Не дивлячись на те, що культура породжується колективною життєдіяльністю людей, її творцями та виконавцями на практиці є окремі особистості. Традиційно кожен індивід виступає по відношенню до культури в чотирьох іпостасях:
1) як «продукт» культури (творіння культури), що введений у світ її цінностей, норм, навчений технологіям діяльності та етиці взаємодії з іншими людьми у процесі соціалізації. Отримуючи повсякденну інформацію, осмислюючи художні образи та моральні колізії у творах мистецтва, людина формується як особистість, соціально та культурно адекватна суспільству. Цей процес не закінчується із досягненням вікової зрілості, а корегується протягом життя;
2) як «споживач» культури, який використовує норми та правила засвоєної ним культури у власній соціальній практиці та у взаємодії з іншими людьми, з метою особистісної самоідентифікації та соціальної самореалізації у даній спільноті;
3) як «виробник»(творець) культури, що в процесі творчості породжує нові культурні форми, або відтворює та оцінює вже існуючі форми;
4) як «транслятор» культури, адже, відтворюючи будь-які культурні зразки у практичних діях та судженнях, людина тим самим передає інформацію про них іншим людям.
Культура є, таким чином, штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, “живою природою”, створеним людиною світом.
Таким чином, культура – це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.
121. Мораль та моральність: сутність і функції.
Мораль - система поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. Її основу становлять переконання, звичаї, традиції, громадська думка. Вона охоплює всі сфери суспільного буття: ті, що регулюються державою (політика, виробництво, сім’я тощо), і ті, які держава не регулюють (дружба, любов, побут).
Мораль є свідченням певного рівня розвитку, духовної зрілості людини, характеру її відносин з іншими людьми і світом.
Структурно мораль утворює дві сфери: моральна свідомість і моральна практика (моральність), кожна з яких має свою будову. Моральна свідомість – це свідомість, що керується певною системою моральних норм у життєдайності, фіксує моральні відносини у суспільстві, що історично змінюються. Моральна практика(моральність) – сфера індивідуально-масових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі, універсальні вселюдські цінності.
Мораль як універсальний регулятор поведінки людини, відносин між людьми виконує найрізноманітніші функції, які обумовлюються сферою, характером вияву життєдіяльності особи, соціальних груп, суспільства.
Регулятивна функція. Цю функцію здебільшого вважають головною, доводячи, що основний зміст моралі становлять відповідні вимоги (норми, правила, приписи). Саме завдяки їм мораль виконує регулятивну роль.
Комунікативна. Справжнього морального значення будь-який вчинок людини може набути тільки в міжособистісних стосунках, у контексті спілкування. Змістовність спілкування людей значною мірою залежить від рівня їх моральної культури, яка виявляється у доброзичливості, взаємоповазі, приязні.
Пізнавальна функція. Завдяки моралі індивід одержує перші уявлення про норми поведінки, які пред’являє йому суспільство (не тільки інформацію про норми, а й про те, як ними керуватися).
Виховна функція моралі. Завдяки моралі здійснюється передавання досвіду попередніх поколінь, формуються уявлення індивіда про добро і зло, гідність, честь, справедливість, що сприяє його самовдосконаленню, виробленню практичних навичок жити і діяти згідно з вимогами суспільства.
Орієнтуюча функція моралі. Мораль збагачує людину не просто знаннями об’єктів самих по собі, а й орієнтує у світі культурних цінностей, допомагає ставитись до них диференційовано, віддаючи перевагу вищим цінностям, які відповідають її потребам, інтересам і смакам.
122. Політична і правова свідомість: сутність та роль у суспільстві.
Політична свідомість – це сукупність уявлень і почуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, що виражають відношення людей до здійснюваної і бажаної політики, що визначають здатність людини до участі у керуванні справами суспільства і держави; це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення в духовному житті людей політичних інтересів і уявлень різних соціальних груп, національних спільнот і суспільства в цілому. Політична свідомість являє собою систему ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому.
Правосвідомість — форма суспільної свідомості, що містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групи і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням.
Ідеологічні елементи правосвідомості виступають в якості головних елементів правової культури та правового виховання.
