Інститут спадкування

У цивільному праві буржуазних країн зазнав серйозних змін, що було зумовлено знищенням феодальних відносин. Особливо яскраво це виявилося у Франції, де першими законодавчими актами революційного періоду суттєво були обмежені права заповідача. Визнаючи спадкування за законом і спадкування за заповітом, законодавець, однак, обмежив заповідальну волю й поставив можливість заповіту в залежність від того, чи залишив спадкодавець дітей, чи ні. І з огляду на кількість залишених дітей він міг розпорядитися лише від половини до трьох чвертей від належної йому власності. Незаконнонароджені діти й невизнані за життя батька діти практично позбавлялися права на спадкування. Такий підхід законодавців частково ґрунтувався на пануванні на той час концепції суспільного походження власності.

У галузі спадкування за законом був знищений принцип першорідства. Право законного спадкування мали родичі до 12 -го ступеня. У 1917 р. коло законних спадкоємців було обмежено 6 -м ступенем спорідненості.

Серед інститутів, характерних для рецепованого римського права й відновлених у Кодексі, слід назвати субституцію (призначення додаткового спадкоємця), щоправда тільки для спадкоємців першого ступеня спорідненості — насамперед дітей, котрі вже народились, або тих, хто може народитися. Тим самим воля заповіту обмежувалася не тільки адресатом, але й обов'язковою долею спадщини. Таким чином, можна побачити, що в питаннях спадщини продовжували панувати перш за все інтереси родини.

Отже, він закріпив ліквідацію феодальних відносин у Франції. В основу Кодексу було покладено принципи цивільно-правової рівності громадян перед законом і необмеженої приватної власності. Це призвело до законодавчого закріплення свободи підприємництва, права власності селян на землю. Детально регламентувалися права власника, порядок розподілу майна між спадкоємцями, заклад землі тощо. Власнику належало необмежене право розпоряджатися річчю.

За цим Кодексом чоловік як глава сім'ї володів усім сімейним майном. Шлюб реєструвався не церквою, а державними органами. Дружина була зобов'язана слідувати за чоловіком, якщо він змінював місце проживання. Вона не могла відчужувати і набувати майно, виступати у суді без дозволу чоловіка. Причинами для розлучення вважалися: 1) подружня зрада; 2) жорстоке ставлення; 3) образа; 4) ув'язнення одного із подружжя за злочин.

Влада над дітьми належала тільки батькові. Якщо батько був незадоволений поведінкою дитини, то після досягнення дитиною 16 років, він міг позбавити її волі на строк до шести місяців.

Успадковувати майно могли родичі до 12 ступеня. Найближчий ступінь родичання виключав решту, тобто якщо с діти, то решта родичів не мають права на спадщину. Угоди могли бути відмінені лише за взаємною згодою сторін. Одностороннє порушення угоди спричиняло відповідальність порушника у вигляді компенсації збитків.

Кодекс Наполеона - збірник французького цивільного права. Офіційно запроваджений у 1804 р. як Французький цивільний кодекс. Одержав нову назву на честь імператора Наполеона І у 1807 р. Містить п'ять підрозділів законів, що стосуються цивільного, кримінального і комерційного права, впроваджений у 1804-1811 рр. У ньому поєдналися ліберальні ідеї революції (такі як свобода особистості, релігійна толерантність) і консервативні (захист власності, право спадковості, родинне право тощо). Кодекс Наполеона перегукувався з „Інституціями Гая” - частиною кодифікації візантійського імператора Юстиніана. Перевагою цього цивільного кодексу є виняткова простота та чіткість формулювань. Із часів наполеонівських воєн цей Кодекс використовують у деяких європейських країнах, зокрема Бельгії. Кодекс став моделлю формування кодексів цивільного права Нідерландів, Італії, Іспанії, окремих південноамериканських країн, канадської провінції Квебек, штату Луїзіана в США.

Дата добавления: 2015-07-10