Філософському світогляду властива не чуттєво-образна, а абстрактно-понятійна; філософський світогляд - це теоретична форма світогляду, що виникла історично, і перша форма систематизованого теоретичного мислення взагалі; Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного та релігійного полягає в тому, що релігія і міфологія збігаються з відповідним світоглядом, тоді як філософія становить ядро наукового світосприйняття;
Таким чином, філософський світогляд - закономірний етап у духовному розвитку людства, який був обумовлений як змінами в суспільному побуті людей, так і розвитком різних галузей суспільної свідомості.
11.Східний і західний типи філософствування.
Філософія Стародавнього світу зародилася
співвідносно трьом центрам цивілізації: Індії, Китай, Стародавня Греція. На Сході (Індія) у філософії висловилися особливості менталітету
самозаглиблення, самоспостереження, що шукає і осягає істину в глибині власного духовного життя, тому тип світогляду можна назвати споглядальним. Але піти у самого себе від світу до кінця неможливо. Відмовитися від природи можна, тільки дотримуючись правила духовної практики. Інша стихія Сходу - культура Китаю - породила філософію, звернену до природи і її життєвим силам. Звідси тип світогляду - натуралістичний, де у відношенні до світу людина відчуває себе частиною природи, її дух творчий. Парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися у якусь первісну порожнечу, первісну світову тишу.
Західна цивілізація бере початок у Древній Греції. Греки побачили у світі об'єкти для аналізу. Ставлення до світу виразилося у світогляді дослідника, суворо дотримує дистанцію між собою і об'єктом, який прагне і що встановлює діалог у відносинах, що аналізує самі ці відносини.
Для східного типу філософствування притаманний ірраціоналізм, як методологічна традиція. Ірраціоналізм – це філософія яка,осягаючи позамежні сутності світу, користується надраціональними методами пізнання: одкровення, інтуїція, медитація тощо. В той час як західний тип філософствування керується раціоналізмом. Розум – головний шлях пізнання миру і людини.
На сході переважає етична проблематика, а захід відрізняється розмаїтістю проблематики. На різних етапах історичного шляху висувалися на перший план ті або інші проблеми: онтологічні (ранньогрецька філософія), етико-психологічні (середньовічна), гносеологічні (новий час).
12.Роль та призначення філософії в історії та сучасному світі.
Філософствування означає пошук цілісної картини світу, перетворення його на універсам, надання йому завершеності і створення з частини цілого. Філософія навчає мислити і пізнавати навколишній світ і себе самого, умінню дивлячись - бачити. Як форма певного відношення до дійсності філософія допомагає долати духовну порожнечу, стає важливим фактором об'єднання людства зі світом природи.
Таким чином, зародження філософії, з одного боку, постало могутнім стимулом розвитку людини як соціального суб'єкта, що усвідомлює своє місце у світі, відношення до нього і до самої себе, а з другого — людська історія у своєму поступальному розвитку постійно вимагала усе більшого проникнення філософського знання в таємниці буття й усвідомлення сенсу життя. Особливо роль філософії зростала в кризові періоди суспільного розвитку, на переломних етапах, коли економічні, соціально-політичні і духовні потрясіння щораз з новою гостротою порушували питання про сутність людини, зміст її буття, принципи зв'язку зі світом, із суспільством, її покликання, обов'язки, перспективи і можливості, цінності, на яких варто орієнтуватися у своїй діяльності, і шляхи досягнення своїх цілей.
Філософія за всіх часів виконувала в суспільстві триєдине завдання:
1) розкриття природи і сутності світу, його будови і стану, в якому він знаходиться, природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього і до себе;
2) вироблення принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу, оцінки явищ, процесів і сприятливих для визначення світоглядних орієнтирів, життєвих установок, усвідомлення цілей і сенсу життя;
3) пошук шляхів і засобів для реалізації, досягнення важливих для життя цілей.
13.Філософія як раціоналізований та
систематизований світогляд.
Світогляд – це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані у єдину систему, у центрі якої завжди перебувають уявлення людини про себе. Саме поняття «світогляд» ширше ніж «філософія», і слугує підґрунтям для філософії.