Право як система загальнообов'язкових норм i правил поведiнки людей, що вираженi в юридичних законах i вiдображають державну волю, встановлюють права та обов'язки учасникiв правовiдносин, змiнюється разом з розвитком суспiльства, держави, полiтики. Правова свiдомість тісно взаємопов'язана з правовими нормами та законами у вiдповiдностi з пануючими в суспiльствi уявленнями про законнicть, порядок, справедливicть. Свiй змicт правова свiдомiсть реалiзує насамперед в основних сферах життєдiяльностi суспiльства - соцiально-економiчнiй та полiтичнiй, там, де i вiдбувається процес формування правосвiдомостi, правової культури членiв суспiльства.
123. Глобалізація як визначальний феномен сучасності: сутність, можливі сценарії. Необхідність планетарного мислення.
Глобалізація — це об’єктивний соціальний процес, економічної та політичної взаємозалежності країн та регіонів світу до такого рівня, коли можливим та необхідним стає створення єдиного світового правового поля та світових органів економічного та політичного управління.
Глобалізація є об’єктивним процесом, породженим початком інформативної технічної революції, вона стала можливою після подолання бінарного протистояння світової капіталістичної та комуністичної систем. Глобалізація — це історичний процес, який розвивається впродовж багатьох століть, гомогенізація світу, життя за єдиними принципами, відданість єдиним цінностям, дотримання єдиних звичаїв та норм поведінки, прагнення зробити все універсальним, це визнання взаємозалежності, головною причиною якої є підрив, розпад національних держав під натиском дій нових акторів загальнопланетарної сцени — глобальних фірм, релігійних угруповань, транснаціональних управлінських структур (мереж), які взаємодіють на рівних умовах не тільки між собою, але й з самими державами — традиційними діючими акторами міжнародних відносин.
У. Ганнерс: 4 можливі сценарії глобалізації: «дозрівання», сценарій «глобальної гомогенізації» припускає повне домінування в світі західної культури, сценарій «насичення» периферійні культури поступово вбирають в себе культурні зразки Заходу, сценарій «периферійної корупції» приводить до звироднілості західної культури в процесі адаптації на периферії. Необхідність виховання нового планетарного мислення, завдяки чому людство змогло б уникнути тотального катаклізму — військового, екологічного, економічного.
124. Філософський аналіз глобальних проблем сучасності та шляхи їх розв’язання.
Глобальним проблемам сучасності притаманні, по-перше, великі масштаби, значимість не тільки для окремих країн і регіонів, а для людської цивілізації загалом, по-друге, актуальність, що потребує нагального втручання в цю сферу, по-третє, комплексний характер проблем (глобальні проблеми зазвичай взаємозв'язані^
Глобальні проблеми мають подвійний соціоприрод-ний ха-рактер. Вони водночас і природні, і соціальні. При цьому останній елемент відіграє вирішальну роль. Адже соціальні умови розвитку визначають, по-перше, серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність їхнього розвитку для людства, по-друге, зміст підходів, методи і засоби вирішення цих проблем.
Головними проблемами сучасної цивілізації є: проблема миру та війни, екологічна, продовольча, демографічна, охорони здоров’я, мирне освоєння космосу і т. ін.
Вивчення глобальних проблем привело до формування глобалістики — науки, що вивчає причини й способи розв 'язання глобальних проблем. Особливе місце у вивченні глобальних проблем посідає Римський клуб. Це міжнародна недержавна організація, яка була заснована 1968 р. за ініціативою Ауреліо Печчеї. Головне її завдання — дослідження глобальних проблем сучасності за допомогою математичного моделювання.
Людський фактор — це не тільки першооснова нашого подальшого суспільного розвитку, а й одна з історичних причин наших невдач і поразок.
Філософське дослідження глобальних проблем виходить із об'єктивного статусу їх існування. В їх основі лежить суперечність між людиною (суспільством, людством) та існуючою дійсністю, спроможністю природного і суспільного середовища задовольняти
людські потреби, інтереси й бажання. Це реальні, а не ілюзорні проблеми. А відтак, їх аналіз має бути об'єктивним, а шляхи вирішення - реалістичними. Вони реально й дієво впливають на сучасний розвиток, темпи прогресу і несуть загрозу (в разі їх не вирішення) майбутньому людства.
125. Екологічні проблеми сучасності.
У зв’язку з новітніми відкриттями у філософії утворилося ряд течій, шкіл, які претендують на лідерство в поясненні цих явищ. До таких течій відноситься саєнтизм, герменевтика, постмодернізм. Вразливо вплинули на людину хімізації сільського господарства, аварія на Чорнобильській АЕС, вирубка лісів, нафтовиливи, утворення пустель, епідемічні хвороби тварин і людини. Ряд вчених, екологів, філософів пов'язують виникнення глобальних проблем з науково-технічною революцією, яка кардинально змінила техніко-технологічний потенціал людства, революціонізувала військову справу, спричинила стрибкоподібний перехід від зброї групового, до зброї масового враження. Надзвичайно потужні засоби діяльності наносять велику шкоду природі, не дають змоги їй своєчасно відтворюватися. Загострення глобальних проблем пов'язується і з подальшим удосконаленням інформаційно-комунікаційних технологій тощо. Процес подальшого розвитку науки, суспільства припинити неможливо. Яких би розмірів не набув науково-технічний прогрес, людина здатна ним керувати, беручи до уваги закони природи, науки та суспільства. На думку багатьох вчених, в основі глобальної екологічної кризи лежить викривлене уявлення про навколишнє середовище, оточуючий світ і положення в ньому людини. Тому рішення екологічних Шляхи подолання проблем: розумне, раціональне використання природних ресурсів, розробка й запровадження у виробництво прогресивних екобезпечних технологій, рекультивація, оздоровлення порушених, відпрацьованих земель, територій, вдосконалення й піднесення дієвості екологічного права, піднесення екологічної культури людей.
126. Екологія та екологічні проблеми в Україні.
Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки, поява нових технологій, енергоджерел і матеріалів призвели до революційних змін у житті суспільства. Людство вступило в епоху НТР, що посилило антропогенний вплив на природу. Україна здобула статус незалежної держави і вступила в новий історичний період свого розвитку. Виникли гігантські центри надмірного зосередження промисловості, що характеризуються високим антропогенним впливом на природне середовище. Внаслідок екстенсивного розвитку сільського і лісового господарства, водних і хімічних меліорацій відбувається інтенсивний розвиток ерозійних процесів, ущільнення орного шару грунту, зниження його родючості, ослаблення стійкості природних ландшафтів України. Залишається гострою проблема забруднення поверхневих та підземних вод переважно органічними речовинами, сполуками азоту, фенолами, нафтопродуктами, а також важкими металами. Головна причина повільного зниження викидів і зменшення рівнів забруднення — використання застарілих і неефективних технологій. Значна частка у забрудненні атмосфери належить транспорту. Значно погіршилась екологічна ситуація в Україні внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. При руйнації конструкції блока стався викид значної кількості радіонуклідів у навколишнє середовище. Найголовніший показник якісного стану населення — стан здоров'я людей.
127. Поняття соціального передбачення та прогнозування майбутнього.
Оволодіваючи минулим, людина прагнула краще облаштувати своє сьогодення, а спираючись на нього, заглянути в майбутнє, знайти і дати відповіді на питання: яке воно буде? що буде з нею, людиною? які її можливості? що буде зі світом? Ці одвічні питання відносяться до світоглядно-прогностичних. Сучасна людина живе у мінливому й динамічному світі. Дослідити шляхи подальшого розвитку й осмислити ознаки нової цивілізації - це основне завдання соціального прогнозування й передбачення. Головна проблема: наскільки і в якій мірі людина може передбачати майбутнє? В міру віддалення майбутнього, знання про нього стають все менш конкретними й точними. Зростає й невизначеність у передбаченні майбутнього, яка з одного боку, залежить від часових параметрів, а з іншого - від природи соціального розвитку, багатоваріантності історичного процесу, непередбачуваності конкретного ходу й результатів подій. Існує певне неспівпадання прогнозів з реаліями буття, які завжди багатші, розмаїтіші і колоритніші, а ніж теоретична "модель" можливого розвитку. Методологія: 200 різноманітних методів, методик, засобів і прийомів (екстраполяція, історична аналогія, комп'ютерне моделювання, сценарії майбутнього, експертні оцінки та ін.). Тільки завдяки практиці стає можливим перевірити на істинність, вірогідність передбачуваного, а відтак - відкинути надумане. Щодо соціального передбачення, створення моделей майбутньої цивілізації, то очевидним стає принципово інший тип детермінації, в основі якого лежать фактори людської само детермінації - свідомості, вільного вибору, соціально-культурних пріоритетів тощо. Така цивілізація буде ґрунтуватися на іншій системі культурних цінностей, сповідувати етику не насильства, відмову від культу сили й панування, толерантності і консенсусу у ставленні до різних культурних традицій і народів, на принципово інших засадах у відношенні до природи, землі.
