої статті статуту МВФ, але цим ми не зробили б українську грошову одиницю конвертованою, а лише зафіксували б цю вже набуту нею властивість.

Щоправда, протягом 1992 року (з січня по жовтень) в Україні цього не розуміли чи не хотіли розуміти. Купоно-карбованець був запущений в обіг лише як готівкова валюта, а в безготівкових розрахунках він нібито ставав російським рублем. Це і тоді було безглуздям, але зрозумілим стало лише в жовтні - за цей час мільярди доларів валютної виручки з проданих в Росію товарів не повернулися додому. Не можна звинуватити в цьому експортерів, ні громадян, ні законослухняних керівників підприємств - жодна людина при здоровому глузді не стала б віддавати власною працею зароблені російські рублі за таку ж суму в купоно-карбованцях, коли обмінний курс різнився в десятки разів. Зрозуміло, що і Російська Федерація не визнавала "справжності" наших грошей для розрахунків з нею - за рік нагромадився спровокований нами самими борг перед Росією за енергоносії, за яким і досі не можемо розрахуватися. Треба було відразу встановити ринковий обмінний курс рубля і гривні, тоді й боргів було б менше. Значна частина нашого державного боргу лежить на совісті розробників перших кроків валютної політики в Україні.

Проте навіть ставити як завдання на реальну перспективу досягнення гривнею "вільної конвертованості" не варто. Взагалі, поняття "вільно конвертована валюта" некоректне. Це, так би мовити, базарний "сленг", а не наукове визначення. В міжнародних економічних відносинах застосовується поняття "валюта, що вільно використовується". Але цей статус національна грошова одиниця отримує не завдяки штучним методам внутрішнього плану, а рівнем міжнародної значущості своєї економіки. Треба бути реалістами - світ багато означає для України, але Україна поки що надто мало означає для всього світу.

Значні проблеми у формуванні концепції валютної політики держави виникають у плані встановлення її обмінного курсу до інших валют. Тут є цілком зрозумілі й недискусійні аспекти: наприклад, нині вже ніхто не ставить питання про те, чи в державі має існувати один валютний обмінний курс, чи він може бути множинним для різних випадків. Власне, у більшості країн світу це ніколи не було дискусійним питанням, але в нашій державі певний час зберігалося нарочите нерозуміння. До 1995 року Національний банк підтримував практику так званого "офіційного" обмінного курсу, багаторазово завищеного для національної валюти. Внаслідок чого, за різними оцінками, щонайменше двадцять мільярдів доларів США опинилися за межами держави.

З 1995 року в країні існує єдиний обмінний курс національної валюти до інших валют, функціонує цивілізований і досить розвинутий валютний ринок. Національний банк навчився кваліфіковано утримувати обмінний курс на встановленому власноруч рівні сучасними методами. НБУ контролює обсяги грошової маси в обігу, регулює співвідношення попиту і пропозиції на валютному ринку шляхом як закупівлі валюти в свої резерви, так і валютних інтервенцій. Щоправда, відсутнє чітке розуміння того, яким має бути цей валютний курс, скільки валютних резервів треба мати в державі, як їх використовувати тощо.

З історії фінансових криз у всьому світі відомо, що валютні резерви ще жодного разу не врятували національні гроші від зниження обмінного курсу, якщо стан економіки його не забезпечував. Так само відбулося і в нашій країні - восени 1998 року майже весь валютний резерв було викинуто на ринок нібито для підтримки курсу гривні. Долар США продавали по 2,3 гривні, тоді як реальний ринковий курс перевищував 4 гривні. Тож не дивина, що ще й досі не оприлюднено, хто купував валюту за цим курсом. Гривню, зрозуміло, не врятували, але одним махом збагатили валютних спекулянтів щонайменше на три мільярди гривень. Разом з тим потрійне зниження обмінного курсу стало відчутним поштовхом до виходу з стагнації. Постає риторичне запитання: навіщо було його примусово підтримувати, завдаючи збитків народу і державі?

Нині валютний резерв НБУ перевищив 6 млрд. доларів і продовжує нагромаджуватись, тоді як держава під високі відсотки позичає валюту для поточних боргових платежів. Хтось запитає: в яку концепцію це вписується?

Концептуально невирішеними на сьогодні залишаються такі головні питання: яким має бути ринковий обмінний курс на відповідний момент поточного часу, якою має бути узагальнююча тенденція руху валютного курсу - орієнтована на стабільність, на укріплення чи на ослаблення національної валюти?

Звертаю увагу, що використав звичні в нашій державі, але неправильні визначення. Розмірність національного масштабу цін та його динаміка не можуть характеризуватися поняттями "укріплення" чи "ослаблення" з відтінком схвалення чи осуду. "Велика" грошова одиниця - це не обов'язково добре, так само і "дрібна" далеко не завжди погано. "Зниження" обмінного курсу - це зовсім не "погіршення" в розумінні "послаблення", і водночас "підвищення" - це не зовсім "укріплення" і тим більше не "поліпшення".

Останні роки свого існування дрібний купоно-карбованець був міцніший за всі валюти в СНД, але в цьому не було нічого доброго. У відносинах з Росією - сорок тисяч купоно-карбованців за російський рубль було добре для України і погано для Росії. А сто вісімдесят п'ять тисяч за долар США - було погано для України і добре для США в тому плані, що краще було прагнути не до 100 000, а до півмільйона купоно-карбованців за кожен долар.

Дрібна єна - надзвичайно міцна валюта, але саме її надмірна міцність є складовою стагнації Японії. Коли євро нестримно зростав відносно долара США, в Європі зовсім не раділи з цього приводу і полегшено зітхнули, коли зміцнення припинилося.

Найбільше значення для національної економіки має не кількісне співвідношення обмінного курсу, а спрямованість його руху. Простіше кажучи, валютний курс має бути величиною змінною в математичному розумінні: перша похідна валютної кривої має бути додатньою, причому мати максимально можливу для національної безпеки розмірність, а друга -від'ємною, але мати при цьому кількісну вираженість, мінімально допустиму з технічного боку справи.

Можу впевнено стверджувати, що в нашій державі відсутнє загальноприйнятне розуміння того, яку тенденцію валютного курсу треба підтримувати - на збільшення відносної вартості національної грошової одиниці чи на зменшення. Так само впевнено стверджую, що протягом останніх восьми років за відсутності такого взаємопогодженого розуміння валютно-курсова політика в державі недостатньо сприяла економічному розвиткові. Стверджую, але водночас є відчуття, що вона не просто "не сприяла", а була згубною для держави.

Треба, зрештою, правильно вибудувати ієрархію пріоритетів -на першому місці має бути не абстрактний "обмінний курс", а стабільність держави, підвищення добробуту населення і збалансоване економічне зростання. Навіть стабільність цін має стояти на другому місці порівняно із стабільністю реальних доходів населення, а вже обмінний курс бути на такому рівні і в такій динаміці, щоб принаймні не заважати досягненню цих пріоритетних цілей, а краще - сприяти.

Валютний обмінний курс має бути тісно пов'язаний з динамікою внутрішніх цін. У Посланні Президента України на 2001 рік було сказано: "Симптомом недостатньої результативності грошово-валютної політики НБУ стала глибока диспропорція між валютною стабілізацією гривні і значним рівнем внутрішньої інфляції, що склалася у 2000 році. Цей чинник підриває конкурентоспроможність насамперед експортних галузей економіки і може стати відчутним гальмом економічного зростання". Ці вказівки Президента ще більш актуальні щодо нинішньої ситуації, але не виконуються.

В Україні під впливом гіпертрофованого страху перед інфляцією сформувалася особлива парадигма грошової політики, що домінує останні роки. Йдеться навіть не про модифікований монетаризм, як стверджується, а про примітивний лібералістський фундаменталізм, відкинутий розвинутим світом ще в ХІХ столітті.

