Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської 1 страница

Ольга Юліанівна Кобилянська

Апостол черні http://vk.com/with_books

Ольга Юліанівна Кобилянська

АПОСТОЛ ЧЕРНІ

Роман

У 2‑х томах

Апостол черні»[1]– романний вінець творчості Ольги Кобилянської

Високохудожнє слово цієї письменниці напрочуд містке, вражаюче, здатне заворожувати і, за незбагненними законами ланцюгової реакції, творить нові символічні образи, як це бачимо з вірша сучасного українського поета Ігоря Калинця:

Апостол черні – Кобилиця

і Царівна Кобилянська

сходять з гір

у парламент, у совість.

Ольжина Земле,

Битво і Покоро.

Незгасна рано,

що Сочєвою сочиться.

(Вірш І. Калинця «Буковина» з його збірки «Тринадцять алогій» (1991).

Ольга Юліанівна Кобилянська (1863–1942) – класик української літератури, чия спадщина посідає чільне місце в літературному процесі періоду «fin de siècłe»[2]. Поряд із творами Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника повісті, новели й оповідання письменниці з Буковини є зразком нового, психологічного напряму в українській літературі.

Найбільш знаними, найчастіше друкованими її творами середньої та великої епічної форми є повісті «Людина», «Царівна», «Земля», повість‑балада «В неділю рано зілля копала…», великий пласт новелістики кінця 1880‑х і 1890‑х pp., а також мала проза початку XX століття. Менш знаними є твори, написані після 1914 року.

Життєтворчість Ольги Кобилянської дослідники поділяють на кілька періодів. До першого з них належать роки її літературного навчання (1870–1891), коли були написані оповідання «Гортенза, або Картина з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?», «Видиво», «Людина з народу», «Нарис з життя Буковини», повість «Вона вийшла заміж» (інша редакція – «Людина»).

Це був час пошуків себе, свого творчого голосу. Містком від перших поетичних спроб до прози стали «Щоденники», ведені юною літераторкою у 1883–1891 pp., коли вона з родиною мешкала у Кимполунзі (Південна Буковина, нині – Румунія) і в селі Димка (нині – Глибоцький район Чернівецької області).

Другий період (за періодизацією Ничипора Томашука) припадає на 1891–1901 pp. Тоді О. Кобилянська створила повість «Царівна», робота над якою тривала від первісного задуму у 1888 році до остаточного завершення у 1895 р. і надрукування в газеті «Буковина» (1896). В одному із варіантів повість названо «Без подій». У ній поглиблено змальована психологія персонажів, глибоко фактурно подано центральний образ Наталки Верковичівни. Леся Українка відгукнулась так: «Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентського жіноцтва»[3].

До цього періоду належать оповідання на теми з життя селян‑гуцулів «Природа», «Час», «Некультурна», «Жебрачка», шедевр малої прози екологічної проблематики – «Битва». У цей час з’явилися глибоко реалістичні твори з життя села «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Мужик», а також на теми з життя інтелігенції «Аристократка», «Мати Божа», «Impromtu phantasie», «Valse melancolique». Увінчує другий період життєтворчості О. Кобилянської повість «Земля» (1901), задум якої визрівав довго – від братовбивства 1894 р. в родині Жижиянів у селі Димка. Письменниця по‑справжньому взялася до роботи над «Землею» і закінчила її першу частину в квітні 1901 р. Планувала написати і другу частину твору, поверталась до цього у 1930‑х pp.

Третій період охоплює життя і творчість О. Кобилянської 1901–1914 pp. Тоді були написані новели «Смутно колишуться сосни», «Самітно мені на Русі…», «Мої лілеї», «Через море», – всі під впливом «письменницького приятельства» з Осипом Маковеєм. Це твори про особисті болі й страждання. Реалістичний нарис «За готар», в якому центральним є високохудожній образ «чорної Магдалени» – людини з народу з високими моральними принципами. Прикметно, що квінтесенція новели «Думи старика», висловлена в заклику: «Золотої нитки не згубіть!», який утверджує принцип духовної неперервності поколінь, характерний і для публіцистики О. Кобилянської. Відчутний генетичний зв’язок «Дум старика» із повістю «Ніоба», де виведено Зоню Яхнович – одну з найулюбленіших героїнь письменниці. У цьому вона зізнавалася в автобіографії «Про себе саму» так: «Та описана мною „Ніоба“ існувала с п р а в д і, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу»[4].

Одним із високохудожніх творів О. Кобилянської, що постав на мотив романтичної пісні‑балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці…», є «В неділю рано зілля копала…». «Особи – це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого, знаного мені одинака‑гуцула, а решту домалювала фантазія»[5], – свідчила сама письменниця. Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаними драмою‑феєрією «Лісова пісня» Лесі Українки і з повістю «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського.

Після «В неділю рано…» О. Кобилянська повертається до теми інтелігенції і пише два великі твори «Через кладку» (1911) і «За ситуаціями» (1913).

У першому з них спостерігається подальший розвиток теми морального самовдосконалення та всеосяжної любові. Леся Українка так відзначила автобіографізм твору: «[…] І хтось чорненький, певне, одібрав собі здоров’я своїм „Через кладку“? То мусило когось багато коштувати. Стільки спогадів зворушити!.. Я пізнаю там, як живих, і св. Анну, і брата вашого Володимира… Так багато пізнаю, що не можу ставитись об’єктивно до сеї повісті, не можу її „критикувати“, для мене вона немов шматок життя ще не пережитого, а такого не критикують […]»[6].

Ще одним твором із життя інтелігенції, цього разу – про музику і артистку, є повість «За ситуаціями», головний образ якої – Аглая‑Феліцітас є продовженням і розвитком жіночого типу. Христя Алчевська захоплювалась повістю, пишучи, що це «[…] злет жіночої душі в невідоме, до утворення свого „царства музики“, сполученої з гармонією особистого життя […]»[7].

За Н. Томашуком, четвертий період у житті й творчості О. Кобилянської припадає на 1914–1940 pp., а п’ятий – на 1940–1942. На нашу думку, їх можна об’єднати і кваліфікувати як останній період життєтворчості белетристки з Буковини. До речі, докладний аналіз цього призахідного етапу нами зроблено в монографії «На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 року)» (Чернівці, Букрек, 2006).

Великий пласт автентичної публіцистики (на відміну від неавтентичної, приписуваної О. Кобилянській, публіцистики 1940–1941 pp., що є містифікацією авторства і її перу не належить), спогади, критична стаття «Про Толстого», а також 27 зразків малої прози – все це увійшло до збірки «Огрівай, сонце…», упорядкованої нами і випущеної у видавництві «Букрек» 2011 р.

Тут надруковано як відомі («Юда», «Лист засудженого жовніра до своєї жінки», «Вовчиха»), так і малознані, а то й зовсім невідомі сучасному читачеві твори малої прози 1915–1930‑х pp.: «Щира любов», «Чудо», «Лісова мати», «Московський ґвер», «Путіфара», «Пресвятая Богородице, помилуй нас!», «Ворожки», «Жарт», «Серна», «Пімста» та ін.

Керуючись принципом, що у творчості класика української літератури Ольги Кобилянської не повинно бути білих плям, пропонуємо уважному читачеві й поціновувачеві її останній великий твір – роман «Апостол черні».

Він є новаторським за жанром, навдивовижу сильним в ідейно‑проблемному відношенні. Як пише сучасна дослідниця Олеся Химин, «Україна, державність, нація – ось ті головні поняття, навколо яких концентрується основна увага авторки „Апостола черні“»[8]. О. Кобилянською обраний цілковито новий ракурс: показ долі України (її минулого, сучасного, майбутнього) крізь призму життєвого чину окремих, передових представників українства.