128. Проблема сенсу та спрямованості історичного процесу.
Поняття сенс історії характеризує діяльність людей, сповнених свідомістю, допускає почуття соціальної відповідальності кожного члена суспільства, необхідність свідомості місця і ролі в соціальних умовах, спільність переживання за майбутнє людства. Ніяке знання історичних фактів, доступних історику, не може розкрити людям сенс буття людини, а цінність людей, людини для історії, оскільки сенс лежить у сфері не тільки сущого, але й належного, і не може бути осягнутий розумом, що звик оперувати одними лише фактами. Головне запитання - ким люди є в історії і чим історія є для сучасності, тобто в чому людська цінність історії. Ідея прогресу й ідея кінця історії не вигадані філософами, а виникають як стихійно панівний умонастрій епохи і лише потім одержують ідейне оформлення у філософських текстах. Ніякими посиланнями на факти, відомі історичній науці, не можна довести правомірність руху ні в ту, ні в іншу сторону, як і не можна упевнитися в самій наявності руху. Фукуяма: сенс історії – побудова оптимальної форми суспільного розвитку – ліберальної демократії. Ясперс: сенс історії – ф. віра, яка об’єднує людей у світі через усвідомлення ними спільної долі за допомогою комунікації. Ф. віра стає атрибутом існування людини з моменту її самоусвідомлення, доручення до культури та моралі з моменту постановки людиною питання про сенс свого існування. Іст. розвиток має сенс тоді, коли сприяє саморозвитку та утвердженню самоцінності людини. Сенс історії – це утвердження та реалізація людської сутності, самореалізація людини як вільної істоти.
129. Історичні закони. Єдність та різноманітність історичного процесу.
Між подіями історії теж існують певні об’єктивно обумовлені залежності, котрі ніяка свобода волі не може змінити. Подібні залежності — це закони історії. Отже, в історії є свої закони. Однак ці закони характеризуються деякими важливими особливостями.
1. Необхідно враховувати, що на розвиток подій в історії індивідуальні та неповторні обставини здійснюють більший вплив, ніж у природі. Такі обставини є випадковими, тобто не мають однозначної необхідної обумовленості.
2. Необхідно взяти до уваги, що історичні процеси, на відміну від природних, відбуваються не «самі собою», незалежно від людей. Історія твориться не богами або якимись невідомими силами — її творять люди.
Звідси випливає принципова особливість законів історії: необхідною умовою їх дії є свідома діяльність людей. Закони історії зумовлюють «множинність можливостей», які можуть по-різному реалізуватися, або зовсім не реалізуватися. «Множинність можливостей» не має фіксованих, незмінних меж; нові ідеї та проекти суспільної перебудови, що знайшли підтримку в суспільстві, можуть сприяти появі нових можливостей. Залежність результатів дії законів історії від свідомості й волі дійових осіб призводить до того, що ці закони намічають лише загальну тенденцію щодо розвитку соціальних процесів у деякому напрямку або ймовірний вектор суспільного розвитку. Прояви єдності історичного процесу різноманітні: встановлення ек. пріоритетів і інших перетинів поміж країнами, розвиток товарно-грошових відносин, що стимулює рухливість населення, консолідацію народностей, зростання міст. Чинниками інтеграції виступають машинна техніка, транспорт, наука, освіту, обміну інформацією і культурними цінностями Реальна історія протікає водночас у конкретних різноманітних формах. Однією з джерел різноманіття є нерівномірність історичного поступу. На одній й тій же економічній і схожій природній основі нерідко функціонують дуже різнія способи життєдіяльності, культури, надбудовні форми. Єдність і розмаїття не діють роз'єднано. Єдність людського роду, загальна спрямованість історичного процесу узгоджується з збереженням самобутності етносів, розмаїттям шляхів розвитку всесвітньої історії, наявністю можливостей історичного вибору.
130. Предмет філософії історії, сутність історичного процесу.
Філософія історії – розділ ф. знання, що досліджує історичний процес розвитку суспільства, його особливості, багатоманіття проявів та спрямованість, а також саме суспільство, форми його існування, його зміни і перетворення. Питання філософії історії: внутрішня логіка розвитку людського суспільства, виявлення законів а особливостей суспільно-ісоричного процесу, проблема суспільного прогресу та регресу, питання про критерії суспільного прогресу, теоретична реконструкція історичного минулого, питання про майбутню долю людства, сенс буття окремої людини в суспільстві. Сутність історичного процесу. Етапи розвитку ф. історії: 1) античний період – Геродот, Платон, Арістотель, Плутарх – збір і класифікація історичних фактів минулого. Спроба їх інтерпретації; 2) Середньовіччя – А. Блаженний, Ф. Аквінський – аналіз розвитку історії людства на основі ідеї провіденціоналізму; 3) Відродження та Н. ч. – Л. Валла, Дж. Піко де Мірандолла, Н. Маккіавеллі, Т. Гоббс – дослідж. Цілей та спрямованості іст. Процесу, зазнач. визначна роль людини в історії; 4) Просвітництво – Вольтер, Гердер, Руссо – проблема розвитку людської цивілізації, спрямованості іст. процесу. 5) Нім. клас. ф. Гегель: історія – діалектичний процес з позиції ідеалізму, історія – розвиток людського духу, першоджерелом якого є А. розум. Іст. процес розвив. по висхідній спіралі. Кожен наступний етап – діалектичне заперечення попереднього. Іст. процес – розвиток суспільства до загальної свободи. 6) маркс. Ф. – Маркс, Енгельс – іст. розвиток з матеріалізму, іст. процес йде у бік прогресу на основі матеріального виробництва – економіки. 7) позит. П. – Конт: традиційне, до індустріальне, індустріальне суспільства + постіндустріальне. 8) цивілізац. – Тойнбі, Шпенглер, Данилевський: історія- нелінійний процес зародження, розвитку, надлому та занепаду цивілізацій як стійкої спільноти людей, об’єдн. дух., культ. традиц., подібністю сп. життя, географ. та іст. межами, іст. сусп.. – заміна цивілізац. 9) сучасн.. ф. іст. – Ясперс, Фукуяма, Поппер, Ортега-і-Гассет, Ханнінгтон – песимістична оцінка перспектив подальшого розвитку людства.
131. Мета та сенс історичного розвитку за К.Ясперсом. Поняття «осьового часу».
Ясперс: сенс історії – ф. віра, яка об’єднує людей у світі через усвідомлення ними спільної долі за допомогою комунікації. Ф. віра стає атрибутом існування людини з моменту її самоусвідомлення, доручення до культури та моралі з моменту постановки людиною питання про сенс свого існування. Іст. розвиток має сенс тоді, коли сприяє саморозвитку та утвердженню самоцінності людини. Сенс історії – це утвердження та реалізація людської сутності, самореалізація людини як вільної істоти. Час осьовий — термін, запропонований К. Ясперсом для характеристики історичних процесів, перебіг яких відбувається між 800 і 200 pp. до н. е., коли, на його думку, стався кардинальний поворот в історії і з'явилася людина такого типу, який зберігся і донині. Визначальними для своєрідності осьового часу є зникнення великих культур давнини, що існували впродовж тисячоліть і передували осьовому часу, передусім тих, що виникли в Єгипті, Месопотамії, долинах Інду та Хуанхе. Час осьовий розчиняє їх у собі, дає їм загинути, незалежно від того, чи є носієм нового народ давньої культури чи інші народи. Давні культури зберігають своє існування лише в тих своїх елементах, які увійшли в осьовий час, але все, навіть найвеличніше, створене до часу осьового, сприймається як щось дрімотне, таке, що не прокинулося, оскільки людина тих часів ще не сягнула справжньої самосвідомості. Тим новим, що зумовило самобутність часу осьовому і відбулося в трьох великих культурних регіонах якраз і було усвідомлення людиною буття в цілому, самої себе і своїх меж шляхом рефлексії й пізнання абсолютності в глибинах самосвідомості та ясності трансцендентного світу. Спільною атрибутивною характеристикою цьогочасних духовних пошуків є те, що людина тут, з одного боку, виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце в розмаїтті цілісного буття, з іншого — вперше стає на шлях, який покликана пройти саме як певна особистість, неповторна індивідуальність, спроможна за потреби навіть внутрішньо протиставити себе усьому світові як самітника, пророка, філософа, законодавця.
132. Спрямованість історичного процесу. Критерії суспільного розвитку.
У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу: формаційний і цивілізаційний. Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій. Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карпом Марксом у його працях "Капітал", "До критики політичної економії" та ін. Суть: 1) найважливіший елемент сусп.-економ. форм. - матеріальні (економічні), духовні (ідеологічні) та інші зв'язки й відносини, що встановлюються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності; 2) сусп.-екон. фор. відображає те загальне, що характеризує громадське життя в різних країнах на певному етапі їхнього розвитку; 3) сусп.-екон. фор.- етап у розвитку суспільства. Сусп.-екон. фор. - це конкретний історичний тип суспільства, цілісна соціальна система, що ґрунтується на певному способі виробництва і виступає як ступінь суспільного прогресу. Маркс: 5 типів формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. Цивілізаційний підхід - ствердження ідеї про існування безлічі культур і цивілізацій, їхньої локальності і різноякісності, заперечення твердої однолінійної схеми суспільного прогресу. Данилевський висунув концепцію окремо існуючих культурно-історичних типів (цивілізацій), що знаходять свій вияв через чотири найважливіші форми діяльності - релігійну, культурну, політичну, соціально-економічну. Виокремивши тринадцять культурно-історичних типів, Данилевський найбільшу увагу приділяє слов'янському типу - молодому і якісно новому, покликаному наповнити справжнім змістом майбутню історію людства. Шпенглер виокремлює в історії людства вісім культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, західноєвропейську і культуру народу майя. Очікує він появи і російсько-сибірської культури. Тойнбі розглядає історію як сукупність історій окремих своєрідних і відносно замкнутих цивілізацій. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей.
133. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу.
1) Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними.
2) Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують сторичних осіб, які мають вирішальний вплив на хід історії.
Існує два хибні підходи до природи історичного процесу - фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм - це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, необхідним, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм - це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи. 3) Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів - партії. 4) Рушійною силою є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загальною соціального закону - закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними. 5) Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Політична система - це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава.
134. Особливості філософського розуміння культури.
Культура - це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя.
Основні ф. підходи до розуміння культури:
1) ф. Просвітництва (Вольтер, Дідро, Руссо): культура тлумачиться і як штучне, породжене людською діяльністю перетворення природи, і як вищий прояв людського буття, пов’язаний передусім з людським духом. Саме від просвітників XVIII ст. йде протиставлення “культура – натура”, тобто “культура – природа”. Поняттям культури позначалися у той час всі досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість і все те, що називали тоді освіченістю.
2) нім. клас. ф. (Кант, Гегель): культура – сфера життя та діяльності людини, сфера ідей, досягнень, соц. інститутів, що утворюються в процесі людської діяльності. Прогрес у сфері культури – один із законів істор. Розвитку суспільства.
3) марксистська ф.: культура – характеристика творчих сутнісних сил людини і сукупних результатів її діяльності. Вона обумовлюється конкретним способом матеріального виробництва. Базис визачає надбудову – кожна культура має конктерно істтор. характер. Шпенглер заперечує прогрес у розвитку культури і наявність наступності різних культур. Кожна культура являє собою окремий організм. Культури існують незалежно одна від одної як окремі монади, що мають внутрішній механізм свого розвитку. Перехід сусп. До стадії цивілізації означає кризу та загибель культури.
4) Суч. заруб. ф. (Белл, Арон): культура – досягнення науки і техніки, що здатні забезпечити стрімкий розвиток людства. Печчеї – потрібно вдосконалювати саму людину, якщо вона бажає вижити в умовах загострення глобальних проблем. Швейцер: сучас. Культура має перетворитися на живу етику, стати підставою новго гуманізму. Бути культурним – стрями збереженню живого, гармонізувати взаємини сусп. з оточуючим світом.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |