За Чижевським

І. Доба монументального стилю — XI ст.

II. Доба орнаментального стилю — XII—XIII ст.

III. Переходова доба — XIV—XV ст.

IV. Ренесанс та реформація — кінець XVI ст.

V. Барокко —кін 16—XVIII ст.

VI. Класицизм — кінець XVIII ст. — 40-ві роки XIX ст.

VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років XIX ст.

VIII. Реалізм — від 60-х років XIX ст.

IX. Символізм — початок XX ст.

Для М. Грушевського історія літератури – «вибирання творів найбільш важних», тому він виділяв в своїй періодизації:

1. Перед’ярославський пер. (старша ред.. «Руської правди», договори Русі з греками)

2. Часи київського розквіту (Іларіон, Яків, В. Мономах, Нестор)

3. «Золотий вік» староруської літ-ри («Слово о полку Ігоревім», проповіді Кирила Турівського, печерські повості)

4. Доба галицько-волинська

2.Особливим джерелом перекладної літератури слугувала Біблія(Святе Письмо).Найдавніші списки євангельських текстів – Остромирове Євангеліє, Мстиславове Євангеліє, Добрилове Євангеліє, уривки з Апосполів (11-12ст.). Наявність списків зумовлена тим, що ці книги використовували під час церковних обрядів та служб. Серед них розрізняють паремійники – старозавітні тексти, апракоси – тексти Нового Завіту, псалтирі – збірники релігійних пісень та гімнів. На Русі Біблію поширювали в старословянському перекладі.

Біблія складається із сімдесяти семи книг, написаних у різні часи, різними авторами, різними жанрами, стилями, навіть мовами. Але всі вони сприймаються як єдина й неподільна на частини книга, як суцільний текст, що відтворює духовні пошуки і життєвий досвід, норми моралі й джерела людської мудрості.
Біблія складається з двох розділів: Ветхого, або Старого, Заповіту і Нового Заповіту. У першій частині розповідається про початок світу і створення людини, про її життя й падіння, про недосконалість людей, занепад звичаїв і всесвітній потоп. Завершується Старий Заповіт Книгами Пророків, що є книгами надії. Думку про відродження зруйнованого зв'язку між Богом і людством продовжує Новий Заповіт. У цій частині докладно розповідається про життя Ісуса Христа, його вчення, вчинені ним дива, його смерть, воскресіння й вічне життя. Ісус Христос - це месія, володар Царства Божого, його місія - проповідувати любов і стверджувати її добрими справами.

Найраніше з перекладної літератури з'явилися книги, що входять до складу так званої Біблії. Так називається звод, що складається, по-перше, з пам'яток староєврейської літератури (50 окремих творів). По-друге, до складу Біблії входять пам'ятки християнсько-грецької літератури (27 творів). Перша частина зводу, за християнською термінологією Старий завіт, складається з книг розповідних (книга "Буття", книга "Ісход", книги Ісуса Навіна, Суддів, Руф, чотири книги "Царств"), книг ліро-епічних (твори "пророків", "Книга Іова"), ліричних (Псалтир, "Пісня пісень").
В епічній своїй частині Старий завіт подає староєврейські міфічні перекази про створення світу, про життя першої людської пари - Адама і Єви в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення ними божественної заборони і їх вигнання з раю; про життя їх потомства аж до того часу, коли розгніване божество вирішило винищити рід людський всесвітнім потопом, залишивши з усіх людей тільки праведника Ноя з його сім'єю; про міфічну історію єврейського народу, який під проводом Мойсея виходить з єгипетського рабства шукати місце нового поселення - "землю обітовану".
В другій частині Біблії - Новому завіті, теж різноманітній щодо складу, в її епічній частині, розповідається про життя, вчення, чудеса, смерть і воскресіння засновника християнської релігії Ісуса Христа ("Чотири євангелія" - Матвія, Марка, Луки і Іоанна), про діяльність його учнів (апостолів), а в кінці, в книзі, що називається "Апокаліпсис" (одкровення), - про останні часи людства, про кінець світу і "страшний суд" над живими й мертвими.
Історією свого складання, своїм змістом Біблія до певної міри схожа на священні книги інших релігій. Перша частина Біблії відбила різні етапи стародавньої історії єврейського народу, який від кочового стану переходив до осілого, від родового суспільства - до рабовласницької держави. Друга частина - Новий завіт - виникла в умовах соціального ладу Римської імперії.
Повний переклад Біблії в в українській літературі - наприкінці XVI ст. (Острозька друкована біблія 1581 р.). Одна з найстаріших книг, що збереглися до наших днів від Київської Русі, - це так зване "Остромирове євангеліє", списане із староболгарського оригіналу, як гадають, у Києві дияконом Григорієм для новгородського "посадника" (намісника) Остромира в 1056 - 1057 pp. Цей рукопис, багато орнаментований заставками і розмальованими заголовними буквами, з трьома зображеннями євангелістів, який до того ж прекрасно зберігся, містить євангельські читання, пристосовані для церковної відправи в неділі і в свята (так зване "євангеліє-апракос", неповне).
Біблійні книги відкривали оберненому в християнство читачеві цілий світ різноманітних нових настроїв і образів. На сторiнках Бiблiї багато прекрасних, поетичних легенд. Цi легенди давним-давно iснували в народi i передавались з уст в уста. Потiм, через багато столiть, мудрецi i поети почали в рiзний час записувати їх, потiм цi записи були зiбранi в "Бiблiю". Iз часiв середньовiччя i до наших днiв лiтература черпає з Бiблiї теми, сюжети i мотиви, переосмислюючи їх вiдповiдно до вимог та iдей свого часу.
Найбiльшою популярнiстю серед українських письменникiв користувалася притча про сiяча, що пояснюється просвiтительською функцiєю лiтератури, прагненням вiдкривати народовi очi на його життя. До неї не раз звертався Тарас Шевченко ("Чигирине, Чигирине...", поеми "Сон" i "Кавказ", "Саул", "Не нарiкаю я на Бога") i Пантелеймон Кулiш ("Дума", "Старець", "Неньчина пiсня"). Цю притчу у демократично-просвiтительському дусi перетлумачують Юрiй Федькович ("Нива", "Дикi думи", "Думи мої, дiти мої") Михайло Старицький ("На новий рiк", "Нива").

3. За основу житія взято реальні історичні події та біографія історичних осіб – молодших синів Володимира Святославовича. Історичним джерелом описаних у житії подій є «Повість минулих літ». У сказанні розгортається архетип братовбивства, який відображений у змісті і художній структурі твору.Для змалювання образів використано такі літературні прийоми: монологи,драматизація подій,просторові переміщення,символи,алегорії, метафори. Ранній агіографічний твір «С.Б.Г.» хоч і дотримується композиційної схеми візантійських і староболгарських житій,усе ж орієнтуєтьсяна руську ісотрію та місцевий княжий побут.Одностайна монументальність творів 11-го ст. замінюється різноманітністю орнаментальних прикрас кожного твору, прикрас, що іноді зовсім закривають провідну думку, тенденцію, змінюють характер твору. Та іноді твір навіть не має такого тематичного осередку. Бо й самий зміст не є вже таким одностайним, яким він здебільшого був у творах найстарішої доби: автори охоче збирають старий матеріял та використовують його як прикраси нового твору.

4. Проповідь як жанр виникла у ранньовізантійський період розвитку християнського красномовства,увібравши античні та біблійні традиції.Стиль усної та книжної релігійної проповіді підхопили богослови візантійської доби – Іоанн Златоуст, Григорій Богослов,Іоанн Дамаскін, Василій Великий.Вони створили класичний канон християнського красномовства.Письменство включає проповідь у систему літературних жанрів завдяки її виразній художній специфіці. Проповідь - жанр ораторсько-публіцистичної прози в давній літ.,твір урчистого або релігійно-навчального характеру.Проповіді передавали через гомілетику – мистецтво церковного красномовства. Було 2 типи проповідей: урочиста(на великі свята) та щоденна(покликана до календаря).Проповідь заняла важливе місце у системі жанрів,бо була формою релігійної пропаганди,засобом християнського виховання.Своїм змістом вона звернута не тільки до свідомості віруючих,скільки до їх емоцій.Будували проповідь за правилами художньої творчості,використовуючи художні прийоми,риторичні засоби,спрямовані до емоційної сфери людини.

Епоха бароко в українській літературі охоплює період з 17 по 18 століття.

Художня система бароко надзвичайно складна, уній наявна і мінливість, і поліфонічність.

Література бароко характеризується

*суперечливим поєднанням релігійних і світських мотивів, образів,

*тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності,

*прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

Поняття бароко протягом довгого часу не вживалося по відношенню до української літератури. Його запропонував Дмитро Чижевський і обґрунтував доцільність вживання бароко як назви епохи в українській культурі.

Українське бароко успадкувало багато рис попередніх епох. Зокрема, від Середньовіччя воно перейняло:

- ускладненість готики

- теоцентризм

- релігійне забарвлення к-ри

- посилення ролі церкви й держави.

Від Ренесансу:

- Відродження античної культури

- Синтез античності та християнства

- розуміння природи як шляху до пізнання Бога

- культ сильної особистості: сильна і непересічна покликана служити Богу і державі.

Л-ра епохи бароко звертається не лише до прекрасного, а й до потворного; характерними є натуралістичні образи, сатира, гумор, використання живої народної мови.

Ще одна важлива риса – Секуляризація, або посилення в л-рі світського начала.

Шевчук: Епоху бароко можна назвати Козацьким бароко, бо зародження і розквіт її припадають на часи існування козацької держави. Протистоїть йому Чижевський, який вважає, що така позиція не є об’єктивною, бо пам’ятки цієї епохи творилися не лише представниками козацтва і відображають не лише позиції і світогляд козацтва, а й інших верств населення.

Формується і продовжує свій розвиток Система жанрів:

- поезія- героїчна, метафізична, бурлескна, любовна, зорова

- драматургія – драма і інтермедія.

- проза – історична, художня, паломницька, житійна, ораторсько-проповідницька.

5.У староукраїнській літературі байки широко представлені. Однак вони не утворювали окремий жанр, а виконували допоміжну роль:вважалися одним із засобів красномовства і нерідко вводилися в полемічні твори та проповіді для ілюстрування теоретичних положень.

Саме Сковорода ввів байку в українську літературу як окремий жанр, тобто став першим українським байкарем.

Свої твори цього жанру письменник об’єднав у збірку «Байки Харківські». Назва пов’язана з тим, що писалися ці твори на Харківщині. У збірку увійшло 30 байок.

Разом із збіркоюСковорода надіслав приятилеві листа, у якому висловлював ставлення до цього жанру. Передовсім його увагу до байок привернула робота над трактуванням Біблії, текст якої переповнений алегоріями, притчами, символами. Письменник наголошував, що байка має сенс лише тоді, коли у словах ховається істина.

Байки Сковороди характеризуються рядом стильових особливостей:

-усі вони писані прозою, переважно у формі діалогу.

-складаються з двох частин:фабули(сюжету) та сили(називаючи так мораль, автор підкреслював суть, ідею(силу) кожної байки, друга частина нерідко більша за першу, переростає у невеликий філософський трактат.

-тексти переповнені авторськими афоризмами, народними прислів’ями та приказками.

Можна виокремити чотири тематичні групи байок письменника:

1) тема справжньої цінності людини(Ворона і Чиж, Голова і Тулуб, Діамант і Смарагд)

2) викриття марнославства, прагнення матеріальних вигод (Чиж і Щиглик, Щука і Рак, Олениця і Кабан)

3) дружба, товариські взаємини(Соловей, Жайворонок і Дрізд, Собака і Вовк)

4) тема спорідненої праці(Годинникові колеса, Оселка і ніж, Бджола і Шершень)

6.Свою назву ці твори одержали від грецького слова «вертеп», що в перекладі українською мовою означає «печера». У Біблії розповідається, що Богоматір Марія народила Сина Ісуса в печері, в якій пастухи під час негоди тримали худобу. Ця оповідь з історії християнства покладено в основу різдвяної вистави. Є свідчення, що існували й великодні вертепні драми, в яких ішлося про смерть і воскресіння Ісуса Христа, але вони до нас не дійшли.

Вертеп є різновидом лялькового театру, здавна знаного в усьому світі. Він об’єднав п’єсу серйозного, урочистого змісту і веселі сценки на зразок інтермедій.

Судячи з деяких згадок у літописах, можемо припустити, що вертеп існував ще в часи Київській Русі. Найчастіше вертеп возили по дворах чи виставляли у свята на базарних майданах спудеї(манлрівні дяки) й одержували за вистави винагороду грошима чи їжею. Пізніше за цю справу бралися просто охочі артистичні натури.

Вертепна скринька мала вигляд двоповерхового будиночка без передньої стінки, майстерно зробленого з дерева та твердого картону. Висоту скринька мала приблизно півтора метра, ширину- понад метр, глибину- півметра, поверху були довгі розгалужені щілини, замасковані хутром, тому непомітні для глядача. Схований за скринькою вертепник рухав по цих щілинах вирізбленими з дерева й відповідно до ролі вдягненими ляльками на дротах. Стоячи за вертепною скринькою, сам вертепник або його помічники, змінюючи голос, промовляли монологи та репліки дійових осіб, співали на них, грали на якомусь інструменті.

На горішньому ярусі відбувалася вистава першої(духовної) частини вертепного твору, за змістом тотожної зі шкільною різдвяною драмою. Спільні в них і дійові особи:Богоматір, Йосип, Ангели, Пастухи, цар Ірод.

На нижньому ярусі розігрувалась світська-сценки з тогочасного народного побуту, створені за зразком інтермедій. Тут виступали ті ж персонажі:Селянин, Дід, Баба, Циган, Жид. Дійові особи вистави були одягнені в національні костюми. Говорили персонажі своєю рідною мовою, співали пісні й виконували танці свого народу.

Якщо текст шкільної драми, написаний кимось із тогочасних авторів був незмінний, то вертепна драма усталеного тексту не мала,: кожен вертепник вносив у запозичену п’єсу різні зміни на свій смак і розсуд. На відміну від шкільної драми, інтермедії якої розігрувалися між діями серйозної п’єси на тому ж театральному кону, побутові сценки вертепу виставлялися після закінчення духовної частини на іншому місці – на першому ярусі скриньки. Ролі в шкільній драмі виконувалися людьми, а у вертепній – ляльками. Вертеп пережив шкільну драму на півтораста століття, зараз вертепні вистави поступово відроджуються, особливи під час Різдвяних свят.

Традицію та поетику вертепів підхопили і розвинули у 19 ст. Котляревський(Енеїда, Наталка-Полтавка, Москаль-чарівник), П.Гулак- Артемовський(байка Пан та Собака), Г.Квітка-Основ’яненко(Сватання на Гончарівці), Т.Шевченко(Сон, Великий льох).

7. Серед пам’яток давньої української літератури одне з найчільніших місць займають інтермедії, або інтерлюдії, — драматичні твори комедійного характеру.У давні часи інтермедії були улюбленим народним видовищем, жили й розвивалися на протязі століть. І. Франко, характеризуючи суспільно-ідеологічне значення кращих інтермедій, не раз відзначав, що «симпатії і антипатії народні виявлялися тут вповні; в жартівливій формі порушувано не раз найтяжчі рани народного життя: притиски з боку панів, нещастя релігійних роздорів і т. ін.» Водночас Франко підкреслював, що для дальшого розвитку нашої літератури значення інтермедій було далеко більшим, ніж шкільних драм. «На се складалися головно дві причини: інтермедія написана була мовою близькою до народної, а не раз і чисто народною і зміст свій, колорит, спосіб вислову черпала з окружаючого життя народного».Цілком зрозуміла та велика увага, яку приділяли учені збиранню і вивченню інтермедій. Перші українські інтермедії, додані до драми Якуба Гаватовича, були опубліковані в 1619 р., а в наші дні відомі тексти більш як сорока цих драматичних творів.Цей збірник є першим виданням усіх відомих досі і доступних нам безсумнівних українських інтермедій (без інтермедійної частини вертепної драми). Переважна більшість текстів була опублікована в різних виданнях, що давно вже стали бібліографічною рідкістю. Всі інтермедії друкуються за стародавніми рукописами, коли ці рукописи збереглися, або за першодруками. Деякі тексти публікуються вперше. Назва «інтерлюдія», чи «інтермедія» (від лат. inter — між, ludus — гра, medium — те, що знаходиться посередині), походить від того, що ці п’єси вставлялися між окремими частинами основної, серйозної драми. Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, що розмовляли кожний своєю народною мовою: українець — українською, росіянин — російською, білорус — білоруською, в той час як основні, серйозні п’єси писалися своєрідною книжною мовою.

Дернівський збірник, в якому вміщені дев’ять інтермедій, що друкуються в книзі, написаний скорописом кінця XVII — початку XVIII ст.,без оправи. Знаходився він у церкві с. Дернове, Кам’янсько-Бузького району, Львівської області. В 1930 р. надійшов до Національного музею у Львові. Збірник складається з двох частин. У першій вміщені слово Василя Великого, цитати із Златоуста, чернечі правила, «о образЂ служебничом», уривок «душеполезного» (Скитського) патерика, «о церкви и о церковных всЂх речах». Частина тексту інтермедій (назви, імена дійових осіб, ремарки) була написана червоним чорнилом, яке дуже вицвіло і читається з великим трудом. Вперше інтермедії з Дернівського збірника опублікував Я. Гординський у роботі «З української драматичної літератури XVII — XVIII ст. В даному виданні інтермедії друкуються за Дернівським збірником. Дійові особи – тато,син, німець, холоп, поляк, жид, студент,циган,баба,диявол, нищі.

Перша інтермедія з Дернівського рукопису, названа дослідниками «Проворний син», розповідає про стосун­ки між батьком і сином, очевидно циганами. В їхній мові трапляються вигадані слова, нібито циганські. Бать­ко і син ворожать, танцюють, грають, крадуть гроші. Вся їх поведінка нагадує поведінку мандрівних циган, які ватагами бродили тоді на Україні.Збірник складається з різних за тематикою, ідейним змістом та художнім рівнем творів. Тут інтермедії і ге­роїчного плану, і побутові. В ряді їх порушуються важ­ливі суспільно-політичні проблеми, питання народної ос­віти, розгортаються побутові картини. Деякі з цих інтер­медій привертають особливу увагу. Перші українські драми ХVІІ ст. були віршованими діалогами й називалися шкільними, бо їх створювали й виконували в школах. Авторами драматичних творів, як правило, були викладачі поетики, а виконавцями — їхні учні.Вистави проводили не лише в школах, а й на майданах, особливо на ярмаркових, перед широкою аудиторією. За допомогою найпростішої драми (віршованих діалогів, виконання яких не потребувало сцени, декорацій і великої кількості учасників) учні розвивали свої ораторські здібності. По суті шкільна драма була навчальним предметом і сприяла розвиткові драматургії та театру.

8. До основних ознак класицизму відносять:

-свідоме прагнення найточніше, без зайвих прикрас сформулювати думку

-проста, прозора побудова твору, в цілому твір справляє враження спокійної гармонії.

-знову абсолютизувався естетичний ідеал античності.Уявлення про цей ідеал, звичайно, було своє власне, що насправді лише користувалося певними, не завжди правильно витлумачення елементами античної естетики, аби збудували свою власну естетичну систему.Першотемою твору знову стала краса-як досконалість форми, а також величність.

-недооцінювалась новизна, оригінальність, натомість високо цінувалася традиційна канонічність.

Але романтична українська душа не приймала національної настанови, жорстоко унормованої поетики, холоднуватої атмосфери класицизму. Викликали інтерес лише низькі стилі цього напряму. Класицизм в україській літературі залишив визначальний, епохальний слід:саме в цю добу відбувся перехід від українізованої книжнослов’янської до живої мови.

Іва́н Гео́ргійович Некраше́вич — поет і проповідник другої половини XVIII ст. Народився близько 1742 р. у селі Вишеньки (нині Бориспільського району на Київщині) в родині священика. Закінчив Києво-Могилянську академію, був священиком у рідному селі. Останні відомості про Некрашевича маємо з 1796 р., коли новий київський митрополит призначив його своїм намісником. Зберігся рукописний збірник кінця XVIII ст. — автограф поетичних творів і проповідей (українською і латинською мовами). Вірші українського поета другої половини XVIII ст. Івана Некрашевича написані переважно у формі листів, звернень-скарг (суплік). Поетичні твори Некрашевнча, зокрема вірш "Сповідь", свідчать про те, якої великої ваги надавав автор почесному званню священика, його важливій місії у житті людей. «Сповідь» у вірші відбувається розмова між попом та людьми,які прийшли сповідатись. Він просить їх сповідатись у гріхах,а ті говорять,що не грішили. Піп дивується і злиться,бо як так може бути. Звертається до чоловіка,жінки,дівчини та дітей,але в усіх одна відповідь,гріхів не маємо. В кінці твору люди засуджують пан отця,бо він є грішним. «Ярмарок» розмова двох чоловіків Хвилон і Хвесько. Хвесько купив копилу,а вона погана. Хвилон просить продати її за безцінь. Той згодний лиш би жінка не доставала,але за гроші. Кум просить вступити і той погоджується. Ідуть пити горілку.

Чижевський: «Чиста мова Некрашевича наближає його твори до творів батька нової української літератури — Котляревського.Типові для клясицизму гатунки, лист (епістола) та сатира, теж знайшли травестійні наслідування (між ін. листи того самого Некрашевича).»

Єфремов: «Ще одним етапом розвитку літературної мови в ІІ половині ХVIII ст. була творчість І. Некрашевича. Збереглась невелика кількість його творів: віршовані діалоги "ИсповЪдь", "Ярмарок", "Замысел на попа", вірші побутового характеру. Всі вони написані народнорозмовною мовою з помітною домішкою церковнослов’янських елементів. Глибоко освіченість автора (навчався в Києво-Могилянській академії), знання книжної літературної традиції впливало на естетичний відбір ним мовного матеріалу для творів: широко використовуючи побутову, гумористичну лексику і фразеологію народних діалогів і жартівливих сцен, сатиричних віршів, анекдотів, автор уникає згрубілих, іноді вульгарних елементів, що траплялись в цих творах. Він бере мову з цих творів без певної концентрації бурлескних моментів, що властива жартівливим сценам. У мові його творів помітна, відшліфована пером письменника, природна пропорціональність різних компонентів розмовної мови.»

9.

10.Із прийняттям християнства на Русі почалося засвоєння візантійської, болгарської, сербської книжної писемності, яка вплинула на розвиток мови, стилю, жанрових різновидів вітчизняної літератури. Перекладна література поділяла на релігійно-християнську та світську.

До релігійно-християнських належали:

-мінея-хронологічно впорядковані тексти церковних відправ на кожен день місяця, серед яких особливе літературне значення мали поетичні та образні, емоційно наснажені тексти пісень.

-житіє-епічний повчальний твір з розвинутим сюжетом, побудованим на матеріалі біографії реальних та легендарних осіб, котрих християнська церква проголосила святими.

-четья- книга, яку читали у дні, коли за церковним календарем вшановували святих, матеріал якої відповідав вимогам християнської обрядовості.

1. А. Джерела

Найстаріший датований східньослов’янський рукопис — Остромирова Євангелія 1056 чи 1057 р. Але є чимало недатованих пам’яток 11-12 ст. або таких, що походять з цього часу, але дійшли до нас лише в пізніших списках. Розуміється, це не найстаріші пам’ятки. До Києва письмо та літературна (церковнослов’янська) мова прийшли, напевне, з початком християнства в кінці 10 ст. При богослужбі, якщо вона не була грецька, могли тоді користатися книгами з Болгарії або Моравії. Не лише слов’янська народна словесність належить до „передісторичних“ елементів київської літератури. Нам добре відома скандінавська поезія лише з пізнішої доби. В київській літературі знайдемо поруч елементів слов’янської словесности елементи словесности варязької. До речі, не завжди можна бути певними, що ті літературні елементи, які є і в київській і в скандінавській літературі, позичені Києвом від варягів. І варяги і слов’яни належать до „індо-европейців“, отже, можна припускати, що спільні літературні елементи і ті і другі могли дістати з спільної „індо-европейської доби“.

В. Стара народна словесність

Деякі згадки про стару народну словесність, що великою мірою ще не підпала під вплив християнства, знаходимо в найстарішому шарі літератури. Немає сумніву, що слов’яни, зокрема східні, ще перед прийняттям християнства мали якісь співи та якусь музику, Але згадки про це лише скупі та сумнівні. В нечисленних згадках про „співців“ завжди мають на увазі співців епічних пісень, співців „придворних“, князівських або дружинних. Дещо читаємо про обрядові пісні, яле передусім про такі, які хоч частково зв’язані а християнством. Це, насамперед, — колядки. Але, знову, згадки в проповідях та іншій літературі не говорять ясно про колядки-пісні, а лише про святкування Коляди. Випадково про одну форму обрядової старої поезії згадується багато, а саме про „плачі“; це власне не пісні, а ритмізовані голосіння над померлими. Але і тут свідчення досить скупі, а найліпші літературні наслідування плачів, маємо з півночі. Це звичайно — згадки літопису про те, що родина, дружина та народ „плакалися“ по смерті князя. Треба сказати, що і ці згадки не цілком переконливі, бо уважне дослідження показує, що вираз „плакатися“ — традиційна формула, якої літописці вживають, щоб змалювати загальний жаль за померлим. Маємо ще деякі, розмірно рясні рештки старої народної словесности: прислів’я та приповідки. Ці дотепні формули зустрічаємо в літописах та в деяких інших пам’ятках князівської князівської доби. Окремим ґатунком народної словесности є „закляття“, (замовляння), „заговір“.

В. Скандінавські елементи

Скандінавський князівський рід (ймовірно були різні роди), скандінавська дружина, приплив нових скандінавських елементів до Східньої Европи мусіли привести до певних культурних впливів скандінавів на слов’янську людність. Мова засвоїла певну, хоч і не значну кількість скандінавських слів *, словесність прийняла дещо із скандінавських переказів, зокрема можна сподіватися знайти перекази про князів-скандінавів. Довести з повною певністю скандінавське походження того чи іншого переказу не завжди можливо. Як уже згадано, коли зустрічаємо паралельні перекази у скандінавів і в слов’ян, то зовсім не обов’язково припускати, що слов’яни перейняли переказ у скандінавів, можливо було і протилежне, а також обидва народи могли дістати той самий переказ з індоевропейської спадщини. Скандінавські перекази, що про них тут ітиме мова, відомі нам лише в записах пізніших, ніж слов’янські. Ще більш ускладняється справа, коли ми маємо паралелі до таких переказів і в інших народів, що були сусідами східніх слов’ян та могли на них культурно впливати, зокрема, в греків, від яких могли позичити і слов’яни і скандінави. Чимало скандінавських паралель мають оповідання літопису. У деяких місцях можемо припускати варязьке походження оповідання, виходячи з трохи погордливого ставлення переказу до слов’ян. Щодо поетики переказів слов’янського походження — то встановити її елементи нелегко. Можливо, що з скандінавської поетики постали нечисленні місця, які нібито наслідують знайомі нам із скандінавських саґ речення-загадки. Як бачимо, скандінавські передхристиянські елементи не певні.

Г. Індоєвропейські рештки

Розуміється, такі рештки мусили залишитися в переказах та народній поезії українців. При побіжному перегляді сюжетів, тем та мотивів сучасної народної поезії, впадає в очі величезна кількість спільних тем у різних індоевропейських народів. Є, наприклад, українська казка, що нагадує оповідання старогрецького епосу про Одіссея та Поліфема, одноокого людожера велетня-„циклопа“. Так само повторюється в різних народів оповідання про двобій батька-багатиря я сином, якого він доти не бачив. Таке оповідання дало в кількох індоевропейських народів матеріял для епічної обробки: напр., у німців — пісня про Гільдебранда. Можна було б назвати більшу кількість окремих старовинних мотивів, що розповсюджені в різних індоевропейських народів, почасти навіть таких, безпосередніх зносин між якими майже не було. Серед згаданих прикладів є кілька, що можуть походити з глибокої старовини та належати до часів нашої старої літератури.

З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Язичницька Русь, як і інші країни, що прилучилися до християнства, повинна була насамперед скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Такими були біблійні книги «Ветхого» (старого) і «Нового завіту» та прилучені до них апокрифічні сказання, твори житійної, або агіографічної, літератури, релігійно забарвлені історичні хроніки, що викладали історичні факти в світлі церковно-християнської ідеології, твори з питань утворення світу і будови всесвіту, що трактувалися з позицій того самого світогляду, твори «отців церкви», присвячені питанням християнської догматики і моралі, тощо.

„Житія“ — це дуже старий ґатунок християнської літератури. „Житія“ були в перекладі в збірках та як окремі твори.

„Апокрифи“ — це такі твори про події та особи священної історії, що не визнані християнською церквою та не прийняті нею до „канону“ св. Письма. В св. Письмі багато подій освітлено лише загально, багато осіб згадано лише побіжно.

12.Сковорода- перший поет-лірик в українській літературі. Ліричні вірші він складав усее життя. Найвідоміша в його поетичній спадщині рукописна збірка «Сад божественних пісень», що поросли з зерен Святого Письма. Сюди увійшли 30 творів, написаних у 1750-1780 рр.

За жанром це збірка духовної(релігійної) лірики. Кожен текст філософічний – пройнятий певною християнською ідеєю. Основні мотиви збірки:

1)пейзажна лірика(Весна люба, ах, прийшла; Гей, поля, поля зелені; Гей ти, пташко жовтобока)

2)настрої самотності, печалі(Ах ти, нудьго проклята)

3)уславлення свободи(Де лібертате)

4)похвальні(панегіричні) вірші-звеличують достойних, на думку поета, людей(Іде, хоче нас залишити; На день народження Василя Томари)

5)соціальні мотиви(Всякому місту звичай і права)

Збірка «Сад божественних пісень»- яскравий зразок саме барокової поезії. Прикметна уже сама побулова збірки: це риса барокового стилю-прямувати до циклізації віршів, об’єднуючий стержень в тому, що кожна пісня художньо втілює певну думку, взяту із Святого Письма. Книга наскрізь пройнята духом християнської релігійності. Вельми багата жанрово-поетична палітра «Саду…»-тут знаходимо зразки філософської лірики, зокрема медитації, пейзажистики, інтимної, релігійної лірики, сатири.

13. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм.

14.Це – перша історична п’єса в українській літературі. У творі йдеться про запровадження київським князем Володимиром християнства в Україні-Русі. П’єса має алегоричний підтекст. К образі князя Володимира, розумного й розсудливого володаря, прославляється державотворча й культурницька діяльність Івана Мазепи, а в сатиричних образах жерців, які відстоюють язичництво, висміюються консерватори – захисники віджилих порядків, що бояться всього нового, передового. Уже самі імена жерців мають промовисту сатиричну характеристику – Жеривіл, Курояд, Піяр. Після офіційної анафеми І. Мазепі автор переприсвятив драму Петрові І, підтримавши у такий спосіб його реформаторську політику і засвідшивши свій остаточний перехід з українських позицій на імперські.

Стиль драми поєднує в собі риси бароко та класицизму:

-немає характерних для бароко алегоричних і символічних персонажів(Покора, Надія, Ворожнеча, Жорстокість), проте алегоричність, інакомовлення простежуються у сюжеті(Володимир – Мазепа, прийняття християнства – утвердження в Україні нових західних ідей), значна кількість художніх прикрас, гра словами.

-від класицизму- ідеал просвітницько-абсолютистської держави, дія відбувається в одному місті(Києві), на матеріалі видатної, легендарної події національної історії.

15.Для монументальногл стилю характерне діловий, монотематичний(з однією темою) виклад змісту, використання сталих формул(літературних штампів), широка цитація(передусім Святого Письма), вживання повторів(самоповторів), антитез, паралелізмів, порівнянь.

16.

17. Доба літературного розвитку, що починається в перші десятиліття 12-го в., має куди виразніше обличчя, ніж перший вік київської літератури. Київ усе ще стоїть на чолі літературного руху, але поруч нього та старого Новгорода з’являються інші політичні, а пізніше й культурні центри. Не зважаючи на занепад та руїну Києва та на заникнення самої думки про велику Київську державу, література ще довго черпає з джерел київської традиції. Пересунення центру політичного тяжіння з одного боку на північний схід у Суздаль, а з другого на захід у Галич не є, одначе, підставою починати з цього нову добу літературного розвитку. Далеко важливіша є зміна літературного стилю та висловлених у літературі ідеологій. Змінює простоту будови творів та обставина, що їх світогляд має основну рису всякого „середньовіччя“ (в тому числі візантійського): погляд на світ є послідовно „символічний“, усяка дійсність є разом знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо в дійсності не даного або нам неприступного. Належачи до єства власне всякого, навіть „найреалістичнішого“ мистецтва, символіка дістає в певні моменти розвитку надзвичайне значення (також у барокку і в романтиці), а саме в зв’язку з світоглядом часу, що не хоче обмежуватися лише на пізнанні безпосередньо даного, а шукає за ним або „під ним“ іншого, глибшого, міцнішого „дійсного буття“. Символічний світогляд є безумовно загальною підставою літератури 12-13 в. Це вело до розвитку „символічного стилю“.Прості порівняння замінюються тепер розвиненими символічними картинами: битва — це пир або весілля, весна — символ воскресіння. Навіть Іларіон, у стилі якого символіка вже грає деяку ролю, здається, досить примітивним, коли порівняємо його численні, але в основі прості порівняння з символічними образами, напр., Кирила Турівського. Дійсність часто вже не змальовується, а на неї лише „натякають“ різні інші образи. Символіка не лише засіб, а до певної міри самоціль.

Ки́ївський літо́пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років. Хронологічно Київський літопис охоплює 1119 – 1199рр. і подає виклад подій, що відбувалися здебільшого на київській землі. Текст пам’ятки створював не один автор. Київський літопис називають «військовим епосом», оскільки у творі переважно йдеться про війни та походи, князівські міжусобиці, зокрема між Ольговичами та Володимировичами.

18. Шкільна́ дра́ма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі 15-16 ст. в країнах Західної Європи. В Україні шкільна драма поширилась (через Польщу) у 17-18 ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма — силабічна, писана українською книжною мовою.Із збережених шкільних драм найдавніша — «Олексій, Божий чоловік» (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія «Володимир» (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі, та п'єса невідомого автора «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...», поставлена 1728. До шкільної драми на біблійні сюжети додавалися інтермедії.

Найпростіші види драми:

Міра́кль (фр. miracle, від лат. miracylum — чудо) — один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми, за основу якої бралися розповіді про «чуда», здійснені Богородицею.

Мораліте (лат. moralis — моральний) — повчальна алегорична драма, поширена в Західній Європі у XV-XVI ст. В Україну прийшла з розвитком шкільного театру кінця XVI — початку XVII ст. і проіснувала до середини XVIII ст. як різновид шкільної драми. П'єси цього жанру виставлялися на Масницю.

Містерія (грецьк. mysterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) — західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства. В основу М. різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети.

Інтермедія (лат- intermedius — проміжний, середній) — невеличкий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави.

Трагедія (грецьк. tragoedia, букв.: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації.

Комедія (грецьк. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Фарс – театральна або кіно комедія легкого змісту з виключно зовнішніми комічними прийомами.

Водевіль (фран. vaudeville) — легка комедійна, переважно одноактна п'єса з анекдотичним сюжетом, виповнена динамічними діалогами, піснями, танцями.

Вертеп (старослов'ян. — печера) — народний театр маріонеток, поширений в Україні, в барокову добу (XVII-XVIII ст.).

Шкільна драма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі XV-XVI ст. в країнах Західної Європи.

Алегорія— спосіб двопланового художнього зображення, що грунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями з характерними ознаками приховуваного.

19. Київському князю Володимиру Мономаху приписують «Повчання», яке збереглося в єдиному списку у складі Лаврентіївсього літопису від 1076 р. і вперше опубліковане у 1793 р. російським графом, істориком Олексієм Мусіним-Пушкіним. Проте дотепер питання авторства залишається дискусійним.Існує гіпотеза, що ттвір був написаний на замовлення анонімним автором.

«Повчання» з літературного погляду цілком відповідає жанровому канону. Текстуальний аналіз твору свідчить про те, що в основу покладено Книгу Псалмів, Нагірну проповідь Ісуса Христа, «Слово святого Василя, якою людині належить бути», автобіографічні спогади. За змістом «Повчання» поділяють на такі структурні частини:

-вступ, у якому розкрито обставини та мотиви написання «грамотиці». для вступу характерне для тогочасного літературного етикету авторське самоприниження («я, недостойний, грішний, на санях сидячи небилиць наговорив»).

-посилання на Псалтир, деякі посилання подано в довільній, авторській інтерпритації. «Не змагайся з лукавим, не завидуй творящим беззаконня, бо лукаві будуть знищені, а боготерпці- ті будуть володіти землею».

-вибірка із повчань Василія Великого: «При старших мовчати, премудрих слухати, з рівними і меншими в любові бути, - розмовляти без лукавства».

-переказ основних настанов із Нагірної проповіді Ісуса Христа: «Заступайтеся за ображеного, давайте розраду сироті, хворого відвідайте, покійного проведіть, бо всі ми смертні».

-автобіографічні спогади Володимира Мономаха: «Перший раз ішов я до Ростова, послав мене отець.». Мономах оповідав не лише про ратні справи, а я про княже дозвілля.

-молитви до Христа, Богородиці та Андрія Критського, якими завершується «Повчання», подані у формі цитат з Святого Письма.

За словами Д. Чижевського, характерною особливістю творів Володимира є їх психологічна наповненість та поетичність образної мови, Художність мовлення у «Повчанні» засвідчують вислів «сидячи на санях», що алегорично передає поняття старості(елемент архаїчних обрядів, коли померлих відправляли на санях на той світ), метафоричні вислови «щоб сонце не застало тебе в постелі»(порада рано вставати).

У «Повчанні» Володимир Мономах постає освіченим державцеи, побожною людиною. У творі передано калорит тогочасної епохи, уявлення про те, що думали, якими почуттями та емоціями жила людина у Київській Русі.

20.

21.Визначна пам’ятка проповідницької прози доби Київської Русі «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, основними джерелами пам’ятки є Старий і Новий Завіти, усні та писемні оповіді і легенди, «Повість минулих літ», конкретна релігійна та політична ситуація на Русі, діяльність Ярослава Володимировича.

«Слово про Закон і Благодать» має патріотичне спрямування, восхваляє землю, яка прийняла християнство завдяки рішучасті і зусиллям князя Володимира та зміцніла у державних руках його сина Ярослава. Іларіон наголошував на добровільному виборі Руссю нової віри, підносив образ Володимира, закладаючи основи його канонізації.

Д. Чижевський високо оцінював композицію, добрий розвиток думки і надзвичайно вміле користування всіма засобами виробленої візантійської риторики. Він зараховув «Слово про Закон і Благодать» до монументального стилю, характерне діловий, монотематичний(з однією темою) виклад змісту, використання сталих формул(літературних штампів), широка цитація(передусім Святого Письма), вживання повторів(самоповторів), антитез, паралелізмів, порівнянь. У проповіді Іларіон послуговувся різноманітними художніми засобами – алегорією, символами, метафорами, епітетами.

«Слово про Закон і Благодать» Іларіона за змістом мало важливе політичне та ідеологічне значення, за формою, жанровими принципами і своєрідною поетикою поклало початок тривалого розвитку українського християнського красномовства.

Кирило Турівськив вивчав божественні книги, Святе Письмо, писав проповіді, молитви, похвали святим.

Одна з його проповідей має назву «Притча про людську душу і тіло». Це оповідання про злочин і кару, в основу якого вокладено притчу про кривого та сліпого.Проповідь починається з притчі, один багатий чоловік посадив виноградник, обгородив його і поставив ворота, але не зачинив. Почав розмірковувати кого взяти сторожем. Вирішив взяти кривого і сліпого: вони й виноградник оберігатимуть(кривий побачить злодія, а сліпий почує) і не зможуть обікрасти: кривий не увійде в сад, а сліпий нічого там не побачить. Проте, почувши, як гарно пахне виноград, кривий та сліпий проникли туди: кривий сів на плечі сліпого- й обікрали його. Автор посилається на Святе Письмо. Подає таке тлумачення Господар- Бог отець, виногдадник – це земля і світ, огорожа- закон Божий і заповіді. Слуги при ній називаються ангелами. Кривий- тіло людське, а сліпий- душа людська. Посадивши їх коло воріт, Бог дає їм у владу всю землю, дає заповіді. Коли людина переступила веління боже і засуджена була на смерть, то до Бога приводиться передусім душа котра глаголить «Не я, а тіло винувате у сотвореному».

22. Як правило, до шкільних драм додавались інтермедії чи інтерлюдії — побутові гумористичні сценки, котрі йшли як окремі невеличкі вистави в антрактах між діями драми чи трагедії. Сюжетна основа інтермедії, звичайно, фольклорна (народні жарти, анекдоти, прислів'я, побутові подробиці). Завданням інтермедій було розвеселити, розважити глядача, втомленого від напруженої дії «серйозного» драматичного твору. І яка іронія долі: автори надавали найбільшої уваги шкільним драмам, а їх слухали неохоче (тому життя цих п'єс було короткочасним), інтермедії ж були для авторів чимось другорядним, а глядач йшов на виставу не раз саме заради неї. Найбільшим успіхом у глядачів користувались інтермедії до драм Митрофана Довгалевського, що його теми були близькі й зрозумілі простолюдинам. Інтермедії інсценізували народні анекдоти, пародіювали обряди й повір'я. Українська інтермедія відбилася в ляльковому театрі (вертеп), вплинула на подальше формування таких драматичних жанрів, як побутова комедія й водевіль. Прикладом може бути третя інтермедія до різдвяної драми Довгалевського. У ній козак, що повернувся з турецької неволі, і москаль (солдат російської армії) спільно карають польського пана за жорстоке поводження з селянами та його бундючне нахваляння «огнем і мечем» підкорити всю Україну. Саме з інтермедії бере свій початок український театр. Його зародження відбувалося на початку XVII ст. В інтермедії звучать гострі соціальні мотиви.,важка доля українського селянства, нужденне і безпросвітне життя…Одним з найважливіших досягнень авторів українських інтермедій 17-18 ст. є правдиве зображення дружби і взаємоповаги між трудовими народами, насамперед між українським, російським, білоруським. Інтермедії засвідчили тісні зв’язки літ-ри і фольклору. Авторами інтермедій здебільшого були студенти.

23.Герасим Смотрицький був першим активним захисником православ’я в полеміці з апологетами католицької віри, створивши декілька творів, об’єднаних у друованому виданні однією назвою – «Ключ царства небесного». У вступній частині Герасим Смотрицький пристрасно та образно змалював становище православної церкви, стан українського суспільства. «Ключ царства небесного» (1587), перша друкована пам'ятка української полемічної літератури; складається з посвяти князю Олександрові Острозькому, звернення «До народов руских …» і двох полемічних трактатів «Ключ царства небесного и нашее христианское духовное власти нерушимый узел» та «Календар римский новый». В останньому творі Смотрицький змагається за незалежність «руської віри», полемізує з єзуїтом Бенедиктом Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріянський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує народний гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народної, і тому був приступний для широких мас.

24.

25.Зазвичай у перервах між діями шкільної драми серйозного змісту відбувались вистави невнликих одноактових п’єс комедійного характеру – інтермедії. За основу сюжетів цих творів взято переважно анекдоти й комічні оповідання, які відзеркалювали тогочасний народний побут, соціальні і міжнаціональні відносини. Поступово окреслилося усталене коло персонажів інтермедій: простакуватий, довірливий Селянин, якого пригноблює Шляхтич-поляк чи Ксьондз(польсько-католицький священник), обдурює підступний Циган чи Жид-шинкар, але рятує рішучий та кмітливий Козак-запорожець або Москаль(солдат
), не обходилося дійство і без веселого, життєрадісного Дяка-пиворіза.

Кожен з персонажів мав одяг, відповідний своєму станові і нації, говорив своєю рідною мовою з великою домішкою українських слів. Текст інтермедії писався силабічним віршем з елементами вже силабо-тонічної системи. Події виголошували комічні монологи, співали, сварилися, билися, танцювали під гру цимбалів або скрипки. Такі сценки дуже подобалися глядачам. В інтермедіях можна розрізнити два типи комізму. Один із них будується на смішних словах, другий-на смішних діях. Характерний приклад – інтермедія «Найкращий сон» до драми Якуба Гаватовича. Перші українські інтермедії, додані до драми Якуба Гаватовича, були опубліковані в 1619 р.

«Продав кота в мішку». До Стецька, що йде з горшками, приступає Климко. Хоче найнятися в Стецька на службу та питає його, що йому буде варити. Стецько хоче знати, що Климко вміє робити. Климко хвалиться, що знаменито полює на звірів. Ось і тепер зловив лиса й хоче його продати. Після торгу купує Стецько звіра. Климко відходить, обіцяючи незабаром повернутися. При тім забирає горшки й одежу Стецька. Стецько розв’язує міх, з якого вискакує кіт. Стецько в розпуці:

Вертається Клим, перевдягнений в іншу одежу, накриває горшки свитою й присипає травою. Коли Стецько докоряє йому за обман, Климко показує на горшки і запевняє, що то лежить обманець. Радить його вибити палицею. Стецько б’є палицею власні горшки.

«Найкращий сон». Максим і Грицько з Городка продали на ярмарку волів. Вертаються додому. До них пристає в дорозі Денис із Кам’янця-Подільського. Всі троє вже почувають голод, але не мають що з’їсти. Чують запах пирога. Зачинають шукати і знаходять один пиріг. Хитрий Денис радить покластися спати. Кому найкращий сон присниться, той з’їсть пиріг. Максим і Грицько кладуться спати. Тоді Денис скоро з’їдає пиріг і будить товаришів. Просить розказати, що кому снилося. Максим розказує, що був у небі й розкошував при небеснім пирі. Грицько оповідає, що бачив у сні пекло й пекельні муки. Тоді Грицько говорить, що і його ангел заніс на небо і він бачив, як Максим радувався там при небеснім бенкеті; йому ж, Денисові, казав з’їсти пиріг. Потім ангел завів його в пекло, де Грицько кричав: «Не побачиш мене ніколи вже! Йди і з’їси пиріг». От він і з’їв. Максим і Грицько сердяться, Денис утікає.

Обидві інтермедії відзначаються чітким окресленням дійових осіб. Особливо виразно відтворено образи селян – Климка і Стецька із першої інтермедії. Вони розкриваються в конкретних ситуаціях. Стецько – людина довірлива, трохи хвалькувата і наївна, легко піддається на різні умовляння. Климко ж, навпаки, спритний, шахраюватий. Аналогічно зображені і персонажі з другої інтермедії – Максим, Грицько і Денис.

Близькістю до життя народу, переважно живою розмовною мовою, порушенням актуальних суспільно-побутових проблем інтермедії прокладали шлях новій українській літературі, основою якої стає глибинна народність.

26.

27.

28.

29.

30.

31.»Слово про похід Ігорів» не вписується в систему жанрів, витворених християнською літературою. Роблячи спробу певним чином означити у ції пам’ятці певну синкретичність(цілісне поєднання), деякі дослідники називали її історичною повістю, ораторською прозою, поемою тощо. Зважаючи на язичницький дух твору, інші дослідники характеризують його як славу, плач, героїчну пісню.

Своєрідною є композиція «Слова про Ігорів похід»:

-вступ, не пов’язаний із загальним перебігом подій. Це своєрідний зачин, у якому автор виклав свої художні принципи зображення.

-експозиція-характеристика Ігоря, акцентуючи увагу на тому, що його похід був здійснений в ім’я Руської землі.

-зав’зка- початок походу, сонячне затемнення, картини природи, які мають символічне значення.

-розвиток подій-перше зіткнення з половцями, перемога, друга битва

-кульмінація-спроба Ігоря організувати військо, утримати його від втечі.

-розв’язка-поразка Ігоревого війська

-відступ перший-«золоте слово» Святослава, заклик автора постояти «за землю Руську», помститися «за рани Ігореві», припинити міжусобиці.

-плач Ярославни

-епілог

-кінцівка –проголошення слави на честь князів та їх воїнів.

Образ Ярославни, дружини Ігоря, - сентиментально-ліричний, оповитий найкращими уявленнями про жіноче кохання та вірність.

У тексті пам’ятки вказаны географічні міста, удільні князівства, ріки), за допомогою яких формується образ Руської Землі того часу.

32.

33.

34.

35.

36.

37.

38.До нашого часу дійшло чимало творів Величковського, що дає змогу докладно досідити його авторський стиль. Основні прикмети цього стилю:

-тематика й образна система творів будується на характерній для бароко антитезі: гріх-праведність, життя-смерть, Бог-Всесвіт-Людина, чоловік-жінка, читач-поет.

-активно залучаються теми та образи з античної міфології, Біблії, народної творчості.

-пишна, переобтяжена прикрасами форма.

У творчості поета поєднуються духовні та світські мотиви. Світські яскраво виявляються в епіграмах. Це філософсько-критичні картини з повсякденного життя:»На скупого», «На лисого», «До жонатих», «Про грішників». Глибокі філософські роздуми про громадський ідеал державного діяча містяться в панегірику Іванові Самойловичу. Гетьман у вірші виступає ідеальним християнським правителем: проганяє супостатів і стверджує мир на рідній землі. Він об’єднав Ліво- та Правобережжя під своєю булавою, побожність і доброзичливість відтак мусять стояти обабіч гетьмана. Маючи такі чесноти він править Батьківщиною як просвічений монарх: мурує й оздоблює церкви, опікується науковцями. Насправді Самогйлович не був такий аж настільки досконалим. Однак річ в тому: Величковський виводить істинний ідеал державника, до якого прагнутимуть наступні гетьмани(насамперед Мазепа, що перебрав булаву у Самойловича).

Терміном «епіграма» в XVII ст. позначали короткий віршований твір (від одного до тридцяти рядків), який просто, ясно, зрозуміло, з логічною чіткістю, з якнайбільшою потенцією художнього впливу на читача розповідає про певний предмет, певну особу чи подію. У простій епіграмі об’єкти розповіді «зображуються, не оцінюючись»; у складній епіграмі «на підставі зображеного робляться ті або інші висновки».

Розрізняли епіграми-панегірики, урочисті характеристики, в яких міститься тільки похвала; епіграми-роздуми, «в яких що-небудь радиться або від чогось застерігається»; епіграми-присуди, «в яких щось або хтось звинувачується, осуджується». Отже, поет-епіграматист, описуючи, мав повчати, вихваляти або засуджувати.

Сатиричність не була обов’язковою якістю епіграми. Сатиричні «шпигачки», які в новій літературі майже цілком захопили простір жанру, в часи барокко були тільки одним із його різновидів.

Епіграму як жанр визначала сконцентрованість думки, найчастіше в межах двох-чотирьох віршових рядків.

Найвидатнішим майстром «світської» епіграми був Іван Величковський. У його віршах філософські роздуми чергуються з побутовими замальовками; йому ж належать вправні переклади писаних латиною епіграм латинського гуманіста Джона Овена.

У «світських» епіграмах Івана Величковського, писаних мовою, близькою до народної, помітно намагання «подати в мініатюрній формі максимальну кількість гостро сформульованих думок та досягнути найбільшої інтенсивності у вжитку поетичних засобів».

Поет виявляє вміння проводити думку чи то за допомогою опірних слів, чи то без них, актуалізуючи потрібні слова римуванням. Засвоюючи епіграми Джона Овена, він успішно надолужує втрати на грі слів та суголоссях, неминучі при перекладі новолатинської поезії, збільшенням кількості повторів. Іноді ж він грає словами і звуками навіть там, де у Джона Овена такої гри немає. Думка в епіграмах Івана Величковського (і в оригінальних, і в перекладних) завжди проводиться чітко, грунтуючись чи то на паралелізмах, чи то на антитезах. Поет дбайливо вибудовує свої мініатюри як щодо: змісту, так і щодо форми.

Різновидом епіграматичної поезії були так звані курйозні і, зокрема, фігурні вірші. Естетичний смисл цих словесних «іграшок», як іменував їх Іван Величковський, майстер і теоретик курйозного віршотворства, полягав у тому, щоб стимулювати інтелектуальну напругу, яка б допомагала осягнути невідоме і незрозуміле і давала естетичну насолоду від «розгадування загадок».

У фігурних віршах словесна чи буквена гра втілюється в графічні і живописні форми. Як і в геральдичних та дескриптивних, зокрема, емблематичних, віршах, тут реалізується характерна для бароко тенденція до кооперування й синтезування різних мистецтв.

39.

40.Хронологічно останнім і, безсумнівно, найславетнігим зразком старої української історичної прози стала «Історія русів»(тобто українців). Праця написана російською книжною мовою (на той час це був один з варіантів нашої літератерної мови), але автор був українцем, про що свідчить вплив козацьких літописів та велика кількість українізмів у тексті.

У творі зроблено огляд історії України від початків(ще легендарних біблійних часів) до скасування гетьманства, точніше-до 1769р.(остаточної загибелі Козацької держави і завершення староукраїнського періоду).

Найбільша проблема- проблем авторства. Автор мав підстави ховати своє ім’я і зробив ряд конспіративних заходів. Спочатку автора вважали архієпископа Г. Кониського, але він був лише власником списку, який передав Г. Полетиці. Тому існує версія, що автором був не хто інший, як Григорій Полетика. Інші науковці віддають авторство його сину – Василю Полетиці, відомому історику. Ще однією версією є те, що автор «Історії русів»-колишній вихованець Києво-Могилянської академії Олександр Безбородько. НЕ маючи можливості визначити конкретну особу, зупинилися на збірному образі автора: жив він у другій половині 18 ст., навчався в Києво-Могилянській академії, коли в ній уже не культивувалась книжна українська мова, можливо продовжував навчання в Росії, був землевласником, проживав на Чернігівщині, відзначався глибоким українським патріотизмом, схильність до вільнолюбства, цілком негативно ставився до російського абсолютизму та самодержавства. Звичайно, автор боявся кари за досить гострий антиросійський твір, тому не бажав підписуватися.Автор працював у традиціях так званих літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами.

Праця створена орієнтовно наприкінці 18- на початку 19століття.

Автор твору зібрав і узагальнив величезний історичний матеріал, проте виклав його досить суб’єктивно, допустив чимало неточностей, художнього домислу. Це пояснюється жанровою специфікою «Історія русів» - твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. Отже, перед нами за жанром історіософський трактат, написаний у формі політичного памфлету.

Очевидно, через стилізацію під літопис, композиція пам’ятки не вельми струнка і послідовна. Проте різні епізоди поєднує в одну цілісність наскрізна ідея: кожен народ має всі права на смостійний державно-політичний розвиток, історія України-безперервна боротьба народу за визволення.

Автор пам’ятки різко заперечує твердження російської імперської науки, що нібито Україна з’явилася лише у 14-16 століттях, а доти це була порожна земля. Він переконливо твердить, що Київська Русь- це державне утворення саме українського народу, що Русь – Україна, а не Росія, бо до Київської держави з російських земель входив тільки Новгород. Головна увага зосереджена на епохальній події – Визвольній війні 1648 року, бурхливому українському відродженні та наступній страхітливій Руїні. Центральними постатями української історії є для автора Хмельницький і Мазепа.

41.

Дата добавления: 2015-07-12