Філософія – це системно-раціоналізований світогляд. Спочатку вона виступає як пошук світової мудрості. Термін “філософія” в перекладі з грецької означає “любов до мудрості” (phileo – люблю, sophia – мудрість). Вважається, що це слово вперше застосував давньогрецький математик і мислитель Піфагор (VI т.. до н.е.) стосовно до людей, які прагнуть до інтелектуального життя і правильного способу життя. Завдяки Платону цей термін закріпився у європейській культурі. Спочатку він означав сукупність усіх теоретичних знань, що охоплювала не тільки практичні спостереження і висновки, початки наук, але і роздуми людей про світ і про себе, про сенс життя і цілі людського існування. Мудрість цінувалась тому, що дозволяла приймати практичні рішення, служила засобом керівництва людською поведінкою і способом життя. Джерелом розвитку філософії на перших етапах були спостереження людини за її власним життям, її сім’єю, суспільством, державою.
Філософія успадкувала від міфології і релігії їхній світоглядний характер, світоглядні схеми, а також весь обсяг позитивного знання, здобутого людством протягом тисячоліть. Але вирішення світоглядних проблем відбувається під іншим кутом зору, а саме з позицій раціональної оцінки, з позицій розуму. Ідея філософії – результат її історичного розвитку; зміст цієї ідеї – відображення дійсних суперечностей розвитку філософії і всього того, що визначає зміст і форму цього розвитку.
14.Філософія Давньої Індії: культурно-історичні передумови та етапи становлення.
Виникнення філософії - не швидкий «одноразовий акт», а тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту на фоні міфології та релігії. В Індії коріння перших філософських узагальнень сягає міфологічних текстів «Вед». Виникнення філософії в Давній Індії відноситься приблизно до II тис. до н. е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.
Індійській філософії притаманна деяка хронологічна невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж традиційно виділяють три основних періоди:
1) Ведичний. До цього періоду відносять виникнення Вед, Брахманів, Упанішад. Веди – це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, в яких тлумачиться сакральний смисл давньоінд.ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером та обсягом трактатів релігійно-філософ.змісту.
2) Епічний. У цей період сформувались основні філософські течії(даршани).
3) Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я, що тлумачила ідеї основоположників філософських систем.
15. Ортодоксальні школи Давньої Індії та їх філософські ідеї.
Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні(визнають вищий авторитет Вед) й неортодоксальні(ті, що не визнають). Веди – це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд.
До ортодоксальних систем належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.
Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.
Вайшешика визнає дев´ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз´єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.
Санкх´я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.
16. Неортодоксальні школи Давньої Індії та їх філософські ідеї.
Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні(визнають вищий авторитет Вед) й неортодоксальні(ті, що не визнають). Веди – це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд.
До неортодоксальних шкіл належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей жити. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.
Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття—небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.
Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.
Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п´ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.
В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе.
17. Філософія Давнього Китаю: вихідні принципи
Грунтована на релегійно-міфологічному світогляді, слабкий зв’язок з наукою, гуманність, антропоцентризм, тісно пов’язана з проблемами моралі, пізнання, природи, соціального управління
Основу світогляду китайця складали книга пісень, книга історії, книга обрядів, книга змін, літопис. Світ з’являється як боротьба протилежних та співпрацюючих сил – ЯНЬ (активного, світлого, позитивного, чоловічого початку) та ІНЬ (темного, пасивного, негативного, жіночого початку). “Золоте століття”: вільно співіснувало 6 шкіл:
1) конфуціанство,2)легізм,3) моізм,4) даосизм,
5) школа “інь-ян” (натурфілософи), 6) школа імен (“мин-цзя”). Конфуціанство: Конфуцій розкривав проблему-взаємовідносин між людьми, виховання, моральність. Ввів такі поняття: “жень” (гуманність), “і” (обов’язок, справедливіст), “лі ”(ритуал), “сі” (ширість), “чжи” (мудрість), “сяо” (синова шанобливість до батьків), “ді” (шанування старшого брата). Моізм проголошував 12 принципів своїх етико-політичних ідей:
1.Об’єднання для заміни роз’єднання; 2.Піднесення здібних, зміщення безталанних; 3.Шанування мудрості;
4. Шанування єдності; 5. Загальна любов та взаємна вигода; 6.Заперечення нападів; 7. Заперечення музики та звеселень; 8. Економія у витратах; 9. За бережливість при похованнях; 10. Бажання неба; 11. Заперечення волі неба; 12. Духобачення. Ключові поняття даосизму – “дао” (шлях, закон, абсолют); принцип “у-вей” (недіяння), шенжень (зовсім мудрий).
19. Онтологія та етика Даосизму.
Даосизм (кит. — школа дао) — філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього Існуючого —дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення індивідів.
Даосисти закликали слідувати природі, жити природним життям. Вони тлумачили дао як "головне в усіх речах", "корінь", "мати землі й неба", "першооснова світу", "творець усього сущого", яке існує у складних взаємозв'язках і взаємозалежностях: людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від дао, а дао — від себе.
Людину і світ це вчення трактує як закономірне породження дао, частину природи, призначенням якої є дотримання чеснот (де), тобто жити згідно з природою. Навпаки, будь-яке штучне втручання, спроби змінити природний порядок буття згубні для людей, є джерелом зла. Основний моральний принцип даосизму — у вей (не-діяння): людина, яка пізнала дао, — бездіяльна; хто служить дао, той пригнічує свої бажання, стаючи бездіяльним. Даосизм возвеличував аскетизм і недіяння, яке є водночас найбільшим діянням, оскільки завдяки йому можна досягнути вершин пізнання.
Отже, основні положення етики даосизму проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця — у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не "благородство" (соціальний статус), а природність доброчесності.
20.Етико-політичне вчення моїзму та легізму: порівн характер
Моїзм — філософське вчення, яке проповідувало загальну любов як неодмінну умову подолання суперечностей між людьми.
Мо-цзи стверджував, що зло конкретне, як і його носії — багатії, ті, хто має владу. Головне, за його переконаннями, дотримання принципу всезагальної любові, який допомагає перебороти суперечність "ми — вони" ("наш рід" і "чужий рід", "вільний" і "раб", "пролетарів і "експлуататор").
Принцип загальної любові поєднується зі справедливістю (дотримання однакової поваги до всіх людей), чесністю і гуманністю. У мудрого правителя він неодмінно підкріплюється принципом взаємної вигоди. Найбільшим порушенням принципу взаємної любові є війна, оскільки вона суперечить інтересам народу, породжує епідемії, голод, збиває ритм нормального життя.
Моїзм першим порушив питання про критерії розрізнення добра і зла, істини і хиби, обґрунтував концепцію історичного розвитку суспільства на моральних засадах.
Легізм (лаг. legis — закон) — давньокитайське етико-політичне вчення, згідно з яким управління людиною, суспільством і державою необхідно здійснювати на основі суворих законів, а не норм моралі.На думку представника цієї школи, дао є загальним законом, знання якого сприяє пізнанню й освоєнню речей. Природні закони він називав лі. Однак суспільство має жити за специфічними законами (фа), які допомагають розрізняти добро і зло. Їх встановлюють люди, змінюючи зі зміною їхніх умов життя. Згідно з цією точкою зору мораль залежить не від неба, не від вродженої природи людини, а від закону фа.
21. Ранньогрецька філос про першооснову світу (мілетська філософська школа).
Ранньогрецька філософія (досократики) – грецька філософія, особливо рання, за своїми проблемними інтересами є космоцентричною, тобто орієнтованою на Космос, як безумовну реальність і найвищу цінність. Вона починається з постановки питання про «архе» - першооснову всього сущого.
Яскравим представником є мілетська філософська школа. Мілетська школа була заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Первісною стихією Фалес вважав воду. Його послідовник Анаксимандр брав як основу всього сущого (архе) хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. Анаксимен вважав,
що ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа.
Геракліт з Ефеса вважав, що світ цей ніким не створений і є "вічно живий вогонь, що повільно загоряється і повільно погасає"; в основі руху світу - єдність і боротьба протилежностей (живе і мертве, пильнуюче і спляче, прекрасне і потворне, чисте і брудне і т.п.).
Піфагор створив релігійно-містичне вчення, відповідно до якого вища, етична мета людини - катарсис - очищення, який досягається: для тіла через вегетаріанство, для душі - через пізнання музично-числової структури космосу, виражається символічно в "четвірці", тобто сумі перших чотирьох чисел, що містить основні музичні інтервали. Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення - число.
22.Давньогрецька атомістична теорія.
Першим почав проповідувати атомістичне вчення в 5 столітті до нашої ери філософ Левкіпп. Потім естафету підхопив його учень Демокріт.
Система атомізму — одне з найбільш значних інтелектуальних досягнень античної культури.
Буквальний переклад давньогрецького слова "атом" — неподільний, такий, який не можна розчленувати. Відповідно, під атомами, розуміли дрібні першотіла, які не підлягають подальшому поділу. Число атомів та різноманітність їхніх форм нескінченно великі. Поєднання атомів утворюють нескінченну різноманітність видимих тіл, речей. Унаслідок своєї неподільності атоми незнищенні, вічні і, що особливо важливо, здатні до вічного руху. Вони, як говорив Демокріт, "трясуться" в усіх напрямках. Цей рух атомів і є, в кінцевому підсумку, причиною як виникнення, так і руйнування наявних речей.
Під впливом нескінченого руху створюється єдиний вихор, в якому атоми кружляють, наштовхуються один на одного, з'єднуються і роз'єднуються. При цьому подібні відходять до подібних. Ті, які мають однакову вагу і внаслідок великого скупчення більш не в змозі кружляти, створюють різні поєднання і, врешті-решт, Землю, яка є центром світостворення. Всесвіт нескінченний, як і нескінченна в ньому кількість світів.
Людина - також скупчення атомів, але вона відрізняється від інших живих істот наявністю душі. Душа — це речовина, що містить дрібні, найбільш рухомі, вогненні атоми. Вона знищується зі смертю тіла, складається з двох частин: розумної, яка міститься в грудях, і нерозумної, яку розсіяно по всьому тілу.
Пізнання, вважає Демокріт, полягає у сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, образи речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні відчуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається тільки розумом.
23. Сократівське тлумачення природи людини.
Принципом своїх філософських міркувань і завданням філософського пізнання Сократ зробив вислів, "Пізнай самого себе". Сократ намагався осмислити своєрідність людини через розгляд специфіки її діяльності, щоправда, у дуже вузькому розрізі — у сфері моральної поведінки. Оскільки людина у своїх справах керується знанням, то повинна давати собі ясний, свідомий звіт про керівні принципи своєї поведінки. Сократ зробив велике філософське відкриття: основою діяльності людини є загальні поняття, що за своєю природою ідеальні. Мужні чи прекрасні вчинки людей можуть бути дуже різноманітні, але мужність чи краса самі по собі, виявляється, мають характеристики парменідівського буття: воно єдине, неподільне, осягається тільки розумом. Причому саме це загальне поняття є керівним принципом доброчесного поводження людини, вона — деякий ідеальний зразок, що породжує конкретний вчинок. Сократ уперше чітко усвідомлює принципову відмінність діяльності людини від дії природних сил, і ця відмінність — утім, що людина керується загальними поняттями.
Ясно одне: ідеї осягаються тільки розумом, але в розумі конкретної, емпіричної людини вони споконвічно не знаходяться, оскільки доводиться займатися їх спеціальним дослідженням, розшукуванням. Складний процес пошуку істини філософ ототожнює зі складним процесом народження дитини на світ, позначивши його терміном «маєвтика» або «повивальне мистецтво»(процедуру підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом навідних запитань.)
24. Проект ідеальної держави у Платона.
Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву „ідеальна держава Платона”. Негативним формам державної влади Платон протиставляє своє бачення "ідеального" суспільного ладу. На його думку, правителями "ідеальної" держави повинні бути винятково філософи, для того щоб у державі панували розважливість і розум. Платон вважає, що будь-яке нововведення в ідеальній державі неминуче погіршать її (не можна покращити "ідеальне"). Не менш важливим є і те, що завдяки філософам правління і все життя "ідеальної" держави будуть побудовані за законами розуму, мудрості, тут не буде місця поривам душі і почуттям. Основний закон існування "ідеальної" держави полягає в тому, що кожен член суспільства зобов'язаний виконувати тільки ту справу, до якої він придатний. Усіх жителів "ідеальної" держави автор розділяє на три класи. Нижчий клас поєднує людей, що роблять необхідні для держави речі чи сприяють цьому(у неї входять різні люди, пов'язані з ремеслом - це хлібороби, ремісники, торговці.) За Платоном,всі представники нижчого класу стоять приблизно на одному рівні морального розвитку. Приналежність людини до другого і третього класів, а це класи воїнів-стражів і правителів-філософів, визначається вже не за професійними, а за моральними критеріями. Моральні якості цих людей Платон ставить набагато вище моральних якостей першого класу. У проекті "ідеальної держави" Платона ні філософи, ні армія, які становили найвищий стан суспільства, навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею. Вони також мали бути не обтяженими ніякою власністю, оскільки саме вона, на думку Платона, є джерелом протиріч і розбіжностей у державі - їх матеріальне забезпечення за принципом "кожному порівну" має взяти на себе держава.25.Сенс платонівського міфу про печеру.
Міф про печеру (або «Платонівська печера», «Алегорія печери») вважається наріжним каменем платонізму та об'єктивного ідеалізму в цілому.
Основна ідея: Нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уяви щодо причин тіней. Врешті-решт одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів. Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.
Отже, для Платона печера являє собою чуттєвий світ, у якому живуть люди, подібно в'язням печери, вони вважають, що завдяки органам почуттів пізнають справжню реальність. Однак таке життя — всього лише ілюзія. Від істинного світу ідей до них доходять лише неясні тіні. Філософ може отримати повніше уявлення про світ ідей, постійно ставлячи собі питання і шукаючи на них відповіді. Однак безглуздо намагатися поділитися отриманим знанням із натовпом, який не в змозі відірватися від ілюзій повсякденного сприйняття.
26.Вчення Аристотеля про матерію та форму. 4 причини виникнення речей.
Творчість Арістотеля (384—322 до н. е.) належить до періоду пізньої класики. Він був систематизатором знань доби античності в галузі природознавства, гуманітарних знань, логіки, філософії, етики, естетики. Основою природничо-наукових поглядів Арістотеля є його вчення про матерію і форму.
Світ складається з речей, кожна окрема річ є поєднанням матерії і форми. Матерія сама по собі — безформне, хаотичне, пасивне начало, тобто це матеріал, те, з чого виникає річ, її субстрат. Щоб стати річчю, матерія має набути форми — якогось ідеального, конструктивного, моделюючого начала, що надає речам визначеності, й конкретності. Як матерія, так і форма є вічними. За Арістотелем, кожна річ — це поєднання матерії і форми.
Однак саме формі, а не матерії Арістотель явно віддає перевагу, переконаний у тому, що саме в ній, а не в пасивній матерії міститься джерело індивідуалізації і діяльності.
У кожній речі мислитель виділяє 4 причини:
1. Матеріальна причина. Тобто те, з чого виникають речі. Такими, наприклад, є мідь для статуї, срібло для чаші, глина для горщика.
2. Формальна причина. Кожна річ є оформленою матерією. Форма становить "сутність" буття. Вона перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією річчю.
3. Рушійна причина. Це – джерело, звідки бере початок рух.
4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель розуміє як "те, заради чого" відбуваються всі природні явища, всі зміни. Кожне явище природи немовби має в собі первісну внутрішню мету свого розвитку (ентелехію).
Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин й існують речі, що містять свої начала в самих собі.
27. Етика Аристотеля.
Філософ, тлумачачи витоки моральних уявлень, слушно вважає що вони зумовлюються життям людей. Аристотель виділяє три основні способи життя, характеризуючи властиві кожному чесноти. Це, передовсім, життя більшості, що під благом та щастям розуміє задоволення. Тому для них бажаним є життя, сповнене насолод. Філософ називає таке життя низьким, тваринним.
Інший спосіб — державницький, що характеризується прагненням особи до поваги, отже тут розуміння блага збігається з інтересом держави. Однак, як слушно зауважує Аристотель, повага є дещо зовнішнє, тоді як під благом ми розуміємо внутрішнє, те, що невід’ємне від людини. Найдосконалішим бачиться третій — споглядальний спосіб життя.
Визначивши відмінне в розумінні блага, Арістотель доходить висновку, що воно не є універсальним поняттям. У його етиці виявлено багатство змісту моральних понять. Стосовно поняття "благо" він говорить, що тут наявне те ж багатство значень, що і в понятті "буття". Благом філософ називає те, що служить йому і є його джерелом. Основна мета моральності — у практичній її цінності для творення злагодженого, доброчесного життя. Розглядаючи людину як суспільну істоту, філософ зосереджує увагу на аналізі основних етичних доброчесностей, дотримання яких бачиться як шлях досягнення основної мети життя — щастя. У процесі аналізу конкретних видів доброчесностей Арістотель виділяє два основні їх типи: діаноетичні (доброчесності розуму) та етичні (доброчесності волі та характеру). До перших належать: мудрість, знання, поміркованість. До етичних — мужність, помірність, гідність, щедрість, щирість, справедливість тощо. Загальним же принципом визначення сутності доброчесностей є поняття "міра" як правильне співвідношення між двома крайнощами.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |