105. Сутність людини як предмет філософської антропології.
Філософська антропологія - напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.
Людина- діяльнісна істота, яка є основою суспільства, суспільного життя. Кожний філософ в різні епохи давав своє визначення що таке людина. Арістотель - людина є політичною істотою. Епоха Середньовіччя - людина є духовною істотою. Філософія Нового часу, І.Кант- людина є моральною істотою. 19-20 ст. К.Маркс - людина соціальна істота. Вона виникає в суспільстві, а поза суспільством не може стати людиною. З.Фрейд- людина є біологічною істотою.
Людина - жива істота, яка має певні потреби та інтереси, задовольняє їх в процесі матеріального, духовного виробництва. Людина – істота багатовимірна, основними вимірами є біологічний, психологічний, соціальний, космічний аспекти. Людина, її здібності є результатом поєднання усіх чинників: біологічного
(природних задатків), соціального (середовища, виховання), психічного («Я» людини), космічного (однаковість ритму, універсальність ритмічних структур).
106. Антропосоціогенез. Єдність біологічного і соціального в людині.
Антропосоціогенез — історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, етичних і естетичних стосунків.
Антропосоціогенезом називають історично тривалий процес перетворення людини з біологічної істоти в соціальну, з мавпи в людину. В цьому процесі наявна нерозривна єдність двох паралельно триваючих процесів: антропогенезу (формування людини) і соціогенезу (розвитку суспільства), і їх вважають двома сторонами єдиного процесу: спочатку почався антропогенез, а потім, коли людина сформувалася в своїх основних біологічних рисах, починається власне процес соціогенезу.
Тому можна назвати основні концепції трактування людини:
1. Біологічна теорія. Людина це частина природи,
окремий біологічний вид. Практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко вирізняла людину з-поміж інших живих істот, оскільки у багатьох тварин присутні елементи розумової поведінки, соціальної організації, виробництва знарядь праці, елементарні комунікації, прояви організації особистої гігієни.
2. Соціологічна теорія намагається звести сутність
людини до її приналежності до соціальної структури суспільства. Людина зводиться лише до певних соціально-виробничих функцій, з яких неможливо повною мірою вивести усе різноманіття проявів людського життя.
Отже, людина є цілісною єдністю всіх своїх проявів природного та соціального.
107. Особистість і суспільство: індивідуалізація та соціалізація.
Особистість - це соціальна характеристика людини через комплекс ознак, яких вона набуває в суспільстві внаслідок залучення її до системи сусп. відносин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише стати в суспільстві.
Суспільство- це організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку.
Індивідуалізація - процес виділення людини як відносно самостійного суб'єкта в ході історичного розвитку суспільних відносин. Це процес і результат суміщення соціальних вимог, очікувань, норм, цінностей, виявлення особистісних та ділових якостей, що необхідні для ефективного виконання соціальної ролі, із специфікою потреб, властивостей та стимулів діяльності індивідів, тобто персоніфікованою формою реалізації соціальних функцій.
Поняття індивідуальності акцентує увагу на тому особливому, специфічному, своєрідному, що відрізняє дану конкретну людину від інших людей.
Розвинена індивідуальність характеризується такими рисами: багатогранні уміння, професійна необмеженість, поєднання різних здібностей, здатність у разі необхідності швидко оволодівати інишими видами діяльності. Індивідуальності не просто притаманні різні здібності, а вона являє собою їх цілісність.
Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.
Соціалізація - процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соц. норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.
Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу.
Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. 108. Особистість і суспільство: соціальні ролі особистості.
З´ясування місця і ролі особистості в соціальній системі можливе через розкриття поняття «соціальний статус».
Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов´язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.
Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, тощо. Соціальна роль — типова поведінка людини, пов´язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.
Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір». Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх характеризують:
— емоційність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша - цілковитої розкутості);
— спосіб одержання (одні ролі притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);
— масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті);
— ступінь формалізації (дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);
— характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).
Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки.. Суперечності між окремими соціальними ролями породжують конфлікти, як внутрі-, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Сукупність соціальних ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві.
Структура соціальної ролі включає:
♦ по-перше, об'єктивну основу ролі (соціальний зміст, каркас та типові форми рольової поведінки);
♦ по-друге, суб'єктивний стиль виконання ролі (її образ, рольовий ідеал,ставлення до себе як до виконавця).
Отже, соціальна роль - відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людей залежно від їх статусу або позиції в суспільстві, в системі міжособистісних відносин.
109. Сенс життя: проблема «справжнього» та «несправжнього» буття.
Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для становлення духовно-морального обличчя особистості.
Коротке формулювання основного закону буття, за Арістотелем, проголошує, що одночасно існувати і не існувати не можна. Також не може існування людини бути одночасно справжнім і не справжнім, воно може бути або справжнім, або несправжнім.
На мою думку, існування більшості людей в сучасному світі є несправжнім, тому що часто людина від народження і до самої смерті не може визначити мету, завдання і сенс свого життя і орієнтується на несправжні ідеали. Сучасне цивілізоване суспільство, а отже, і людство в цілому, може дійти до краю свого існування, якщо найближчим часом не схаменеться. Зараз найважливіші етапи людського життя, а саме народження дитини, створення шлюбу нівелюються, набувають формального характеру. Орієнтація на фальшиві цінності (досягнення матеріального благополуччя як мета життя, ставлення тваринних інстинктів понад моральні ідеали) викликає у людей на підсвідомому рівні розуміння несправжності свого буття, що і призводить до самогубств, зневіри, скептичного і песимістичного відношення до світу, знецінення людського життя.
Яскравий приклад неістинного існування сучасної людини – коли доволі часто здійснення найзаповітніших мрій викликає не радість, вдоволення, полегшення, а, навпаки, розчарування і депресію, хоча так не повинно бути.
Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя.
110. Парадокси свободи: філософський аналіз.
Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації може діяти або не діяти. Від народження людині дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має 2 виміри-негативний і позитивний. Негативний полягає в тому, що людина може сказати „ні”. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною і може сказати „ні” тільки тому, що має на це право.
Позитивний вимір передбачає осмисленість дії. Осмислюючи себе, своє становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось.
Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось теж вчинок. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різних характеристики людини-її здатність бути собою та особистістю. Особа і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через відповідальність, яку вони передбачають. Особа-це людина, наділена негативною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло людина здатна на хороші та погані вчинки.
111. Загальнолюдські цінності: ілюзія чи реальність?
Упродовж історії свого розвитку людство планети сформувало низку морально-духовних цінностей, які є основою життєдіяльності людини незалежно від раси, національності, релігійних вірувань, місця проживання.
Цінності – це поняття, яке вказує на культурну, суспільну або ж особистісну значущість явищ і фактів дійсності.
В наш час загальнолюдські цінності є регуляторами поведінки всього людства, виступаючи найважливішими критеріями, стимулами і знаряддями пошуку шляхів взаєморозуміння, злагоди і збереження життя людей планети. Загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний характер. Їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від їх розуміння в сучасному інформаційному суспільстві.
У сучасній філософії поки що немає єдиного бачення того, що є загальнолюдськими цінностями. Немає основи, яка б давала змогу визначити єдині, загальнозначимі цінності для всіх народів, систем та культур. Спостерігається надзвичайне розмаїття думок щодо поняття "загальнолюдське".
Можна виділити деякі цінності, які, беззаперечно, є загальнолюдськими:
– цінність людського життя;
– смисл життя, добро, справедливість, свобода тощо;
– цінність природи як основи життєдіяльності людини: запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища, відвернення загрози термоядерної війни;
– забезпечення свободи, демократизації усіх сфер людської життєдіяльності – економіки, політики, культури тощо.
Однак, на жаль, в наш час дуже часто спостерігаються випадки, коли люди нехтують загальнолюдськими цінностями. На сучасному етапі розвитку суспільства на перший план виходять не загальнолюдські цінності, а матеріальні, що є безперечно негативним явищем, адже це веде до занепаду та деградації суспільства. Тому кожна людина повинна ставити загальнолюдські цінності на перше місце, адже соціальні спільності людей, що сповідують одні й ті ж цінності, об'єднуються з метою просування історії в певному напрямку. Цінності зміцнюють цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріплень в суспільстві здійснюють соціальні цінності, що виступають соціально-політичними ідеалами, ідеями, ціннісними настановами, орієнтаціями, понадціннісними ідеями у вигляді національних ідей.
У житті суспільства цінності, що виконують важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних основ, забезпечують і духовно-вольову єдність, високий рівень самосвідомості і організованості всього суспільства.
112. Творчі здібності людини: умови розвитку, можливості, межі.
Творчі здібності у процесі свого розвитку проходять декілька етапів, і для того, щоб певна здібність піднялася у своєму розвитку на вищий рівень, необхідно, щоб вона вже була достатньо представлена на попередньому етапі. Для розвитку здібностей повинно бути певне підґрунтя, яке складають задатки.
Задатки — це вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку. Вони становлять основу розвитку здібностей.
Здібності — це індивідуально-психологічні особливості конкретної людини, завдяки яким успішно виконується та чи інша продуктивна діяльність.
Обдарованість — це якісно своєрідне поєднання здібностей, що є запорукою успішного виконання конкретної діяльності.
Талановитість — це високий рівень розвитку здібностей, передусім спеціальних, тобто таких, які дають змогу успішно виконувати певну діяльність: літературну, музичну, сценічну тощо.
Геніальність.— це найвищий рівень розвитку здібностей, який визначає появу творів, що мають історичне значення в житті суспільства, засвідчують нову епоху в розвитку культури.
Освіта та самовиховання є тими засобами, що найбільше розвивають наші творчі здібності. Ознайомлення зі світом культурних цінностей, пізнання
й освоєння історії світової культури, активне оволодіння різними формами людської діяльності постає як засіб саморозвитку особистості, реалізації свого людського призначення й своєї людської сутності.
Успішний розвиток творчих здібностей можливе лише при створенні певних умов, що сприяють їх формуванню. Такими умовами є:
1. Раннє фізичний та інтелектуальний розвиток дітей.
2. Створення обстановки, що випереджає розвиток дитини.
3. Самостійне рішення дитиною завдань, що вимагають максимального напруження сил.
4. Надання дитині свободи у виборі діяльності.
5. Розумна, доброзичлива допомога (а не підказка) дорослих.
6. Комфортна психологічна обстановка, заохочення дорослими прагнення дитини до творчості.
113. Поняття «суспільство» в філософії.
Поняття "суспільство" в філософії має не одне визначення. "Суспільство - найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни.
Його якісні характеристики, закони, соціальні ідеали, розвиток та перспективи вивчає окремий розділ філософського знання - соціальна філософія.
Суспільство є об'єктивною реальністю, формою існування суспільного буття, що має внутрішню структуру, цілісність, закони та спрямованість розвитку. У вузькому сенсі цим поняттям позначають конкретний тип соціальної організації як системи, що саморозвиваються.
Середовищем його існування є природа. Основними елементами суспільства як системи, що саморозививається є ті сфери, в межах яких реалізується діяльність людей: економічна, соціальна, політична, духовна. Гармонійна взаємодія між сферами суспільного життя забезпечує цілісність суспільства.
Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:
- праця (специфічно людська доцільна діяльність);
- спілкування (колективний характер діяльності і життя);
- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).
У сучасній літературі існують кілька визначень суспільства. Спільним для них є те, що вони з різних боків намагаються окреслити ту цілісність, яка найкраще виявляється через такі ознаки.
По-перше, суспільство – це люди.
По-друге, суспільство – це різні люди.
По-третє, суспільство – це явище самодостатності людини.
По-четверте, суспільство – це спільність людей.
І, по-п’яте, суспільство – це відносини між людьми.
Вважаючи, що наведені ознаки найбільш повно у вимірі сьогодення відображають сутність і зміст суспільства, можна зробити висновок у вигляді такого визначення.
Суспільство – це природно соціальна самодостатня спільність людей, виокремлена з природи частина матеріального світу, історично змінна форма життєдіяльності й спілкування людей.
114. Структура суспільства. Сфери суспільного життя та їх взаємозв’язок.
Суспільство умовно можна поділити на чотири сфери:
Економічна сфера. Серцевиною цієї сфери є матеріальне виробництво. В процесі матеріального виробництва люди відтворюють умови свого буття, виробляють засоби, необхідні для задоволення своїх потреб. Потреби завжди є рушійною силою і джерелом реальних суспільних відносин. Вони спонукають людину до практичних дій, кінцевою метою яких є задоволення цих потреб.
Соціальна сфера — це складна система зв'язків між різними елементами суспільства — етнічними, класовими, іншими спільностями людей. Соціальна структура - це спосіб закономірних зв'язків між елементами суспільства на певному етапі його розвитку.