Написаний у 20‑ті pp. XX ст., тоді ж обнародуваний у празькому журналі «Нова Україна» (1926–1928), але й після того протягом тривалого часу (кінець 1920 – перша половина 1930‑х pp.) ретельно редагований, цей твір був надовго вилучений з літературного процесу й читацького користування. Від окремого двотомного видання в бібліотеці львівського часопису «Діло» (1936) до нових зустрічей із читачами материкової України (в Канаді твір з’явився в 1984 р.) минуло більш як півстоліття.

Ясно, що й сама символічно‑біблійна назва роману – «Апостол черні» (в чорновому варіанті – «Юліян Цезаревич»), а найголовніше, – його проблематика, тема апостольського служіння рідному народові, українська національна ідея, – все це відлякувало укладачів радянських видань творів письменниці.

Невідповідність головної ідеї роману засадам соцреалістичної літератури тоталітарного суспільства спричинила, з одного боку, те, що його просто замовчували (це, зокрема, зробив Олег Бабишкін у першому томі «Історії української літератури» 1954 p.), а з другого – відмовляли в ідейно‑художній вартості. «Роздуми над шляхами виховання національної інтелігенції лягли в основу роману „Апостол черні“ (1926). Але, обминувши питання повалення соціального гніту, Кобилянська зазнала творчої невдачі, написала ідейно й художньо неповноцінний твір»[9], – читаємо в УРЕ.

Так само негативно оцінювали роман О. Бабишкін у нарисі «Ольга Кобилянська» (1963) та Мирослава Лещенко – в однойменному літературному портреті (1973).

На тлі тотального несприйняття твору в радянські часи приємним винятком стала розлога стаття Ничипора Томашука «Роман О. Кобилянської „Апостол черні“» (1969), сама поява якої за тодішніх умов сприймається як факт дивовижний. Змушений робити деякі реверанси в бік панівної тоді ідеології, Н. Томашук залишився вірним істині в головному – у відстоюванні ідейно‑художньої вартості написаного О. Кобилянською. «Це серйозний художній твір, познайомившись з яким, читач знайде для себе багато корисного і в розумінні шляхів творчості письменниці, і в розумінні шляхів української інтелігенції в минулому»[10].

Сама авторка висловлювалася про «Апостола черні» як про твір «з текстом на будуче, де не лише сам націоналізм гратиме роль в житті і культурному розвитку України, але де народ повинен іти дальше, здобувати Європу, цебто цивілізацію в своїй хаті, в своїй душі, т в о р и т и с в о ю в л а с н у к у л ь т у р у». І далі підкреслила (у листі до Степана Смаль‑Стоцького): «Нам треба характерів, робітників завзятих, що беруться і за найдрібнішу цеглу, не погорджуючи нею для збудовання своєї держави»[11].

Саме в цьому державотворчому закликові О. Кобилянська дуже близька до поетів Празької школи, суголосна із Олегом Ольжичем, який у поезії «Незнаному воякові» стверджував:

Державу не твориться в будучині,

Державу будується нині.

Це люди на сталь перекуті в огні,

Це люди, як брили камінні.

……………………………

Над диким простором Карпати‑Памір

Дзвінка і сліпуча, як слава,

Напруженим луком на цоколі гір

Ясніє Залізна Держава [12].

У творчості поетів‑пражан Олега Ольжича, Євгена Маланюка, Олени Теліги апологетизувався образ мужчини‑воїна, борця за вільну українську державу, такого, як витворений талантом О. Кобилянської Юліян Цезаревич. У вірші О. Теліги «Сучасникам» читаємо:

Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий,

Не плутай душу і горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив [13].

Ідеалом виступає людина «меча», надзвичайно актуальний у першій половині XX століття, в час бездержавності, образ: «Та тільки меч – блискучий і дзвінкий – Відчує знову ваш рішучий дотик […][14]» (З вірша О. Теліги «Відповідь»).

Не випадковим був і відчутний вплив на письменницю‑буковинку людей «чину», а особливо критика Миколи Євшана (Федюшки), Дмитра Донцова, Юрія Липи.

Прикметно, що сучасники Ольги Кобилянської після появи окремого видання «Апостола черні» (Львів, 1936) відгукнулися в періодиці Галичини й Буковини. Найоперативніше зреагував додаток до коломийського двотижневика «Жіноча доля» – «Світ молоді», – матеріалом «Нова повість Ольги Кобилянської» (1936, № 10). Підпис під публікацією відсутній, але одне з наступних чисел додатку не залишає сумніву, що авторкою її була Ірина Вільде. Вітаючи від імені української молоді «нашу дорогу письменницю з її новим твором», вона підкреслила, що О. Кобилянська «…вміє силою свого інтелекту, силою своєї віри в ідеї, що їм служить, перетворювати й нахиляти свого читача поклонятись тій, що й вона, вірі. Велике, божественне це завдання письменника…». Наголошено також, що «провідна ідея книжки – вже не жіночі права, а Україна»[15]. Повернувшись через деякий час до «Апостола черні», Ірина Вільде у статті «Ева, Дора й тета Оля» докладно зупинилась на жіночих типах твору і зробила висновок: «В цілому повість дуже цікава й дуже цінна своїми мистецькими й моральними вальорами» (якостями – Я. М.)[16].

У 1937 р. чернівецька газета «Час» відгукнулася двома рецензіями на роман «Апостол черні» О. Кобилянської – за підписами «Читач» і «Один з багатьох». У них підкреслено актуальність і читабельність твору, висловлено суть роману, яка полягає в українській державницькій ідеї, в послідовно проведеній настанові на виховання одержимих цією ідеєю молодих «апостолів черні» та «апостолів меча» – «для визволення і величі батьківщини»[17].

Центральним образом роману (а за жанровою дефініцією це не повість чи оповідання, а саме велика епічна форма) є постать Юліяна Цезаревича (і тут доречно згадати, як афористично висловився Микита Шаповал (Сріблянський), адресуючи письменниці слова: «Цілую руку, що написала „Царівну“ і пише… царевича»[18]). Тут вдало обіграно назви ранньої повісті «Царівна» й останнього роману.

Юліян – син годинникаря Максима Цезаревича – показаний в розвитку. Перші сцени – він малий, шестилітній, грається в майстерні батька, потім – п’ятнадцятирічний учень гімназії, що рятує родину о. Захарія у неприємній пригоді із розтривоженими кіньми, далі – семінарист, закоханий у доньку панотця Еву, зрештою – зрілий, духовно сформований дорослий чоловік, який обирає для себе шлях вояка. Юліян виявив себе істинним патріотом, взірцевим українським діячем, висококультурним інтелігентом, чиє кредо – діяння, чин. Прототипами цього образу, очевидно, були брати письменниці: класичний філолог Юліан, військовий Степан, юрист Олександр Кобилянські.

Морально‑етичний імператив молодого Цезаревича – побувавши в європейських країнах, набути знань і повернутися «до своїх рідних вуликів, усяких Покутівок, щоб працювати на своїй землі для свого народу». На противагу Юліянові Ева Захарій регресує як патріотка, цурається української мови, проявляє відступництво, а покохавши поляка Зигмунта Каву, спольщується.

Другим, духовним батьком для молодого Юліяна стає отець Захарій, чий образ вимальовано рельєфно, пластично, реалістично. Обравши в юності шлях богослова та виконуючи важливу для народу місію інтелігента, о. Захарій був просвітником і для громади, й у власній родині. Цей священик достойно ніс свій життєвий хрест, відбуваючи в маленькому галицькому селі Покутівка щоденну свою покуту. Прообразом «романного» села стало село Молодятин на Коломийщині, де О. Кобилянська гостювала в родині пароха Костянтина Балицького. Очевидно, що у своєму останньому романі авторка зобразила діяльність, судження, настанови цього греко‑католицького священика, який став прототипом позитивного образу Івана Захарія.

Прикметно, що О. Кобилянська вперше у нашій літературі відмовилась від традиційного показу попа‑визискувача, здирника, хапуги, наділила свого героя високими моральними якостями, піднеслась до зображення концептуального образу священика, який був провідником ідеї відродження України.

На наше переконання, у процентному співвідношенні ідейна вага, яка падає на образ представника духовенства – отця Захарія, істотно більша, ніж те, що акумульовано в образах представників учительства (старший вчитель Рибка, управитель народної школи Дубовий, Оксана Цезаревич).

О. Кобилянська, зрештою, одягнула Юліяна не у вчительський костюм (при явному нахилові до мов, захопленні філологією, педагогічному дарові) і не у священицьку рясу (попри студіювання теології, мрії батька й матері, особистий взірець в особі о. Захарія). Авторка чітко вказала місце життєвого чину свого героя, визначила «сродную» йому працю – військову службу (бо і його дід, капітан Цезаревич, був військовим).

Треба зазначити, що за своєю проблематикою, тематикою, жанром, системою образів, поетикою, ідейною насиченістю «Апостол черні» О. Кобилянської є різновекторним, багатоосяжним. Як назвав літературознавець Іван Денисюк, – це феноменальний роман. За генологією, – інтелектуальний, не так ідеологічний, як роман ідей, філософський з елементами Bildungsroman’y (роману виховання), тобто сімейний і любовний.

Особливо важливо, що в українській літературі це один з перших творів, де виявились риси нового типу інтелектуального роману, а отже, він повинен посісти належне місце в ній поряд із творами А. Кримського, В. Підмогильного, В. Петрова (Домонтовича). «Апостол черні» став віхою серед творів української прози, в центрі яких – процес формування особистості, поданий на тлі родинного життя (простеження історії родів Цезаревичів, Альбінських, Орелецьких).

На противагу раніше створеним письменницею досконалим образам жінок (у «Людині», «Царівні», «Ніобі», «Valse melancolique»), в останньому романі витворено нового, неординарного, самодостатнього героя‑мужчину. Штрихами виписано жіночі образи Дори Вальде, тети Олі Альбінської, сестер і матері Юліяна Цезаревича, бабуні Орелецької.

На рівні ідеологічного наповнення «Апостол черні» вирізняється патріотичною авторською позицією, домінуванням еволюційних процесів (після написаної в 1903 р. новели «Думи старика»).

У романі наголошено, що в часи міжвоєння, збройної боротьби за відстоювання української державності потрібні «апостоли меча». Ось чому сучасники високо оцінили внесок письменниці у виховання таких апостолів.

Так, сучасниця і приятелька буковинки Ольга Гузар, прочитавши рукопис твору, висловилася: «Ця повість – це підслухане життя. Про будову та про виведення поодиноких характерів, середовищ і настроїв не приходиться говорити багато. Це ж твір Ольги Кобилянської, а вона вміє оповідати. Взагалі вдумливий психолог знайде в цій повісті багато цінного матеріалу».

Як наголосила Ірина Вільде, «Кобилянська належить до тих письменників, що не тільки держать крок з життям, але й випереджують його. Зрозуміло, що тільки такі письменники можуть бути апостолами ідеї»[19].

Поруч із такими апостолами ідеї, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, почесне місце в українській літературі посідає «величава духовна квітка Буковини» (О. Гончар) – Ольга Кобилянська. Достовірним свідченням цього є романний вінець її творчості – «Апостол черні». Віриться, що нинішнє його видання знайде своїх поціновувачів.

Ярослава МЕЛЬНИЧУК

кандидат філологічних наук,

лауреат Міжнародної премії ім. О. Кобилянської

І том

Галі з Лопатинсъких Бурачинській присвячує авторка

«Полкового» годинникаря, Максима Цезаревича, невеликої столиці Ч.[20]мало хто любив. Він був прикрий дивак, скупець і непривітливий. Се послідне не лиш проти власної родини, але й до чужих, що з своїми годинниками приходили до него. Принесете йому іноді годинник до направки, то коли він сидить, виглядає як великий павук, що зігнувся над мушкою‑годинником, і вдивляється в його механізм – піднявши задумливо брови, ніби лікар держить руку гарячкуючого; а опісля або перегляне ваш і відставить його поспішним рухом і гнівним поглядом десь до другого гуртка і звернеться до вас, або погляне на вас поважно. «Хорий, дуже хорий, – скаже, – прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу», або віддасть з словом «пропав безнадійно, киньте!». І більше нічого. Коли ви постоїте і вас окруження дивака на хвилину‑дві займе, або мимоволі ваше ухо заслухається в ріжноманітне скорше і повільніше тикання годинників, він зараз стає похмурий. «Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і сей годинник жде на мою руку, і той, а той вже від тижня цілком розложений; а другі також ждуть. Нема часу». Ледве що відкивне головою і – пішов.

А коли «хорий» вже вилічений і він його вам віддасть – то як поставить вам ціну – хоч клякай, він не спустить. «Перше було добре, – скаже їдко, – доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужає вдруге. Є і інші майстри. „Полковий“ – як себе сам називав, бо до нього багато військових заходило, – лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на сім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує», усміхнеться сумно і вздрігне маркантно бровами. Не старий ще, хоч на висках посивів, був високий гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний командант, по своїй не великій, дуже чисто прибраній, робітні з піднятою головою і обзирав свої годинники на стінах, яких мав багато – одних на продаж, другі до направки – від часу до часу перешіптуючись з собою. Деякі твердили, що відмовляв молитви, другі, що має хвилі, в котрих говорить з видінням, а треті, що вправлявся в латинській мові і в таких же фразах, котрими лаяв публіку за неоцінення його праці; але докладно не знав се ніхто.

На стіні між годинниками висів і скіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зірве його з стіни і не просвище кому‑небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич ніколи неправдою не орудував, нікого не обманив. Його слово було їдке, як іржа, тверде, як камінь – одначе – як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральній цінности.

*

З‑поміж його дітей т. є. трьох доньок і одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юліян. Всі проче, себто дві старші і наймолодша донька, називав він механічними колісцями, котрі після законів оберталися і окружали «мотор», мов сателіти.

Коли малому Юліянові минуло шість років, було його матері дозволено оставляти його в робітні батька на якийсь час. Але тут він не смів плакати. «Коли хочеш плакати, – наказував батько, – скажи вперед і рушай…». Опісля брав його на коліна та, показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха, з чого дитина замовкала із несподіваности такого чуда, або аж здержувала віддих, або розсмівалася.

Коли ж іноді їй тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, а вона все‑таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач і говорив: «Найкраще уходь!» Ті слова означали ще ласку, якою дівчата, «колісця», лиш рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разів з кілька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з піднесеною, ніби за карбачем простягненою, рукою і вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням, чи улягає напорові плачу.

Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник[21]в формі невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластівка так знаменитої різьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на дрібнім будинку з личком годинника, аж писнув з радісного подиву, йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе. «Тату, дайте!» – кликнув і простягнув руки за годинником, що стояв між іншими на столі, при котрім сиділа непохитна стать поважного батька і перебирала щось між частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помічав, що дитина коло нього.

«Я нічого пташечці не зроблю», – впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: «Але вона тобі може щось зробити».

«Вона кусає?»

«Вона відлетіти може…»

Дитина вдивилася зачудовано на батька.

«Відлетіти?»

«Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай!»

Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.

«Вона ще сидить, – прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. – Пташечко моя маленька, ти відлетиш?»

Батько підняв великого строгого погляду: «Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю».

«Вона не відлетить, татку, – прошептав хлопчина. – Я її не возьму в руки. Я лиш на ню дивитися буду. Не зроблю їй нічого».

«Так. Не зробиш їй нічого. А відки ти то знаєш?»

«Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька».

Та тут же зайшла несподівано зміна з батьком. Йому очі заблиснули гнівом і він крикнув бурхливо: «Не дивися на те, що не може бути твоє, і не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю – а знаєш, плакати не вільно». І дивне диво. Чи відчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодій, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Він не змішався, лиш сказав: «Не кричіть татку, вона зараз відлетить», – а опісля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок і, то отвіраючи, то замикаючи його, як се роблять діти, виявляючи тим своє сильне бажання посідати забажаного предмету – не рухався з місця.

«Ти ще тут? Де карбач?»

Хлопчина розплакався.

«Ти чого плачеш?»

Юліян мовчав, хлипаючи.

«Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?»

Малий показав безмовно на пташку.

«Хочеш м а т и її?»

Хлопець притакнув головою.

«І не будеш ніколи більше плакати, коли її одержиш? Уважай, що відповідаєш».

Хлопчик помахав головкою живо на знак що «не буде» і простяг лакомо руку. Та в тій хвилі зайшло щось жахливе. Батько зірвав карбач з стіни, підняв його високо вгору і в слідуючій хвилі прорізав воздух серцепотрясаючий крик.

*

Карбач лежав вже далеко в куті кімнати, коли, як крейда, побілівший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сіней. Сам приступив, важко віддихаючи, до вікна і, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамено і – переляканий оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова б а б у с я з чорними блискучими очима, з надзвичайно інтелігентним обличчям, зраджуюча цілим своїм виглядом «паню» і хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом імпозантна.

«За що ти карав дитину?»

«Я після ваших засад поступаю. Цілком і одиноко після ваших засад.»

«За що?»

«Щоб не приспособлявся до брехні, котра буде з ним враз виростати. Гадаєте, мені це так легко? Але… в моїм віку не зачинав ніхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Він мій одинак… і саме тому що одинак». Тут він урвав – а бабуня… усміхаючись болючо і не відповівши нічого, вийшла з робітні.

*

За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко з слідами плачу в очах, але спокійне указалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.

«Я плакав, татку…»

Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчю сина.

«Я плакав, татку…» – почулося, ніби шелест, вдруге і вже цілком близенько, хоч не сміливо.

«А не було потрібно, сину».

Дитина мовчала через хвилю, опісля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.

«Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. М а л е н ь к и й р а з» – і хлопчина показав свій дрібонький пальчик на доказ, який замаленький.

«Гадаєш вона краща, як всі ті надворі, що літають?».

«Ага, гарніша, – відповів і потакнув головкою. – Я хочу на ню цілком близенько подивитися».

Батько порадив йому найліпше їм всім надворі приглянутися і самому яку вловити. Вона буде літати – він знає, як птиці літають високо‑високо… і цвірінькають і щебечуть. Присідають на галузки по деревах, ховаються між листочками, галузками, по землі шукають зеренця – а він ловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я її вловлю, то вона буде твоя?»

«Авжеж не моя».

«І я зможу плакати?»

«Ліпше було б, мій сину, і я б хотів, щоб ти ніколи не плакав».

«А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?»

«Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обіцяти, чого не можна дотримувати».

Дитина дивилася уважно батькові в обличчя, не зрозумівши його зовсім, а очевидно, бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, наче віднайшла щось в пам’яті, скрикнула несамовито: «А л е я б у д у п л а к а т и, татку, я все же хочу пташку», і тут же вибухнула щирим плачем.

Дата добавления: 2015-07-11