Перебільшений страх перед інфляцією поступово переконав суспільну думку, що інфляція є найбільшим злом в економіці й суспільстві. Всі сили і можливості держави останнім часом кинуто на боротьбу з інфляцією і утримання обмінного курсу. Найефективнішим способом для розв'язання цієї проблеми НБУ і уряд (під тиском закордонних порадників і власних монетаристів) вважають зовнішні запозичення. Проте виявилося, якщо неконтрольована емісія вела до інфляції, то неконтрольовані іноземні кредити та позики призвели до стрімкого зростання зовнішньої заборгованості і, врешті-решт, до повного підпорядкування нашої держави зовнішньому впливу. Жодна з розвинених країн на практиці не здійснювала тих заходів, яких наполегливо вимагали від України.

Жорстка монетарна політика НБУ, прагнення за всяку ціну утримати стабільність національної валюти потягнули за собою принизливі позики від інших країн та міжнародних фінансових організацій. Наразі зрозуміло, що зарубіжні позики та кредити видавалися лише під закупівлю українською стороною іноземних товарів та послуг. Внаслідок цього досить швидко виявилась специфічна причинно-наслідкова залежність: кожен долар зарубіжних товарно-цільових кредитів та позик обумовив витіснення рівнозначної за вартістю вітчизняної товарної маси. Монетарний "протекціонізм" переповнив внутрішній споживчий ринок зарубіжними товарами, паралізуючи та деморалізуючи вітчизняне виробництво.

Надмірна доларизація і величезна заборгованість на тлі занепаду національного виробництва і тотальної бідності населення - наслідки механічного виконання рекомендацій іноземних монетаристів. Саме через надмірне стискання гривневої грошової маси обміліли джерела обігових коштів підприємств, утворилась їхня взаємна заборгованість та збільшився попит на долар, що постійно створювало внутрішні передумови до нового інфляційного вибуху.

Гіперінфляція 1992-1993 років могла стати очищувальною кризою, після якої організм відроджується, але відродження було тоді загальмоване зовнішньою фінансовою "підтримкою". Остання призвела до кризи 1998 року. На щастя, в 1999 році вдалося вирватися з боргової залежності. Власне, це не варто відносити до наслідків усвідомленого прагнення Української держави - їй просто перестали надалі позичати. МВФ, а за його прикладом і інші учасники світового фінансового ринку припинили подальше кредитування, хоч урядовці і продовжували принизливо їх випрошувати.

Загальний державний борг України становить нині близько чотирнадцяти мільярдів доларів, хоч би як його ділили на "умовний" та "прямий". Якщо навіть не позичати більше ні цента, ні копійки, платити будемо ще тридцять п'ять років. А ми ще позичаємо...

А. С. Гальчинський навів нещодавно результати розрахунків, які свідчать про факт втрати експортерами до 1 мільярда доларів внаслідок надмірної цінової стабілізації 2002 року. Насправді втрати 2002 року були значно більшими. Власне, і нещодавнє продовольче потрясіння має корені в тій же "стабільності". Як приклад згубності валютно-курсової політики нагадаю: на 2001 рік було свого часу закладено валютний курс 6,3 гривні за долар США, а закінчився рік на позначці 5,3 гривні. Експорт тоді значно перевищив 15 млрд. доларів США. Навіть з урахуванням того, що менше довелося заплатити за імпортні енергоносії, експортери країни недоотримали щонайменше 10 мільярдів гривень виручки і майже стільки ж прибутку, бо собівартість при інфляції зростає повільніше, ніж обсяги виручки. Бюджет недоотримав не менш як 3 мільярди гривень надходжень. До речі, і повернення ПДВ, щодо якого здіймають галас великі експортери, було б здійснене у повних обсягах, якби запланований курс був витриманий.

Тому в Україні має існувати така концепція валютної політики, яка б дала змогу використати весь потенціал вітчизняної економіки і сприяла зростанню авторитету країни і добробуту її громадян.

Поняття валюти та валютних операцій
Валютний ринок належить до однієї з найважливіших складових грошового ринку держави і тому потребує проведення державного регулювання. За роки незалежності України та формування її валютного ринку було розроблено законодавчу та нормативно-правову базу, створено інституційні форми організації валютних відносин, створена національна валютна система тощо. Водночас динамізм валютних відносин, їх інтернаціоналізація потребують постійного вдосконалення чинного законодавства, приведення його у відповідність із сучасними економічними реаліями, що у кінцевому підсумку спрямовуються на підтримання стабільності національної грошової одиниці України та підвищення авторитету країни на міжнародному ринку.
Чинне законодавство визначає валюту України як грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у вкладах у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України.
Відповідно, іноземна валюта - це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України.
Як інструмент обігу використовуються також платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в національній чи іноземній валюті або банківських металах.
Банківські метали- це золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.
Отже, до валютних цінностей можна віднести іноземну валюту, платіжні документи та фондові цінності в іноземній валюті, дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння, за винятком ювелірних та побутових виробів.
Валютними операціями називають певні банківські та фінансові операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності. Чинне законодавство відносить до валютних операцій такі:
- пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
- пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;
- пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.
Учасниками валютних операцій виступають центральний банк держави; валютні біржі; банківські установи; підприємства та кредитно-фінансові установи, що здійснюють зовнішньоекономічні операції; підприємства, міжнародні корпорації та фінансові установи, що здійснюють іноземні вкладення активів; фізичні особи; валютні брокерські фірми. Всі вони виступають агентами валютного ринку. Валютний ринок як економічна категорія відображає певну сукупність відносин, пов'язаних зі здійсненням операцій з купівлі-продажу валютних цінностей та руху іноземних капіталів.
Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контрою" та Закону України "Про банки і банківську діяльність" валютні операції здійснюються банками та іншими фінансовими установами на основі ліцензії Національного банку. Залежно від тривалості дії ліцензій, характеру та тривалості валютних операцій можуть видаватися індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій.
Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Індивідуальної ліцензії потребують такі операції:
а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:
- вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається Національним банком України;
- вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;
- платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;
- платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;
- вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;
б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України в межах, встановлених законодавством;
в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави;
д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за медами України, за винятком:
- відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;
- відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;
- відкриття рахунків в іноземній валюті резидентами;
е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.
Чинне законодавство забороняє Національному банку обмежувати права суб'єктів валютного ринку на здійснення операцій з іноземною валютою, гарантовані їм законом.
Здійснюючи державне регулювання відносин у сфері обігу валюти, органи державної влади втілюють валютну політику. Валютна політика - це сукупність заходів, що здійснюються у сфері міжнародних економічних відносин відповідно до поточних та стратегічних цілей економічної політики країни. Вона спрямована на розв'язання головних завдань; забезпечення стабільності економічного зростання, стримування зростання безробіття та інфляції, підтримка рівноваги платіжного балансу.
Основою валютної політики країни є вибір режиму валютних курсів, який відповідає економічному стану держав та її зовнішньоекономічним відносинам. Валютний курс, встановлення якого в переважній більшості країн є прерогативою центрального банку, на фінансово-грошовому ринку виконує певні функції, головними з яких є:
- сприяння інтернаціоналізації грошових відносин;
- сприяння об'єднанню та стабільному розвитку фінансових ринків;
- порівняння рівнів та структури цін, а також результатів виробничої діяльності в окремих країнах;
- порівняння національної та інтернаціональної вартості на національних та світових ринках;
- перерозподіл національного продукту між окремими країнами;
- інтернаціоналізації господарських зв'язків тощо.
Валютний курс є своєрідною формою ціни, яка сплачується в національній грошовій одиниці за одиницю іноземної валюти, і визначається співвідношенням між національною грошовою одиницею та відповідно іноземною валютою виходячи насамперед з їх купівельної спроможності. При встановленні валютного курсу значну роль відіграє конвертованість валюти, за якою здійснюється операція, оскільки вона впливає на купівельну спроможність валюти.
Під конвертованістю валюти розуміють її здатність обмінюватися на валюти інших країн та міжнародні платіжні засоби. Розрізняють повну та часткову конвертованість. Головний критерій такого розмежування полягає у відсутності або наявності валютних обмежень у законодавстві країн, що здійснюють емісію цих валют.
Умови та порядок конвертації (обміну) гривні на іноземну валюту встановлюються Національним банком відповідно до законодавства України про валютне регулювання. НБУ запровадив Класифікатор іноземних валют залежно від рівня їх конвертованості, відповідно до якого валюти поділено на три групи: 1) вільно конвертовані валюти, які без обмежень обмінюються на інші валюти; 2) валюти з обмеженою конвертованістю; 3) неконвертовані валюти, які не обмінюються на інші валюти і курси яких НБУ не визначає.
Форми й методи проведення валютної політики залежать від конкретних умов розвитку економіки, стану платіжних балансів, міжнародних відносин, а також внутрішньої та зовнішньої політики держави'. До таких форм та методів валютної політики, як правило, відносять валютні обмеження, зміну паритетів (девальвацію та ревальвацію), регулювання ступеня конвертованості валюти, режиму валютного курсу, дисконтну та девізну політику, в тому числі валютні інтервенції. Валютні обмеження являють собою систему нормативних правил, що встановлені в адміністративному або законодавчому порядку та спрямовані на обмеження операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (зокрема, державний контроль над операціями, обмеження переказів за кордон, блокування валютної виручки).
Девальвація - зменшення офіційного золотого змісту грошової одиниці країни або зниження її курсу щодо валют інших країн, яке здійснюється у законодавчому порядку. Ревальвація, навпаки, полягає у збільшенні золотого змісту грошової одиниці або підвищенні її курсу щодо валют інших країн, яке здійснюється державою в офіційному порядку. Валютна інтервенція - втручання центральних банків у валютні операції з метою підвищити або знизити курс валюти своєї країни або іноземної валюти. У тих випадках, коли країна заінтересована у підвищенні курсу своєї валюти, центральний банк вдається до масового продажу іноземної та купівлі національної валюти. Якщо ж ставиться протилежна мета - зниження курсу національної валюти, - здійснюється масова купівля іноземної та продаж національної валюти.
В Україні в останні два роки АКБ " Фінанси і кредит", поряд із банками "Аваль", Укрсоцбанк, Приватбанк, є найбільшим оператором на ринку постачання іноземної готівкової валюти. Адже 28 банків, які вже уклали з ним угоди на придбання євро, пов'язані з банком "Фінанси і кредит" лише звичайними договорами. Євро коштують при завезенні трохи дорожче, ніж долари. Якщо, приміром, з долара сплачують 0,05% від суми, то з євро - 0,07%, хоч євро долають удвічі меншу відстань, ніж долар: євро - з Франкфурта, а долар - з Нью-Йорка.
Аналізуючи положення теорії фінансового та господарського права, можна зробити висновок, що валютна система становить державно-правову форму організації міжнародних валютних (грошових) відносин держав. Національна валютна система складається з таких елементів: 1) національна валюта; 2) умови обрання "мостів" валюти держави; 3) паритет національної валюти; 4) режим курсу національної валюти; 5) наявність або відсутність валютних обмежень у країні; 6) національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни; 7) регламентація використання міжнародних кредитних коштів обігу; 8) режим національного валютного ринку і ринку золота; 9) державні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини країни.
Зокрема, Національний банк забезпечує управління золотовалютними резервами держави, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні. Економічну суть золотовалютних резервів становить фонди коштів, що створюються для забезпечення стабільності власної грошової одиниці та платоспроможності держави.

УКООПСПІЛКА

Львівська Комерційна Академія

Кафедра фінансів і кредиту

Реферат:

з курсу: «Фінансовий ринок»

на тему:

«Проблеми функціонування валютного ринку»

Виконала:

ст. IV курсу 462 групи

спеціальності «Фінанси»

Плечінь О.Р.

Перевірила:

Дата добавления: 2015-07-11