Політична сфера. З появою економічної й соціальної нерівності структура суспільного життя ускладнюється. Формується сфера політичного життя суспільства, зміст якої віддзеркалюється в політичній системі.
Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою, але водночас і найважливішою для існування соціальних явищ і процесів виявляється духовне життя суспільства, оскільки саме тут виробляються, закріпляються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління ті предметні, смислові та ціннісні орієнтири, які необхідні і для життя суспільства, і для життя окремої людини.
В основі взаємодії цих сфер лежить діяльність, як специфічна форма активного ставлення людини до навколишнього світу, змістом якої є його цілеспрямована зміна й перетворення. Діяльність є основою єдності матеріального й духовного в житті людей. Діяльність - це джерело суспільного прогресу і вона виступає як предметно-енергетичний та інформаційний зв’язок у системі взаємовідносин між сферами суспільного життя.
Гармонійна взаємодія між сферами суспільного життя забезпечує цілісність суспільства.
115. Природа як передумова виникнення й розвитку людського суспільства.
Поняття “природа” вживається у двох значеннях. У широкому розумінні природа – синонім Всесвіту, охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів. У вузькому розумінні природа – це частина світу, яка протистоїть сусп. і взаємодіє з ним, це природне явище, в якому живе суспільство.
Природа первинна. На певному етапі еволюції з’являється органічна матерія, біологічна форма руху. З виникненням життя сформувалась частина планети Земля, тобто сфера взаємодії живої і неживої матерії. Людина – частина природи. Людина живе в межах тонкої оболонки Землі, як географічного середовища. Розрізняють природу натуральну (це природа з якою людина не вступила в взаємодію) та “олюднену” природу, де особливо виділяють ноосферу (це природа, яка зазнала змін в результаті людської праці та розвивається під впливом людського розуму, науки).
Природа є необхідною умовою матеріального життя сусп. Єдність сусп. і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Природа існувала і далі може існувати без сусп. А сусп. без природи існувати не може.
Природа, людина і сусп. – специфічні частини матеріального світу. Ф.Енгельс ц “Діалектиці природи” зазначав, що зовнішній світ є або природа, або суспільство.
В процесі виробництва між сусп. і природою відбувається обмін речовиною, енергією і інформацією. Існує не тільки фізичний, але й духовний зв’язок людини з природою. Його проявом є пізнавальне ставлення, яке реалізується через природні науки, оціночне ставлення, яке виражається з допомогою понять блага, краси та ін.
Отже, можна зробити висновок, що природа була передумовою виникнення суспільства, тому людство повинне брати на себе відповідальність за збереження природи, якій вона досить часто завдає великої шкоди.
116. Роль суспільства у перетворенні та відтворенні природи.
Взаємовідносини суспільства та природи пройшли в своєму розвитку ряд періодів. Людство усвідомлювало цей факт і намагалось класифікувати ці періоди у розвитку глобальної системи «суспільство-природа».
До найдавніших спроб можна віднести розповсюдження в масовій свідомості легенди про «золотий вік». В ній засобами відображення міфологічного світогляду показувалась залежність людського існування від природних явищ та стихій. Згідно з цими уявленнями природа розглядалась як космос, явище, що має чітку внутрішню організованість, упорядкованість і підпорядковане єдиному началу: законам краси та гармонії. Людина від початку жила у відповідності з ними в стані гармонії мікрокосмосу і макрокосмосу. Відмова від слідування цим законам призвела до появи дисгармонії між людиною і оточуючим світом, а подальше їх «забуття» - і до внутрішньої неузгодженості, негараздів індивідуальних та суспільних.
Таким чином, в історії розвитку взаємовідносин суспільства та природи, взявши за критерій пануючий спосіб організації людської діяльності, можна вичленити такі основні етапи:
• етап природоподібної людської діяльності - період присвоєння готових продуктів природи.
• етап природозгідної людської діяльності - період, коли в результаті накопичення знань про природу, людина переходить до пристосування природного середовища до своїх потреб і відтворює необхідні їй компоненти природи, узгоджуючи свої запити з пізнаними вимогами природи;
• етап «неприродної» (індустріальної) людської діяльності - період, коли з'являються машини і людина намагається підкорити природу, проголошуючи себе її «царем»(власне період формування та розгортання глобальної екологічної кризи, викликаної антропогенним втручанням у природні процеси і виникнення загрози глобальної екологічної катастрофи).
На сучасному етапі розвитку суспільства людина розуміє, що завдає великої шкоди природі, вирубуючи величезні ділянки лісів, видобуваючи велику кількість корисних копалин, будуючи різні заводи та ін. Внаслідок цього, а також через проблему вичерпності природних ресурсів людство намагається створити умови для відновлення природи, створюючи різні заповідники, заказники, національні парки, а також шукаючи альтернативні джерела енергії.
117. Суспільна свідомість та її структура (сфери, рівні, форми).
Суспільна свідомість — це виражене в логічній, понятійній формі і закріплене в мові усвідомлення людиною сутності світу, свого буття, можливостей його пізнання і перетворення.
Усвідомлення людиною свого ставлення до дійсності і до себе здійснюється на двох рівнях: емпіричному і раціональному.
У чуттєво-емоційній взаємодії людини й умов її буття формується емпіричний рівень свідомості, що, виникнувши як результат безпосереднього, чуттєвого впливу предметів зовнішнього світу на органи чуття людини виступає як специфічний спосіб оцінки цієї взаємодії. Емпіричному рівню усвідомлення відповідає чуттєво-образний спосіб мислення.
Раціональний рівень усвідомлення буття виступає у формі абстрактного, логічного мислення, вираженого в поняттях, категоріях, теоріях, системах ідей і закріпленого в мові.
Серед форм суспільної свідомості можна виділити: наукову, політичну, правову, моральну, естетичну, релігійну, філософську.
Політична свідомість становить систему ідей, поглядів, теорій, які виражають ставлення соціальних суб'єктів до політичної влади. У політичній свідомості важливе місце займають ідеї і погляди щодо устрою державної влади, її структури, функцій.
Правосвідомість формується як система уявлень, ідей, поглядів про законне і незаконне, про належне й обов'язкове у відносинах між соціальними суб'єктами. Це усвідомлення людьми того, які юридичні норми необхідні для забезпечення нормальної життєдіяльності в суспільстві.
Моральна свідомість виникає як усвідомлення залежності життєдіяльності людей від характеру їх взаємин у всіх сферах життя, у всіх формах спілкування. Моральна свідомість знаходить свій вираз в моралі.
Виникнення естетичної свідомості пов'язане з особливостями сприйняття людиною навколишнього світу. Релігійна свідомість - це система ідей, поглядів, уявлень, згідно з якими світ і людина створені надприродною силою (Богом).
Філософська свідомість виникає як реалізація потреби людини в усвідомленні сутності світу і сутності самої людини.
Ідеологія пронизує усі форми суспільної свідомості, але не зводиться до їх суми. ІДЕОЛОГІЯ — це усвідомлення соціальними суб'єктами свого відношення до об'єктивної дійсності через призму відношення до суспільного ладу.
Духовне життя суспільства — це сфера духовного виробництва і відтворення людини як соціального суб'єкта. Способом існування, функціонування, розвитку духовного життя суспільства є духовно-практична діяльність.
118. Роль матеріального виробництва в існуванні та розвитку суспільства.
Матеріальне виробництво - системотворчий компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів існування людей, що здійснюється певним способом.
На відміну від політичної економії, що вивчає економіку, соціальна філософія використовує поняття спосіб виробництва і його складові - продуктивні сили та виробничі відносини - для дослідження суспільства і підходить до способу виробництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає взаємозв'язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна фобу виробництва, його складових та його методологічну роль у пізнанні суспільства як системи.
Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та ідей (а останнє і є продукт духовного виробництва); певної системи відносин людей до природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності; матеріальне виробництво є також виробництвом потреб.
В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані підсистеми: з одного боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого – економічний спосіб виробництва.
Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у зв’язку з техніко-технологічними особливостями виробництва.
Другий, тобто економічний, – це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки промисловості, будівництва, транспорту тощо.
Отже, спосіб виробництва є історично конкретною єдністю продуктивних сил, як активної форми відношення людей до природи, та виробничих відносин як сукупності відносин, що складаються між людьми у процесі освоєння ними природи.
120. Людина як творець і творіння культури.
Культура — сукупність способів і методів матеріальної та духовної людської діяльності, об'єктивно втілених у матеріальних і духовних носіях, які передаються наступним поколінням. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Тому й вивчають її різні науки (історія, філософія, економіка, психологія), які утворюють культурологію як самостійну галузь знань.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 12 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |